– Зараз приїжджати точно не треба. Мамо, ну сама подумай. Дорога не близька, цілу ніч в поїзді, а ти вже не молода. Навіщо тобі цей клопіт? Та й літо, у тебе, мабуть, на городі зараз роботи багато, – каже мені син.
– Сину, ну як навіщо? Ми з тобою давно не бачились. Та й на дружину твою дуже подивитися хочу, як то кажуть, познайомитися з невісткою поближче треба, – чесно кажу як є.
– Тоді давай так домовимся, зачекай ще до кінця місяця, і ми всі самі до тебе приїдемо, буде багато вихідних, – заспокоїв мене син.
Якщо чесно, то я вже була налаштована їхати, але повірила, погодилася нікуди не їхати, а чекати його вдома. Проте ніхто так до мене і не приїхав. Я кілька разів телефонувала синові, але він збивав дзвінок. Потім сам передзвонив, сказав коротко, що дуже зайнятий на роботі, має багато справ, тому мені не варто його чекати цього разу.
Я дуже засмутилася. Я ж готувалася до приїзду сина з невісткою. Олексій одружився ще пів року тому, а я так невістку жодного разу і не бачила вживу, лише на екрані телефону кілька хвилин.
Сина свого, Олексія, я народила, як то кажуть, для себе. Мені вже 30 років було, заміж я так і не вийшла, особисте життя не склалося. Тож вирішила хоч дитинку собі народити, щоб мати рідну душу на цьому світі. Про свій цей крок я не пошкодувала жодного разу, хоч часто мені було непросто. Грошей катастрофічно не вистачало, ми часом не жили, а просто намагалися вижити від зарплати до зарплати. Та я працювала на кількох роботах завжди, бігала з однієї зміни на іншу, аби лише у моєї дитини було все необхідне: і зимова куртка не гірша, ніж у інших, і зошити гарні, і цукерка до свята.
Коли син виріс, він легко вступив на навчання в столицю. Щоб його перший час там підтримати, щоб він не почувався бідним серед київських студентів, я навіть стала на заробітки в Польщу їздити. Тягала важкі ящики, збирала ягоди, не досипала ночей, аби тільки передати йому необхідну суму на навчання і проживання в гуртожитку. Моє материнське серце раділо від кожної надісланої копійки, я думала: «Нічого, мені важко, зате дитина виб’ється в люди».
Олексій вже на третьому курсі став підробляти і сам на себе заробляти. А коли закінчив університет, влаштувався у велику фірму, то вже забезпечував себе сам повністю. Додому син приїжджав, але рідко, приблизно раз на рік, на день-два. Привезе якісь цукерки, посидить годину, подивиться в телефон і каже, що треба бігти. А я в Києві, соромно сказати, жодного разу в житті не була. Все думала: от буде привід, тоді й поїду.
Подумала, що вже як син буде одружуватися, то я обов’язково поїду на весілля. Навіть для цього випадку гроші стала відкладати з кожної своєї невеликої пенсії та підробітків на пошті. Наскладала чималу для села суму — 60 тисяч гривень. Думала, приїду, покладу в конверт, подарую молодим, хай куплять собі щось корисне в хату.
Пів року тому син зателефонував і повідомив мені довгоочікувану новину:
– Мамо, я одружуюся.
– Ой, синочку! Яке щастя! – розплакалася я від радості в слухавку. – Коли ж мені збиратися? Який костюм купувати?
– Мамо, але ти не приїжджай, бо зараз ми лише розпишемося в РАЦСі, без урочистостей, просто поставимо підписи і все. А велике весілля зробимо пізніше, коли з грошима і часом буде простіше, – поквапився попередити мене син.
Я засмутилася, але що поробиш, зараз молодь інша, мають свої плани. Того ж вечора Олексій мене з невісткою по відеозв’язку познайомив.
– Мамо, знайомся, це Ілона, – сказав він, тримаючи телефон.
З екрана на мене дивилася дівчина. Гарна дуже, доглянута, з бездоганною зачіскою. Вона ледь кивнула головою:
– Добрий вечір.
– Доброго здоров’я, дитинко! – зраділа я. – Вітаю вас!
Син потім розповідав, що вона з дуже забезпеченої родини. Мій сват, її батько, якийсь великий бізнесмен у столиці, має кілька підприємств. Мені залишалося лише радіти, що у мого Олексія все так добре склалося, що він знайшов собі дівчину з хорошої сім’ї.
І ось уже минуло пів року, а син і до мене не їде, і до себе в гості не кличе. Зима минула, весна вже до середини добігає. Мені вже нетерпілося побачити невістку, та й сина обійняти, живого слова послухати. Тому я зважилася на сміливий крок. Зібрала гроші на дорогу, пішла на станцію і купила квитки на потяг до Києва.
Два дні перед виїздом я з кухні не виходила. Напекла домашнього хліба — духмяного, на сироватці, як Олексій у дитинстві любив. Накопала в погребі найкращої картоплі, вибрала рівненькі бурячки, назбирала свіжих домашніх яєць від своїх курей. Дістала з полиць найкращі закрутки: мариновані білі грибочки, які сама в лісі збирала, хрусткі огірочки, солодкі помідори та кілька баночок малинового й полуничного варення. Ледве донесла ті дві великі сумки до вокзалу.
Сину зателефонувала вже перед тим, як сісти у вагон, коли потяг стояв на пероні.
– Алло, Олексію, я вже в поїзд сідаю. Завтра вранці буду в Києві! – радісно повідомила я.
На тому кінці дроту виникла довга пауза. Потім син важко зітхнув:
– Ну ти, мамо, даєш… Навіщо так раптово? Я ж на роботі буду, у мене важливі зустрічі, я навіть не зможу тебе зустріти на вокзалі. Ладно, зараз скину тобі повідомленням адресу. Візьмеш на вокзалі таксі, скажеш водієві, куди їхати. Ілона вдома, вона відчинить.
Вранці я прибула до столиці. Велике місто зустріло мене шумом, тисячами людей, які кудись поспішали. Я підійшла до машини таксі, показала адресу на папірці. Водій назвав суму, і я була неприємно вражена ціною за поїздку — у нашому райцентрі за такі гроші можна місяць на автобусі їздити. Але сперечатися не стала, віддала купюри. Ранішній Київ виявився дуже красивим, сонце піднімалося над висотками, дерево за деревом зеленіло, тож я з вікна авто хоч трохи змогла насолодитися краєвидами.
Машина зупинилася біля величезного сучасного будинку з охороною та закритим двором. Натиснула кнопку домофона, піднялася на ліфті на чотирнадцятий поверх. Серце тріпотіло від хвилювання.
Двері мені відчинила невістка. Вона була в шовковому халаті, з чашкою кави в руках. Подивилася на мої великі клітчасті сумки, потім на хустку на моїй голові. Навіть не посміхнулася, не обійняла мене, не сказала простого «ласкаво просимо».
– Проходьте. Взуття залишайте там. Ідіть на кухню, – сухо промовила вона, розвернулася і пішла попереду.
Сина вже вдома не було, він рано поїхав на роботу, навіть не дочекався мене. Я пройшла на кухню, яка була більшою, ніж моя вся хата в селі. Усе блищало, навколо мармур, скло, ніде ні порошинки.
– Оце привезла вам трохи домашнього, – почала я говорити, щоб розрядити атмосферу. Стала сумки розкладати на великому столі. Витягла важкий мішечок з картоплею, буряк, коробку з яйцями, торбинку із сушеними яблуками на узвар, баночки з грибочками, огірками, помідорами, ще кілька баночок варення. Наприкінці дістала загорнутий у чистий рушник домашній хліб.
Ілона мовчки, схрестивши пластичні нігті на грудях, спостерігала за усім цим процесом. На її обличчі з’явився вираз невдоволення.
– Даремно ви все це привезли, – заявила вона холодним тоном. – Ми такого не їмо. Консервацію ми взагалі вважаємо шкідливою через оцет і сіль, а картоплю Олексій не вживає, там суцільний крохмаль. І взагалі, вдома я не готую.
Я зупинилася з банкою варення в руках, не знаючи, куди її поставити.
– А що ж ви їсте, дитинко? Як же мій Олексій без гарячого супу чи борщу? – здивувалася я.
– Нам доставка щодня їжу привозить із ресторану здорового харчування. Все збалансовано по калоріях. А готувати я не люблю і не збираюся, бо після цього на кухні залишається поганий запах, який потім довго вивітрюється і псує меблі, – спокійно відповіла Ілона.
Не встигла я оговтатись від її слів, як на кухню забіг маленький хлопчик віком приблизно трьох чи трьох з половиною років. У нього були кучеряві світлі волосики і великі сині очі. Він з цікавістю подивився на мене.
– Познайомтесь, це мій син. Даниїл, – сказала невістка, підзиваючи малого до себе.
Я відчула, як у мене все всередині перевернулося.
– Данило? – перепитала я, дивлячись на дитину.
– Та ні, Даниїл, ніякий він не Данило. Не люблю, коли перекручують імена на сільський лад, – різко обірвала вона мене.
– Добре, як скажеш, Ілонко, – тихо мовила я, намагаючись бути чемною.
– І я не Ілонка, я — Ілона. В місті ніхто не перекручує імена, але звідки ж вам знати… – зітхнула дівчина, дивлячись у вікно.
Мені хотілося плакати від такої зверхності. І навіть не від того, що син взяв дружину з дитиною — у житті всяке буває, дитина не винна, — а від того, що рідний син мені нічого про це не сказав. Жодного разу по телефону не згадав, що виховує хлопчика, що став батьком, нехай і не рідним. Чому він приховав це від матері?
Але це були ще не всі несподіванки цього ранку. Я підвела очі, глянула на стіну біля обіднього столу і побачила великий, у красивій рамці, весільний портрет. На ньому мій Олексій у дорогому костюмі тримав за руку Ілону у розкішній білій сукні з довгою фатою. Навколо них посміхалися люди, виднілися прикрашені столи великого залу.
– О, весілля не було, то добре, що ви хоч фотосесію гарну зробили, фотостудію знайшли, – сказала я, щиро намагаючись перевести тему на щось позитивне.
Невістка подивилася на мене так, наче я з іншої планети звалилася. Вона здивовано підняла брови:
– Як це не було весілля? Було весілля, у заміському комплексі, на двісті осіб. Батько мій усе організував на найвищому рівні. То тільки вас не було, але Олексій усім сказав, що ви сильно прихворіли і не змогли приїхати з села. Може, воно і на краще, що так сталося, менше розмов було, – вона зміряла мене з ніг до голови поглядом, затримавшись на моїх старих туфлях.
Ці слова виявилися важкими. Син вигадав хворобу, щоб просто не показувати мене своїм новим багатим родичам. Йому було соромно за мою просту мову, за мої мозолясті руки, якими я заробляла йому на столине життя.
– Снідати будете? – перервала мої думки Ілона.
– Буду… – тихо відповіла я, бо зранку нічого в рот не брала, а дорога була важкою.
Ілона підійшла до кавомашини, налила в маленьку філіжанку чаю без цукру і поставила переді мною. Поруч на велику тарілку поклала три тоненькі, майже прозорі шматочки якогось зеленого дорогого сиру з цвіллю. Це в її розумінні був сніданок для гості.
А я так не звикла. Мені зранку треба добре поїсти, щоб сили були, та ще й після цілої ночі в поїзді. Я подивилася на свої сумки:
– Ілонко… Ой, Ілоно. Давай я яйця посмажу, що привезла? Вони свіжі, домашні. І хлібчика відріжу, він ще м’який.
Невістка буквально змінилася в обличчі, її голос став твердим:
– Я ж сказала, ніякого смаження в цій хаті! Ви уявляєте, який запах буде від яєць на салі чи олії? У мене витяжка не впорається з цим кустарним смородом. Хліб ваш ми теж їсти не будемо, ми на здоровому харчуванні без глютену. Пйте чай і все.
Я подивилася на ті три шматочки сиру, і мені шматок у горло не ліз. Перехотіла їсти взагалі. Так прикро мені стало від того, що син посоромився мене на своє свято запросити. Я на цю подію стільки років чекала, кожну гривню відкладала, у всьому собі відмовляла, а виявилося, що я для нього — сором, який треба ховати в селі.
Стала я повільно пити той гіркий чай. Невістка мовчить, сидить у своєму телефоні, щось там гортає. Стояла важка мовчанка, жодного слова про те, як я доїхала, як моє здоров’я. Тут до столу знову прибіг маленький Даниїл. Він підійшов до мого стільця, подивився на мене своїми великими очима і став тулитися до мого коліна. Мабуть, відчув, що мені погано. Я посміхнулася через силу, хотіла обійняти хлопчика, погладити по голівці, а Ілона як руками замахала, підскочила з місця:
– Не чіпайте дитину! Не треба його обіймати! Невідомо, з якими бактеріями ви з поїзда прийшли, руки не помили нормально, а це ж дитина, у нього чутливий організм!
Я забрала руки. Гостинців чи іграшок для хлопчика у мене не було, бо я ж не знала про його існування. Згадала про свої сумки, простягнула йому маленьку баночку малинового варення, прикрашену папірцем:
– Ось, тримай, хлопчику. Будеш мати смачне частування, матуся тобі млинців спече…
Невістка підлетіла і прямо з рук вирвала у мене ту банку, ледь не впустивши її на підлогу.
– Скільки разів вам повторювати? Ви чуєте мене чи ні? Ми на правильному харчуванні! Дитина цукру не їсть взагалі! Ніякого варення! – майже кричала вона.
Я відчула, що сльози вже підступають до очей і я зараз просто розридаюся прямо тут, на цій гарній мармуровій кухні. Чай свій я так і не допила. Підвелася з-за столу, тихо сказала: «Дякую за чай». Пішла в коридор, руки тремтіли, коли я намагалася застібнути свої старенькі туфлі. Невістка вийшла слідом, стала біля дверей, схрестивши руки. Вона ніяк не відреагувала на мій поспіх. Навіть не запитала, куди я іду в чужому місті, де нікого не знаю, чи повернуся я до вечора, коли син прийде з роботи. Вона просто чекала, поки я вийду.
Я підняла свої важкі сумки, які тепер здавалися ще важчими, і вийшла за двері. Почула, як за моєю спиною сухо клацнув замок.
Вийшла я на вулицю, сльози вже текли по щоках, застеляючи світ. Сил іти далеко не було. Я відійшла трохи від під’їзду, знайшла неподалік на дитячому майданчику вільну лавочку під кущем бузку, сіла і дала волю сльозам. Плакала тихо, закривши обличчя хусткою. Так прикро мені в житті ще ніколи не було. Навіть коли в Польщі на полі під дощем стояла, так серце не боліло.
Минуло хвилин двадцять чи тридцять. Я трохи заспокоїлася, почала думати, що робити далі. Раптом бачу — з під’їзду виходить невістка. Вона вже перевдяглася в спортивний костюм, вела за руку Даниїла, а в іншій руці… В іншій руці вона несла мої великі торби. Вона підійшла прямо до великих сміттєвих баків, які стояли на краю двору, і абсолютно спокійно, один за другим, стала викидати мої пакунки. Туди полетіла картопля, буряк, коробка з яйцями. Банки з грибами та огірками вона кидала так, що було чути, як вони б’ються всередині бака. Наприкінці вона кинула туди мій домашній хліб у рушнику.
У мене забракло слів. Дихати стало важко. Коли вона розвернулася і пішла з дитиною в бік парку, навіть не озирнувшись, я піднялася з лавочки. Мої сумки, які вона теж викинула, лежали зверху. Я підійшла до смітника. Деякі банки з варенням не розбилися, бо впали на м’які речі. Я зібрала те, що залишилося цілим, склала назад у сумку, витерла сльози і попленталася в бік зупинки. Мені хотілося тільки одного — втекти з цього міста якнайшвидше.
До вокзалу я добиралася довго, розпитуючи дорогу в перехожих. Мені неймовірно пощастило: у касі сказали, що хтось щоправда щойно здав квиток на вечірній потяг у мій бік, і я змогла його купити.
До відходу поїзда залишалося ще кілька годин. Шлунок уже просто зводило від голоду. Неподалік від вокзалу я побачила невелику затишну харчевню, звідки приємно пахло домашніми стравами. Зайшла туди. Замовила собі порцію гарячого червоного борщу, великий шматок смаженого м’яса та картоплю з салатом із капусти. Я вже дуже їсти хотіла, аж голова паморочилася. Заплатила чимало за сільськими мірками, але подумала: «Хіба я не варта після всього цього хоч щось добре з’їсти? Я ж людина». Борщ виявився смачним, майже як у мене вдома, і це мене трохи повернуло до тями.
Свої сумки я здала в камеру схову на вокзалі, щоб не тягати їх за собою. До вечора мала ще три години, тож вирішила просто пройтися вулицями навколо центру. Місто мені насправді дуже сподобалося — широкі вулиці, старі красиві будинки, каштани ось-ось зацвітуть. Я навіть трохи забулася про свою біду, розглядаючи вітрини та людей.
Але коли сіла в потяг, усе повернулося. У вагоні було тихо, пасажири згори потиху спали, а я не могла заплющити очей. Дивилася в темне вікно, де миготіли вогні станцій, і тихо плакала в подушку, щоб нікого не розбудити. Прикро було до глибини душі. Адже син за весь день навіть не зателефонував мені. Він знав, що я приїхала, знав, що його дружина зустріла мене холодно, але навіть не набрав, щоб запитати: «Мамо, ти де? Як ти провела день? Де ти збираєшся ночувати?». Невже робота чи страх перед заможною дружиною дорожчі за рідну матір?
Я б швидше влітку снігу сподівалася посеред липня, ніж того, що моя власна дитина, моя єдина кровинка, мене так зустріне у столиці. Він у мене один-єдиний, я на нього покладала стільки надій, віддала йому всю свою молодість, здоров’я, працювала без відпочинку, а в підсумку виявилася йому просто непотрібною, сороміцькою плямою на його новому, багатому житті.
Я повернулася додому, у свою порожню хату. Тут усе нагадує про нього: його дитячі малюнки на стіні, книжки на полиці. Але тепер усе здається іншим.
Тепер я сиджу біля вікна, дивлюся на свій город і думаю, що робити далі. На столі лежить старий шкіряний гаманець, а в ньому — ті самі гроші, які я роками збирала йому на весілля. 60 тисяч гривень. Для мене це величезні статки, які далися важкою працею.
З одного боку, думається: може, віддати сину ті гроші? Переказати йому на картку, нічого не пояснюючи. Нехай знає, що мама про нього завжди дбала, нехай йому соромно стане, коли побачить цей переказ після всього, що сталося. Чи, може, ці гроші йому там, у багатій родині, як крапля в морі, і вони їх навіть не помітять?
З іншого боку — серце каже нічого не давати. Він зрадив мою любов, посоромився мене перед чужими людьми, викреслив із життя. Навіщо віддавати останнє тому, хто викинув твою турботу на смітник? Може, краще витратити їх на себе — ремонт у хаті зробити, здоров’я підлікувати чи просто поїхати кудись відпочити, де я ніколи не була?
Як би ви вчинили на моєму місці в такій ситуації?
Фото ілюстративне.
