Суботній ранок у будинку Дмитрівської родини зазвичай починався із запаху свіжої кави, але цього разу повітря пахло грозою.
На кухні зібралися троє.
Галина Петрівна, теща Дмитра, стояла біля вікна.
Її донька Аліна крутила в руках порожню чашку, а сваха, Марія Іванівна, сиділа на краєчку стільця, ніби збиралася кожної миті втекти.
— Ну хтось же має контролювати куди тратить гроші Дмитро, раз дружині і матері рідній начхати
— випалила теща свасі та доньці, які стояли і тільки очима кліпали. Марія Іванівна глибоко зітхнула, поправила окуляри й подивилася на гарячу каструлю з борщем, яка вже починала тихо булькати на плиті.
— Галино Петрівно, мій син дорослий чоловік. Він заробляє ці кошти важкою працею на будівництві, і мені здається, що він має право самостійно вирішувати, які фінансові кроки робити.
— Право він має,
— закивала Галина Петрівна, підходячи ближче до столу й постукуючи нігтем по стільниці.
— А совість він має.
Аліно, ти чого мовчиш.
Твій чоловік минулого тижня купив якийсь неймовірний набір інструментів, який коштує як половина моєї пенсії за пів року.
А у вас у коридорі шпалери відклеюються вже третій місяць.
Це по-твоєму нормальний розподіл бюджету.
Аліна підвела очі на матір, потім перевела погляд на свекруху, шукаючи підтримки.
— Мамо, Дмитру ці інструменти потрібні для роботи. Він сказав, що завдяки їм зможе брати дорожчі замовлення. Це інвестиція в майбутнє.
— Інвестиція,
— уїдливо повторила Галина Петрівна, сідаючи навпроти Марії Іванівни.
— Інвестиції мають приносити прибуток одразу, а не лежати в гаражі під купою пилу. Маріє Іванівно, ви як мати мали б повпливати на сина. Пояснити йому, що родина
— це спільний кошик, а не його особистий гаманець, з якого можна тягнути гроші на забаганки. Марія Іванівна відчула, як у ній закипає обурення, але намагалася тримати голос рівним і спокійним.
— Мій Дмитро повністю утримує цю квартиру. Він оплачує всі комунальні послуги, купує продукти, возить вас усіх на дачу щовихідних, витрачаючи пальне. Хіба це називається начхати на родину. Подивіться на речі тверезо, Галино Петрівно.
— Я дивлюся дуже тверезо,
— відрізала теща.
— Тверезому погляду заважає те, що моя донька ходить у куртці, яку купували ще до весілля. А Дмитро тим часом купує дорогі деталі до машини, яка їздить раз на тиждень. Аліна відчула, що розмова переходить небезпечну межу. Вона поставила чашку на стіл і голосно промовила.
— Мамо, я сама попросила Дмитра не купувати мені нову куртку цього місяця. Мені подобається моя стара. Вона тепла й зручна. Навіщо витрачати зайве, якщо ми збираємо на ремонт ванної кімнати.
— О, чули. Збирають вони,
— Галина Петрівна сплеснула руками.
— Збираєте ви вже два роки, а плитка як трималася на чесному слові, так і тримається.
А все тому, що Дмитро не вміє рахувати копійки.
Якщо людина не вміє рахувати копійки, вона ніколи не назбирає на гривню.
У цей момент вхідні двері клацнули, і в коридорі почулися важкі кроки.
Дмитро повернувся з будівельного магазину, тримаючи в руках кілька пакетів та великий рулон захисної плівки.
Він відчув напругу ще з порога.
Коли чоловік зайшов на кухню, три пари очей одразу повернулися до нього.
— Доброго дня всім,
— тихо сказав Дмитро, ставлячи пакети на підлогу.
— Бачу, у нас тут серйозні збори. Про що дискусія. Галина Петрівна випрямилася, її обличчя набуло виразу суворого судді.
— Дискусія про те, Дмитре, куди зникають фінанси цієї родини. Ми якраз обговорювали твої останні покупки. Дмитро спокійно зняв куртку, повісив її на стілець і сів поруч із дружиною. Він подивився на матір, яка помітно нервувала, а потім на тещу.
— Мені здавалося, що питання фінансів стосується лише мене та Аліни. Мамо, ви теж вважаєте, що я неправильно розпоряджаюся грошима. Марія Іванівна опустила очі.
— Дмитре, я просто кажу, що треба бути обережнішими з великими витратами. Зараз часи непрості. Але Галина Петрівна вважає, що ти зовсім не тримаєш звіт перед родиною.
— Звіт,
— Дмитро посміхнувся, хоча в його очах з’явився холодний блиск.
— Галино Петрівно, підкажіть, будь ласка, з якого часу я маю звітувати вам за кожну зароблену гривню. Коли ми одружувалися з Аліною, ми не підписували угоду про створення фінансового комітету під вашим керівництвом.
— Ти не блазнюй, Дмитре,
— теща нахмурилася.
— Твоя іронія тут недоречна.
Я бачу, як моя донька відмовляє собі в елементарних речах.
Ти купуєш дорогий інструмент, а Аліна каже, що їй не потрібен новий одяг.
Це ти її так залякав, що вона боїться слово сказати проти твоїх витрат.
Аліна швидко втрутилася в розмову, її голос тремтів від образи.
— Мамо, припини негайно. Ніхто мене не залякував. Я доросла жінка, і я сама приймаю рішення щодо свого гардеробу. Чому ти завжди робиш з мене жертву.
— Тому що ти не бачиш далі свого носа,
— відповіла Галина Петрівна, навіть не повернувшись до доньки.
— Ти молода, тобі хочеться вірити, що все чудово. А я прожила життя і знаю, чим закінчується така свобода у витратах. Сьогодні він купує інструмент, завтра
— новий телефон, а післязавтра ви будете просити в мене гроші на хліб. Марія Іванівна не витримала й стукнула долонею по столу, хоча й невисоко.
— Галино Петрівно, ви переходите всі межі.
Мій син ніколи ні в кого нічого не просив.
Він працює з ранку до ночі.
Ви бачите лише покупки, але не бачите, скільки зусиль за цим стоїть.
Дмитро допомагає і вам також.
Хто минулого тижня купував ліки для вашого тиску.
Хто оплачував ремонт вашого телевізора.
— Ой, почалося,
— Галина Петрівна відмахнулася.
— Ліки вони купили. Це обов’язок зятя
— дбати про здоров’я тещі, якщо він узяв заміж її єдину доньку. Телевізор взагалі майстер робив, Дмитро тільки гроші дав.
— Тобто гроші дати
— це вже не рахується,
— Дмитро підняв брови.
— Цікава логіка. Коли я даю гроші на ваші потреби, це обов’язок. Коли я витрачаю гроші на потреби своєї роботи, це марнотратство. Мамо, ви чуєте цей абсурд.
— Я все чую, сину,
— тихо мовила Марія Іванівна.
— І мені дуже прикро, що в цьому домі немає поваги до твоєї праці. Аліна відчувала, як ситуація виходить з-під контролю. Вона дивилася то на матір, то на чоловіка, розуміючи, що кожен стоїть на своєму.
— Мамо, якщо тебе так хвилюють наші гроші, давай я покажу тобі наш блокнот витрат. Ми записуємо туди кожну копійку. Ми плануємо все заздалегідь. Дмитро не купив той набір просто так, тому що йому захотілося. Ми обговорювали це три місяці.
— Блокнот вона мені покаже,
— Галина Петрівна зневажливо пирхнула.
— Намалювати в тому блокноті можна все що завгодно. Я вірю фактам. Факти такі: ванна не відремонтована, обої відпадають, а Дмитро ходить задоволений новими іграшками для чоловіків. Дмитро глибоко вдихнув, намагаючись зберегти спокій, але його тон став значно жорсткішим.
— Галино Петрівно, ці іграшки, як ви кажете, годують цю родину.
Якщо я не оновлюватиму обладнання, мої конкуренти заберуть усіх клієнтів.
Тоді ми точно будемо сидіти без хліба.
Ви хочете, щоб я працював старим радянським інструментом і заробляв копійки, але зате шпалери в коридорі були ідеальними.
Це ваша стратегія успіху.
— Моя стратегія
— це порядок,
— твердо заявила теща.
— Порядок у всьому. Спочатку забезпечується затишок у домі, комфорт для дружини, а потім уже все інше. Мені прикро, що Марія Іванівна не навчила тебе базових правил сімейного життя. Ці слова зачепили Марію Іванівну за живе. Вона піднялася зі стільця, її обличчя зблідло.
— Ви не маєте права обговорювати моє виховання.
Я виростила сина сама, без допомоги чоловіка, і він виріс чесним, працьовитим та відповідальним. Він не п’є, не гуляє, все несе в дім. А ви прийшли сюди влаштовувати ревізію, ніби ви податковий інспектор. Подивіться краще на свій дім, де ремонт не робився з минулого століття, хоча ваш покійний чоловік, здається, не купував інструментів.
Галина Петрівна теж підхопилася з місця, її очі звузилися.
— Ви мого покійного чоловіка не чіпайте. Він був шанованою людиною, інженером. Він знав ціну кожній копійці, і ми ніколи не мали боргів. А ваш Дмитро бере кредити, про які Аліна, можливо, навіть не знає. Альона закрила обличчя руками.
— Мамо, які кредити. Що ти вигадуєш на ходу. У нас немає жодного кредиту. Ми ніколи не брали грошей у борг.
— Звідки тобі знати, дитино,
— Галина Петрівна подивилася на доньку з жалем.
— Чоловіки вміють приховувати такі речі. Вони створюють ілюзію добробуту, а потім виявляється, що квартира закладена. Дмитро відкинувся на спинку стільця й тихо засміявся, хоча цей сміх був сповнений гіркоти.
— Квартира закладена. Галино Петрівно вам треба книги писати, детективні романи. У вас чудовий хист до вигадування проблем там, де їх немає. Я готовий зараз принести всі виписки з банків, щоб ви заспокоїлися і нарешті залишили нас у спокої.
— Мені не потрібні твої виписки,
— гордо відповіла теща.
— Мені потрібен спокій за майбутнє моєї доньки. Я бачу, що ти егоїст. Ти думаєш тільки про свій комфорт на роботі. Марія Іванівна підійшла до сина і поклала руку йому на плече.
— Дмитре, заспокойся. Не треба нічого доводити. Людина, яка не хоче чути, нічого не зрозуміє, навіть якщо ти покладеш перед нею золото. Ходімо, сину, мені вже час додому. Я не можу більше слухати ці безпідставні звинувачення.
— Ні, мамо, почекайте,
— Аліна підхопилася і заступила шлях свекрусі.
— Не йдіть через це. Мама не мала права так говорити. Мамо, вибачся перед Марією Іванівною та Дмитром. Ти перейшла всі межі дозволеного. Галина Петрівна здивовано подивилася на доньку, ніби та зрадила її найстрашнішим чином.
— Я маю вибачатися. За те, що бажаю вам добра. За те, що намагаюся вберегти вас від бідності. Ну що ж, живіть як знаєте. Кліпайте очима далі, коли ваш чоловік витрачатиме останні гроші на свої забавки. Дмитро встав, підійшов до дверей кухні й жестом запросив тещу вийти.
— Галино Петрівно, я думаю, що на сьогодні наша фінансова консультація завершена.
Я дуже поважаю вас як матір Аліни, але моє терпіння має межі.
Будь ласка, займайтеся своїм бюджетом, а ми якось розберемося зі своїм. Теща подивилася на Дмитра, потім на Аліну, яка відвернулася до вікна, і нарешті на Марію Іванівну, яка стояла з гордо піднятою головою.
— Добре,
— сказала Галина Петрівна, прямуючи до виходу.
— Я піду.
Але пам’ятайте мої слова, коли настане день платити за рахунками, а у вас у кишенях буде лише вітер та дорогі інструменти.
Вона вийшла, гучно зачинивши за собою вхідні двері.
У квартирі запала важка, гнітюча тиша.
Марія Іванівна зітхнула, сіла назад на стілець і взяла Альону за руку.
— Алінко, ти вибач мені, що я не стрималася. Але це вже було занадто. Вона звинувачує Дмитра в тому, чого немає й близько.
— Маріє Іванівно, це ви мені вибачте за мою маму,
— тихо відповіла Аліна, витираючи сльозу, що покотилася по щоці.
— Вона завжди така. Їй здається, що вона знає все краще за всіх. Вона постійно контролює мого батька, а тепер переключилася на нас. Дмитро підійшов до дружини, обняв її за плечі й поцілував у маківку.
— Все гаразд, Аліно.
Ми це переживемо.
Головне, щоб ми з тобою розуміли один одного.
А інструмент дійсно допоможе нам швидше зробити той ремонт у ванні, про який твоя мама так турбується.
Побачиш, через місяць ми запросимо її в гості, і вона не знайде жодного приводу для критики.
Марія Іванівна посміхнулася, дивлячись на дітей.
Вона зрозуміла, що попри всі сварки та втручання родичів, основа цієї сім’ї залишається міцною, тому що вони вміють слухати один одного, а гроші
— це лише засіб для досягнення спільних цілей, а не привід для руйнування стосунків. Галина Червона
