Ірина різким рухом зачинила дверцята старої шафи, від чого старенькі завіси видали жалібний металевий писк. Вона не кричала, але її голос мав таку щільність, що, здавалося, міг би різати скло.
Дмитро сидів на табуретці біля кухонного столу і тримав у руках недопиту чашку чаю, уважно вивчаючи тріщину на кахлі.
— Дмитре, давай збирайся, інструмент я вже весь зібрала і поклала у багажник машини, — промовила вона, витираючи руки об кухонний рушник.
Дмитро повільно підвів голову. У його погляді змішалися втома від робочого тижня та щире нерозуміння того, як звичайна субота перетворилася на зону бойових дій.
— Що таке, Іро? — запитав він, навіть не намагаючись поставити чашку.
— А те, — Ірина кинула рушник на стіл поруч із його ліктем. — Раз матері твоїй все не так, то хай собі майстрів справжніх наймає за гроші.
Дмитро глибоко зітхнув. Цей сценарій повторювався з регулярністю раз на кілька місяців, але щоразу додавалися нові деталі. Поїздка на дачу до тещі або до його власної матері завжди починалася з великих планів, а закінчувалася демонстративним пакуванням речей.
— Іро, ми ж домовлялися, що сьогодні просто поміняємо змішувач і подивимося, чому тече бачок, — спокійно сказав він, намагаючись знизити градус напруги. — Там роботи на годину. Мама цілий тиждень чекала.
— Мама твою роботу оцінила ще до того, як ти з зливного бачка кришку зняв, — Ірина склала руки і підійшла ближче до вікна.
— Вона вже встигла розповісти мені, що ти купив найдешевші прокладки, що руки в тебе ростуть не з того місця, і що сусідський син, який працює в банку, мабуть, краще б розібрався в сантехніці, ніж ти зі своєю інженерною освітою.
— Вона просто переживає, що ми затопимо сусідів, — спробував виправдатися Дмитро.
— Вона не переживає, Дмитре. Вона самостверджується за твій рахунок. А я не збираюся сидіти в коридорі і слухати, як мій чоловік, який утримує всю цю родину, вислуховує лекції про правильне обертання гайкового ключа. Я все спакувала. Рівень, перфоратор, твої улюблені викрутки — все вже в машині. Ми їдемо додому.
Дмитро поставив чашку і підвівся. Він був вищим за дружину на голову, але зараз перед її рішучістю почувався підлітком, якого застали за викраденням яблук.
— Іро, це ж моя мати. Ну висловила вона свою думку. Вона літня людина, їй важко догодити.
— Літня людина має чудову пам’ять, коли треба згадати всі твої невдачі за останні п’ятнадцять років, — Ірина відвернулася до вікна, де на подвір’ї стояла їхня стара, але доглянута автівка.
— Коли ми приїхали, вона навіть не привіталася нормально. Одразу з порога заявила, що від тебе пахне бензином, а від мене — дешевими парфумами. Хоча це ті самі парфуми, які ти мені подарував на річницю, і які вона сама ж схвалила минулого року.
У коридорі почулися важкі кроки. Галина Петрівна, мати Дмитра, з’явилася на порозі кухні. Вона тримала в руках стару марлеву серветку і дивилася на невістку з легким прищуром.
— О, вже збираєтеся, — констатувала Галина Петрівна. — А хто ж воду перекривати буде. Там у підвалі вентиль заіржавів. Я ж казала, Дмитре, треба було сусіда покликати. У нього хоч інструмент німецький, а не цей твій, зі знижки в супермаркеті.
Ірина розвернулася так швидко, що її волосся зметнулося в повітрі.
— Галино Петрівно, інструмент мого чоловіка купувався не на знижках, а в спеціалізованому магазині. І цим самим інструментом він минулого року повністю перекрив дах на вашій веранді, про яку ви тепер чомусь не згадуєте.
— Дах — то інша справа, — відмахнулася літня жінка, сідаючи на вільний стілець. — На даху кожен зможе, там розуму багато не треба, клади собі листи та прибивай. А тут тонка робота, німецька сантехніка. Вона делікатна. Дмитро у нас завжди був трохи незграбним, з дитинства все з рук падало. Я ж як краще хочу.
— Як краще — це коли людина приходить допомогти, а їй за це дякують, а не починають перераховувати всі дитячі травми та розбиті чашки, — голос Ірини став ще холоднішим. — Ми збираємося і їдемо. Шукайте майстрів за оголошенням. Нехай вони вам крутять ваші делікатні гайки за три ціни.
Дмитро опинився між двома вогнями. З одного боку була дружина, яка захищала його гідність із завзяттям левиці, з іншого — мати, яка щиро вважала свій постійний скепсис проявом материнської турботи та життєвої мудрості.
— Мамо, ну навіщо ти так, — тихо сказав Дмитро. — Я ж нормально все роблю. Минулого тижня у кумів усе замінив, нічого не тече.
— Куми твої — невибагливі люди, Дмитре, — зауважила Галина Петрівна, розгладжуючи марлю на колінах. — Їм аби з крана текло, то й добре. А у мене паркет у коридорі. Якщо щось прорве, ти мені новий паркет класти будеш. Тільки знову криво покладеш, як ту плитку у ванній.
Ірина зробила крок уперед, стаючи між чоловіком та його матір’ю.
— Плитку у ванній він клав за вашим власним ескізом, який ви намалювали на клаптику шпалер. І коли він казав, що стіни треба спочатку вирівняти, ви кричали, що це зайва витрата цементу і грошей. Тепер винна плитка. Дмитре, бери куртку, ми йдемо.
— Куди це ви на ніч дивлячись, — Галина Петрівна підгладила сиве волосся. — Дорога далека, бензин дорогий. Знову гроші на вітер. Краще б на ці гроші майстра викликали, ніж туди-сюди кататися.
— Ми катаємося за свої гроші, Галино Петрівно, — відповіла Ірина, підхоплюючи свою сумочку. — І бензин купуємо за ті гроші, які Дмитро заробляє своєю незграбною інженерною головою. Тому ми маємо повне право витрачати його так, як нам заманеться.
Дмитро стояв, тримаючи куртку в руках. Йому було соромно перед дружиною і водночас прикро за матір, яка через свій характер знову залишалася сама з неробочим сифоном.
— Іро, почекай хвилинку на вулиці, — попросив він. — Я зараз підійду.
Ірина подивилася на нього довгим поглядом, у якому читалося розчарування, але нічого не сказала, лише голосно зачинила за собою вхідні двері.
У кухні запала важка тиша. Галина Петрівна продовжувала вивчати марлеву серветку, наче на ній було написано розв’язання всіх світових проблем.
— Бачиш, яка вона в тебе гонорова, — тихо мовила мати. — Слова їй не скажи. А я ж просто зауваження зробила. Хіба я не маю права синові підказати.
— Мамо, ти не підказуєш, — Дмитро сів навпроти неї. — Ти кожне моє слово піддаєш сумніву. Я приїхав у свій єдиний вихідний, привіз інструменти, хотів усе зробити безкоштовно і якісно. А ти з порога почала порівнювати мене з якимось сусідом.
— Бо сусід цей, Андрійко, вже три квартири купив, — повчально підняла палець Галина Петрівна. — А ти все на одній роботі сидиш, за копійки ті креслення малюєш. Оце твоя Ірина і злиться, що грошей немає, тому на мене і зривається.
— Іра на тебе не зривається, вона мене захищає, — Дмитро зітхнув. — І грошей нам вистачає. Ми не біднішаємо від того, що міняємо тобі сантехніку. Але я більше не можу чути, що я все роблю не так. Якщо тобі дійсно так не подобається моя робота, я краще справді дам тобі контакти фірми. Нехай приїдуть чужі люди.
Він підвівся, поцілував матір у щоку і пішов до виходу.
На вулиці вже сутеніло. Ірина сиділа на пасажирському сидінні машини, дивилася в бічне дзеркало і барабанила пальцями по панелі. Дмитро сів за кермо, повернув ключ у замку запалювання, і мотор звично загудів.
— Ну що, вислухав другу серію, — не повертаючи голови, запитала Ірина.
— Вона вважає, що ти злишся через те, що я мало заробляю, — чесно зізнався Дмитро, вмикаючи ближнє світло.
Ірина нарешті повернулася до нього. Її обличчя в сутінках здавалося блідим, а в очах не було колишньої злості, лише глибока втома.
— Я злюся через те, Дмитре, що ти дозволяєш їй це робити. Ти мовчки ковтаєш кожну образу, наче так і треба. Вона виховувала тебе одна, я все розумію. Але це не дає їй права знищувати твою самооцінку. Ти чудовий спеціаліст, тебе на роботі поважають, до тебе черга стоїть, коли треба складний проєкт зробити. А тут ти стаєш маленьким хлопчиком, який знову розлив молоко.
— Вона просто стара, Іро. Їй самотньо. Це в неї такий спосіб привернути увагу.
— Це поганий спосіб, Дмитре. Якщо вона хоче уваги, можна просто попросити приїхати на чай, а не влаштовувати іспити з профпридатності на кожному кроці. Я не хочу, щоб наші вихідні перетворювалися на сеанси психотерапії після її зауважень.
Машина рушила з місця, колеса зашурхотіли по гравійній доріжці селища. Вони їхали мовчки кілька кілометрів, повз залізничну станцію, повз зачинені магазини, виїжджаючи на трасу, що вела до міста.
— Ти справді весь інструмент забрав, — запитав Дмитро через деякий час, щоб перервати цю важку мовчанку.
— Весь, — відрізала Ірина. — Навіть той набір ключів, який ти забув під раковиною минулого разу. Я все перевірила. Нічого їй не лишила. Нехай тепер сидить зі своїм Андрійком з банку і думає, чим відкручувати труби.
Дмитро посміхнувся кутиками губ. Попри всю свою суворість, Ірина була неймовірно практичною жінкою.
— Знаєш, а вона таки засмутилася, — тихо сказав він. — Коли я йшов, у неї очі були на мокрому місці.
— Це акторська майстерність, Дмитре, — холодно зауважила дружина. — Вона знає, на які кнопки тиснути. Ти зараз почнеш почуватися винним, завтра вранці таємно від мене візьмеш сумку з інструментами і поїдеш на електричці доробляти той нещасний бачок.
— Не поїду, — заперечив він. — Я теж маю гордість. Просто неприємно це все. Хотілося як краще, а вийшло як завжди.
— Вийшло так, як мало вийти вже давно, — Ірина відкинулася на спинку сидіння і заплющила очі. — Треба було ще три роки тому, коли вона розкритикувала наш ремонт у спальні, розвернутися і піти. Тоді б, можливо, зараз усе було інакше. Вона б зрозуміла, що кордони існують.
Траса була майже порожньою. Світло фар вихоплювало з темряви придорожні дерева та дорожні знаки. Дмитро дивився на дорогу, але думками все ще був у тій маленькій кухні, де пахло старими меблями та лавандовим освіжувачем повітря. Він згадав, як батько колись так само мовчки збирав речі після подібних суперечок, а потім повертався, бо «родина — це головне». Тепер батька не було, і цей тягар несказаних слів ліг на його плечі.
Раптом на панелі приладів блимнув індикатор мобільного телефону. На екрані висвітилося ім’я матері.
Дмитро хотів було натиснути кнопку виклику на кермі, але подивився на Ірину. Вона не спала, її очі були розплющені, і вона уважно стежила за його рухом.
— Не піднімай, — тихо сказала вона. — Нехай мине хоча б доба. Якщо ти зараз відповіси, вона почне плакати або знову звинувачувати мене, і ми посваримося вже між собою в машині. Тобі це треба.
Дмитро завагався. Телефон пролунав кілька разів і затих, залишивши після себе лише зелене світло сповіщення про пропущений дзвінок.
— Може, там щось сталося, — висловив він припущення, яке завжди виникає в таких ситуаціях. — Раптом трубу прорвало остаточно.
— Якщо прорвало, вона викличе аварійну службу, — запевнила Ірина. — Номер на стіні в коридорі записаний великими цифрами. Вона не безпорадна, Дмитре. Вона просто звикла, що ти завжди поруч за першим покликом, незалежно від того, як вона до тебе ставиться.
Вони в’їхали в передмістя. З’явилися перші висотки, заправки, освітлені вітрини супермаркетів. Місто жило своїм життям, далеким від сімейних драм та невирішених сантехнічних питань.
Коли вони під’їхали до свого будинку і Дмитро вимкнув двигун, Ірина не поспішала виходити. Вона повернулася до нього і поклала руку на його долоню, яка все ще стискала кермо.
— Я не ворог твоїй матері, Дмитре, — м’яко сказала вона, і це був перший теплий тон за весь вечір. — Я просто хочу, щоб вона поважала тебе так само, як поважаю я. Ти не повинен бути цапом-відбувайлом за всі її нереалізовані життєві очікування.
— Я знаю, Іро, — Дмитро зітхнув, відчуваючи, як важкий вузол у грудях трохи послабшав. — Дякую, що не промовчала. Сама знаєш, я б знову все перевів у жарт і досі б там сидів під раковиною.
— Отож-бо й воно, — вона посміхнулася, і ця посмішка повернула йому відчуття затишку. — Ходімо додому. Там у нас є нормальний чай і немає ніякого паркету, за який треба звітувати.
Вони вийшли з машини. Дмитро відкрив багажник, щоб дістати важку сумку з інструментами. Металеві ключі всередині глухо збрякнули, нагадуючи про незавершену роботу, але зараз цей звук уже не викликав у нього почуття провини.
Він зачинив багажник, узяв дружину за руку, і вони разом рушили до під’їзду, залишаючи суботні суперечки позаду.
Віра Лісова
