Дачна суперечка: як зовиця вирішила отримати врожай задарма, але невістка поставила її на місце.
— Якщо це наша спільна дача, значить, і врожай ділимо навпіл!
Оксана штовхнула ногою перекошену хвіртку. Вона по-господарськи протиснулась у двір і скинула на веранду дві об’ємні спортивні сумки.
— Ну, чого застигла? — голосно поцікавилась зовиця.
Віка так і залишилась стояти над синім пластиковим тазом. Вода тоненькими цівками стікала з вимитих рожевих помідорів назад у мильну піну. Сонце хилилося за дах сараю. Ділянку заливало густим помаранчевим світлом.
Спина Віки нила. Здавалося, туди з самого ранку вбивали цвяхи. Вона збирала цей урожай з п’ятої години ранку, повзаючи між колючими кущами. Засмаглі плечі горіли під лямками старого сарафана.
— Привіт, Оксано, — байдуже озвалася Віка.
— Якщо це наша спільна земля, значить, ділимося! — Оксана поправила вибите з зачіски пасмо. — Я вам тут рулетика привезла. До чаю. З маком.
Віка повільно витерла мокрі руки об фартух. Вона дивилась на зовицю. На її повненьку постать, на яскраву помаду та кришталево чисті білі кросівки. Віка не могла видавити з себе жодного звуку.
У голові проносилося все минуле літо. Розпочалося все наприкінці травня. Тоді вони з Вітею приїхали на город, який давно поріс бур’янами. Земля після зими спресувалась так, що лопата відскакувала з металевим дзвоном.
— Вітю, телефонуй сестрі, — попросила тоді Віка.
Вона оперлася на держак лопати й витерла піт з чола.
— Копати час, — додала вона. — Ми вдвох тут не справимося. Вісім соток цілини.
Вітя слухняно дістав телефон. Він набрав номер сестри. Віка стояла поруч і чудово чула бадьорий голос зовиці з динаміка. Чоловік завжди вмикав гучномовець через поганий слух.
— Ой, Вітюсю, у мене сьогодні запис на нігтики! — защебетала Оксана крізь шуми зв’язку. — Та й спину прихопило.
— Оксано, ну тут роботи дуже багато, — невпевнено забелькотів брат.
— Ви там самі якось, — відрізала сестра. — Рідня ж, зрозумієте. Мені важке підіймати не можна.
Зв’язок обірвався.
Вони впорались самі. Копали город. Віка тягала важкі лійки з водою, аж доки руки не почали відвалюватися. Вечорами вона не могла розігнути спину. Просто падала на старий диван у дачному будиночку й миттєво засинала.
На початку червня привезли машину гною. Водій заломив таку кругленьку суму, що у Віки потемніло в очах. Віддали майже все, що відкладали на відпустку. Замість моря Віка отримала купу чорнозему біля паркану.
Потім настав липень. У розпал нестерпної спеки зіпсувався старий водяна помпа. Вітя тоді довго колупався в моторі. Він перемастився у мазуті по самі вуха. Довго крутив якісь гайки.
— Усе, — виніс вердикт чоловік. — Відновленню не підлягає. Обмотку не можна замінити, дешевше новий купити.
Вони поїхали на будівельний ринок. Спека стояла нестерпна. Плавився асфальт. Віка йшла між рядами зі шлангами й газонокосарками, сердита й стомлена.
Покупка влетіла у нормальні гроші. Віка тоді просто біля прилавка повернулась до чоловіка. Терпіння урвалося.
— Телефонуй сестрі, — відрубала дружина.
— Навіщо? — Вітя нервово смикнув плечем.
— Попросімо Оксану скластися! — натискала Віка. — Дача ж за документами навпіл оформлена. Значить, і витрати спільні. Нехай переведе половину вартості. Чек їй скинь. Совість у неї взагалі є?
Вітя тільки замахав руками. Він озирався на перехожих, наче дружина запропонувала щось непристойне.
— Ну дівчата, самі розберемося, — забурмотів він поспіхом. — Соромно у старшої сестри гроші просити. Незручно якось. У неї кредити.
— А у нас море накрилося! — не здавалася Віка.
— Годі вам, — Вітя дістав зарплатну картку. — Оплачуйте, пробивайте.
І ось тепер настав серпень. Віка працювала тут кожних вихідних. Вона виполювала лободу, підв’язувала огірки, ганяла гидких слимаків. Рятувала перці від попелиці. Вона знала кожен кущик на цій землі в обличчя. А Оксана стояла на ґанку у білосніжних кросівках.
Зовиця дивилася на рівні грядки, на пузаті помідори в тазу й чекала свою законну частку. В Оксани на цей рахунок була зовсім інша математика. І, треба визнати, вельми логічна.
Сьогодні вранці Оксана прокинулась у своїй міській квартирі у чудовому настрої. Вона неспішно випила кави. Зібралась і пішла на районний ринок за овочами для закруток. Жінка зупинилась біля першого-ліпшого прилавка. На картонці кривим маркером було виведено: «Помідори домашні — 110 грн».
— Ви тут зовсім з глузду з’їхали з такими цінами? — голосно поцікавилась Оксана у продавчині.
Вона потюкала пальцем у рожевий бік томата.
— За кілограм? Золоті вони у вас?
— Не подобається — йдіть у супермаркет, беріть пластмасові, — обурилася продавчиня. — Це мій труд! Спину гнула! Доглядала!
Оксана невдоволено скривилась. Вона пішла далі рядами. Огірки дорогі, якщо купувати на консервацію. Картопля теж обійдеться чимало, якщо закупити на зиму. Ціни кусалися. Пенсія у Оксани була не гумова.
Тут-то вона й згадала про батьківську ділянку. Усю дорогу в задушливому дрижачому автобусі Оксана міркувала. Вона щиро вважала, що робить братові та його дружині величезну ласку.
Дача дісталася їм з Вітею десять років тому. Від покійної матері. За законом рівно половина землі належала Оксані. Вона могла б вимагати продати дачу. Могла б пустити туди квартирантів на літо. Але вона, як добра старша сестра, дозволила братові користуватися всією ділянкою. Те, що Віка зациклилась на цих грядках, Оксану завжди дивувало. Навіщо працювати на спеці, якщо все можна купити?
Хоча, дивлячись на сьогоднішні ціни, Оксана почала розуміти невістку. Але садити стільки розсади — це вже діагноз.
Оксана розсудила логічно. Віка з Вітею садять у промислових масштабах. Самим їм стільки вік не з’їсти. Половина банок потім роками пилюкою вкривається у підвалі. Овочі просто згниють на кущах, якщо їх вчасно не зібрати. Зрозуміло, треба рятувати ситуацію.
То чому б не допомогти рідні позбутися надлишків? Тим паче це її законна земля. Оксана навіть розщедрилася на солодкий рулет. Узяла за акцією у сільському магазині біля станції. Рулет коштував копійки, але ж увага неоціненна.
І тепер вона стояла на рідному ґанку. Невістка дивилась на неї так, наче Оксана прийшла грабувати банк.
— Чого мовчиш? — Оксана прибрала чергову усмішку. — Я сумки привезла. Давай, накладай. Мені ще на вечірній автобус треба встигнути.
Віка повільно ступнула до ґанку. Вона залишила таз із водою позаду.
— Які сумки, Оксано? — відкарбувала невістка.
— Під овочі, ясна річ! — зовиця махнула головою у бік великої теплиці. — Я ж не звір якийсь. Усього не заберу. Тільки свою половину. За законом.
Віка сухо всміхнулась.
— Твою половину? Серйозно?
— За законом дача навпіл з Вітею! — осадила її Оксана, підвищуючи голос. — Мама так заповіла. Земля спільна. Значить, і все, що на ній виросло — також спільне. Рідня ж, повинні ділитися.
Віка довго й уважно обмацала поглядом порожні сумки. Потім перевела погляд на дах теплиці. Там усе ще бовванів вицвілий цінник за полікарбонат.
— Вітю! — гукнула Віка в бік сараю.
Гукнула так, що з яблуні зірвалася пташка.
— Вітю, вийди сюди!
Двері сараю зрадницьки скрипнули. Звідти вийшов Вітя. На ньому була футболка, яка вилиняла ще років десять тому, з розтягнутим коміром. Він тримав у руках моток брудного дроту й виглядав так, наче хотів провалитися крізь землю.
— О, Оксанка приїхала, — ніяково пробурмотів він.
Чоловік поспішно сховав дріт за спину.
— Твоя сестра за врожаєм завітала, — карбуючи слова, вимовила Віка. — Діли.
Вітя переступив з ноги на ногу у гумових калошах. Він терпіти не міг жіночих суперечок. Усе життя він намагався балансувати між владною сестрою й упертою дружиною. Щоразу це закінчувалося провалом.
— Ну дівчата, — почав він примирливо. — Годі вам сваритися. Дайте я хоч чайник поставлю. Рулет он привезли.
Віка його не слухала. Вона повернулась до зовиці.
— Отже так, Оксано. Дача спільна, тут ти маєш рацію. Земля твоя наполовину.
Оксана переможно випростала плечі. Вона кинула на брата тріумфуючий погляд. Мовляв, учись, як із жінкою розмовляти треба.
— А тепер рахуймо, — голос Віки задзвенів, як натягнута струна.
Вона зігнула один палець.
— Теплицю минулого року ставили. Тридцять тисяч матеріали. Гній місяць тому замовляли. П’ять тисяч. Помпа зіпсувався — новий брали, чек у тебе є.
Віка зігнула другий і третій палець.
— Плюс насіння, розсада, плівка на парники, засоби від жуків.
Оксана невдоволено підтиснула губи. Її тріумф почав зникати.
— Я вас теплицю ставити не просила! — голосно обурилась зовиця. — І помпа ваша мені дарма не здався! Мені вода не потрібна!
— Ми сюди стільки вбухали, що можна було на курорт з’їздити, — відрізала Віка. — Повертай половину витрат.
Віка зробила крок уперед.
— Рівно половину. Бодай раз би гривню дала! Плати — і тоді забирай овочі. Справедливо? Справедливо.
Зовиця аж задихнулась від обурення. Вона зиркнула на брата, шукаючи підтримки. Але Вітя з незалежним виглядом вивчав кущ червоної смородини.
— Вітю, ти подивись на свою жінку! — заголосила Оксана. — Які витрати? Це природа! Воно саме росте! Із землі! Сонечко гріє, дощик поливає! Які гроші?
— Саме? — Віка незворушно кивнула в бік сараю.
Вона не підвищувала голосу, але у ньому брязкав метал.
— Іди візьми лопату.
Оксана знітилась. Вона закліпала очима.
— Навіщо мені лопата? Я у нових кросівках!
— Нарий собі половину землі, — запропонувала Віка цілком буденним тоном. — Земля твоя. За законом. Насипай чорнозем у сумки й вези додому. А помідори мої. Я над ними працювала все літо. І добриво моє.
На ділянці стало дуже тихо. Вітер перестав ворушити листя старої яблуні. Тільки десь за парканом надривалася сусідська собака.
Оксана зашарілася. Її обличчя стало зливатися з кольором достиглих томатів у тазу. Вона різко нахилилась. Рвучко схопила свої порожні сумки з ґанку.
— Ноги моєї тут більше не буде! — вигукнула зовиця.
Вона почала йти до хвіртки, намагаючись не наступити у багно.
— Удавіться своїми помідорами! Рідній людині пару огірків пошкодували!
Вона розвернулась і важко закрокувала геть по вузькій стежці.
Вітя зробив було крок за нею. Він навіть простяг руку. Але Віка вперлась поглядом йому в спину. Чоловік зупинився як укопаний. Хвіртка голосно лязнула. Засув ударив об залізний стовп, відтинаючи їх від зовнішнього світу.
Віка мовчки повернулась до свого таза. Вона знову опустила натруджені руки у мильну воду. Спина продовжувала неприємно нити. А рожеві помідори тепер здавалися зовсім несмачними. Пластмасовими. Як ті, що продають узимку в супермаркетах.
Кінець вересня видався на рідкість дощовим. Вони збирали речі, щоб остаточно закрити дачний сезон до наступної весни. Будиночок вистиг, у кутках оселилася сира пліснява. Віка виносила на ґанок останні пакети з чистою постілю. Біля багажника їхньої старої машини метушився Вітя.
Він голосно кряхтів. Чоловік запхав усередину важкий сітчастий мішок із добірною картоплею, намагаючись робити це якомога тихіше.
— Це куди? — безбарвним тоном поцікавилась Віка.
Вітя здригнувся. Він випустив край сітки на мокрий бампер і винувато скосив очі на дружину.
— Та це… Оксанці закину на зворотному шляху.
Віка повільно поставила пакети на мокру траву. Вона не стала підвищувати голос. У неї не залишилося на це душевних сил.
— Навіщо?
— Віко… — чоловік переступив з ноги на ногу у своїх брудних чоботях. — Ну дівчата, годі вам сваритися. Сестра все-таки. Як вона там без картоплі взимку. Пенсія маленька. Їй же важко.
Віка коротко смикнула головою. Вона подивилась на забиті вікна сусіднього будинку. По брудних шибках стікали каламутні краплі осіннього дощу. Люди не змінюються. Це закон, який працює надійніше за будь-які кодекси.
Вітя завжди буде виправдовуватися й уникати суперечок. Він завжди буде крадькома возити сестрі мішки. Оксана завжди вважатиме, що їй усі винні за правом родини.
А вона, Віка, завжди буде садити ці кляті грядки. Бо інакше вона не вміє. Віка мовчки обійшла машину. Вона відчинила скрипучі двері й сіла на переднє сидіння.
— Поїхали, — кинула вона у прочинене вікно.
Ось тоді Вітя несподівано зробив те, чого від нього не чекав ніхто. Він постояв біля машини ще хвилину, дивлячись на мішок з картоплею. Потім повільно витяг його назад з багажника.
— Вітю? — Віка навіть не повірила своїм очам.
Чоловік почухав потилицю.
— Знаєш, а ти маєш рацію.
— Що?
— Уперше за багато років я подумав, що ти маєш рацію.
Віка не зрозуміла.
— Дякую, велике досягнення.
— Ні, серйозно. Сестра весь час каже про права. Про свою половину. Але коли треба було копати, поливати, витрачати гроші — її не було.
Він відніс мішок у сарай.
— Якщо я зараз повезу їй картоплю, то наступного року вона приїде не з двома сумками, а з чотирма.
Віка мовчала. Такого від чоловіка вона справді не чекала.
Минуло два тижні. У жовтні задзвонив телефон.
— Вітю, треба поговорити, — голос Оксани звучав незвично тихо.
— Слухаю.
— Я була в юриста.
Вітя аж насторожився.
— І що?
— Він мені пояснив одну цікаву річ.
— Яку?
— Якщо земля навпіл, то я маю не тільки права, а й обов’язки.
Вітя ледве не засміявся.
— От як?
— Саме так. А ще сказав, якщо я роками не беру участі в утриманні ділянки, то вимагати врожай просто так трохи дивно.
— Мудрий юрист.
Оксана зітхнула.
— Не знущайся.
Запала тиша.
— Я не мала вимагати урожай, — нарешті сказала вона.
Ці слова давалися їй важче, ніж мішок картоплі.
Перед Новим роком Оксана сама приїхала до брата. Без сумок. Без вимог. І навіть без розмов про половину врожаю. Привезла торт і банку дорогого чаю. Віка поставила на стіл свої мариновані огірки. Кілька хвилин усі мовчали. Потім Оксана раптом сказала:
— Віко, я порахувала. Ви за літо на дачу витратили більше, ніж я думала.
— Значно більше, — сухо відповіла Віка.
— Знаю.
Оксана дістала конверт.
— Тут десять тисяч гривень.
Вітя мало чаєм не захлинувся.
— Що це?
— Трохи за теплицю.
— Не треба, — автоматично сказала Віка.
— Треба.
Оксана вперше за довгі роки дивилася винувато.
— Я справді думала, що воно саме росте.
Віка не стримала усмішки.
— Ага. Помідори ночами самі себе пасинкують. А огірки самі підв’язуються.
Навіть Оксана засміялася.
Навесні наступного року сталося диво. В одну з субот біля дачі зупинилося таксі. З нього вийшла Оксана. У старих джинсах. У гумових рукавичках. І в дешевих кросівках, яких було не шкода.
— Тільки не дивись так, — буркнула вона до Віки. — Юрист сказав, що половина землі моя.
— І що?
— Значить, половину бур’янів теж треба полоти.
Віка розсміялася так голосно, що навіть сусід визирнув через паркан. Вітя стояв посеред городу і дивився то на дружину, то на сестру.
— Невже дочекалися…
— Чого? — одночасно запитали жінки.
— Що ви сваритися перестали.
Оксана і Віка переглянулися.
— Не перебільшуй, — хором відповіли вони.
І вперше за багато років це прозвучало майже по-родинному. А восени, коли достигли помідори, Оксана забрала додому два ящики овочів. Але цього разу ніхто не сперечався. Бо вона сама садила, сама поливала і сама збирала.
І коли на ринку побачила домашні помідори, лише похитала головою та сказала продавчині:
— Знаєте, а це ще дешево. Я тепер точно знаю, скільки коштує виростити справжній помідор.
