Я вже давно належала лише собі та коту, а одного разу відчула легку ностальгію по роботі з дітьми, можливо, це було просте бажання бути потрібною.
Зважилася, й розмістила у місцевій газеті коротке оголошення – “Кому потрібна бабуся, дзвоніть” та телефон. Думала, що не надрукують, але, купивши черговий номер, побачила свій текст. Першим зателефонував чоловік:
– Здрастуйте. Я за оголошенням… Вам дідусь, випадково, не потрібен? А то, навіть пройтися, та свіжим повітрям подихати нема з ким.
– Пропозиція цікава, але боюся, я не підійду для спільних прогулянок. Вибачте, – хіхікнула та скинула дзвінок.
Потім довго ніхто не дзвонив, а тижнів за два, коли я майже забула про своє дивацтво, пролунав дзвінок.
– Я напевно пізно? У газеті ваш номер вказано, написано…
– Я слухаю!
– Мене звуть Мар’яна. У мене син… Моєму Сашашкові потрібна бабуся, а в нас немає, а хотілося б.
– Мар’яно, мене звати Маргарита Матвіївна. Думаю, розмовляти треба під час зустрічі. Як аи вважаєте!
– Так, звичайно. Але де?
– Можемо зустрітися у парку чи кав’ярні.
– Мабуть, у парку краще.
Я була готова до будь-якого повороту подій, але те, що я побачила, мене вразило. Серед білого дня до мене підійшла молода, розмальована жінка, без смаку одягнена з візком, в якому сидів хлопчик років п’яти. Він погано говорив, не міг ходити, було незрозуміло, чи розумів мову.
– Що з дитиною?
– Інва лід.
– Це я бачу. Що кажуть лікарі?
– Нічого особливого. Говорять, що треба здати, вилікувати неможливо.
– Які молодці! Ну а ти?
– А що я можу, я навіть не медсестра?
І вона залилася сльозами. Фарба полилася темними струмками, ніс захлюпав і ми замовкли. Хлопчик глянув на матір, на мене, хитнув головою і став показувати пальцем на голуба, що приземлився біля візка.
– Гулі, гулі, – сказала я
– Вулі, – повторив Сашко.
Мар’яна заспокоїлась і почала підтирати розмазану туш, дивлячись у дзеркало.
– Батько дитини де?
– Він з нами не живе, та й не жили ми, так зустрічалися. Коли дізналася, що при надії, сказала і він зник, змінивши номер.
– А мати з батьком?
– Мене біля міжміської траси знайшли.
– З дитбудинку, значить!?
– Угу. З дитбудинку. Коли виросла, пішла шукати місце під сонцем. Сонця достатньо, а місця нема. Влаштовувалася швачкою в ательє, вигнали та й платили мало. Санітаркою теж не солодко, продавчинею – треба мати хватку, а я тільки вироби з паперу робити вмію, ну ще з бісеру плести.
– Так, не густо. У тебе кола під очима, зайдімо в кафе, вмиєшся, замовимо щось.
Ми увійшли в кафе, замовили морозиво та сіли за столик. Майже не розмовляючи, з’їли по добрій порції і вийшли в піднесеному настрої, домовившись зідзвонитися.
Перші місяці спілкування проходили поза домом: у цирку, шашличних, на дитячих майданчиках. Навіть у церкву ходили кілька разів. Потім я почала запрошувати Мар’яну з Сашком до себе.
Сашко міг повзати та грати. Мар’яна турбувала мене більше. Вона була грудкою комплексів: невпевненість у собі, страх майбутнього, нервозність і залежність від чужої думки…
Навіть із дрібним вибором вона не могла визначитися. Жила в орендованій кімнаті на краю міста з дивакуватою господаркою, яка буйною вдачею давно вже розігнала всіх, хто міг за оренду платити за ринковою ціною.
Господині житлоплощі нічого не варто було з’їсти чужі продукти, взяти з квартирантки понад оговорену плату за ремонт крана або плити. Коли лютувала, вона виганяла квартирантку за поріг і тій треба було терміново шукати місце для ночівлі.
Зазвичай цим місцем був під’їзд, наступного дня життя входило у звичне річище.
Мар’яна платила мало, але ця сума складала половину її місячної зарплатні. Друга залишалася на проживання.
За такого розкладу в цієї дівчинки, крім боргів, нічого свого не могло з’явитися.
Якось я вирішила, що дівчинку треба вчити: доглядати за собою, прати речі, мити підлогу, вибирати засоби гігієни та одяг; коротше кажучи, вчити жити.
На відстані цього не зробиш, тому постало питання про переїзд до мене. Рішення далося нелегко, я навіть Персика питала, чи ми все це потягнемо. Персик сказав: “Няв”.А що? Я ще хоч куди, Сашко не крикливий, дасть Бог, впораємось.
У господарки кімнати мало не випали обидва ока, коли я приїхала на таксі забирати їх. Це був єдиний день, коли вона готова була боротися за квартирантку.
Дорожня сумочка з речами Сашка висіла у мене на плечі, а речі Мар’яни, що помістилися у два пакети, бовталися на ручках візка.
Сказати, що ми жили важко, не сказати нічого. Мар’яна була невміхою. Потрібен був такт і терпіння, щоб навчити її робити все легко і швидко.
Через два місяці боротьби з недоліками Мар’яни, було здобуто деяку перемогу. Дівчина без нагадувань приймала душ, прала і прасувала речі, мила посуд, могла приготувати макарони та яєчню, макіяж став не таким яскравим і волосся укладалося відразу після сну.
Хотілося більшого, але Сашкові теж потрібен час. Йому влаштовували зарядку та контрастний душ, ароматерапію та сонячні ванни.
Водили, тримаючи за руки, по нагрітій гальці, робили масаж, змушували стрибати на маленькому батуті, тримаючи його. А вечорами, коли він дивився добірку найкращих мультфільмів, ми вчилися: я – терпінню, Мар’яна – кухонним премудростям.
Коли у кухарській справі можна було ставити залік, Мар’яну взяли помічником кухаря.
Поки вона була на роботі, ми з Сашком читали казки, годували птахів, робили покупки і грали: збирали намисто з намистин, будували фортецю, малювали чоловічків на картоні і вирізали.
А ще ліпили з пластиліну кораблі, клеїли з паперу вітрильники і зав’язували на мотузці вузлики, та влаштовували концерти.
Звичайно, Мар’яна втомлювалася, але ми не здавались. Сашка звозили на прийом до костоправа. Той похитав головою, сказавши, що дитина маленька і може не витримати болісної процедури.
Ми з Мар’яною притримували Сашка і молилися, лікар від нервової напруги покривався потом, дитина плакала. І все ж таки, через п’ять сеансів справи пішли на краще. Через пару місяців Сашко пішов.
Ця обставина відразу виявила майже повну відсутність інстинкту самозбереження, він діставався розеток, плити, чайника, ліз у холодильник і намагався дістати побутову хімію.
У вихідні ми відвідували кафе, гуляли набережною, каталися на каруселі або ходили в цирк. Вечорами по буднях, поки дитина була поглинута викладанням геометричних постатей, вчилися в’язати: я – орнаменти кількома кольорами, Мар’яна – речі простою в’язкою.
Працюючи спицями, ми розмовляли про здоров’я, про професії та плани на життя, про чоловіків та виховання дітей.
Якось у Сашка заболів живіт і він почав кричати. Температура підскочила до 39 і я зателефонувала у швидку. Дитину з мамою забрали.
З приймального відділення Сашко швидко потрапив на опера ційний стіл, де йому видалили апендицит. Втручання пройшло нормально, і я пішла підтримувати дух боротьби у молодому поколінні.
А за кілька днів Сашко раптом сказав:
– Бабусю, звари борщик. Тут зовсім готувати не вміють.
Ми з Мар’яною переглянулись і тихо заплакали.
Тепер Мар’яна працює кухарем у ресторані. Сашко навчається у школі з математичним ухилом та займається східними єдиноборствами. А я гуляю з Дарсі, цуценям такси, якого мені подарував на день народження онук…
Ось така зворушлива історія до вашого прочитання. Якщо публікація вам сподобалася, – залишайте свої відгуки в коментарях, та підтримайте автора вподобайками…