Жанна завжди вважала, що їй у житті дуже пощастило, хоча це «пощастило» мало присмак полину, ностальгії та нескінченної втоми. Коли вона йшла вулицями Риму — міста, яке за п’ятнадцять років стало для неї майже рідним, але так і не спромоглося замінити дім, — вона часто ловила себе на думці, що її доля могла скластися зовсім інакше. Перехожі бачили перед собою доглянуту, елегантну жінку середнього віку із сумними, але мудрими очима. Вона розмовляла італійською майже без акценту, вміла підбирати вишукані шарфи, знала тонкощі місцевого етикету та звичок. Проте мало хто знав, яка колосальна праця, скільки сліз і душевного болю стояли за цим зовнішнім благополуччям.
За п’ятнадцять років перебування на заробітках в Італії Жанна досягла всього, про що колись, у важкі дев’яності та на початку двотисячних, навіть не наважувалася мріяти. Вона збудувала на батьківщині великий, двоповерховий будинок — сучасний, із красивим садом, просторими кімнатами та великими вікнами, які мали б пропускати багато світла у щасливе сімейне життя. Вона повністю забезпечила майбутнє своєї єдиної, палко коханої доньки Настусі, купивши для неї простору двокімнатну квартиру в престижному районі обласного центру. Крім того, Жанна виявилася надзвичайно вмілою та заощадливою господаркою: вона ніколи не витрачала гроші на вітер, ретельно прораховувала кожну євроцентову монету, інвестувала у якісні матеріали для будівництва та змогла відкласти солідний грошовий капітал на банківському рахунку. Вона думала про старість, про те, що колись повернеться додому, сяде на веранді власного будинку поруч із чоловіком Петром, і вони нарешті житимуть спокійно, не думаючи про завтрашній день.
Але колись, у тому, минулому житті, Жанна була зовсім іншою людиною. На батьківщині її ніхто не називав просто Жанною. Вона була Жанною Вікторівною — старшим науковим співробітником науково-дослідного інституту. Жанна належала до тієї когорти радянської та пострадянської інтелігенції, яка щиро любила свою справу. Вона годинами сиділа над книгами, дисертаціями, науковими звітами, розробляла методики, виступала на конференціях. Її поважали колеги, до її думки прислухалися аспіранти. Коли вона йшла коридорами інституту у своєму строгому сукні-футлярі, з акуратно зібраним волоссям, навколо неї панувала атмосфера глибокої поваги.
Робота була її пристрастю, її гордістю. Вона відчувала, що робить щось важливе для науки, для суспільства. Але, на жаль, статус старшого наукового співробітника приносив лише моральне задоволення. Заробітної плати, яку виплачували з постійними затримками, катастрофічно не вистачало ні на що. Спочатку Жанна з чоловіком Петром намагалися триматися. Петро працював інженером на заводі, який переживав не найкращі часи — підприємство то закривали, то переводили на роботу на пів ставки, то виплачували зарплату «натурою» (інструментами чи продукцією).
Потім настали ще складніші часи. Гіперінфляція, економічна криза в країні, тотальний дефіцит грошей перетворили життя родини на постійну, виснажливу боротьбу за виживання. Кожен похід до продуктового магазину ставав математичним квестом: як купити найнеобхідніше і не залишитися з пустим гаманцем до кінця місяця. Найсвятішим і водночас найболючішим для Жанни було те, що їхня донечка Настя підростала. Дівчинці потрібен був якісний одяг, хороше харчування, книжки, іграшки. Жанна бачила, як інші діти на дитячих майданчиках мають гарні речі, а її розумниця, її маленька красуня змушена доношувати перешиті старі сукні та бачити, як мама зі сльозами на очах відмовляє їй у купівлі звичайних солодощів або фруктів.
Жанна Вікторівна, яка звикла аналізувати складні наукові процеси, тепер щоночі аналізувала домашній бюджет і не знаходила виходу. Вона бачила, як її чоловік Петро поступово втрачає чоловічу гордість, замикається в собі, дедалі частіше проводить вечори перед телевізором із пляшкою дешевого пива, змирившись із бідністю. Жанна ж змиритися не могла. Думка про те, що її дитина ростиме в злиднях і не зможе отримати гідної освіти, палила її зсередини. Вона почала шукати підробітки: писала курсові роботи для лінивих студентів, займалася репетиторством за копійки, навіть намагалася шити на замовлення ночами. Але це були тимчасові, дрібні гроші, які танули в руках швидше, ніж вона встигала їх заробити. Розрахунки за комунальні послуги зростали, ціни на продукти летіли вгору, а науковий інститут, де вона провела найкращі роки, дедалі більше занепадав. Стіни кабінетів лущилися, опалення взимку майже не вмикали, а колеги один за одним звільнялися, йдучи працювати продавцями на речові ринки або виїжджаючи за кордон.
Одного суботнього дня, коли осінній дощ дрібно сіяв сірістю по місту, Жанна пішла на місцевий продуктовий ринок. Це було місце, яке вона терпіти не могла: бруд, галас, штовханина, неприємні запахи та продавці, які намагалися обрахувати на кожному кроці. Вона стояла біля ятки з овочами, перераховуючи в кишені зім’яті купони-карбованці, намагаючись вибрати дешевшу картоплю та капусту для борщу. Жанна почувалася пригніченою, її старе пальто з обтріпаними рукавами здавалося їй символом власної невдачі.
Раптом хтось голосно і радісно вигукнув її ім’я:
— Жанко! Це ти? Не може бути!
Жанна здригнулася і повернулася. Перед нею стояла жінка, яку вона спочатку просто не впізнала. Це була Ірина, її колишня однокласниця, з якою вони колись сиділи за однією партою. Але від колишньої тихій, непомітної Ірини не залишилося й сліду. Вона немов розквітла, помолодшала років на десять і виглядала так, ніби щойно зійшла зі сторінок європейського модного журналу. На ній було розкішне кашемірове пальто глибокого винного кольору, дорогі шкіряні чоботи, на плечі висіла елегантна сумочка, а від неї самої пахли тонкими, вишуканими французькими парфумами, які в цьому брудному ринковому просторі здавалися чимось абсолютно космічним.
— Іро… — невпевнено вимовила Жанна, сором’язливо ховаючи свої обвітрені руки без манікюру в кишені старого пальта. — Ти так змінилася! Тебе просто не впізнати.
— Ой, Жанчику, скільки років, скільки зим! — Ірина щиро обняла подругу, не звертаючи уваги на її бідний одяг. — Ну що ми стоїмо тут, серед цього бруду? Ходімо десь посидимо, вип’ємо кави, поговоримо. Я тут усього на два тижні, приїхала родичів провідати. Ходімо, я пригощаю!
Вони зайшли в невеличке затишне кафе неподалік від ринку — місце, повз яке Жанна завжди проходила повз, вважаючи його занадто дорогим для свого гаманця. Ірина впевнено замовила дві порції дорогої кави та тістечка. Коли офіціант приніс замовлення, Ірина розслаблено відкинулася на спинку стільця і почала розпитувати Жанну про життя.
Жанна, червоніючи від сорому, розповіла про свою роботу в інституті, про те, що вона старший науковий співробітник, про хронічну відсутність грошей, про Петра, який майже зневірився, і про маленьку Настусю, якій скоро йти до школи, а в них немає за що купити нормальний портфель та шкільну форму. Вона говорила тихо, з болем, відчуваючи себе повною невдахою поруч із цією успішною жінкою.
Ірина вислухала її уважно, без тіні зверхності, лише хитаючи головою зі співчуттям. А потім розповіла свою історію.
— Знаєш, Жанно, я ж сім років тому була в такій самій ситуації, якщо не в гіршій, — м’яко почала Ірина. — Після розлучення з чоловіком залишилася з дитиною на руках, без копійки за душею, борги росли як сніговий ком. І тоді я прийняла найважче рішення у своєму житті — зібрала одну валізу і поїхала в Італію. Нелегально, через кордони, страшно було неймовірно. Але зараз я жодної хвилини, жодної секунди про це не шкодую.
Ірина розповіла, що працює в Римі. Спочатку, звісно, було важко: мови не знала, працювала прибиральницею, доглядала за літніми людьми, спала по кілька годин на добу. Але італійці — люди теплі, якщо ти працюєш чесно і сумлінно, вони це цінують. Зараз у неї вже є документи, вона доглядає за літньою синьйорою з дуже заможної аристократичної родини. Має власну кімнату, повне забезпечення, хорошу зарплату. Ірина не просто виживала — вона розцвіла. Вона повністю відремонтувала квартиру батькам в Україні, її син навчається в престижному університеті, вона може дозволити собі купувати гарні речі, подорожувати та почуватися людиною.
Жанні навіть не треба було слухати довгих розповідей — зовнішній вигляд Ірини красномовно говорив сам за себе. Її доглянута шкіра, спокійна, впевнена посмішка, відсутність того вічного страху в очах перед завтрашнім днем, який став хронічним для самої Жанни — все це було найкращим доказом.
Додому Жанна прийшла сама не своя. Вона машинально приготувала вечерю, нагодувала Настусю, щось відповіла чоловікові, але думками була далеко. Вона не знаходила собі місця, ходила з кутка в куток їхньої маленької, обшарпаної квартири, де шпалери вже давно просилися під заміну, а зі стелі в кутку після кожного дощу проступала жовта пляма. Перед її очима стояв образ Ірини — успішної, вільної, красивої жінки. «Чому вона змогла, а я, старший науковий співробітник, розумна жінка з вищою освітою, маю тут нидіти і бачити, як моя дитина недоїдає?» — думала Жанна. Ці всю ніч вона не стулила очей. Вона дивилася на сплячу Настусю, на її маленькі ручки, і в її серці зріло рішення. Це був розпач, змішаний із раптовим проблиском надії.
Зранку, щойно стрілка годинника перевалила за восьму, Жанна тремтячими пальцями набрала номер телефону Ірини, який та записала їй на серветці в кафе. Вона призначила подрузі ще одну зустріч, надіючись, що та ще не змінила своїх планів.
Вони зустрілися в тому ж кафе. Цього разу Жанна не соромилася. Вона дивилася прямо в очі однокласниці й кусала губи, стримуючи сльози.
— Іро, я так більше не можу, — тихо, але твердо сказала Жанна. — Я благаю тебе, знайди і для мене якусь роботу в Італії. Будь-яку. Я вмію все: прибирати, готувати, доглядати, прати. Я швидко вчу мову. Я не боюся важкої праці. Мені потрібні гроші, щоб підняти на ноги доньку. Якщо я залишуся тут, ми просто підемо з торбами. Допоможи мені, будь ласка.
Ірина подивилася на неї довгим, серйозним поглядом. Вона знала Жанну як горду, інтелігентну дівчину, і бачити її в такому стані було важко.
— Жанно, це дуже важкий хліб, ти маєш це розуміти, — зітхнула Ірина. — Там ти не будеш Жанною Вікторівною. Там ти будеш просто «баданте» — прислугою. Тобі доведеться переступати через свою гордість щодня. Ти готова до цього?
— Готова, — без вагань відповіла Жанна. — Моя гордість не нагодує мою дитину.
Ірина мовчки дістала блокнот.
— Добре. Через місяць я повертаюся назад. У моєї знайомої синьйори є подруга, їй якраз потрібна жінка для прибирання великого будинку і допомоги на кухні. Я поговорю. Готуй документи, збирай гроші на квиток. Якщо все вийде — я тебе зустріну.
Наступний місяць пройшов для Жанни як у тумані. Найважче було розмовляти з чоловіком. Петро спочатку категорично заперечував, кричав, що це сором, що дружина їде на заробітки, залишаючи його самого. Але коли Жанна поклала перед ним на стіл неоплачені рахунки за кілька місяців і запитала, де взяти гроші на зимове взуття для Насті, він замовк, опустив голову і більше не сперечався. Його мовчазна згода була важчою за будь-які крики — це була згода чоловіка, який визнав свою безпорадність.
Але найстрашнішим було прощання з донькою. Настусі тоді було всього лише сім років. Вона якраз пішла до першого класу. Жанна до дрібниць пам’ятала той осінній, холодний день від’їзду. Вона вирішила збиратися крадькома, вночі, щоб не травмувати дитину процесом пакування валізи. Жанна складала свої скромні речі при світлі настільної лампи, кожна блискавка на сумці здавалася їй гуркотом грому. Вона кілька разів підходила до ліжка доньки, сідала на краєчок, гладила її м’яке, шовковисте волосся і тихо плакала, затискаючи рот рукою, щоб не заридати вголос. «Я повернуся швидко, маленька моя. Рік, максимум два, ми заробимо грошей, і я повернуся. Все буде добре», — шепотіла вона, як заклинання.
Вона поїхала рано-вранці, коли Настя ще спала солодким дитячим сном. Жанна навіть не поцілувала її на прощання, боячись розбудити. Вона просто подивилася на неї в дверний отвір, закрила обличчя руками і вибігла з квартири, де її чекало таксі до вокзалу.
Потім, уже з Італії, коли вона вперше змогла зателефонувати додому з автомата-таксофона, купивши дорогу телефонну картку, Петро розповів їй, що відбулося після її від’їзду. Настя, прокинувшись і не знайшовши мами, влаштувала страшну істерику. Вона бігала по квартирі, шукала маму в шафах, під ліжком, кричала так, що збіглися сусіди. А потім, коли зрозуміла, що мами дійсно немає, дівчинка сильно замкнулася в собі. Вона перестала гратися іграшками, відмовлялася від їжі, замкнулася у своїй кімнаті і кілька днів взагалі ні до кого не говорила, навіть до батька. Вона просто сиділа на підвіконні, дивилася на дорогу і чекала. Ці слова чоловіка розірвали серце Жанни на шматки. Вона стояла в телефонній будці посеред чужого, галасливого Риму, притискала слухавку до вуха, а сльози текли по її щоках суцільним потоком. Вона хотіла кинути все, забрати валізу і їхати назад. Але погляд на її робочі, вже потріскані від миючих засобів руки і розуміння того, що назад вороття немає, змусили її взяти себе в руки.
Через місяць після розмови в кафе Жанна стояла на ранковому, майже пустому вокзалі Терміні в Римі. Сонце тільки-но починало сходити, підфарбовуючи старовинні будівлі італійської столиці в ніжно-рожеві кольори. Повітря було наповнене ароматом свіжої випічки та міцного еспресо з привокзальних кафе. Жанна тримала в руках стару, потерту валізу і почувалася абсолютно загубленою в цьому величезному, чужому світі. Вона не знала, куди йти, навколо звучала незрозуміла, швидка італійська мова, і страх сковував її рухи.
Але раптом з натовпу з’явилася Ірина. Вона знову була усміхненою, енергійною, впевненою. Вона підбігла до Жанни, міцно обняла її і сказала:
— Ну все, Жанчику, ти на місці. З приїздом до Італії! Тепер усе буде інакше, тримайся за мене.
Завдяки допомозі та зв’язкам подруги робота для Жанни знайшлася дуже швидко. Її взяли в будинок до літньої, але дуже примхливої синьйори Елени, яка належала до старої римської буржуазії. Перші пів року були для колишнього старшого наукового співробітника справжнім пеклом на землі. Будинок синьйори був величезним — три поверхи, мармурові підлоги, антикварні меблі, безліч кришталю та картин, з яких щодня потрібно було здувати пил. Жанна вставала о п’ятій ранку. Вона мила, чистила, прасувала, готувала традиційні італійські страви під суворим наглядом господині, яка могла провести пальцем по комоду і влаштувати скандал через ледь помітну порошинку.
Найважчим було подолати мовний бар’єр і власну гордість. Іноді, коли синьйора Елена кричала на неї через неправильно приготовану пасту або не так складені серветки, у Жанни всередині все закипало. Їй хотілося випрямити спину, подивитися на цю жінку і сказати: «Я — Жанна Вікторівна! Я писала наукові праці, я прочитала тисячі книг, мене поважали професори! Хто ви така, щоб кричати на мене?». Але вона згадувала обличчя Настусі, згадувала борги, які потрібно віддавати, і просто опускала очі, тихо відповідаючи: «Сі, синьйора, мі скузі» (Так, синьйоро, вибачте).
Ночами, у своїй маленькій кімнатці під дахом, Жанна вчила італійські слова. Вона виписувала їх у блокнот, повторювала до хрипоти, вивчала правила граматики. Її науковий склад розуму став їй у пригоді — вже через чотири місяці вона непогано розмовляла, а через рік розуміла навіть найскладніші римські діалекти. Синьйора Елена, бачачи таку старанність, інтелігентність та чесність української заробітчанки, поступово змінила свій гнів на милість. Вона зрозуміла, що Жанна — це не просто неосвічена прислуга, а жінка з глибокою внутрішньою культурою. Вона почала ставитися до неї з повагою, підвищила заробітну плату і навіть іноді вечорами розмовляла з нею про мистецтво та літературу за чашкою чаю.
Жанна й не помітила, як у такому ритмі, день за днем, тиждень за тижнем, пролетіло цілих п’ятнадцять років. Життя заробітчанки підпорядковане особливому календарю — від одного переказу грошей до іншого, від одного телефонного дзвінка до наступного. Вона працювала не покладаючи рук. Після смерті синьйори Елени Жанна перейшла працювати до її родичів, де умови були ще кращими, а плата — вищою.
Усі ці роки її єдиним зв’язком із родиною, її єдиним світлом у вікні були телефонні розмови. Жанна щодня, незважаючи на втому чи зайнятість, знаходила час, щоб зателефонувати доньці. Вона купувала спеціальні картки, потім з’явився інтернет, перші месенджери. Вони могли розмовляти годинами. Настя розповідала мамі про все на світі: про свої успіхи в школі, про першу вчительку, про подруг, про перші підліткові закоханості, про екзамени. Жанна знала кожен крок своєї дитини на відстані тисяч кілометрів. Вона віртуально вибирала з нею сукні на випускний вечір, допомагала готуватися до вступу в інститут, вислуховувала її дівочі секрети.
Настя виросла справжньою красунею і розумницею. Вона була маминою гордістю. Цього року вона вже закінчувала університет, навчаючись на юридичному факультеті — на тому самому, про який колись мріяла сама Жанна, але не змогла вступити через брак коштів у батьків. Подумати лише, а коли Жанна її залишала, дівчині було всього лише сім років! Маленька першокласниця з величезними бантами перетворилася на дорослу, самодостатню, красиву двадцятидворічну жінку.
Жанна відчувала, що її жертва була не марною. Щомісяця вона відправляла в Україну майже всю свою зарплату. За ці гроші Петро зміг повністю перебудувати старий батьківський дім, перетворивши його на розкішний особняк. Жанна особисто вибирала за каталогами плитку, меблі, сантехніку, передавала з Італії дорогі гардини та предмети інтер’єру. Вона хотіла, щоб усе було на найвищому рівні. Крім того, три роки тому вона купила для Насті чудову квартиру в центрі міста, щоб дівчина мала власне житло після закінчення навчання. Жанна повністю оплачувала контракт Насті в університеті, купувала їй дорогі ноутбуки, брендовий одяг, оплачувала відпочинок на морі. Вона компенсувала свою відсутність грошима, намагаючись закидати золотом ту прірву розлуки, яка утворилася між ними.
Чоловік Петро за ці роки теж сильно змінився. На гроші дружини він кинув свою неперспективну роботу на заводі, зайнявся якимось дрібним бізнесом, купив собі хороший автомобіль. У телефонних розмовах він завжди дякував Жанні, говорив, як сильно він її поважає, як чекає на її повернення. Проте їхні розмови дедалі більше ставали схожими на бізнес-звіти: скільки грошей прийшло, на що витратили, які матеріали купили для будинку. Жанна списувала це на чоловічу стриманість і втому. Вона вірила, що вони досі залишаються міцною, люблячою родиною, просто розділеною обставинами.
Все йшло своїм чередом, аж поки одного вечора Настя не зателефонувала мамі з неймовірно щасливим, піднесеним виразом обличчя через відеозв’язок. Вона світилася від радості, її очі блищали, а на безіменному пальці правої руки виблискувала витончена каблучка з діамантом.
— Мамо, матусю, ти не уявляєш! — майже прокричала в екран Настя. — Максим зробив мені пропозицію! Ми одружуємося! Я така щаслива!
Жанна відчула, як у неї перехопило подих, а на очі навернулися сльози — цього разу сльози радості. Маленька Настуся виходить заміж!
— Доню, сонечко моє, вітаю тебе! — плакала Жанна, притискаючи руку до грудей. — Я так рада за тебе. Максим — чудовий хлопець. Обов’язково святкуйте, робіть усе так, як ти мріяла!
— Мам, але ти ж розумієш, — трішки знітилася Настя, — зараз усе так дорого… Весілля, ресторан, сукня, гості. Потрібні великі гроші на весілля. Ми хочемо, щоб усе було красиво, на вищому рівні.
— Доню, навіть не думай про це! — гаряче відповіла Жанна. — Я для чого тут стільки років працюю? Щоб ти ні в чому не мала потреби. Я дам стільки грошей, скільки потрібно. У тебе буде найкраще весілля в місті, я тобі це обіцяю.
Після розмови Жанна довго не могла заспокоїтися. Вона ходила своєю кімнатою, і раптом у її голові виникла божевільна, але така солодка думка. Замість того, щоб просто передати гроші через банк або автобусом, як вона робила зазвичай, чому б не приїхати самій? П’ятнадцять років вона не була вдома. П’ятнадцять років вона не обіймала доньку та чоловіка. Вона має право бути присутньою на підготовці до весілля, допомагати вибирати сукню, замовляти ресторан. Вона хоче нарешті побачити свій великий будинок, збудований за її кошти, зайти в квартиру доньки. Вона вирішила зробити їм сюрприз — приїхати без жодного попередження, раптово, щоб побачити їхні щасливі, здивовані обличчя.
Наступного дня Жанна зустрілася з Іриною в неділю, під час їхнього спільного вихідного. Вони сиділи в маленькому парку в центрі Риму, пили воду і розмовляли. Жанна з ентузіазмом, захлинаючись від емоцій, розповіла подрузі про весілля Насті та про свій план таємного повернення додому.
Ірина слухала її мовчки, її обличчя ставало дедалі серйознішим, а на лобі з’явилася глибока зморшка. Коли Жанна закінчила, Ірина зітхнула, поклала руку їй на плече і подивилася на неї з глибоким жалем та пересторогою.
— Жанно, зупинись, — тихо, але дуже твердо сказала Ірина. — Не роби цього. Це величезна помилка.
— Чому? — здивувалася Жанна, її радісний настрій миттєво випарувався. — Я не була вдома п’ятнадцять років! Я хочу побачити доньку, чоловіка, допомогти з весіллям. Що в цьому поганого?
— Жанно, послухай мене, стару заробітчанку, — хитала головою Ірина. — Із закордону ніхто, запам’ятай, ніхто не їде без попередження. За п’ятнадцять років там, удома, склалося зовсім інше життя. Вони звикли жити без тебе. Вони люблять твої гроші, вони люблять тебе на відстані, через екран телефона. Але реальність може бути зовсім іншою. Ти для них зараз — як банкомат, який справно видає валюту. Ти, поки що, просто гроші вишли на приготування, нехай вони все почнуть. А потім, уже ближче до самого весілля, за тиждень чи два, попередь їх і приїжджай. Не роби сюрпризів, Жанно. Сюрпризи на заробітках часто закінчуються трагедіями.
Жанна відчула, як усередині неї піднялася хвиля образи. Як Ірина може так говорити про її родину? Її Петро — чесний, вірний чоловік, який стільки років будував їхній будинок. Її Настуся — золота дитина, яка щодня каже, як сильно любить маму. Це в Ірини чоловік був негідником, тому вона міряє всіх по собі!
— Ні, Іро, ти не права, — різко відповіла Жанна, прибираючи руку подруги зі свого плеча. — Моя сім’я — інша. Вони мене чекають. Вони будуть щасливі бачити мене. Я їду.
Ірина більше нічого не сказала, лише сумно подивилася на неї. Вона розуміла, що переконати Жанну, яка жила своїми ілюзіями п’ятнадцять років, зараз неможливо.
Жанна не послухалася доброго застереження. Того ж дня вона пішла до авіакаси, зняла з рахунку значну суму грошей, купила найближчий квиток на літак до України та зібрала свої валізи. Серце її калатало від передчуття зустрічі. Вона уявляла, як підійде до рідного порогу, як обійме Настусю, як заплаче від щастя Петро. Ці думки гріли її всю дорогу в літаку.
Політ пройшов швидко. І ось уже українська земля під крилом літака. Митний контроль, отримання багажу — і Жанна виходить з аеропорту. Вона вдихнула рідне повітря, яке пахло осіннім димом та вологою, і їй здалося, що вона нарешті прокинулася від довгого сну. Вона взяла таксі та поїхала спочатку до квартири своєї доньки, сподіваючись застати її там і разом поїхати до батька в будинок.
Проте вдома, у тій самій квартирі, яку вона купила для Насті, на неї чекало перше розчарування. Жанна піднялася на потрібний поверх, підійшла до дверей, серце її готове було вискочити з грудей. Вона натиснула на дзвоник. Двері відчинив молодий чоловік у домашньому халаті — Максим, наречений Насті. Він подивився на Жанну з подивом і розгубленістю.
— Добрий день… А ви до кого? — запитав він.
— Максиме, привіт! Я — Жанна, мама Насті, — усміхнулася Жанна, очікуючи радості.
Хлопець миттєво зблід, його очі округлилися від шоку.
— Жанна Вікторівна? Ой… А ми… ми вас не чекали. Настя! Настю, йди сюди швидко! — закричав він углиб квартири.
З кімнати вийшла Настя. Вона була в піжамі, розпатлана. Побачивши маму, дівчина не кинулася їй на шию. Вона зупинилася як укопана, її обличчя виражало не радість, а справжній переляк і якесь роздратування.
— Мамо? Ти що тут робиш? — замість привітання запитала донька. — Чому ти не попередила, що їдеш? Щось сталося? Тебе вигнали з роботи?
Ці слова були як холодний душ для Жанни. Вона стояла на порозі з валізами, і її посмішка повільно згасала.
— Ні, доню, мене не вигнали… Я просто хотіла зробити вам сюрприз. Приїхала на твоє весілля, гроші привезла… Хотіла допомогти, — тихо сказала Жанна, відчуваючи, як у горлі встає клубок.
Настя важко зітхнула, переглянулася з Максимом.
— Мам, ну який сюрприз? Ми дорослі люди, у нас свої плани, свій графік. Ти могла б просто зателефонувати. Ми вже деякий час живемо тут разом із Максимом, у нас тут свій побут. Ну добре, заходь, що вже там… — незадоволено процідила донька.
Жанна зайшла, але почувалася в цій квартирі, купленій на її власні, кровні гроші, абсолютно чужою, зайвою людиною. Настя і Максим поводилися напружено, постійно перешіптувалися на кухні. Донька сказала, що зараз їм треба бігти у справах, пов’язаних з університетом та весіллям, і порадила Жанні їхати в їхній заміський будинок до батька.
— Їдь до тата, мам. Він там, у будинку. Тільки… ну, коротше, їдь туди, — якось дивно відвела очі Настя.
Жанна вийшла з квартири доньки з важким серцем. Сюрприз не вдався, але вона намагалася виправдати Настю: «Ну звісно, дівчинка просто розгубилася, молода, у них своє життя, побут, я звалилася як сніг на голову». Вона сіла в таксі та назвала адресу їхнього заміського будинку, який вона будувала п’ятнадцять років, але в якому ще жодного разу не ночувала.
Був ранній ранок, на годиннику була всього лише шоста година, коли таксі зупинилося біля високих, красивих кованих воріт. Будинок дійсно виглядав чудово — великий, сучасний, із доглянутим подвір’ям, викладеним бруківкою. Жанна розплатилася з водієм, дістала з сумочки свій комплект ключів, який Петро передав їй колись через водія автобуса, і з трепетом у серці відчинила хвіртку.
Вона тихо, настільки тихо, як тільки могла, підійшла до масивних вхідних дверей будинку. Їй не хотілося будити Петра занадто різко, вона хотіла піднятися в спальню, сісти поруч і розбудити його ніжним поцілунком. Жанна вставила ключ у замкову щілину, повернула його — двері легко і безшумно відчинилися.
У будинку панувала тиша, пахло дорогою кавою, якимись незнайомими парфумами та свіжою випічкою. Жанна зайшла в просторий хол, акуратно поставила свої важкі валізи на підлогу. Вона озирнулася навколо: гарний ремонт, дорогі італійські меблі, які вона сама вибирала, картини на стінах. Все було саме так, як вона мріяла.
Вона зробила кілька кроків у напрямку вітальні, яка плавно переходила в кухню, і раптом застигла на місці, відчуваючи, як усе всередині неї крижаніє, а серце на мить перестає битися.
Біля кухонного столу, загорнута в теплий, затишний махровий халат, який Жанна минулого року передала з Італії для себе, стояла жінка. Вона спокійно наливала воду в чайник. Жанна придивилася і впізнала її. Це була Валентина — її давня знайома, колишня колега по науковому інституту, яка колись так само бідкалася через брак грошей. На годиннику була шоста ранку, і присутність іншої жінки в такому вигляді, в її халаті, в її будинку не залишала місця для жодних ілюзій.
Жанна так і опустила руки, її пальці безсило випустили сумочку, яка з глухим звуком упала на мармурову підлогу.
Валентина від несподіваного звуку здригнулася, повернулася і, побачивши Жанну, випустила з рук чайник. Вода з гуркотом розлилася по підлозі. Обличчя Валентини миттєво спотворилося від жаху та повної несподіванки. Вона теж ніяк не сподівалася побачити Жанну, та ще й у такий час, без жодного попередження.
— Ж-жанно… — заїкаючись, вимовила Валентина, інстинктивно запахітуючи чужий халат на грудях. — Ти… як ти тут?
У цей момент з коридору, що ввів до спальні, почулися швидкі кроки.
— Валю, що там у тебе впало? — сонним, розслабленим голосом запитав Петро, виходячи на кухню. На ньому були лише домашні штани.
Він зайшов на кухню і зупинився як укопаний. Його погляд зустрівся з поглядом дружини, яку він не бачив п’ятнадцять років. Петро миттєво все зрозумів. Його обличчя стало сірим, покрилося червоними плямами. Він не зробив жодного кроку назустріч, не спробував її обійняти. Чоловік просто опустив очі в підлогу, зсутулився і нічого не сказав. Панувала страшна, гробова тиша, в якій було чутно лише дрібне цокання настінного годинника, купленого за євроценти в Римі.
Жанна стояла посеред цього розкішного, чужого для неї холлу і відчувала, як руйнується весь її світ, кожен замок із піску, який вона так ретельно будувала п’ятнадцять років. Вона зрозуміла все в одну секунду. Ірина була абсолютно права. На сто відсотків права. Не треба було повертатися без попередження. Валентина жила тут уже не перший рік, це було видно по тому, як упевнено вона почувалася на кухні, де стояли її особисті дрібнички, косметика, речі. Донька Настя теж про все знала, саме тому вона так злякалася і розгубилася, коли побачила маму на порозі своєї квартири, саме тому вона відвела очі й відправила її сюди, знаючи, яка страшна правда чекає на матір. Вони всі знали. Вся її родина жила на її гроші, користувалася її щедрістю, будувала своє щастя на її кістках, на її зруйнованому здоров’ї та важкій праці, поки вона там, в Італії, вважала себе щасливою заробітчанкою.
Жанна виявила неймовірну, майже надлюдську силу характеру. Вона не почала кричати, не влаштовувала гучних, ганебних скандалів із биттям посуду та вириванням волосся. Вона просто підняла з підлоги свою сумочку, подивилася на чоловіка, який так і не зміг підняти на неї очей, і на Валентину, яка тремтіла від страху в кутку кухні.
— Я зупинюся в готелі, — тихо, але дивовижно спокійно сказала Жанна. — Гроші на весілля Насті я залишу на рахунку. Підготовка триває. Я буду на весіллі своєї доньки. А після цього ми поговоримо.
Вона повернулася, взяла свої валізи і вийшла з будинку, який колись вважала своєю мрією. Двері за нею зачинилися з легким клацанням, відрізаючи її від минулого назавжди.
Наступні два тижні пройшли для Жанни як у страшному сні, але вона тримала обличчя. Вона зняла хороший номер у готелі. Вона повністю, до останньої копійки, оплатила все весілля доньки: найкращий ресторан, найдорожчого ведучого, вишукане оформлення залу живими квітами, розкішне меню та шикарну весільну сукню для Насті, про яку та мріяла. Жанна зробила своїй єдиній доньці найкраще весілля в місті, весілля королеви.
На самому святі Жанна Вікторівна виглядала бездоганно. Вона була в елегантній вечірній сукні, з красивою зачіскою, посміхалася гостям, приймала привітання. Але всередині неї була випалена пустеля. Настя під час весілля кілька разів підходила до мами, намагалася обійняти її, зазирнути в очі, просила вибачення за свою реакцію під час першої зустрічі. Проте Жанна відчувала, що між ними вже виросла величезна, непроглядна стіна із п’ятнадцяти років розлуки та зради. Донька зрадила її тим, що покривала батькову любовницю, що приймала це як належне, що бачила в матері лише джерело фінансування.
Чоловік Петро на весіллі намагався триматися якнайдалі від Жанни. Вони не сказали один одному жодного слова за весь вечір. Валентини, звісно, на святі не було.
Наступного дня після весілля, коли молодята поїхали у весільну подорож, Жанна призначила Петру зустріч у нотаріуса. Вона прийшла туди спокійна та холодна, як крига.
— Я подаю на розлучення, — сказала вона чоловікові, дивлячись прямо в його постаріле, втомлене обличчя. — Будинок залишається тобі й твоїй Валентині. Мені від тебе нічого не потрібно. Квартиру я подарувала Насті, вона оформлена на неї. Гроші, які залишилися на рахунках, я забираю. Пробачити зраду найближчих людей — тебе і доньки — я не можу. Це занадто важко. Ви прожили п’ятнадцять років без мене, користуючись моєю працею. Тепер живіть без моїх грошей.
Петро намагався щось сказати, виправдатися, говорив, що йому було самотньо, що роки йшли, що він чоловік і не міг сам. Але Жанна лише підняла руку, зупиняючи його потік слів.
— Не треба, Петре. Твоє виправдання нічого не змінить. Ти міг сказати мені правду по телефону десять років тому, п’ять років тому. Я б повернулася або ми б розлучилися тоді. Але ти волів мовчати і чекати на черговий грошовий переказ. Це найпідліша зрада.
Вона підписала всі необхідні документи і того ж дня взяла квиток на літак назад до Італії.
Жанна повернулася в Рим. Її знову зустріла Ірина на тому самому вокзалі Терміні, куди Жанна приїхала після аеропорту. Подруга нічого не запитувала, вона просто міцно обняла Жанну, і лише тоді, на плечі у єдиної вірної людини, колишній старший науковий співробітник Жанна Вікторівна нарешті дала волю сльозам. Вона ридала так, ніби з цими сльозами виходила вся та п’ятнадцятирічна втома, весь той біль, образа та розчарування.
Жанна знову повернулася до своєї роботи. Рим зустрів її звичним сонячним теплом, шумом скутерів та ароматом кави. Вона продовжувала працювати, доглядати за італійськими будинками, отримувати свою зарплату. Але тепер вона витрачала ці гроші виключно на себе: купувала гарні речі, почала подорожувати Італією та Європою, ходити в театри та музеї. Вона нарешті почала жити для себе, хоча це життя було самотнім.
З донькою Настею вони продовжували спілкуватися, але ці розмови стали рідкісними та офіційними. Настя дзвонила раз на місяць, сухо розпитувала про здоров’я, розповідала про своє життя з Максимом. Жанна відповідала так само стримано. Грошей вона більше доньці не посилала, сказавши, що вони з чоловіком тепер мають заробляти самі.
Вечорами, сидячи на балконі своєї маленької римської квартири і дивлячись на вогні вічного міста, Жанна часто поверталася думками в минуле. Вона аналізувала своє життя, як колись наукові праці. Хто ж насправді винен у тому, що все так склалося? Чи винен Петро, який не встояв перед самотністю та спокусою жити комфортно за чужий рахунок? Чи винна Настя, яка виросла в атмосфері, де мама була лише далеким голосом у телефоні та грошовим переказом у банку? Чи, може, вона сама винна? Винна в тому, що колись покинула семирічну дитину, винна в тому, що занадто сильно повірила в матеріальне благополуччя, вважаючи, що великий будинок і гроші можуть замінити особисту присутність, тепло, щоденні обійми та материнську турботу.
Вона розуміла, що це, мабуть, і є та сама страшна, невідворотна доля більшості заробітчанок. Ти їдеш, щоб урятувати свою родину від злиднів, ти віддаєш свої найкращі роки, своє здоров’я, свою молодість чужій країні, витираєш чужі столи і доглядаєш чужих батьків. А коли повертаєшся, збудувавши золоту клітку для своїх рідних, виявляється, що в цій клітці вже давно живуть інші птахи, а для тебе там немає ні місця, ні тепла, ні любові. Отакою гіркою, полиновою виявилася ціна її успішного, ситого італійського життя. Жанна Вікторівна залишилася в Італії, знайшовши там спокій, але назавжди втративши те, заради чого колись переступила поріг рідного дому.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.