Анна Єгорівна все життя звикла розраховувати лише на себе. Після відходу чоловіка вона не скаржилася на долю і не чекала на допомогу від друзів, родичів – і тим більше від сина.
Пенсія в неї була маленька, тому Ганна Єгорівна влаштувалася прибиральницею в міську поліклініку і стала отримувати нехай і невеликий, але все ж таки додаток до основного доходу.
Робота давалася жінці нелегко, і багато знайомих не приховували подиву, коли дізнавалися, де вона тепер працює.
– Все життя просиділа в бухгалтерії, а тепер поли миєш? Невже тобі бракує пенсії? – здивовано питали вони.
– Бракує. Та й що мені робити вдома? Поки сили є – працюватиму, – спокійно відповіла вона, намагаючись не помічати чужого засудження.
Ігор, син Ганни Єгорівни, теж був проти того, щоб мати працювала прибиральницею.
– Звільняйся! Всі сміються з мене і запитують, чи не я змушую тебе мити унітази на пенсії.
– А їм яка справа? Це моє життя та моє рішення! Що хочу, те й роблю, – незворушно відрізала Ганна Єгорівна.
Її стосунки із сином давно стали непростими. Мати намагалася виховувати Ігоря правильно, намагалася вкласти в нього повагу до чужої праці та людей.
Але школа, вулиця та училище, де хлопець навчався, помітно змінили його погляди. А особливо він змінився після того, як одружився з Ларисою.
Невістка завжди дотримувалася різких поглядів на сімейні обов’язки:
– Батьки повинні дати спокій дітям! Ось я, наприклад, давно не спілкуюся зі своїм батьком і матір’ю. Варто їм зателефонувати, як одразу починаються прохання про позику.
– Вони думають, що коли дали мені життя, то я їм зобов’язана. А це не так! У мене своє життя, а у них своє.
Такої думки став дотримуватися й Ігор. Коли він просив матір кинути роботу в поліклініці, він робив це не через жаль, а тому, що йому було соромно, що вона миє вбиральні.
– Тільки ганьбиш мене! – повторював він під час кожної зустрічі.
Спочатку Ганна Єгорівна відчувала провину перед сином, але потім вирішила, що нічого ганебного в її роботі немає.
Фінансово Ігор ніколи не допомагав їй, а ось завдяки чесній праці в поліклініці вона потихеньку почала відкладати гроші та планувати великі покупки.
Так, за два роки Ганна Єгорівна зробила непоганий ремонт у своїй квартирі. Шпалери вона переклеювала сама, щоб не марнувати гроші, а для інших цілей наймала робітників.
– Непогано ти тут все влаштувала, – казав Ігор, коли разом із дружиною приходив до матері у гості.
– Так, мені також подобається. Нещодавно фахівці приходили та натягнули стелі. Тепер ось люстри лишилося повісити. Може, мені допоможеш? – лише одного разу попросила мама сина.
– Я б допоміг, тільки плече болить, на роботі вивихнув, – відповів Ігор, і його тут же підтримала дружина.
– Та коли ж йому ваші люстри вішати? У нас і своїх турбот вище даху!
Після слів невістки свекруха ніколи більше ні про що їх не просила.
Через кілька років Ганні Єгорівні захотілося тиші та спокою. На свої заощадження вона купила невелику ділянку у садівничому товаристві.
Там стояла маленька хатка, яка вимагала ремонту, але жінку це не лякало. Вона не звикла відступати перед труднощами.
Навесні Ганна Єгорівна розчистила ділянку від бур’яну та сміття, пофарбувала стіни будинку, відмила стелі та підлоги. А влітку найняла майстра, який поміняв огорожу та поставив теплицю.
Наступного року дача перетворилася ще сильніше. Поруч із будинком з’явилася затишна альтанка, акуратні клумби та молоді яблуні. Кожен куточок ділянки облагороджувався або самою Ганною Єгорівною, або на її гроші.
Про те, що в матері з’явився клаптик землі неподалік міста, Ігор дізнався майже відразу, але приїжджав туди рідко.
– Та навіщо тобі цей мотлох? – спантеличено питав син, оглядаючи будинок ще до того, як його мати відремонтувала. – Краще вклала б гроші в розширення квартири.
– Мені й однокімнатна цілком підходить, – спокійно відповіла жінка. – А дача потрібна, щоб відпочити від міської метушні. Та й свої овочі зараз не завадять, ціни в магазинах уже давно надхмарні.
Коли Ганна Єгорівна привела ділянку до ладу, ставлення Ігоря різко змінилося. Тепер, побачивши дачу, що перетворилася, він говорив зовсім інші слова.
– Краса тут у тебе! – вигукнув він, розвалившись у гамаку між яблунями.
З того часу Ігор став приїжджати до матері частіше. Але допомагати на ділянці він, як і раніше, не прагнув.
Натомість син із невісткою смажили шашлики, фотографувалися серед квітів та викладали знімки в соціальних мережах з підписом: «Любимо відпочивати на своїй дачі».
Ганна Єгорівна лише тихо посміхалася у відповідь. Вона не хотіла сваритися з близькими й воліла просто радіти з того, що її працю помічають, хоч і не так, як їй би хотілося.
І ось одного разу їй зателефонувала давня подруга:
– Ань, приїжджай до мене на два тижні. Сто років не бачилися, хоч минуле згадаємо. Адже ми вже не молоді, хто знає, скільки нам залишилося… Раптом більше не побачимося?
Ганна Єгорівна спочатку хотіла відмовитися.
– Я б із задоволенням та не можу. У мене в теплиці огірки, помідори та зелень. Їх щодня поливати треба.
Несподівано в розмову втрутилася невістка:
– Та їдьте спокійно! Ми з Ігорем за всім придивимось. Не хвилюйтеся: і поливати, і прополювати будемо.
Ганна Єгорівна навіть здивувалася. «Невже нарешті вирішили допомогти?» – промайнуло в її голові.
– Гаразд… Якщо ви справді не проти, то я поїду.
Мати залишила ключі від воріт і будиночка синові, докладно пояснила, де що поливати і як доглядати грядки, а потім поїхала.
Рівно два тижні її не було на дачі. А коли вона повернулася, то не впізнала своєї ділянки.
Улюбленої альтанки на колишньому місці вже не було. Замість неї біля будинку красувалися дорогі садові гойдалки. Теплиця теж зникла, а грядки, де раніше росли огірки та помідори, були перекопані. Тут же на землі стирчали кілочки з натягнутою мотузкою.
– Це ще що таке? – гукнула Ганна Єгорівна, дивлячись на цей хаос.
– О, ти вже приїхала? – як ні в чому не було, запитав Ігор, вийшовши з будиночка.
– Що тут сталося? Де моя теплиця?
– Теплиці більше немає. Ми з Ларисою вирішили лазню збудувати.
– Яку ще лазню? – схопилася за голову Ганна Єгорівна.
– Гарну, з парною. Ми вже й майстрів знайшли, – почувся голос невістки.
– А як же мої овочі?
– Та навіщо вони потрібні? Лише місце займають. Ми їх усі висмикнули, все одно висохли від спеки, — відмахнувся Ігор.
– А чому мене не спитали? Я стільки сил вклала в цю ділянку, а ви все зруйнували! – від переживань у Ганни Єгорівни навіть закололо в грудях.
– Мамо, що ти починаєш? – роздратовано буркнув син.
– Ви не мали права! Це моя дача! – почала кричати жінка, але невістка її перебила.
– Поки що ваша. Все одно після вашого відходу вона нам залишиться. Так само як і квартира. Навіщо нам з Ігорем чекати стільки часу?
– Краще зараз зробити все так, як нам хочеться, аніж потім після похорону бігати. Ціни будуть вже інші!
– Ви вже ділите моє майно? І на мій відхід чекаєте? – в Ганни Єгорівни перехопило подих.
– А що таке? Життя – штука непередбачувана! Сьогодні старі тут, а завтра вже там, – з легкою іронією сказала Лариса, вказавши пальцем у небо.
Ці слова так сильно зачепили Ганну Єгорівну, що вона почервоніла від злості. Не в змозі більше стримуватися, жінка підійшла до хвіртки, різко відчинила її та крикнула:
– Забирайтеся! Негайно!
– Мамо… Ти це серйозно? – Заперечив Ігор.
– Цілком! Щоб вашої ноги тут більше не було!
Син почав обурюватися, Лариса теж сипала різкими фразами, але Ганна Єгорівна їх уже не слухала. Вона забрала в Ігоря ключі та випроводила їх за ворота.
За кілька днів син зателефонував матері, але не для того, щоб перепросити.
– Сама винна! Поводишся, як дитина. Бачиш, овочі їй стало шкода! Тепер взагалі допомоги від нас не чекай! – кричав він у слухавку.
– А я її й раніше не бачила! – пирхнула у відповідь Ганна Єгорівна.
– От і тепер не побачиш. Підеш на той світ, все твоє майно все одно нашим буде!
– Це ми ще подивимося, – погрозливо відповіла Ганна Єгорівна і кинула слухавку.
З того часу мати та син жодного разу не спілкувалися. А за кілька років до Ігоря дійшла сумна новина, – Ганна Єгорівна пішла із життя.
Після похорону Лариса та Ігор майже відразу почали будувати плани щодо майна. Вони були впевнені, що тепер повноправні господарі дачі та однокімнатної квартири у місті.
Лариса вже подумки уявляла, де ставитиме лазню на ділянці і які яблуні спиляє, щоб звільнити місце під зону відпочинку.
Але через кілька днів до Ігоря дійшли приголомшливі звістки.
– Ганна Єгорівна ще за життя розпорядилася своїм майном, – спокійно промовив нотаріус, викладаючи перед ним документи.
– У якому сенсі? – здивувався чоловік.
– Дача та квартира вашої матері вже кілька років належать її сестрі.
– Не може цього бути! Це якась помилка! – Ігор зблід.
– Помилки немає. Усі документи оформлені законно та у повній відповідності до волі спадкодавця.
– Вона спеціально це зробила! Нам на зло! Ми подаватимемо до суду! – спалахнула Лариса.
Сестра Ганни Єгорівни, яка сиділа поруч, була здивована такою реакцією:
– Ні. Ваша мати вчинила так зовсім не з образи. Вона вирішила залишити все тому, хто любив її саму, а не її майно.
Так син, який ще за життя матері подумки ділив її володіння, у результаті нічого не отримав. А родичі ще довго згадували слова Ганни Єгорівни: «Спадщину одержують не за спорідненість, а за людське ставлення».
Як виявилося, це рішення вона прийняла відразу після тієї фатальної розмови. Саме поведінка Ігоря переконала її діяти без зволікання.
Ганна Єгорівна вірила, що людина, яка чекає чийогось кінця заради вигоди, не заслуговує ні на краплину добра.
Тому вона й оформила дарчу на молодшу сестру – ту саму, що ніколи не відмовляла їй у допомозі, не вимагала нічого на заміну і просто знаходилася поруч, коли це було потрібно. Ось така проста математика…
А ви що скажете з цього приводу? Залишайте свої думки в коментарях. підтримайте автора вподобайками!