Назару було сім, коли мати привела його в інтернат.
Вони їхали автобусом довго – від їхнього селища до райцентру, де інтернат, було вісімдесят кілометрів. Він сидів біля вікна, притискався чолом до холодного скла і дивився, як пропливають берези, сосни, будинки.
Мати мовчала. У руці у неї був вузлик з його речами – труси, майка, байкова сорочка, яку вона сама перешивала зі старої батьківської.
Інтернат був сірий. Триповерхова будівля на околиці райцентру, паркан із фарбою, що облупилася, береза біля воріт.
У коридорі пахло хлоркою та казенним милом. Підлога була вимита до жовтизни. Тиша стояла така, що було чути, як муха б’ється в скло.
Вихователька – літня, в окулярах, із сивим пучком на потилиці – взяла вузлик, записала щось у журналі. Мигцем глянула на матір, на хлопчика – звично, не цікавлячись. Кого вона тут тільки не бачила.
– Ну, прощаймося, – сказала мати.
Назар стояв і дивився на неї. Вона була висока, худа, з гострими вилицями і темними очима. Хустка збилася на плечі. Обличчя втомлене, але спокійне. Ні сліз, ні тремтіння в голосі.
– Мамо, ти приїдеш?
– Приїду.
– Коли?
– Скоро.
Вона нахилилася, поцілувала його в маківку – сухо, коротко, майже формально. І пішла коридором. Швидко, не обертаючись. Двері грюкнули. Кроки затихли на ґанку. І все.
Назар дивився у вікно – останнє, що побачив: її спину, пряму у сірій хустці, що йшла до автобусної зупинки. Потім автобус пішов і повалив сніг – перший того року.
Вона не приїхала жодного разу.
Ні на Новий рік, коли всім дітям привозили гостинці. Ні на день народження, коли виповнилося вісім, потім дев’ять, потім десять.
Ні на батьківські дні, коли в коридорах юрмилися чужі мами та тата з пакетами та сумками – а він сидів у кімнаті один і дивився у стіну.
Листів не було. Посилок не було. Нічого!
Він питав у вихователів – ті відводили очі:
– Мати зайнята, приїде пізніше.
Потім перестав питати, бо все зрозумів.
Минали роки. Інтернатське життя йшло своєю чергою – підйом о сьомій, зарядка, сніданок (рідка каша, хліб з маслом через день), уроки, обід, тихий час, полуденок, самопідготовка, вечеря, відбій. Однаково. Сіро. Казенно.
У дванадцять років він уперше почубився – старші відібрали в нього булку, яку дала жаліслива кухарка. Розквасили ніс. Він не заплакав. Втерся рукавом і знову пішов – йому ще додали, але булку він не віддав.
В чотирнадцять він зрозумів, що сподіватися нема на кого. Є лише він сам. І дві руки. І голова на плечах – дякувати Богові, не дурна.
Навчався він добре – не тому, що любив, а тому, що розумів, що це єдиний шанс. Єдиний білет звідси.
Закінчив інтернат із похвальною грамотою. Виїхав у місто. та вступив у технікум. Потім в інститут. Жив у гуртожитку, підробляв вантажником, сторожем, двірником.
Худий, жилястий з вічно голодним блиском у сірих очах – він ішов. Ішов і йшов. Оступався, падав, вставав і знову йшов, зціпивши зуби. Один. Завжди один.
А потім пішло.
Дев’яності. Він не гуляв, шкідливих звичок не мав, – Назар працював. Спочатку у будівельній конторі, майстром. Потім відкрив свою справу. Невелика фірма, ремонт та оздоблення. Потім ще одна. Постачання будматеріалів.
Потім ще. До сорока років Назар володів мережею будівельних магазинів по всій країні. Будинок – двоповерховий особняк на березі річки, неподалік того самого райцентру.
Гарна машина, рахунок у банку. Все, про що він не смів мріяти пацаном в інтернатській палаті, все збулося.
Дружини не було, бо він не вмів довіряти. Пробував – не виходило. Дуже довго він був один. Звик. Так легше.
І ось одного разу – у двері постукали. Назар відчинив сам.
На порозі стояла літня жінка. Висока, згорблена, у вицвілій хустці, у старому пальті не за розміром. Обличчя – зморшкувате, темне, з щоками, що ввалилися. Але очі… Очі він упізнав одразу. Ті самі. Темні. Материнські.
Він стояв і дивився. Назар не бачив цієї жінки тридцять років. І ось вона стояла перед ним – постаріла, висохла, з тремтячими руками.
– Доброго дня, Назаре, – сказала вона. Голос був хрипкий, надтріснутий. – Ось… Прийшла.
Він мовчав.
– Можна увійти?
Він відступив та пропустив її до хати. Вона увійшла – несміливо, озираючись. У будинку було гарно: дерев’яні сходи на другий поверх, паркет, камін у вітальні. Тепло. Чисто. Пахло деревом та кавою.
Вона сіла на край стільця. Не роздяглася – пальто не зняла, хустку не зірвала. Сиділа, як чужа. Як жебрачка.
– Чаю? – спитав Назар. Голос був рівний, чужий.
– Ні. Я ненадовго.
Він сів навпроти й мовчав. Чекав.
Вона м’яла в руках край хустки, довго не наважувалася. Потім підвела очі:
– Назаре… Гроші потрібні. Багато.
– Скільки?
– Сто тисяч. Мені будинок топити нічим. Дах тече. Піч перекладати треба. І… борги ще.
Він дивився на неї. Сто тисяч – для нього це не гроші. Кишенькові витрати. Але справа не в грошах.
– Сто тисяч, – повторив він.
– Так. Я розумію, що багато. Але ж ти… ти ж багатий. Увесь район знає. У тебе магазини, машини… Невже пожалієш для матері?
– Матері, – повторив Назар. Слово було чужим, порожнім. Як сукня з чужого плеча.
Вона завмерла, бо відчула лід у його голосі. Перестала м’яти хустку, руки завмерли на колінах.
– Ти… – почала вона.
– Стривай, – сказав він.
Назар підвівся, підійшов до сейфа у кутку кабінету, та дістав пачку грошей. Сто тисяч. Нові купюри, ще в банківській упаковці.
Вона стежила за його рукою. В очах щось затепліло.
Він поклав пачку перед нею. Обережно, рівно. Вона простягла руку.
– Стривай, – знову сказав він.
Назар дістав із теки аркуш, списаний від руки та поклав поряд із грошима.
– Що це?
– Платіжка, – сказав він.
– Яка платіжка?
– За останні тридцять років.
Вона спохмурніла:
– Я не розумію.
– А ти порахуй, – сказав він. – Ти залишила мене в сім. Десять років я мешкав в інтернаті. За цей час ти не приїхала ні разу, не надіслала ні гривні, ні листа, ні посилки!
– Нічого! Держава мене годувала, напувала, одягала. А тепер я порахував, скільки це коштувало. У цінах дев’яностих, з урахуванням інфляції. І моральну шкоду прикинув.
Вона моргала, дивлячись на цифри на аркуші.
– Тут майже мільйон, – сказав він. – Тож не я тобі сто тисяч винен. Це ти мені винна дев’ятсот. Давай так: я забираю свої гроші, а ти. в рахунок боргу, перепишеш на мене свій будинок у селищі. Той самий, де ти мене покинула. По руках?
Тиша стояла страшніша, ніж тоді, в інтернатському коридорі. Чути було тільки, як капає вода з нещільно зачиненого крана на кухні і цокає годинник на камінній полиці.
Вона дивилася на нього. Потім на гроші. Потім – на платіжку. Рука, що тяглася до пачки, поволі опустилася.
– Ти… ти що… Це жарт?
– Ні. Це – бухгалтерія. Ти ж по гроші прийшла? От я й говорю – по-діловому. Як у бізнесі.
– Я тебе на світ привела, – сказала вона. Голос затремтів. – У муках. Дев’ять місяців носила. А ти мені бухгалтерію?
Назар нічого не відповів. Підійшов до вікна, стояв мовчки, дивлячись на подвір’я. Гілки старої сосни гойдалися під вітром. З річки тягло вогкістю. У дворі бігав чийсь чужий собака.
– Назаре, – сказала вона. – Назаре, я не могла. Я справді не могла. Я сама була, без чоловіка, без житла. Працювала за дріб’язок. Мені самій їсти було нічого. Я думала – в інтернаті тобі краще буде. Ситий, одягнений…
– Краще, – повторив він, не обертаючись. – Краще. Ти знаєш, що зі мною робили старші? Як карали? Як відбирали їжу?
– Як я ревів ночами в подушку, щоб ніхто не чув, і чекав на тебе? Кожен Новий рік чекав! На кожен день народження чекав. Десять років, мамо! Десять років!
– Я боялася, – прошепотіла вона.
– Чого?
– Що ти спитаєш… Чому я тебе покинула. І я не знала, що відповісти, не знала. Розумієш?
Назар обернувся й подивився на неї. Обличчя її було мокре. Сльози текли глибокими зморшками, по запалих щоках, по гострому підборіддю. Хустка зовсім збилася. Вона сиділа – жалюгідна, стара, зламана. І все одно – чужа.
– Знаєш, що найстрашніше? – Сказав Назар. – Я не злюся. Вже ні. Злість минула давно, років із двадцять. Я просто не знаю хто ти. Я тебе не пригадую! Пам’ятаю тільки спину в сірій хустці – ти йшла коридором. І все.
– Все, що від тебе залишилося, – спина. Тридцять з лишком років одна спина перед очима. А зараз ти сидиш тут, а я дивлюся на тебе і не розумію, чого ти хочеш. Грошей? Любові? Вибачення? Чого?
Вона мовчала та плакала. Назар підійшов до столу взяв пачку грошей, та посунув до неї.
– Забирай. Пічку свою переклади, дах полагодь. Сто тисяч – не шкода. Тільки більше не приходь.
Вона взяла гроші. Руки тремтіли. Пачка купюр тріпотіла у старих пальцях.
– Прийду, – сказала вона тихо. – Прийду не по гроші. За тобою.
– Пізно, – сказав Назар.
Вона встала, – повільно, важко. Застебнула пальто. Подивилася на нього довгим, мокрим поглядом. І пішла до дверей. І знову – спина. Згорблена тепер, стареча, але та сама. Спина матері, що йде.
Двері грюкнули. Кроки затихли на ґанку. Назар знову лишився сам.
Він сів за стіл, подивився на платіжку, зім’яв її та кинув у камін. Чиркнув сірником, папір зайнявся, згорів швидко, за пів хвилини. Тільки попіл залишився – легкий, майже невагомий.
Назар сидів і дивився на вогонь. Надворі згущалися сутінки. За вікнами шумів вітер, гнув дерева, гнав по річці дрібні брижі. У хаті було тихо. Так тихо, що чути було власне серце.
І раптом сам не помітив, як заплакав. Вперше за багато років. З того самого дня, коли у сім років стояв біля вікна інтернату і дивився, як їде автобус.
Наступного дня він зателефонував в селище, навів довідки та з’ясував, де вона мешкає, в якому будинку, в якому стані дах, грубка, труба.
За тиждень до її будинку під’їхала вантажівка. Бригада мужиків. Привезли колоди, шифер, цеглу, цемент. Розвантажили та стали працювати.
Вона вийшла на ґанок:
– Хто прислав?
– Не можу сказати.
– Можеш, – сказала вона. – Від сина?
Бригадир пом’явся та кивнув.
Вона стояла та дивилася, як мужики вивантажують матеріали. Потім пішла в будинку та сіла на лаву біля грубки і довго мовчала.
А в цей час Назар сидів у своєму кабінеті, дивився у вікно на річку, на сіре небо і думав. Не про гроші, не про бізнес.
Про те, що у людини може бути дві матері. Одна – та, що привела на світ та покинула. Інша – та, що живе в пам’яті і щоночі йде довгим інтернатським коридором, не обертаючись.
І він не знав, чи можна пробачити першу. І чи можна забути про другу.
Він так і не дізнався. Тому що є речі, які не лікуються ні грошима, ні часом. Вони живуть у тобі і живуть. Поки ти сам живий…
А ви б змогли таке пробачити? Залишайте свої думки в коменарях, ставте вподобайки!