– Ірко, з глузду з’їхала? У мене від твоєї риби набряк, може бути, – Ангеліна дивилася на найкращу подругу з докором.
– Ангеліно, вибач, – Іра склала долоні й благально на неї подивилася.
– Гаразд, забули, – нахмурилася Ангеліна. – Сподіваюся, більше сюрпризів не буде.
– Ні, звичайно, – закивала Іра. – Усе інше суворо за меню, як ми з тобою обирали. А рибу я замовила, ну ти ж сама сказала що-небудь на мій смак. А ти ж знаєш, я рибу люблю.
– Та годі, забули, – примирливо повторила Ангеліна. – Ще 2 дні маємо на коригування меню. Я з’їжджу й усе зміню. – Зірвалася була з місця Ірина.
– Не треба, я сама, – Ангеліна м’яко усміхнулася й узяла подругу за руку. – Ти й так мене постійно виручаєш, то забули. Домовилися?
Іра тут же випалила:
– Слухай, я так рада за тебе, так рада. От якби могла, узагалі б усю організацію твого весілля взяла на себе.
– Знаю, рідна, знаю. Ми ж з дитинства дружимо. Ти мені як сестра.
Ангеліна не знала, як дякувати небесам за те, що дарували їй таку подругу. Їхнє знайомство розпочалося ще в дитячому садку. Дівчата так відчайдушно штовхали одна одну совочками через зелену формочку для піску, що одразу стало зрозуміло: або приятельки на все життя, або вороги до останнього подиху.
– Слухай, давай я завтра з фотографом зустрінуся, складемо список локацій, щоб тобі потім легше було на фотосесії, – запропонувала Іра.
– О, чудово. Бо у мене на завтра несподівано утворилася ділова зустріч, яку ще навіть невідомо о котрій розпочнуть. І тим паче коли закінчать.
– Це що, з тим, який конкурент? – підняла брову Іра.
– З ним, – сумно кивнула Ангеліна. – Знову вмовлятиме продати йому фірму. А я не хочу. Мені здається, якщо продам, то зраджу пам’ять мами.
– Так, розумію тебе. – Ірина підтримала подругу. – Це ж була ваша спільна мрія.
– Може, ще кави, десерту? – Офіціантка забрала порожні чашки й усміхнулася дівчатам.
– Ні, дякую, ми вже йдемо. Хоча я взяла б ваш чудовий торт з собою. Можна організувати? Ангеліна обожнювала це кафе. Якби воно було трішки більше, відзначила б весілля тут.
– Звісно, зараз принесу. – Офіціантка пішла.
– І все-таки, Ангеліно, ти нестерпна, – награно нахмурилася Іра. – Їси тістечка й хоч би що, а я от тільки подивлюся на них і тут же пара кіло плюсом.
– Ай, Ірино, я по вечорах у спортзал ходжу, а ти до холодильника або телевізора. Ото й уся різниця.
Ангеліна забрала десерт, попрощалася з подругою й сіла в машину. Сьогодні за кермом був водій Дмитро, тож вона цілком могла спокійно займатися звітами.
– Дімо, будеш торт? – Ангеліна простягнула йому пакет.
– О, а ти знаєш чим потішити? Звісно, буду, – зрадів шофер і всміхнувся, як дитина. Але потім його обличчя одразу стало серйозним. – Дякую, Ангеліно Павлівно, балуєте мене, але я не можу прийняти.
– От клоун, – засміялася жінка.
Вони були однокласниками, сиділи за однією партою. Діма після дев’ятого класу разом з батьками переїхав до іншого міста й вступив до автотранспортного коледжу. У кожного розпочалося своє життя. Ангеліна ж закінчила 11 класів, потім університет. Вони жили з мамою вдвох, і Ангеліна знала: мама мріє про невеличку кондитерську, тож дівчина зробила все можливе й неможливе, щоб подарувати мамі її мрію.
Спочатку працювали там удвох, потім з’явилися помічниці, й Ангеліна почала більше часу приділяти хобі – проєктуванню меблів. Потім тяжко захворіла мама. В Ангеліни до того часу була своя невелика меблева компанія. Працювали тільки на замовлення. А коли мами не стало, дівчина буквально розривалася між кондитерською й майстернею.
Якось уранці Ангеліна стояла на ґанку меблевого підприємства, пила каву й думала: чи зможе вона ефективно керувати двома різними напрямами – і солодощами, і меблями. І раптом такий знайомий голос:
– О, привіт. А я дивлюся, ти не ти. Це був Дімка.
– Привіт, друже, – Ангеліна навіть скрикнула від радості й кинулася йому на шию.
– Гей, подруго, обережніше, костюмчик помнеш, – засміявся однокласник.
– А куди це ти такий гарний? Одружуєшся, чи що? – підморгнула Ангеліна.
– Ні, на роботу влаштовуватися. Одружуватися поки не збираюся, але сім’я є. Братові допомагаю. Він удівець, сам доньку виховує. А ти заміжня?
– Майже. 2 роки живемо разом, але ніяк не розпишемося.
– А може, й не треба, – підморгнув Дімка.
– Скажеш теж, – засміялася жінка. – До речі, на співбесіду свою не запізнишся? Тобі взагалі далеко, то, може, підкинути?
– Та я вже прийшов, – знизав плечима Дмитро. – Сюди, до вас, у майстерню. Слухай, а хазяїн у вас суворий?
– Який хазяїн? – здивовано спитала дівчина.
– Ну, власник, – замахав руками Дімка.
– А у нас немає хазяїна, тільки хазяйка, – знизала плечима Ангеліна, намагаючись не розсміятися.
– Ну й яка вона, сувора на роботі?
– Гаразд, ходімо проведу, бо ще заблукаєш.
Дмитро слухняно пішов слідом. А коли Ангеліна в кабінеті начальства раптом сіла в крісло, він утратив дар мови.
– Так це ти, виходить, хазяйка?
– Так. Я теж не розумію, що робити. З одного боку, мені потрібен водій, але з іншого – я навіть не уявляю, як працювати, коли друг у підпорядкуванні.
– Так, ти маєш рацію, – почухав він потилицю. – Слухай, а може, так: на роботі ти начальство, а поза роботою – друг.
– Цікава ідея.
Павло, який був майже її чоловіком, заявив, що йому досить і своїх друзів, тож ні з якими Дімками він знайомитися не має наміру. Паша взагалі був небагатослівним, працював фінансовим консультантом, і Ангеліна була свято переконана, що лише завдяки йому у неї все виходить.
– Дівчинко моя, я люблю тебе найбільше на світі, тож дозволь мені позбавити тебе від усіх цих нудних цифр. – Ще на самому початку стосунків Павло взяв на себе тягар фінансиста.
– Дякую. Зараз, знаєш, тямущого бухгалтера, якому можна довіряти, знайти взагалі непросто. Та й колись цим займатися.
– Ангеліно, я чудово знаю, як вам, жінкам, важко оперувати цифрами та прогнозами. Тож слухай мене, а я в усьому допоможу. Ми ж з тобою майже сім’я.
За 2 роки стосунків Ангеліна звикла, що Паша поруч, що він керує всіма фінансами, робить вклади, платить податки, відкладає на просування й кондитерської, і майстерні.
– А може, продамо кондитерську? Вона ж зовсім не приносить прибутку. – 2 місяці тому наречений почав розмову.
– Як не приносить? Я ж на минулому тижні дивилася звіти, – здивувалася вона.
– Та щоб ти розуміла. Вони ж там тобі цифри тільки й малюють, щоб ти їх не звільнила. А насправді…
– А мені здавалося, дівчата прямо горять роботою.
– Ніколи, чуєш, ніколи підлеглі не зможуть дружити з начальством. А якщо дружба виникла, значить, усе, крадуть. Повір мені, я багато компаній консультував.
Ангеліна ніяк не могла повірити, що таке може бути правдою. Усі її співробітники працювали там від самого початку. За 5 років лише одна пішла, і то на час у декрет. Сім’єю вони, звичайно, одне одному не були, але працювали сумлінно.
– Давай усе ж продамо, га? – продовжував тиснути Паша. – Є, до речі, цікавий покупець.
– Тобто ти не пропонуєш, а давно все за мене вирішив? – Уперше за 2 роки дівчина розсердилася.
– Так, навіть якщо й так! – підвищив голос Павло. – Ти ж жінка, а бізнес – це ухвалення стратегічних рішень, заробіток. Це все не твоє. Жінки узагалі не здатні оперувати юридичними поняттями й великими числами.
Ангеліна притихла. У цьому була своя правда, адже вона дійсно зовсім нічого не тямила в оподаткуванні, формах власності й різних юридичних тонкощах. Колись цим займалася мама, тепер Паша. Але натомість вона з першого погляду могла побачити професіонала своєї справи. І, найголовніше, чи спрацюються вони.
– Пашо, ну як можна продати мамину кондитерську? Це ж пам’ять, – почала вмовляти Ангеліна.
– Це гиря, яка тягне тебе на дно. Доводиться частину грошей з майстерні переводити на кондитерську, інакше б збанкрутувала. – Обличчя Паші наповнювалося образою.
– Гаразд, подумаю.
– Ти не дуже там думай, бо, знаєш, черг з охочих на збитковий бізнес не спостерігається. Упустимо клієнта – і все.
Дмитро того дня звернув увагу, що його подруга-начальниця була якась надто задумлива. Він давно звик, що в дорозі вони зазвичай розмовляли. Але сьогодні Ангеліна була похмуріша за хмару.
– Сталося щось?
– Так, але поки не хочу про це говорити.
– Слухай, а давай я тебе сьогодні на обід запрошу.
– Ой, я навіть не певна, що зможу щось їсти.
– Ти не сумнівайся. Там, куди я кличу, годують чудово, – загадково промовив Діма.
– Це у твого брата, чи що? – нарешті усміхнулася жінка.
– Авжеж, – кивнув головою той. – Обіцяю, ти не пошкодуєш.
В обідню перерву вони справді вирушили до ресторану. На стіл накривала дівчинка років восьми зі світлими кісками й сірими очима. Вона поклала серветки, принесла обіднє приладдя й плетену тарілку з хлібом. Ангеліна мимовільно замилувалася нею.
– Слухай, а хіба не офіціанти мають цим займатися? – спитала вона у дитини.
– Так, офіціанти, але мені тато дозволяє іноді допомагати, серйозно, – відповіла та.
– А як тебе звати?
– Марина.
– А хто… – почала була ставити наступне запитання Ангеліна, але Дмитро її перебив: – Це моя племінниця, а її тато – мій брат, шеф-кухар. Без помічниці він би не впорався ніяк.
Дівчинка засміялася, а потім серйозно додала:
– Ну все, я закінчила, піду тепер малювати.
Після обіду до їхнього столика підійшов Ілля. Ангеліна мимовільно замилувалася ним. Брати були мов дві протилежності: Дімка – світловолосий і сіроокий. У Іллі ж волосся темніше, а очі сині, наче вечірнє небо.
– Ангеліно, брат дуже багато про вас розповідав. Каже, у вас кондитерська?
– Так, але це мамина кондитерська, а я більше люблю їсти, ніж готувати.
– О, і що ж ви любите найбільше?
– Рибу.
– Давайте наступного разу приготую. – Ілля дивився на неї, не відриваючись.
– Ні, не треба.
– Чому? Скажіть яку.
– Ніяку. У мене на неї алергія. Тільки минтай можу їсти, і то не частіше ніж раз на місяць.
– Шкода, – нахмурився Ілля. – Ви позбавлені такої насолоди.
– На жаль, знаю. Але, знаєте, краще жити без риби, ніж не жити зовсім, – усміхнулася жінка.
Дмитро теж усміхався. За рік, що він у неї працював, вона сильно змінилася: усміхалася рідко, стала невпевненою в собі, по кілька разів перевіряла, чи зачинені двері й чи на місці документи. Навіть виглядати стала старшою за свої роки.
– Ангеліно, розкажи, що сталося. Грошима, сама розумієш, не допоможу, але вислухати чи пораду дати – завжди, будь ласка.
– Так, Паша пропонує продати кондитерську, а це останнє, що пов’язує мене з мамою. Вона навіть називається маминим ім’ям. Продати – це зрадити. Я не знаю, що робити. – Ангеліна ледь не плакала.
– Не продавай, – знизав плечима Дмитро.
– А Паша каже, що вона збитки приносить. Загалом думати треба.
– Слухай, ну він тобі навіть не чоловік, – почав було обурюватися Дмитро.
– Він мені зробив пропозицію вчора. – Слабо усміхнулася Ангеліна.
– І ти досі мовчиш? А ти не рада, чи що?
– Рада, але не знаю, – зітхнула Ангеліна.
Утім, наступні 4 тижні вона наче розцвіла. Павло більше не порушував питання про продаж кондитерської. Вони подали заяву до РАЦСу. Та й справи в бізнесі йшли добре. Ірина, її найкраща подруга, з ентузіазмом узялася допомагати з підготовкою весілля. І, треба ж, забула про алергію. Ілля, у чиєму ресторані вирішено було провести бенкет, здивовано тоді подивився на Іру, коли та оголошувала список страв.
– Риба? Ти певна? В Ангеліни ж алергія, – нагадав він.
– Знаю, але в інших-то немає.
– І все-таки, мені здається, – почав був Ілля.
– Коли здається, хреститися треба. Ми замовники, ти виконавець. Замовляємо рибу – подаєш рибу. Ні – відмовляйся від бенкету.
– Ну гаразд, – знизав плечима Ілля.
Але Дмитру брат все ж зателефонував. Розповів про дивну подружку. Йому дуже подобалася однокласниця брата, хоч він і не зізнавайся в цьому навіть сам собі. А за 2 дні про ту саму рибу в меню довідалася Ангеліна.
А наступного дня, вона вирушила до ресторану й ледь увійшла до зали, як наче з-під землі виникла Марина й потягла її за собою.
– Ти куди мене тягнеш? – здивовано запитала жінка.
– Ходімо в підсобку, там краще чути.
– Що чути? – не зрозуміла Ангеліна.
– Зараз довідаєшся.
За тонкою стінкою підсобки була кімната відпочинку персоналу, але зараз там був хтось іще.
– Слухай, нам треба скоригувати меню на ваше весілля. – Це був голос Іри. Ангеліна усміхнулася: ну треба ж, усе-таки знайшла час, сама приїхала.
– Чому це? – спитав чоловічий голос. І тут Ангеліна здригнулася. Це був Паша.
– Вона побачила рибу, – сказала Іра.
– А я тобі одразу сказав: маскувати треба, та хоча б під курку. – Павло усміхнувся.
– Загалом пропоную зробити закуски, наприклад, тарталетки, профітролі з рибною начинкою. Ще можна додати рибний соус. Я знаю, як замаскувати й смак, і запах. – А от цей голос був Ангеліні незнайомий.
– О, мені подобається ця ідея, – радісно відповіла Іра. – А тобі, любий?
– І мені, люба. Якщо чесно, за ці 2 роки я сам готовий нагодувати її всіма рибами одразу, – відповів Павло.
Ангеліна відчула, як Марина смикнула її за руку. Дівчинка притискала вказівний палець до губ.
– Тримай, це аванс. Основну суму отримаєш, коли я овдовію, – поблажливо заявив Паша.
Голоси за стінкою стихли. Марина тягла Ангеліну до виходу, але та стояла наче статуя, беззвучно розтуляючи й затуляючи рота, мов риба, викинута на берег.
– Це твоя подруга? Ви разом приходили й твій наречений. Вони прийшли хвилин 15 тому, обіймалися, а потім до них вийшов новенький кухар, і вони всі пішли до кімнати відпочинку. А от тут прийшла ти, – плутано пояснювала Марина.
– Дякую тобі. Ти врятувала мене. Ти розумієш це?
– Ну так, – кивнула головою дівчинка. Але було очевидно, що до кінця вона не усвідомлювала, що сталося.
– А можна з твоїм татом поговорити?
– Так, він скоро прийде.
Розмова з Іллею була недовгою. Марина бачила крізь скло, як Ангеліна розмахувала руками, плакала, а тато її втішав. Потім вони взялися щось писати. Але Марині це було нецікаво, бо прийшов Діма. Вона йому розповіла про Ірину й Павла. Улюблений дядько тут же залишив племінницю й приєднався до дорослих обговорень.
Решта днів перед весіллям Ангеліна поводилася так, наче нічого не сталося. Зустрілася з бізнесменом, який збирався купити кондитерську. Купила сукню просту, але дуже стильну. Розписала план на весільну подорож.
– Я радий, що ти нарешті зважилася на продаж. – Павло щодня потирав руки, що все йде за його планом.
– Так, вирішила позбутися баласту перед новим життям. Залишилося тільки документи підготувати, і все буде чудово. Завтра прийдуть аудитори. – Ніби між іншим, заявила Ангеліна.
– Хто? – від несподіванки Павло схопився з дивана. – Аудитори? Навіщо? Я ж сам фінансовий консультант і аудитор. Чи ти мені не довіряєш? – уїдливо спитав наречений.
– Довіряю. І я дуже рада, що ти виправдовуєш мою довіру. – Ангеліна трохи лукавила. Вона вже знала про рахунок, на який Павло виводив вкрадені у неї гроші. – Хочу, щоб перед весіллям ти приділяв увагу мені, а не паперам.
– Хто дав тобі право за мене ухвалювати рішення? – накинувся на неї Паша. – Ти ж у цьому нічого не тямиш. Та ти взагалі ні в чому не тямишся. Тільки й умієш булочки їсти та диванчики малювати.
– Що ж, тоді ти зі мною одружитися збираєшся? – спитала жінка.
– Та шкода тебе, нетямущу таку. Пропадеш без мене.
– Чи ти без мене? – запитала жінка.
Павло подивився на наречену й раптом зрозумів: вона все знає. І те, що втратив бізнес, і те, що кондитерська приносила не менше прибутку, ніж меблева майстерня. І весь цей прибуток осідав на його рахунках.
– Як ти довідалася? – глухо спитав він. Клітка, яку він будував для Ангеліни, несподівано зачинилася для нього самого.
– Риба, – відповіла дівчина.
Незабаром Павла відправили у місце, куди краще не потрапляти. Ірині теж дали строк, правда, менший. Вона сама себе покарала, вирішивши зрадити подругу за примарну обіцянку заміжжя й матеріальні блага. Угоди, які уклав Павло від імені Ангеліни, удалося анулювати.
А після зради подруги дитинства й нареченого Ангеліна довго не могла прийти до тями. Рятувала, як зазвичай, тільки робота. Ну ще й вечеря щотижня в ресторані Іллі. Шеф-кухар потай мріяв про те, щоб йому вдалося завоювати серце Ангеліни. Але як зізнатися їй у почуттях, коли у неї таке сталося? Але за нього все зробила Марина.
– Ангеліно, тато от ніяк не наважиться поставити одне запитання, а я спитаю, – сказала дівчинка.
– І що ти хочеш запитати? – здивувалася Ангеліна.
– Може, ти погодишся стати моєю мамою? – Дівчинка дуже серйозно подивилася їй в очі.
– Не знаю. А ви що, з татом хочете, щоб я була вашою сім’єю?
– Так, дуже хочемо, – зізнався Ілля.
– Ну нарешті, – засміявся Дімка й поплескав брата по плечу. – Я думав, ти ніколи не наважишся.
Вони одружилися не одразу. Ангеліна дуже не хотіла обпектися ще раз, але після того вона ні дня не пошкодувала, що відповіла: “Так”.