— Ви що, серйозно пропонуєте ділити чек за продукти на трьох, бо ми приїхали двома парами й одна дівчина сама?! Нас п’ятеро дорослих людей, і кожен їсть абсолютно однаково!» — лунали емоційні суперечки біля багаття, перетворюючи довгоочікуваний відпочинок за містом на справжнє випробування для дружби.
П’ятничний вечір обіцяв довгоочікуване перезавантаження після виснажливого робочого тижня. Літнє сонце повільно сідало за обрій, забарвлюючи верхівки високих сосен у золотисто-рожеві відтінки. Повітря у загородньому відпочинковому комплексі було просякнуте ароматом хвої, свіжоскошеної трави й близької річки.
Двоповерховий дерев’яний котедж із просторою террасою чекав на своїх гостей.
Біля підніжжя ґанку зупинилися два автомобілі. З першої машини вийшли Максим та його дружина Ірина. Вони були організаторами цієї поїздки: саме Максим знайшов цей затишний куточок у мережі, забронював будинок і вніс передоплату. З заднього сидіння їхньої автівки вийшла Марина — давня подруга Ірини ще з студентських часів. Вона їхала сама, адже останні кілька років повністю присвятила розбудові власної власної справи й поки не мала постійного партнера.
З другої автівки вийшла ще одна сімейна пара — Олег та Наталя.
— Ну нарешті ми вирвалися з цієї міської затори! — весело вигукнув Олег, потягуючись після довгої дороги. — Я вже думав, ми до вечора на виїзді з міста простоїмо.
— Головне, що ми вже тут, — усміхнулася Наталя, витягаючи з багажника сумку з речами. — Повітря тут просто неймовірне! Тільки послухайте, яка тиша, ніякого шуму машин.
Марина озирнулася довкола, вдихаючи свіже лісове повітря, і щасливо мовила: — Ой, дівчата, це найкраща ідея за останній місяць. Я так утомилася від комп’ютера та нескінченних дзвінків. Дякую, Максиме, що витягнув нас сюди!
— Та немає за що, — усміхнувся Максим, відкриваючи багажник, вщент заповнений пакунками. — Давайте спочатку розвантажимо речі, розкладемо продукти на кухні, а потім розпалимо мангал. Я вже уявляю, який смачний буде вечір.
Усі п’ятеро дружно взялися за справи. Дівчата понесли на велику кухню котеджу численні пакети, куповані напередодні у великому гіпермаркеті на виїзді з міста. Хлопці зайнялися дровами, мангалом та облаштуванням затишного куточка на террасі.
Закупи робили ґрунтовно: великі упаковки свіжого м’яса для шашлику, декілька видів риби, асорті сирів, свіжі овочі, зелень, фрукти, соуси, напої, солодощі та купа побутових дрібниць — від паперових рушників до вугілля для мангалу. Частину продуктів купували Максим з Іриною, частину — Олег із Наталею, а Марина дорогою заїхала до спеціалізованого магазинчику й взяла крафтові сири, свіжий хліб із приватної пекарні та десерти.
Кухня закрутилася в приємній передсвятковій метушні.
— Наталко, поріж, будь ласка, огірки й томати на велику тарілку, — попросила Ірина, розкладаючи м’ясо по глибоких мисках для маринування. — А ми з Мариною зараз швидко зробимо соус із зеленню й заправкою.
— Без питань, зараз усе зробимо в найкращому вигляді, — бадьоро відповіла Наталя. — Головне, щоб хлопці з мангалом управилися до того, як стемніє.
Атмосфера була надзвичайно теплою й дружньою. Усі жартували, ділилися новинами за останні тижні, згадували минулі спільні поїздки й насолоджувалися тим довгоочікуваним відчуттям спокою, яке буває лише на початку хорошої відпустки.
За годину на террасі вже стояв великий дерев’яний стіл, накритий барвистими стравами. У центрі великої тарілки висіли соковиті, рум’яні шматочки м’яса, поруч пашіли запечені на грилі овочі, стояли миски зі свіжими салатами, нарізаними сирами та ароматним хлібом.
Навколо запалили вечірні гірлянди, які м’яким теплим світлом освічували дерев’яні балки терраси.
— Ну, за наш відпочинок! — підняв келих із соком Олег. — Щоб ці вихідні минули легко, весело й без жодних турбот!
— За відпочинок! — підтримали інші, цокаючись келихами.
Вечеря минула чудово. Усі з великим апетитом їли смачне м’ясо, хвалили кулінарні здібності Максима біля мангалу, куштували принесені Мариною крафтові сири й просто насолоджувалися приємною розмовою.
Марина почувалася абсолютно комфортно. Вона давно знала Ірину та Максима, а з Олегом і Наталею неодноразово перетиналася на спільних святах. Попри те, що вона була єдиною людиною в компанії без пари, ніхто не змушував її почуватися якось окремо. Вона бере участь у всіх загальних розмовах, сміялася з жартів і щиро раділа, що вирішила поїхати.
Коли із застіллям було закінчено, хлопці залишилися на террасі обговорювати автомобілі та останні новини будівництва, а дівчата зайшли на кухню, щоб зібрати посуд і скласти залишки їжі у холодильник.
— Так, дівчата, давайте швидко приберемо, щоб уранці вийти на чисту кухню, — мовила Ірина, вмикаючи воду в раковині.
— Давай я помию посуд, а ви з Наталкою складайте продукти, — запропонувала Марина, згортаючи паперові серветки.
— Ой, Мариночко, дякую! — посміхнулася Наталя. — До речі, щодо продуктів і витрат… Ми ж ще не розрахувалися за все, що купували вчора й сьогодні. Усі чеки зібрані?
— Так, чеки всі у мене в сумочці, — відповіла Ірина, витираючи руки рушником. — Максим усе згрупував. Вони з Олегом робили велику закупку в гіпермаркеті, там вийшла солідна сума. Марина купувала сири й пекарню, плюс сам котедж Максим оплачував зі своєї картки. Треба буде завтра вранці сісти, все спокійно порахувати й звести баланс, щоб ніхто нікому не залишився винним.
— Та звичайно, — погодилася Наталя, викладаючи залишки м’яса в лоток. — Завтра зранку під каву все й підрахуємо. Там усе просто, за звичною схемою.
Марина лише посміхнулася й продовжила мити чашки. Вона й гадки не мала, який саме зміст Наталя вкладала у слова «за звичною схемою» і до якої палкої суперечки це призведе наступного ранку.
Суботній ранок зустрів компанію дивовижним сонячним світлом, що пробивалося крізь густі крони високих сосен. Повітря було кришталево чистим, прохолодним і наповненим свіжістю річкової води. Птахи виспівували на всі лади, створюючи ідеальну атмосферу для спокійного відпочинку на природі.
Першою прокинулася Марина. Вона вдягла затишний спортивний костюм, спустилася на кухню й поставила великий прозорий чайник на плиту. Невдовзі будинок наповнився густим, бадьорим ароматом меленої кави. Дівчина вийшла на террасу, спиралася на дерев’яні перила й із задоволенням спостерігала, як туман повільно піднімається над водяною гладдю.
За кілька хвилин на террасу вийшла Ірина, солодко потягуючись:
— Доброго ранку, Мариночко! Ох, яка ж краса навколо! Як ти спала на новому місці?
— Доброго ранку, Іро! Спала як немовля, тут якась магічна тиша, — посміхнулася Марина, простягаючи подрузі чашку гарячої кави. — Тримай, якраз тільки-но зварила.
— Ти просто моє спасіння, дякую! — Ірина зробила маленький ковток і замріяно подивилася на ліс. — Зараз хлопці та Наталя підтягнуться, і треба буде поснідати. У нас залишилися чудові сири, свіжий хліб і можна зробити омлет із зеленню.
Невдовзі на кухні зібралися всі п’ятеро. Сніданок минув у дуже невимушеній атмосфері: усі обговорювали плани на день, збиралися поплавати на човні, зіграти у бадмінтон та просто поплавати у чистій річці.
Коли з кавою та омлетом було закінчено, Олег дістав із кишені свій телефон, відкрив додаток із калькулятором і поклав на стіл стопку паперових чеків, які йому передав Максим.
— Так, товариство, давайте присвятимо десять хвилин фінансовим питанням, щоб закрити всі розрахунки й більше до цього не повертатися до кінця відпочинку, — бадьоро запропонував Олег.
— Давай, це діло, — погодився Максим, відсуваючи порожню чашку. — Я виписав основні цифри. Отже, за оренду нашого котеджу на дві доби вийшло дванадцять тисяч гривень. Це ми сплатили з моєї картки ще під час бронювання. Далі — велика закупка продуктів у гіпермаркеті: м’ясо, риба, овочі, напої, вугілля, серветки. Там чек на вісім тисяч п’ятсот гривень. Розраховувався Олег.
— Так, є такий чек, — підтвердив Олег, показуючи довгу паперову стрічку. — Далі Марина купувала сирну нарізку, десерти та крафтовий хліб. Марино, скільки у тебе вийшло?
— У мене за чек із пекарні та сирної крамнички вийшла одна тисяча п’ятсот гривень, — спокійно відповіла Марина.
— Чудово, — мовив Олег, ввівши цифри в калькулятор. — Разом за продукти та побутові речі у нас вийшло десять тисяч гривень. І дванадцять тисяч за котедж. Загальна сума нашої спільної поїздки — двадцять дві тисячі гривень. Тепер давайте швидко розпишемо, хто скільки й кому має переказати.
Наталя, яка сиділа поруч із чоловіком, взяла блокнот і ручку:
— Значить, рахуємо за нашою звичною системою. Оренда будинку — це спільна житлова площа. У нас три сторони, тобто три сім’ї. Максим з Ірою — перша сім’я, ми з Олегом — друга сім’я, і Марина — третя сім’я. Ділимо дванадцять тисяч на три. Виходить по чотири тисячі гривень із кожної сім’ї.
Марина, яка в цей момент спокійно пила воду, на мить застигла. Вона повільно опустила склянку на стіл і уважно подивилася на Наталю.
— Наталко, вибач, я не зовсім зрозуміла, — м’яко мовила Марина. — Як це — «на три сім’ї»? Нас же в будинку живе п’ятеро осіб. Чому ми оренду ділимо на три, а не на п’ять?
Наталя щиро здивувалася, піднісши брови:
— Мариночко, ну як це «чому»? Бо ми приїхали трьома осередками! Ви ж займаєте три окремі кімнати. У вас із Максимом одна спальня, у нас із Олегом друга спальня, і у Марини третя спальня. Усі трое користуються однаковою кількістю кімнат. Тому логічно ділити житло на три частини, за кількістю кімнат і сімейних осередків.
— Почекай, — втрутилася Марина, відчуваючи, як усередині зростає здивування. — Якщо ми говоримо про спальні — це одна справа. Але ж ми користуємося не лише спальнями. Ми користуємося спільною кухнею, террасою, санвузлами, водою, світлом, альтанкою. І нас тут п’ятеро дорослих людей. Але добре, нехай житло за кімнатами — це ще можна якось логічно пояснити. А продукти? Ви продукти теж пропонуєте ділити на три?
Олег почесав потилицю, подивився на дружину, а потім на Марину:
— Ну взагалі-то так, ми завжди в компаніях ділимо загальний чек на сім’ї. Це ж один спільний стіл! Купували на всіх, готували для всіх. Чому ми маємо вираховувати, хто скільки грамів м’яса чи скільки огірків з’їв?
Марина глибоко вдихнула, намагаючись зберегти абсолютно спокійний і доброзичливий тон:
— Олеже, справа взагалі не в грамах м’яса. Справа у звичайній математиці та справедливості. Дивіться: вас двоє, Максима з Ірою двоє, а я одна. Ви купуєте продукти на двох дорослих людей, споживаєте їх удвох. Якщо ми ділимо чек у десять тисяч гривень на три частини, то виходить, що ваша сім’я з двох осіб платить три тисячі триста тридцять гривень. Сім’я Максима та Іри з двох осіб платить три тисячі триста тридцять гривень. І я, одна людина, плачу ті ж самі три тисячі триста тридцять гривень! Виходить, що одна моя порція коштує для мене вдвічі дорожче, ніж для кожного з вас?
Наталя відклала ручку й злегка склала руки на грудях:
— Марино, але ж це спільна закупка! Ти ж їла той самий шашлик, ті ж овочі, пила ті ж напої. Ми ж не ділимо в ресторані тарілки на молекули. Коли їдуть відпочивати компанією, завжди ділять витрати між учасниками за принципом осередків. Ми ж не винуваті, що ти приїхала сама, без пари. Якби ти приїхала з чоловіком, ви б платили ті ж самі три тисячі триста гривень на двох, і тоді б це було по тисячі шістсот з людини. Чому компанія має перераховувати все через те, що у тебе немає пари?
Ці слова боляче зачепили Марину, але вона не подала вигляду. Вона озирнулася на Ірину та Максима, чекаючи на їхню підтримку.
Ірина почувалася явно ніяково. Вона переводила погляд з подруги на Наталю, не знаючи, яку сторону прийняти:
— Дівчата, ну зачекайте, не треба гарячкувати. Давайте спокійно розберемося…
— А що тут розбиратися? — упевнено мовив Олег. — Є усталена практика. Родина — це один фінансовий юніт. Коли ми з Наталею їдемо кудись, ми розраховуємося як родина. Ви з Ірою — як родина. Марина — як окрема людина, тобто свій власний юніт. Сума ділиться на кількість юнітів, тобто на три.
— Олеже, ти зараз серйозно? — Марина навіть усміхнулася від абсурдності ситуації. — Тобто, за вашою логікою, якщо завтра сюди приїде якась сім’я з трьома дорослими дорослими дітьми, тобто п’ятеро людей у родині, то вони теж будуть вважатися «одним юнітом» і платитимуть третину, а я одна — ще одну третину? Нас п’ятеро дорослих людей! Кожен із нас їсть, п’є, користується ресурсами як окрема доросла людина. Чому споживання їжі залежить віднаявності штампу у паспорті чи спільного проживання?
На кухні запанувала відчутна напруга. Приємний ранковий настрій зник, ніби його й не було. Пташиний спів за вікном тепер здавався лише контрастним тлом для гострої розмови, що розгорталася за столом.
Максим почухав підборіддя й нарешті подав голос:
— Слухайте, аргумент Марини має сенс. Якщо брати суто продукти, то ми справді купували їжу з розрахунку на п’ять ротів. Ми купували п’ять кілограмів м’яса, а не три. Ми купували овочі на п’ятьох. Якщо ми поділимо десять тисяч на п’ять, то одна людина платить дві тисячі гривень. Відповідно, пара платить чотири тисячі, а Марина платить дві тисячі. Це ж абсолютно логічно!
— Чекай, Максиме! — вигукнула Наталя, повертаючись до господаря будинку. — А чому це наша пара має платити чотири тисячі за продукти, якщо ми можемо заплатити три триста? Ми купували все оптом, у великих упаковках! Оптові закупки завжди дешевші для кожного учасника. Якщо ділити на п’ять, виходить, що ми переплачуємо за Марину!
— Переплачуєте за мене?! — очі Марини округлилися від подиву. — Наталко, ти чуєш, що ти кажеш? У чому полягає ваша «переплата»? У тому, що ви платите за двох людей дві частки, а не півтори? Ви з Олегом з’їли на двох удвічі більше, ніж я одна! Ви пили сік у двох, їли м’ясо у двох, їли мій сир і мій хліб у двох! А я маю оплачувати половину вашого раціону лише тому, що ви вирішили називатися «юнітом»?
— Ми нічого не вирішували, це загальноприйнята етика відпочинку компаніями! — підвищила голос Наталя. — Коли люди їдуть у групову поїздку, вони об’єднуються у групи! Ми ж не рахуємо, хто скільки шматочків курки з’їв за вечерею! Може, Олег з’їв три шматки, а ти чотири? Ми що, маємо з вагами біля столу стояти?
— Не треба ваг! — спокійно, але дуже твердо відповіла Марина. — Достатньо елементарної арифметики за початкову школу. Нас п’ятеро. Продукти коштують десять тисяч. Десять тисяч ділимо на п’ять — виходить дві тисячі з людини. Пара платить чотири, бо їх двоє. Один платить дві, бо він один. Що у цій схемі складного чи несправедливого? Чому одна людина має покривати частину витрат двох дорослих людей?
Олег склав руки на столі й невдоволено подивився на Марину:
— Марино, ну ти зараз реально створюєш проблему з нічого. Через якісь півтори тисячі гривень ти влаштовуєш розбірки й псуєш усім ранок. Ми приїхали відпочивати, а не рахувати кожну копійку!
— Зачекай, Олеже! — Марина повернулася до нього. — Якщо це «проблема з нічого» і «якісь півтори тисячі гривень», то чому ви з Наталкою так принципово не хочете заплатити за себе двох реальну вартість вашого споживання? Чому ці півтори тисячі мають виходити з моєї кишені, а не з вашої? Якщо для вас це дрібниця, то просто заплатіть за двох людей, як і належить!
— Тому що є принцип! — заперечила Наталя. — Принцип полягає в тому, що витрати діляться на компанію порівну між сім’ями! Коли ми минулого року їздили з іншими друзями, там теж була одна дівчина, і ми ділили все на сім’ї, і ніхто не обурювався! Усі розуміють, що затишок і організація робляться спільно.
— Тобто минулого року ви точно так само змусили іншу дівчину платити за чужий апетит, і вона просто соромилася вам про це сказати? — прямо запитала Марина. — Вітаю, але я соромитися не збираюся. Я заробляю свої гроші власною працею, і я абсолютно не проти платити за свій відпочинок. Я готова оплатити п’яту частину продуктів і п’яту частину будинку. Але я не збираюся спонсорувати дорослих, працюючих людей, які вважають, що штамп у паспорті дає їм знижку за мій рахунок!
Ірина, бачачи, що розмова переходить у дуже гостру фазу, спробувала розрядити обстановку:
— Так, дівчата, хлопці, заспокойтеся! Давайте знаходити компроміс. Ну що ми справді сваримося на другий день відпочинку? Нам же тут ще цілий день жити, плавати, вечір проводити.
— Іра, який компроміс? — запитала Марина, дивлячись на подругу. — Який може бути компроміс у математиці? 10 000 поділити на 5 дорівнює 2 000. Який тут може бути компроміс? Платити дві тисячі п’ятсот, щоб Наталі з Олегом було приємно?
— Ну, наприклад, ми можемо житло поділити на три, бо три кімнати, а продукти поділити на п’ять! — запропонувала Ірина.
— Ні, чекайте! — вигукнула Наталя. — Якщо ми ділимо житло на три, то виходить, що Марина займає цілу спальню сама, і платить за неї чотири тисячі. А ми з Олегом займаємо таку ж спальню вдвох, і теж платимо чотири тисячі на двох! Тобто для Марини спальня коштує чотири тисячі, а для нас по дві тисячі з людини! Це хіба справедливо?
— А хіба не ви самі хвилину тому казали, що кімнати треба ділити на три, бо вони однакові?! — здивовано вигукнув Максим. — Наталко, ви самі плутаєтеся у власній логіці! Коли вам вигідно ділити на три — ви ділите на три. Коли вигідно ділити на п’ять — ви хочете ділити на п’ять!
Суперечка розгорялася з новою силою. Кава у чашках вже давно охолола, а сніданок перетворився на справжні дебати з фінансового права та побутової етики.
Олег устав із-за столу, підійшов до вікна, повернувся й мовив, намагаючись говорити вагомим, тонким тоном:
— Давайте подивимося на це глибше. Коли ми купуємо продукти на компанію, ми купуємо не просто кілограми їжі. Ми купуємо можливість зібратися разом. Організація відпочинку — це спільний процес. Максим витратив час на пошук котеджу, ми з ним їздили до гіпермаркету, стояли в чергах, вибирали найкраще м’ясо. Марина привезла сир і хліб. Це все — внесок у спільну атмосферу. І вимірювати цей внесок суто кілограмами м’яса — це некоректно. Ми ж не вимагаємо з Марини грошей за те, що ми з Максимом дві години стояли біля палаючого мангалу й смажили м’ясо на всіх!
Марина спокійно вислухала Олега, посміхнулася й відповіла:
— Олеже, це дуже гарна промова. Але давай не плутати дружню допомогу й побутові витрати. Якщо ми почнемо рахувати фізичну працю, то давайте я порахую, що я після вечері одна мила посуд за всіма п’ятьма людьми, поки ви на террасі обговорювали машини. Я маю виставити вам чек за послуги кухонного робітника? Чи, можливо, Ірина має взяти гроші за те, що три години маринувала це м’ясо й нарізала салати? Ми всі щось робили для цього відпочинку. Я привезла крафтові десерти й сири, якими всі смакували. Але це не скасовує того факту, що фінансові витрати мають ділитися чесно між тими, хто цими благами користується.
— Але ж чесно — це повноцінно брати участь як рівноправний учасник! — гаряче вигукнула Наталя. — Ти повноцінний учасник компанії!
— Саме так! Я повноцінний учасник! Один із п’яти! — підкреслила Марина, показуючи п’ять пальців. — Один із п’яти, Наталко! Не третина від трьох, а п’ята частина від п’яти! Чому ти намагаєшся прирівняти одну людину до цілої пари з двох дорослих осіб?
— Тому що пара — це єдине ціле! — відрізала Наталя. — Усі сімейні бюджети плануються як єдине ціле! Ми з Олегом не ділимо гроші всередині нашої сім’ї на «мої» та «його». У нас спільний гаманець. І коли ми виходимо у світ, ми виступаємо як одна фінансова одиниця.
— Це ваша особиста справа, як ви плануєте ваш внутрішній сімейний бюджет, — спокійно зауважила Марина. — Ви можете мати спільний гаманець, можете мати п’ять спільних карток, це ваше право. Але для зовнішнього світу, для закупівлі продуктів у магазині, для ресепшену готелю чи для касира у супермаркеті ви — дві окремі фізичні особи. Обидва їдять, обидва користуються постільною білизною, обидва приймають душ. Чому зовнішній світ має підлаштовуватися під вашу внутрішній сімейний устрій і давати вам знижку п’ятдесят відсотків на другу людину за мій рахунок?
Максим важко зітхнув і вдарив долонею по столу, але не сильно, а швидше від розпачу:
— Так, все, досить! Ми зараз дійдемо до того, що посваримося назавжди й роз’їдемося по домівках. Давайте зробимо так, як каже математика, бо це єдиний об’єктивний критерій. Будинок і продукти ділимо строго на п’ять частин. Усі п’ятеро — дорослі люди.
Наталя обурено подивилася на Максима:
— Максиме, ти зараз просто приймаєш сторону Марини, бо вона ваша подруга! Це абсолютно нечесно щодо нас із Олегом! Ми не розраховували на такі витрати! Ми планували витратити на цей відпочинок одну суму, а ви нам зараз нав’язуєте зовсім іншу!
— Чекайте! — Марина під звела руку. — Ви розраховували витратити менше за рахунок того, що я заплачу більше? Тобто ваш бюджет відпочинку початково будувався на ідеї, що самотня дівчина компенсує частину ваших витрат?
— Та ніхто так не думав! — вигукнув Олег, виглядаючи вже явно роздратованим. — Просто завжди так рахували, і ніхто ніколи не робив із цього трагедії!
— А я не роблю трагедії, — спокійно мовила Марина. — Я просто констатую факт: ви хочете зекономити власні кошти за мій рахунок. І коли я вказую на цю очевидну невідповідність, ви звинувачуєте мене у тому, що я псую вам відпочинок.
На кухні запанувала важка, гнітюча тиша. Кожен сидів із власними думками. Настрою для спільного відпочинку, бадмінтону чи плавання на човні вже не було ні в кого. Спільний стіл, який ще вчора об’єднував усіх цих людей, тепер здавався лінією розмежування.
Марина повільно встала з-за столу, зібрала свої речі з кухонного прилавка й подивіться на присутніх:
— Знаєте, друзі, я бачу, що ця ситуація створила між нами величезне напруження. Я дуже ціную спокій і не хочу бути причиною того, що ви проведете ці вихідні у роздратуванні. Тому я зроблю наступне.
Вона дістала телефон, відкрила банківський додаток і ввела суму.
— Оренда котеджу — дванадцять тисяч. Поділено на п’ять — це дві тисячі чотириста гривень за одну людину. Продукти — десять тисяч. Поділено на п’ять — це дві тисячі гривень. Разом за мій відпочинок виходить чотири тисячі чотириста гривень. Оскільки за продукти купував Олег, а за будинок платив Максим, я зараз переказую Максиму дві тисячі чотириста гривень, а Олегу — дві тисячі гривень. Мінус тисяча п’ятсот, які я вже витратила на сир і хліб. Тобто Олегу я доплачую п’ятсот гривень.
Вона натиснула кнопку переказу. За секунду у Максима й Олега джинькнули телефони.
— Марина, та ти що, не треба! — спробувала зупинити її Ірина, підхоплюючись із місця.
— Ні, Іро, все правильно, — м’яко зупинила її Марина. — Я повністю закрила свій власний рахунок. Я сплатила свою п’яту частину житла та свою п’яту частину їжі. Я нікому нічого не винна, і мені ніхто нічого не винен. А далі ви можете ділити решту суми між собою так, як вважаєте за потрібне: хоч на три частини, хоч на дві, хоч на юніти. Це вже ваше внутрішнє рішення.
Вона зробила паузу й додала:
— Я зараз піднімуся в кімнату, зберу свої речі й викличу таксі до міста. Залишатися тут далі немає жодного сенсу, бо атмосфера спільного відпочинку вже втрачена. Дякую всім за вчорашній приємний вечір.
— Марино, та зачекай, ну куди ти поїдеш на таксі? Це ж за місто, це дорого! — вигукнув Максим. — Давай ми заспокоїмося, перепросимо один одного й нормально проведемо день!
— Ні, Максиме, дякую, — щиро посміхнулася Марина. — Мені правда краще повернутися до міста. Я чудово проведу вихідні вдома, погуляю в парку, почитаю книжку. Не турбуйтеся про мене.
Вона піднялася на другий поверх. У будинку панувала повна тиша. На кухні більше ніхто не аргументував свою позицію, ніхто не доводив правоту «юнітів».
Через двадцять хвилин Марина зійшла вниз із невеличкою валізою. Таксі вже чекало біля ворота загороднього комплексу. Вона попрощалася з Іриною та Максимом, які вийшли її проводити. Наталя й Олег залишилися на террасі, сидячи мовчки перед своїми порожніми чашками.
— Мариночко, вибач, що так вийшло, — тихо мовила Ірина, обіймаючи подругу біля машини. — Мені так соромно за цю ситуацію.
— Іро, ти ні в чому не винна, — щиро відповіла Марина. — Ти чудова подруга. Просто іноді такі побутові ситуації висвітлюють реальні погляди людей на речі. Це корисний досвід. Ми всі зробили свої висновки.
Марина сіла в автомобіль, зачинила дверцята й машина повільно рушила лісовою дорогою в бік міста.
Дивлячись у вікно на сонячні відблиски серед соснових гілок, дівчина відчувала не образу, а глибоке полегшення. Вона відстояла свої власні кордони, не дозволила нав’язати собі чужі маніпуляції й зберегла самоповагу. Вона точно знала, що справжня дружня компанія будується на взаємній повазі та чесності, а не на спробах перекласти свої витрати на плечі того, хто приїхав без пари.
А попереду на неї чекали прекрасні, спокійні та вільні вихідні.