Син перестав запрошувати на свята. Я побачила фотографії в соцмережах: за столом сиділа інша жінка на моєму місці
Я впізнала цю скатертину. Лляна, з вишитими волошками по краю, я купувала її в Одесі, коли Льошці було дванадцять. Ми тоді їздили до тітки Нюри на похорон, і я, щоб не плакати в автобусі дорогою назад, зайшла до магазину при. Купила дві скатертини й набір рушників. Рушники давно витерлися, а скатертина — ось вона. На фотографії в телефоні, на екрані, який я тримаю двома руками, бо однією не виходить. Пальці не слухаються.
За столом, накритим цією скатертиною, сиділи люди. Льошка, Іра, діти. Маленька Сонечка в паперовій короні, Кирило з вимазаним шоколадом підборіддям. І жінка. На моєму місці, біля вікна, де я завжди сиділа, бо мені дує від дверей, а біля вікна батарея. Жінку я не знала.
Мені шістдесят три роки, я тридцять один рік відпрацювала бухгалтеркою на меблевій фабриці, і я вмію рахувати. Востаннє син звав мене на день народження Соні два роки тому. Потім — на Новий рік, але якось невпевнено, через голосове повідомлення, яке я переслуховувала чотири рази, виловлюючи інтонацію. «Мамо, ну якщо хочеш, приїжджай, але в нас тісно буде, людей багато». Я не поїхала. Людей багато — значить, я зайва.
Відтоді запрошень не було. Не те щоб ми посварилися. Ні. Сварка — це коли кричать, ляскають дверима, потім не розмовляють тиждень, а потім хтось телефонує першим. У нас не так. У нас усе чемно. Льошка телефонує щонеділі, об одинадцятій. Питає, як тиск, чи пила я ліки, чи не тече кран. Я відповідаю: тиск сто тридцять на вісімдесят, таблетки п’ю, кран не тече. Він каже: ну й добре. Я кажу: ну й добре. Між «добре» і «добре» — тиша завбільшки в ціле життя.
Іра мені ніколи не телефонує. Раніше я думала, що це нормально. Невістки не зобов’язані телефонувати свекрухам, це я розумію, я сама не телефонувала Льошиній бабусі, мамі Віталія, хоча та чекала. Я це знала й усе одно не телефонувала. Може бути, це спадкове. Може бути, це зворотне. Те, що ти не дав, повертається до тебе в тій самій упаковці, тільки адресат інший.
Фотографію виклала Іра. У неї відкритий профіль, я іноді заходжу, гортаю. Не підписана — підписуватися соромно, ніби підглядаю. Хоча я й підглядаю. Якщо не підписана, можна вдавати, що випадково зайшла.
Двадцять три фотографії з дня народження Кирила. Йому виповнилося сім. Торт у вигляді машинки, свічки, серпантин. На четвертій фотографії — спільний стіл. Я збільшила. Порахувала тарілки. П’ять. Салат олів’є в моїй старій салатниці, тій самій, зеленій, з відбитим краєм, яку я віддала Льоші, коли вони переїхали. Пироги. Здається, з капустою — Іра завжди робить з капустою, я навчила, єдине, що вона в мене перейняла. І ця жінка.
Їй на вигляд років шістдесят. Може, трохи менше. Коротка стрижка, окуляри в червоній оправі. Усміхається. Соня сидить у неї на руках, і це видно по тому, як дитина притулилася до неї спиною — не напружено, не з чемності, а як до когось звичного, теплого, свого. Діти так не притуляються до чужих.
Я збільшила ще. Екран розплився. Витерла очі тильною стороною долоні, почекала, збільшила знову. На жінці був фартух. Смугастий, синьо-білий, зав’язаний бантом ззаду. Отже, вона не гостя. Гості не приходять у фартухах. Вона допомагала готувати. Вона була на кухні, в їхній кухні, різала, мішала, накривала. Розставляла мої тарілки по моїй скатертині й клала прибори так, як кладуть люди, які знають, де в цьому домі лежать прибори.
Я закрила телефон. Поклала екраном донизу на стіл. Потім перевернула екраном угору. Потім знову донизу. Пішла на кухню, поставила чайник.
Чайник закипів, клацнув. Я стояла й дивилася, як він клацнув, і не рухалася. Пара підіймалася до стелі, осідала на плитці дрібними краплями. Плитку я клала сама, п’ять років тому, коли робила ремонт. Віталій на той час уже три роки як відійшов у вічність, і я все робила сама. Навчилася. Плитка лягла нерівно, в кутку є щілина, але я до неї звикла. До всього звикаєш, якщо достатньо довго дивитися. Чай я так і не заварила.
Повернулася до телефону. Відкрила знову. Перегорнула всі двадцять три фотографії. На дев’ятій — Льошка ріже торт, і ця жінка стоїть поруч, і він їй щось каже, повернувши голову, і вона сміється. На чотирнадцятій — вона витирає Кирилу рота серветкою. На двадцятій — сидить на дивані, Соня показує їй малюнок. Малюнок я розгледіти не змогла, але по тому, як жінка схилила голову — уважно, з цікавістю, — видно, що вона не дивиться. Вона бачить.
Я подумала: може, це подруга Іри. Мати подруги. Колега. Сусідка. Хтось випадковий, кого запросили, бо опинився поряд. Але випадкових людей не саджають біля вікна, де батарея.
Я зателефонувала Льоші в середу, о другій годині дня, коли він на роботі, і розмова буде коротка, бо йому ніколи, і можна буде запитати швидко, не розтягуючи.
– Льошо, у Кирила день народження був?
Пауза. Коротка, але я її почула.
– Так, мамо. У суботу відзначили. Я тобі не сказав? Вибач, закрутилися.
Закрутилися. Двадцять три фотографії, п’ять тарілок, торт у вигляді машинки, серпантин — і закрутилися.
– А хто це у вас на фотографії? Жінка в окулярах?
Пауза довша. Я рахувала секунди. Три.
– Це Віра Павлівна. Ірина мама.
Я сказала: а. Він сказав: мамо, мені треба бігти, зателефонуємо. Я сказала: звісно.
Ірина тітка, сестра її мами, Віра Павлівна.
Я знала, що в Іри є тітка. Знала, що вона живе у Харкові. Знала, що вони не дуже спілкувалися, Іра розповідала в перші роки, коли ще розповідала. Щось про контроль, про дзвінки по три рази на день, про те, що родичі не схвалювали Льошу. Потім, очевидно, схвалили. Або перестало мати значення. Або Іра перестала розповідати мені, а стала розповідати їй.
Віра Павлівна переїхала до Києва. Це я зрозуміла по фотографіях — не тільки з дня народження, раніше теж були, я не помічала. Або не хотіла помічати. Ось вона на прогулянці з Сонею, жовтень, парк, жовте листя. Ось вона забирає Кирила зі школи — рюкзак, куртка, її рука на його плечі. Ось — на кухні, в тому самому фартуху, ліпить щось з дітьми, борошно на столі, і Соня сміється, і борошно в неї на носі.
Я прогортала Ірин профіль до квітня минулого року. Сто сорок сім фотографій. Віра Павлівна — на тридцяти восьми. Я — на жодній. Матері в Ірини не стало, тож, я не розуміла, що чужа жінка робить поруч з нею. І чому вона, а не я.
Закрила телефон. Поклала в шухляду комода, під стосик носових хустинок. Дрібниця, звісно. За десять хвилин дістала.
Увечері варила суп на одну тарілку. Раніше варила каструлю — Віталію, Льоші, собі. Потім каструлю на двох. Потім маленький ковшик. Ковшик алюмінієвий, з чорною ручкою, йому років тридцять. Дно потемніло, але варить нормально.
Я спробувала пригадати, коли востаннє сиділа за тим столом. Не вийшло. Тільки на день народження Сон. Я привезла ляльку, велику, в рожевій сукні. Соня сказала «дякую» й відклала коробку. Через кілька днів я бачила на фотографії, що Віра Павлівна подарувала їй набір для малювання, і дитина сиділа з цим набором увесь вечір. Малювала. Може, той самий малюнок, який потім показувала на дивані.
Суп википів. Довелося долити води. Вийшов рідкий, несмачний. Я з’їла половину тарілки, вилила решту.
Уночі лежала й думала. Не про образу — образа це слово, а мені потрібні були факти. Бухгалтер у мені рахував. Льоші сорок один. Одружений вісімнадцять років. Двоє дітей. Трикімнатна квартира, іпотека виплачена. Я допомагала з першим внеском, продала гараж Віталія. Це факт. Віра Павлівна, імовірно, допомагає інакше. Не грошима — присутністю. Забирає зі школи, сидить з дітьми, ліпить, гуляє, витирає рота серветкою.
Я живу у Білій Церкві. Електричка, потім метро, потім автобус. Забагато часу в один бік. Коли Соня з’явилася на світ, я їздила щотижня. Потім — раз на два тижні. Потім — раз на місяць. Потім Льоша сказав: мамо, не катайся, тобі важко, ми самі справляємося. Я почула «не катайся» й не почула «ми самі». А треба було навпаки.
Віра Павлівна, мабуть, чує правильні речі.
Уранці я встала, вмилася, випила ліки від тиску. Подивилася в дзеркало. Обличчя звичайне, моє. Зморшки біля губ, мішки під очима — не виспалася. Волосся відросло, треба б підстригти. Подумала: у Віри Павлівни стрижка акуратна, коротка. Окуляри в червоній оправі. Я б ніколи не купила червону оправу. Мої — в сірій, металевій, на резинці, щоб не падали, коли нахиляюся.
Може бути, справа в оправі. Може бути, справа в тому, що червона оправа — це людина, яка не боїться бути помітною. А сіра на резинці — це людина, яка боїться, що окуляри впадуть.
Я зателефонувала подрузі Тамарі. Тамара — колишня колега, ми разом працювали двадцять років, вона розуміє мене без довгих передмов.
– Томо, твої онуки до тебе ходять?
– Ходять. А що?
– Так, нічого.
Тамара помовчала. Вона вміє мовчати правильно — не давлячи, а вичікуючи.
– Ніно, що сталося?
Я розповіла. Про фотографії, про скатертину, про Віру Павлівну на моєму місці біля вікна. Тамара слухала. Потім сказала:
– А ти кликала?
Я не зрозуміла.
– Що кликала?
– Ти їх до себе кликала? На свята, на вихідні? Пирогів напекла, зателефонувала: приїжджайте, я чекаю?
Я розкрила рота й закрила. Тому що ні. Не кликала. Чекала, що покличуть. Чекала, що Льоша скаже: мамо, приїжджай. А сама — ні. Бо раптом відмовлять. Раптом скажуть: незручно, далеко, тісно, людей багато. Простіше не кликати, ніж почути відмову. Простіше сидіти в Білій Церкві і гортати фотографії.
– Ніно, – сказала Тамара. – Ти ж бухгалтер. Порахуй. Скільки разів ти їм телефонувала не в неділю?
Я порахувала. Один раз. У середу, два дні тому. За два роки — один раз. Тамара нічого більше не сказала. Не треба було.
Я сиділа на кухні, дивилася на ковшик з потемнілим дном і думала, що місце за столом — це не стілець і не батарея. Місце за столом — це коли ти приходиш і сідаєш, і ніхто не дивується, бо ти тут завжди. А я не приходила. Я чекала, поки запросять, і обурювалася, що не запрошують, і не помічала, що сама зачинила двері. Тихо, акуратно, без ляскоту. Так, що ніхто не почув.
Віра Павлівна, мабуть, не чекала. Приїхала сама, зняла пальто, надягла фартух, запитала: «Що різати?» І її пустили. Не тому що вона краща. А тому що вона прийшла.
Я дістала телефон. Набрала Льошу. Не в неділю, не о другій годині дня, а у звичайний четвер, о шостій вечора, коли він, певно, їде з роботи.
– Льошо. Я хочу приїхати в суботу. Напеку пирогів. З яблуками, як ти любив. Соні привезу фарби, їй подобається малювати?
Пауза. Але інша. Не та, в якій рахуєш секунди.
– Мамо. Приїжджай.
Два слова. Я повторила їх про себе, поки мила ковшик. Приїжджай. Не «якщо хочеш». Не «у нас тісно». Приїжджай.
Увечері я дістала з шафи форму для пирога. Вона стояла на верхній полиці, за банками з варенням, і вкрилася тонким шаром пилу. Я протерла її рушником. Рушник був новий.
Яблука купила на ринку. Антонівка, кисла, для пирога — найкраще. Поки вибирала, подумала: а Віра Павлівна, може бути, теж пече пироги. Може бути, навіть кращі. У неї, певно, й форма не запилена, і яблука вона купує заздалегідь, і тісто ставить звечора.
Але це її пироги. А в мене — мої. З антонівкою й корицею, як Льоша любив у десять років, і в двадцять, і, може бути, досі любить, але давно не куштував, бо я давно не пекла.
Пиріг вийшов кривий. Один край піднявся вище за інший, як моя плитка у ванній. Але пах правильно. Пах так, як має пахнути дім, у який повертаються.
У суботу я надягла сіре пальто, взяла сумку з пирогом і фарбами, сіла в електричку. Я дивилася у вікно на пролітаючі платформи й думала, що їхати — це не так довго, дрібниця. Незрозуміло, як ця дрібниця виросла у два роки мовчання.
Двері відчинив Льоша. Подивився на сумку, потім на мене.
– Пиріг?
– З антонівкою.
Він відступив. У передпокої пахло чимось смаженим і дитячим шампунем. З кімнати вибігла Соня, побачила мене й зупинилася. Не кинулася, не закричала «бабусю» — зупинилася, розглядаючи, як розглядають когось, кого пам’ятають, але не певні, чи впізнають.
– Соню, це бабуся Ніна, – сказав Льоша.
Бабуся Ніна. Не бабуся — бабуся Ніна. Отже, є інша бабуся, яка бабуся, без уточнень. Віра Павлівна. Мабуть, це було образливо — це уточнення, це ім’я після слова «бабуся», як прізвище після імені в офіційному документі.
Але Соня підійшла. Помацала ґудзик на моєму пальті. Ґудзик був перламутровий, великий, і їй сподобалося, як він блищить.
– Гарна.
– Хочеш, я тобі потім пришию таку на сукню?
Вона кивнула. І взяла мене за руку. Долонька маленька, тепла, трохи липка — цукерка, певно.
На кухні стояла Іра. І Віра Павлівна. У тому самому фартуху. Вони обернулися водночас, і я побачила, як Віра Павлівна ледь відступила від плити. Вона знала, хто я. І я знала, хто вона.
– Добрий день, – сказала я.
– Добрий день, Ніно Михайлівно, – сказала вона. – А ми чайник поставили. Льоша казав, ви пиріг везете?
Я поставила сумку на стілець. Дістала пиріг. Кривий, один край вищий за інший. Віра Павлівна подивилася на нього й усміхнулася. Не поблажливо — по-справжньому.
– З антонівкою? Я по запаху чую. Обожнюю антонівку.
Іра дістала тарілки. Я порахувала машинально. На одну більше, ніж на фотографії.
Моя тарілка стояла біля вікна, поруч з батареєю. Сонечка залізла до мене на ноги, і я відчула, як вона притулилася спиною — не напружено, не з чемності, а як до когось, кого вирішила вважати своїм.
Скатертина була та сама. Лляна, з волошками. Пляма від буряка, яка не відпралася ще за Віталія, — зліва, ближче до краю. Я провела по ній пальцем. Тканина була м’якою, майже невагомою від багатьох прань.
Пиріг розрізали. Кирило взяв два шматки. Віра Павлівна — один, маленький, з краю, де пропеклося найкраще.
Я сиділа на своєму місці й їла свій пиріг, і розуміла одну річ, яку бухгалтер у мені мав би порахувати давно: місце за столом не звільняють. Його займають. Щоразу заново, кожен пиріг, кожен дзвінок не в неділю, кожна поїздка — це дрібниця, власне, якщо не рахувати.
Пиріг скінчився. Кирило попросив іще. Я сказала: наступного разу спеку два. І вперше за два роки «наступного разу» не зависло в повітрі, а впало на конкретний день. Субота. Через тиждень. Я приїду.