— Хто ж ти після цього! Зробив дитину і вмив руки! — Леся сердито заколисувала немовля, хапливо ходячи кімнатою. — Богом присягаюся, усе йому ще повернуться, нічого в цьому житті не минається задарма!
Маленький Назар ніяк не заспокоювався. Він пхикав, крутився і випльовував дурник. Його мати, Соломія, сиділа на краєчку дивана, підібгавши ноги, і тихо витирала сльози довгим рукавом свійського светра.
— Мамо, я вже просто не знаю, як нам далі жити, — мовила Соломія, важко зітхаючи. — Грошей зовсім немає, суміш закінчується, а йому байдуже. Навіть не спитає, чи є що їсти синові. За що мені це все?
Серце Лесі стискалося від жалю. Залишити молоду дівчину з немовлям на руках — хіба це вчинок чесної людини? Принаймні, саме таку гірку правду розповіла Соломія, коли серед ночі приїхала до батьків із двома великими валізами.
— Не плач, донечко. Ми з батьком вас не залишимо. Завтра зранку я збігаю до аптеки по харчування, а тато після зміни заведе підгузки.
— Мамо, ви й так через нас віддали всі свої заощадження. Мені соромно дивитися вам у очі, — Соломія закрила обличчя долонями.
Леся передала малюка доньці, сіла поруч і міцно її обійняла. Їй було невимовно шкода Соломію, адже дівчина тільки-но починала доросле життя, а тепер опинилася у такій скруті.
Увечері повернувся з роботи чоловік, Тарас. Він приніс велику упаковку підгузків і кілька банок дорогого дитячого харчування. Дізнавшись, що донька знову проплакала увесь день, він дуже засмутився.
— Що, так нічого й не надіслав? — запитав Тарас, ставлячи пакети на стіл.
— Ні, тату. Від нього не дочекаєшся, — мовила Соломія. — Я йому пишу, а він навіть не переглядає мої повідомлення.
— Та нічого, якось викрутимося, — зітхнув батько. — Візьму ще трохи зі своїх збережень до зарплати. Головне, щоб онук був ситий. А ми вже якось переб’ємося.
Леся бачила, як важко чоловікові даються ці непередбачені витрати. Вони збирали кошти на ремонт у хаті, але спочатку відклали всі плани, потім купили новий візок і колиску, а тепер геть усі заощадження йшли на аптеку та їжу. Соломія обіцяла знайти якийсь підробіток в інтернеті, але постійно скаржилася, що малюк не відпускає її ні на крок. Леся її не докоряла, бо вважала, що доньці просто треба час, аби отямитися від такої зради.
Через декілька днів біля двору Лесю зупинила сусідка Надія. Вони товаришували ще з юності, тому розмова вийшла щирою.
— Ну як там твоя Соломія? Тримається? — запитала Надія.
— Та де там, — махнула рукою Леся. — Знову цілий день сльози ллє. Колишній ані копійки не перераховує, а дитяче харчування зараз таке дороге, що й казати.
— От же ж безсоромний! Я б на твоєму місці давно до суду звернулася.
— Соломія казала, що подала заяву. Але який з того толк, якщо він ховає свої прибутки?
— Бідна дівчина. Вона ж у тебе така спокійна, домашня. За що їй таке випробування?
Леся й сама так вважала. У пам’яті досі виринав той вечір, коли донька з’явилася на порозі із заплаканими очима. З того часу ім’я колишнього зятя в цьому домі згадували тільки з гіркотою.
У суботу Леся пішла з візком до парку, щоб Соломія мала змогу бодай трохи поспати. Назар швидко заснув під тихому погойдуванні візка, і Леся неквапливо йшла алеєю, поринаючи у власні думки.
І раптом назустріч їй вийшов колишній зять, Тарас. Побачивши візок, він зупинився. У Лесі відразу все закипіло всередині.
— Ану зупинись! Навіть не думай підходити до дитини! — обурилася вона. — Покинув сина без допомоги і спокійно собі ходиш? Совість взагалі маєш?
Тарас здивувався, насупився, але втікати не став.
— Лесю Василівно, про що ви кажете? Чому це я не допомагаю?
— А тому! Соломія сама з останніх сил крутиться, поки ти живеш у своє задоволення! Ми з чоловіком останні копійки віддаємо на підгузки, бо від рідного батька допомоги немає!
Тарас мовчки дивився на колишню тещу кілька секунд, а потім дістав із кишені телефон.
— Я щомісяця перераховую Соломії чималу суму. День у день, без запізнень. Останній переказ був буквально вчора.
— Та що ти мені розказуєш! Якби ти платив, донька не плакала б щодня над порожнім гаманцем!
— Подивіться самі. А потім запитайте в неї, куди вони зникають.
Він простягнув екран. Леся поглянула на цифри, і їй стало млосно. У додатку чітко виднілися регулярні перекази. Отримувач — Соломія. І вчорашній платіж теж був у списку.
Леся декілька разів перечитала назву картки. Руки почали тремтіти.
— Але ж вона казала… що ти навіть слухавку не береш… — розгублено мовила вона.
— Я хочу бачити сина, — спокійно, але твердо відповів Тарас. — Але Соломія пише мені тільки тоді, коли їй знову потрібні гроші. Вона вимагала ще більше, казала, що їй не вистачає на власні потреби та зустрічі з подругами.
Лесі стало невимовно соромно. Вона щойно звинуватила людину, яка сумлінно виконувала свої обов’язки. Проте одне питання все одно непокоїло її серце.
— А чому ж ти тоді пішов від неї? Сімейне життя набридло?
Тарас важко зітхнув.
— Я пішов, бо вона знайшла собі іншого. Поки я працював на двох роботах, щоб забезпечити родину, вона розважалася. А коли я про все дізнався, вона навіть не вибачилася. Сказала, що їй сумно сидіти вдома.
— Не може цього бути… Вона ж тільки народила!
— Отож і я намагався зберегти родину до останнього. Але жити з людиною, яка постійно обманює, я не зміг. Сина я люблю, гроші надсилаю і від зустрічей не ховаюся.
Леся дивилася на сплячого онука і не знала, куди подітися від сорому. Виходило, що донька розіграла справжню виставу, змусила батьків зненавидіти зятя і просто витягувала з них останні заощадження, прикриваючись дитиною.
— Тарасе… скинь мені знімки цих переказів, — тихо мовила вона. — Я мушу з нею поговорити.
Чоловік кивнув і одразу переслав фотографії екрана. Перед тим як піти, він дбайливо поправив ковдру у візку і покрокував геть.
Дорогу додому Леся пам’ятала смутно. В голові панував розпач, а перед очима стояли номери банківських карт. Вона згадувала всі доньчині сльози та скарги на нестачу коштів. Її власна дитина просто користувалася батьківською добрістю!
Соломія саме вийшла з кухні з чашкою кави та здивовано підняла брови.
— Ой, а чого це ви так рано повернулися? Назар розплакався?
— Назар спить. Зато я Тараса зустріла, — Леся поставила візок у коридорі. — Він мені показав усі свої перекази, Соломіє. Щомісячні. І чималі.
Соломія на мить зблідла, але одразу зробила байдужий вигляд і повернулася до вікна.
— Мамо, не починай. Я втомилася і хочу відпочити.
— А ми з батьком не втомилися?! — вигукнула Леся. — Ми всі свої збереження віддали, відклали ремонт, батько з останніх сил працює, щоб дитяче харчування купити! А ти гроші ховала?! Куди ти їх дівала?!
На шум із кімнати вийшов батько. Леся мовчки віддала йому телефон із доказами. Чоловік довго вдивлявся в екран, а потім повільно підвів очі на доньку.
— Ти ж казала, що він ані копійки не дав… Соломіє, навіщо ти нас обманювала?
Соломія зі стуком поставила чашку на стіл і склала руки на грудях. Сльози миттєво зникли, а від сумного образу не лишилося й сліду.
— Та тому що тих грошей ні на що не вистачає! Якщо я все віддаватиму на підгузки, то в чому мені самій ходити?!
— Так це ж гроші на дитину! — вигукнула Леся. — На твого сина!
— А я що, не людина?! — закричала Соломія. — Мені лише двадцять два роки! Я хочу гарно вдягатися, ходити з дівчатами на каву, а не сидіти в чотирьох стінах!
Леся не пізнавала власну доньку. Перед нею стояла зовсім чужа людина — зухвала і байдужа до рідних.
— Тарас сказав, що ти йому зраджувала. Це правда?
Соломія розсердилася ще більше.
— Не мав він права таке казати! Так, було! Він постійно був на роботі, а я сиділа одна! Мені хотілося уваги!
— Тобто ти зрадила чоловіка, а нам збрехала, що він тебе покинув?!
— Та яка різниця?! Ми все одно більше не разом!
Батько увесь цей час мовчав. Він стояв біля дверей, міцно стискаючи телефон.Він завжди безмежно любив доньку, тому його наступні слова пролунали дуже несподівано.
— Значить так. Щоб через тиждень тебе тут не було. Збирай речі й шукай собі житло.
Соломія здивовано витріщила очі.
— Тату, ти що?! Куди я піду з малою дитиною?!
— Не знаю. Гроші в тебе є, колишній чоловік від сина не відмовляється — винаймеш квартиру. Ми тебе виховували чесною людиною, Соломіє. А ти зрадила чоловіка, облила його брудом і з нас витягнула останні ресурси.
Соломія злякано звернулася до матері.
— Мамо! Ну скажи ти йому! Ви що, рідну доньку з онуком на вулицю вигоните?!
У Лесі боліло серце від думки, що малюка повезуть геть. Але подивившись на зверхній вираз обличчя доньки, вона пересилила себе.
— Ти сама все це створила, Соломіє. Ми допомагали, бо вірили тобі. А ти просто сіла нам на шию. Далі живи сама.
— Ну і добре! — закричала Соломія. — Більше ви Назара не побачите!
Вона забігла до своєї кімнати й голосно грюкнула дверима.
Увесь тиждень у хаті панувала важка мовчанка. Соломія показово не розмовляла з батьками, складала речі у коробки та з ранку до вечора з кимось переписувалася. Леся кілька разів хотіла запитати, куди вона збирається, але чоловік зупиняв її: «Не чіпай. Нехай хоч раз сама відповідає за свої вчинки».
За сім днів хата спорожніла. Зникли валізи, візок, дитячі речі. На килимі залишилося тільки брязкальце. Леся підняла його і тихо заплакала.
Соломія пішла, не сказавши нової адреси. Настали сірі дні. Леся дуже сумувала за онуком, її турбували думки, чи не вчинили вони занадто суворо. Чоловік теж ходив похмурий, але свого рішення не змінював.
І все ж Леся розуміла: якби вони пробачили знову, донька так і жила б за чужий рахунок, не цінуючи нікого навколо. Вона сподівалася, що опинившись у реальному дорослому житті, Соломія нарешті подорослішає і колись знайде в собі сили попросити вибачення. А поки що на полиці в передпокої просто лежала дитяча іграшка, нагадуючи про все, що сталося.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.