— То ви сюди їсте і відпочиваєте приїхали, чи до рідної матері? — Ангеліна Петрівна повільно випростала спину,відкладаючи сапку вбік.
Сонце припікало немилосердно, а поперек пекло так, наче туди розпеченого вугілля насипали. Вона витерла піт зі лоба тильним боком долоні й подивилася на свого тридцятилітнього сина. Ярослав стояв на ідеально викошеному зеленому моріжку в легких шортах, тримаючи в одній руці пляшку холодної мінералки, а іншою гортав стрічку в телефоні.
Трохи далі, у затінку розлогої яблуні, вмостилася невістка Софія. Вона вигіднечко вмостилася на м’якому шезлонгу, який Ангеліна Петрівна купувала спеціально для дітей, намастилася пахучим кремом і наділа темні окуляри, вдаючи, що довкола нікого немає.
— Мам, ну починається, — невдоволено зітхнув Ярослав, ховаючи телефон. — Ми весь тиждень у місті на роботі виснажувалися, в заторах стояли. Нам треба просто перепочити. Ти ж сама цю дачу хотіла, от і порайся собі на втіху. Навіщо з цього каторгу робити?
— Я ж вас не прошу землю під лопату копати, — намагаючись говорити спокійно, відповіла мати. — Але хоч шланг до теплиці підтягніть, бо огірки в’януть. Мені важко відра з водою носити. Та й мангал після минулих вихідних так і стоїть у попелі.
— Ой, мам, давай пізніше. Я тільки-но з керма виліз. А мангал почищу, як м’ясо підемо смажити. До речі, Софія просила спитати, де тут чистий рушник, вона хоче в душ зайти, освіжитися з дороги.
Ангеліна Петрівна мовчки обтрусила руки від сухої землі. Всередині звично поворухнулася важка, гірка образа.Вона повернулася й повільно попленталася до будинку, відчуваючи, як гудуть натруджені ноги.
Цю дачу вона придбала п’ять років тому, коли вийшла на заслужений відпочинок. Довго збирала кошти, відкладала з кожної копійки, продала старий батьківський гараж. Їй так кортіло мати свій затишний куточок, де можна подихати свіжим повітрям, виростити власну городину й просто побути в тиші після десятиліть роботи головним бухгалтером.
Ділянка спочатку була занедбана. Перші два роки Ангеліна Петрівна буквально мешкала тут. Вона корчувала старі хащі, вирівнювала землю, приводила до ладу старенький будиночок. Діти тоді лише кривилися, називаючи це марнуванням часу. Ні Ярослав, ні молодша донька Надія жодного разу не приїхали допомагати.
Все змінилося, коли ділянка розквітла. Прагнучи зробити дітям приємно, мати засіяла половину городця м’яким конюшиновим газоном. Замовила у місцевих майстрів акуратну дерев’яну альтанку з цегляним запічком для гриля.Придбала садову гойдалку з м’якими подушками, поставила великий басейн. Вона щиро мріяла, що тепер родина збиратиметься разом, птиме чай на ґанку й вестиме душевні розмови.
Діти й справді почали приїжджати. Щовікенду, від перших теплих днів травня й до самої осені. Тільки от мрії про душевне спілкування розбилися про звичайне споживацтво.
Ангеліна Петрівна зайшла до хати, дістала з шафи великий пухнастий рушник і винесла його невістці. Софія навіть окулярів не підняла, просто протягнула руку й незадоволено мовила:
— Ангеліно Петрівно, а чого він такий цупкий? Ви його без пом’якшувача прали? Мені шкіру щипає. Наступного разу випрасуйте, будь ласка. І викладіть м’ясо з нашого багажника в холодильник, а то на спеці згіркне.
Невістка піднялася й неспішно пішла до душової, залишивши свекруху на подвір’ї.
Надвечір приїхала донька Надія зі своїм чоловіком Богданом. Вони привезли гучну музику, кілька пачок сніків і повну байдужість до материнської втоми.
Поки молодь розважалася на газоні, граючи в бадмінтон та купаючись у басейні, Ангеліна Петрівна не відходила від плити. Вона чистила молоду картоплю, яку сама ж уранці викопала, різала салати з соковитих домашніх томатів, мила зелень. Чоловіки підійшли до мангала лише тоді, коли треба було розпалювати вугілля.
За вечерею в альтанці було галасливо. Усі їли з апетитом, хвалили частування, жартували. Ангеліна Петрівна сиділа скраю, радіючи, що діти поруч, але втома збивала з ніг.
Коли посиденьки закінчилися, молодь розійшлася по кімнатах. Софія сказала, що втомилася від повітря, Ярослав засів за планшет, а Надія з Богданом пішли блукати вуличками селища.
Ангеліна Петрівна залишилася сам на сам із горою брудного посуду. На столі темніли масні плями, скрізь валялися серветки, над залишками їжі кружляли осі. Вона мовчки почала збирати тарілки. Воду доводилося носити й гріти.Наведення ладу зайняло понад годину.
Вона лягла спати пізно вночі, почуваючись не господинею власного дому, а безоплатною хатньою робітницею.
Ранок не приніс полегшення. Молодь спала майже до полудня. Прокинувшись, Надія вередливо мовила:
— Мамусь, а що, налисників немає? Я так сподівалася на твору фірменову випічку з варенням.
Ангеліна Петрівна, яка з шостої ранку вже встигла висапати моркву, мовчки встала до плити. Їй було простіше замісити тісто, ніж слухати невдоволені натяки.
Після обіду діти почали збиратися додому. Богдан дістав із багажника порожні пакети й попрямував до грядок. Він без сорому набрав ціле відро полуниць, нарвав густі оберемки кропу й петрушки, викрутив кілька качанів ранньої капусти.
— Тещенько, ми трохи домашніх вітамінів візьмемо, у місті ж усе куповане! — весело гукнув він, завантажуючи здобич у машину.
Ярослав підійшов наостанок:
— Дякуємо за гостинність, мам. Гарно провели час. Ти тільки басейн не забудь почистити, бо вода вже каламутніє.І траву б треба підкосити. Ну все, ми поїхали, бо пробки будуть.
Автомобілі зникли за поворотом, залишивши після себе лише клуби пилу. Антоніна Петрівна оглянула подвір’я: витолочений газон, кинуті абияк шезлонги, забутий на гойдалці вогкий рушник.
Вона присіла на лаву й опустила голову. Було невимовно гірко. Вона забезпечувала їм комфорт ціною власного здоров’я та скромної пенсії. Рахунки за електроенергію, яку накручував потужний насос, та за воду вона сплачувала сама. Діти жодного разу не запропонували покрити бодай частину витрат.
Дерев’яна хвіртка рипнула. На подвір’я зайшла сусідка Стефанія — мудра й жвава жінка того ж віку. Вона пильно подивилася на Ангеліну й похитала головою.
— Поїхали твої відпочивальники? — спитала вона, сідаючи поруч.
— Поїхали, Стефо. Усі роз’їхалися, — тихо відповіла Ангеліна.
— А ти знову як вижатий лимон. Ангеліно, я дивуюся з тебе. Ти ж розумна жінка, все життя з цифрами працювала, баланси зводила. А у власній хаті ладу дати не можеш. Ти навіщо з дачі курортний готель зробила?
— Та я ж як краще хотіла, — зітхнула вона. — Думала, приїжджатимуть, спілкуватимемося. Родина ж.
— Родина — це коли всі разом працюють і разом відпочивають, — відрізала Стефанія. — А в тебе тут споживче товариство. Вони їдуть на все готове. Ти їм травичку посіяла, гойдалки поставила. Тобі самій це треба? Подивися,скільки землі під цією конюшиною гуляє. Тут би картопельку висадити, кабачки, капусту.
Ангеліна глянула на свій доглянутий газон. Вона щотижня стригла його важкою косаркою, підживлювала,поливала. Усе задля того, щоб дітям було м’яко ходити.
У голові раптово зародилася думка. Смілива, дещо різка й зовсім не властива її м’якій вдачі.
Наступного дня Ангеліна Петрівна прийняла рішення. Вона зателефонувала місцевому господарю з сусіднього кутка, який мав невеликого тракторця.
Чоловік приїхав пообіді. Він із здивуванням подивився на доглянутий моріжок.
— Петрівно, ви впевнені? — почухав він потилицю. — Шкода ж такої краси.
— Впевнена. Ори, Василю. Від самої хвіртки й аж до альтанки. Залиш тільки вузьку стежку, щоб пройти можна було. Басейн я вже склала, шезлонги сховала. Ори глибоко. Я тут серйозне господарство розводитиму.
Трактор загувів, і його плуги занурилися в зелену траву. Ангеліна Петрівна стояла на ґанку й дивилася, як рожеві й зелені клапті перетворюються на грудки темної, родючої землі. Усередині не було шкоди. Лише спокійна рішучість.
Наступні два дні вона працювала невтомно. Розрівняла грядки, висадила пізню картоплю, розсаду капусти, кабачки та гарбузи.
До вечора п’ятниці ділянку було не впізнати. Замість випещеної зони відпочинку розпростерся справжній город. Рівні гребені висадженої картоплі підступали просто до дерев’яної альтанки.
Втомлена, але задоволена, Ангеліна Петрівна заварила чаю з м’ятою й вийшла на ґанок чекати гостей.
Автівки під’їхали до воріт увечері. Ярослав вийшов із машини, за ним Софія в легкому сукні. Слідом припаркувалися Надія з Богданом.
Діти весело попрямували до хвіртки. Ярослав штовхнув дерев’яну стулку, ступив крок і завмер. Пакет із вугіллям вислизнув з його рук і впав у пилюку.
Софія трохи не налетіла на спину чоловіка.
— Ярославе, чого ти став? — вона під звела очі й заніміла.
Надія з Богданом теж підійшли ближче. На подвір’ї запанувала тиша. Замість звичного зеленого моріжка перед ними простягалося зоране поле, чорне від свіжого поливу. Ані басейну, ані шезлонгів ніде не було.
Ангеліна Петрівна повільно вийшла з хати. На її обличчі була спокійна усмішка.
— Приїхали, мої любі? Проходьте обережно, по стежечці, бо я там картоплю висадила, не затаптуйте.
Ярослав першим здобувся на слово.
— Мамо, це що таке? — вигукнув він. — Де газон? Де басейн? Що ти зробила?
— Як що? — здивувалася мати. — Землю до ладу привела. Дача — це для того, щоб урожай вирощувати. Часи зараз непрості, продукти дорожчають. Навіщо землі пустувати? Назимуємо зі своїми овочами.
Софія гидливо подивилася на грудки землі біля своїх босоніжок.
— Ангеліно Петрівно, ви серйозно? Який город? Де ми будемо засмагати? Я нові речі купила для відпочинку!
— Ну, Софійко, відпочити можна й у хаті на дивані. Або в альтанці. Шезлонги я заховала, а басейн продаватиму.Воду з нього зливати нікуди, та й світла він бере забагато. Ви ж за комунальні не платите, а мені сама пенсія не дозволяє такі розкоші тримати.
Богдан, тримаючи пакет із м’ясом, розгублено перевів погляд на дружину.
— Надіє, а як же відпочинок? Ми ж на вихідні приїхали…
Донька зробила крок уперед, згорнувши руки на грудях.
— Мамо, ти це спеціально зробила? Назло нам? Ми весь тиждень працювали, чекали цих днів, щоб вирватися з міста! А ти тут таке влаштувала! Могла б хоч спитати!
Ангеліна Петрівна випростала спину. Голос її звучав твердо й впевнено:
— Спитати? Надіє, а ви мене питаєте, коли приїжджаєте сюди як до готелю? Ви питаєте, чи є в мене сили обслуговувати чотирьох дорослих людей? Ця хата й ця земля — мої. Ви сюди жодної копійки не вклали й нічим не допомогли. Для вас це був безкоштовний відпочинок із куховаркою. Все, цей відпочинок закінчився. Тепер тут звичайна дача, на якій треба працювати.
Ярослав скрушно похитав головою.
— Значить, ось так? Дякуємо за турботу. То ми краще взагалі не приїжджатимемо, якщо ми тут зайві! Сиди сама зі своїм городом!
— Я нікого не жену, синку, — спокійно відповіла мати. — Хочете залишитися — залишайтеся. У сараї є інструмент. Допоможете теплицю до ладу привести, увечері разом повечеряємо тим, що привезли. Але прислуговувати я більше не буду. А якщо вам треба газон і басейн — неподалік є гарний відпочинковий комплекс.Орендуйте будиночок, сплачуйте за добу, і вас там обслужать за вищим класом.
Софія розвернулася й попрямувала до машини:
— Ярославе, поїхали звідси! Я не збираюся тут залишатися.
Надія смикнула чоловіка за рукав, і за хвилину обидві автівки рушили геть, залишивши по собі лише пил.
Ангеліна Петрівна залишилася сама. Вона стояла біля хвіртки, слухаючи, як стихає шум моторів. Вперше в житті вона поставила чіткі межі. Побоювання, що діти відвернуться, зринало всередині, але вона швидко його відкинула. Якщо їхнє ставлення трималося лише на готових обідах та прибраних шезлонгах, то ціна йому невелика.
Вихідні минули в тиші. Вона поралася в городі у своєму темпі, а ввечері пила чай зі Стефанією.
Минали дні. Липень видався спекотним. У місті дихати було нічим, а на базарах та в магазинах ціни кусалися.Домашній затишок за містом став згадуватися дітям усе частіше.
В один із п’ятничних вечорів біля воріт знову зупинилася машина.
Приїхав Ярослав із Софією. Без гучної музики й без зайвого гамору. Син відкрив хвіртку й повільно пройшов стежкою, тримаючи в руках два важкі пакети з закупами.
Ангеліна Петрівна вийшла з теплиці.
— Доброго дня, синку. Доброго дня, Софіє.
Невістка, вдягнена тепер у прості джинси та футболку, тихо привіталася.
— Привіт, мамо, — Ярослав поставив пакети на ганок. — У місті спека неймовірна. Ми тут… продуктів привезли.Крупи, олію, сир, чай добрий.
Мати глянула на пакунки. Там були справді потрібні речі для дому.
— Дякую. Заносьте до хати.
Ярослав трохи помешкав, подивився на рівні грядки:
— Мам, ми передумали. Вибач нас. Ми якось не замислювалися, скільки праці ти сюди вкладаєш. Звикли, що все само робиться. Подивилися ціни на відпочинок за містом — та й зрозуміли, що своє є своє.
Він щиро глянув матері в очі:
— Де там сапку взяти? У тебе полуниця трохи заросла. Софія зараз речі розкладе й вийде допоможе тобі малину підв’язати. Ми ж одна родина. А ввечері разом щось приготуємо.
Ангеліна Петрівна відчула, як відступає давня образа, залишаючи лише спокійне тепло.
Усміхнувшись, вона відповіла:
— Інструмент у сараї, синку. На верхній полиці. А Софії дай рукавички, там є чисті.
Той вечір вони провели геть інакше. Софія старанно підв’язувала кущі, Ярослав вичищав стежки, а Ангеліна Петрівна готувала вечерю, не поспішаючи й не виснажуючись.
Коли вони сіли за стіл в альтанці, довкола пахло вечірньою свіжістю та чебрецем.
Наступними вихідними приїхали Надія з Богданом. Вони привезли не лише продукти, а й закрили квитанцію за використане світло. Богдан відремонтував двері в літньому душі, а Надія взяла на себе весь посуд.
Газон Ангеліна Петрівна так і не відновлювала. Частина ділянки тепер завжди давала добрий урожай, який восени дружно збирали всі разом. Замість басейну на подвір’ї згодом поставили зручну садову гойдалку, де вечорами так приємно було сидіти всією родиною за чашкою чаю.
Більше ніхто не згадував про минулі непорозуміння. Кожен просто зрозумів свою відповідальність і навчився поважати чужу працю. Повага до рідної матері й до її дому пустила глибоке коріння.
Ангеліна Петрівна сиділа на ґанку й дивилася, як син із зятем носять воду для поливу, а донька з невісткою готують вечерю. У її душі панував лад, і вона точно знала, що тепер це справді її улюблений дім і її справжня, доросла родина.