— Ви сюди тільки-но заселилися й жодної копійки в облаштування цього підвалу не вклали, тож замок тут стоятиме мій! — заявила сусідка, перекривши мені доступ до власної комірки. Вона думала, що якщо я молода власниця, то мовчки поступлюся своїми правами, але вона дуже сильно помилялася.
День, коли Олена нарешті тримала в руках зв’язку ключів від власної двокімнатної квартири на третьому поверсі старої п’ятиповерхівки, був найнасиченішим у її житті. Вона кілька років відкладала кожну вільну гривню, відмовляла собі у відпочинку, брала додаткові робочі зміни й нарешті реалізувала свою давню мрію.
Квартира потребувала косметичного ремонту, але була світлою, з високими стелями та затишним балконом, що виходив у тихий зелений двір.
На підписанні угоди в нотаріуса колишній власник, літній чоловік на ім’я Анатолій Степанович, віддав їй не лише ключі від вхідних дверей, а й окремий невеликий ключ із номерок із випаленими цифрами «12».
— Оце, Оленко, ключ від твоєї комірки в підвалі, — сказав Анатолій Степанович, передаючи металеве кільце. — Там приміщення сухе, чисте, є міцні полиці. Ми там і консервацію тримали, і велосипед, і сезонні речі. До кожної квартири в нашому під’їзді закріплено свій підвальний бокс за технічним плануванням. Коли ми з сусідами у заселялися, усе чітко розподілили.
— Дякую вам, Анатолію Степановичу! Для мене це справжній подарунок, бо велосипед на балконі тримати не дуже зручно, — щиро усміхнулася Олена.
— Будь ласка, дитино. Тільки май на увазі: сусідка з п’ятої квартири, Галина Василівна, любить усім керувати. Вона в нас голова будинкового комітету, людина активна, іноді навіть занадто. Але ти дівчина розумна, з усім розберешся.
Наступного дня Олена привезла першу партію речей. Допомогти із переїздом погодився її давній друг Андрій. Вони занесли коробки з книгами та посудом на третій поверх, після чого Олена вирішила одразу знести в підвал кілька великих пластикових контейнерів із зимовим одягом та свій велосипед.
Вони спустилися в під’їзд, відчинили масивні металеві двері, що вели в цокольний поверх, і увімкнули світло. Підвальне приміщення виглядало охайно: вздовж сухого коридору тягнулися дерев’яні та цегляні перегородки з номерами квартир.
Олена пішла вздовж ряду, вишукуючи очима цифру «12». Нарешті вона зупинилася біля міцних дерев’яних дверей із металевими петлями.
Але замість звичайного клямкового засуву на петлях висів новенький, масивний блискучий навісний замок.
— Дивно… — мовила Олена, придивляючись до дверей. — Анатолій Степанович дав мені ключ від старого засуву. Звідки тут цей замок?
— Може, він переплутав номер? — припустив Андрій, ставлячи контейнер на підлогу.
— Ні, дивись, ось прямо на дверях фарбою виведено «кв. 12». І на схемі, яку він мені показував, це саме ця комірка.
У цей момент зі сходів пролунали швидкі, важкі кроки. До підвалу спустилася жінка років шістдесяти п’яти, у квітчастому халаті й зі зібраним у суворий вузол волоссям.
— А що це ми тут шукаємо? — голосно, з виразним вимогливим тоном запитала вона, опираючись руками в боки.
— Доброго дня! — ввічливо відповіла Олена. — Я нова власниця дванадцятої квартири. Привезла речі, щоб покласти у свою комірку, але бачу, що тут висить чужий замок.
Жінка підійшла ближче, зверхньо оглянула Олену та Андрія й склала руки на грудях:
— Я Галина Василівна, старша по під’їзду. І замок цей висить абсолютно заслужено. Це тепер моя додаткова комірка.
— Тобто як ваша? — здивувалася Олена. — Анатолій Степанович передав мені документи й ключі. Цей бокс закріплений за моєю квартирою.
— Анатолій тут більше не живе! — відрізала Галина Василівна. — А ви сюди тільки-но заселилися й жодної копійки в облаштування цього підвалу не вклали, тож замок тут стоятиме мій!
Олена на мить заніміла від такої категоричності. Вона розраховувала на конструктивний діалог, але перед нею стояла людина, переконана у своїй абсолютній правоті.
— Галино Василівно, давайте спокійно розберемося, — м’яко мовила Олена. — Підвальні приміщення є спільною сумісною власністю всіх співвласників будинку, а даний бокс закріплений за дванадцятою квартирою з моменту побудови дому. Анатолій Степанович користувався ним тридцять років.
— Анатолій користувався, бо він був членом нашого колективу! — підвищила голос Галина Василівна. — Три роки тому в підвалі була протікання труби. Ми всім під’їздом скидалися грошима, купували цемент, міняли вентилі, робили дезінфекцію! Анатолій тоді відмовився давати гроші, сказав, що йому підвал не потрібен, бо він уже старий і нічого там не тримає.
— Але це не позбавляє квартиру права користування приміщенням, — втрутився в розмову Андрій. — Якщо була заборгованість за ремонт, її можна обговорити, але знімати замок і привласнювати майно — це незаконно.
— Хто ви такий, щоб вчити мене законам? — повернулася до нього Галина Василівна. — Я в цьому будинку прожила сорок років! Коли Анатолій відмовився платити за ремонт, ми на зборах мешканців під’їзду вирішили: хто не бере участі в утриманні підвалу, той втрачає право на комірку. Я власним коштом відремонтувала ці двері, поставила замок і тепер тримаю там свої заготовки на зиму та старі меблі сина.
— Ви збирали офіційні збори співвласників? Є протокол? — спокійно запитала Олена.
— Який ще протокол? Ми сусіди, ми все вирішуємо між собою! — сплеснула в долоні старша по під’їзду. — Дівчино, ти ще надто молода, щоб зі мною судитися чи вимоги висувати. Ти спочатку проживи тут бодай рік, покажи себе як нормальна сусідка, а тоді будеш про підвали розмовляти.
Олена глибоко вдихнула. Вона зрозуміла, що емоціями тут нічого не вирішиш.
— Галино Василівно, я пропоную наступне. Ви показуєте мені розрахунки, скільки коштував той ремонт три роки тому, який припадав на дванадцяту квартиру. Я готова відшкодувати цю суму Анатолія Степановича, а ви звільняєте мою комірку й знімаєте свій замок. Це буде чесно.
Галина Василівна хмикнула й зневажливо подивилася на Олену:
— Нічого я тобі показувати не збираюся. Мені не потрібні твої гроші. Мені потрібна ця комірка, бо в моїй власній місця мало. І взагалі, у вас молодих зараз усе просто: купили квартиру й думають, що їм усе винні. Нічого подібного! Замок я не зніму. А якщо спробуєте його зрізати — я викличу поліцію за псування мого особистого майна!
Після цих слів Галина Василівна розвернулася й демонстративно пішла нагору, гучно тупочучи капцями по сходах.
Олена подивилася на Андрія, який тримав важкий пластиковий контейнер.
— Ну і що будемо робити? — запитав Андрій. — Повертаємо речі в квартиру?
— Поки що так, — зітхнула Олена. — Але це питання я так не залишу.
Того ж вечора Олена замість відпочинку після переїзду сиділа за робочим столом, вивчаючи Житловий кодекс України, Закон «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» та судову практику з аналогічних справ.
Згідно з законодавством, підвальні приміщення є допоміжними приміщеннями багатоквартирного будинку й належать усім власникам квартир на праві спільної сумісної власності. Жодні «усні збори» кількох сусідів у під’їзді не мають юридичної сили для позбавлення власника квартири права користування допоміжними приміщеннями.
Наступного ранку Олена вирішила діяти послідовно та виключно в правовому полі. Першим кроком був візит до Анатолія Степановича.
Літній чоловік відчинив двері своєї нової невеликої квартири й доброзичливо посміхнувся:
— Оленко! Заходь, будь ласка. Як переїзд? Як квартира?
— Дякую, Анатолію Степановичу, все добре, окрім одного моменту, — відповіла Олена, сідаючи на запропонований стілець. — Я щодо підвалу. Галина Василівна повісила свій замок на комірку №12. Каже, що ви три роки тому відмовилися платити за ремонт і рішенням під’їзду вас позбавили права на користування.
Анатолій Степанович важко зітхнув і похитав головою:
— Ох, ця Галина… Знаєш, Оленко, три роки тому там дійсно була протікання. Вона прийшла й вимагала з мене суму, яка була втричі більшою за реальну вартість тих робіт. Вона просто вирішила найняти свого знайомого майстра за завищеною ціною. Я сказав, що згоден сплатити за офіційним кошторисом, але вона влаштувала скандал. Я людина літня, мені спокій дорожчий, тож я просто перестав туди спускатися. Але я ніколи не відмовлявся від свого права й жодних паперів про відмову не підписував!
— Ви можете написати для мене письмове пояснення про це? — запитала Олена. — Що ви передали мені право користування цією коміркою разом із квартирою?
— Звісно, дитино! Я зараз усе напишу й підпишу. Не можна дозволяти так поводитися. Будинок спільний, і правила мають бути однакові для всіх.
Отримавши письмове підтвердження від колишнього власника, Олена підготувала офіційне письмове звернення до Галини Василівни як до старшої по під’їзду та співвласниці. У листі вона чітко розписала норми закону, запропонувала компенсацію за ремонтні роботи за наявності чеків та встановила термін у п’ять днів для звільнення приміщення.
Вона роздрукувала лист у двох примірниках і ввечері піднялася на п’ятий поверх.
Двері п’ятої квартири відчинилися не одразу. Галина Василівна з’явилася на порозі в окулярах для читання й із виразом явного невдоволення на обличчі.
— Знову ти? — запитала вона, не пропонуючи зайти. — Я ж тобі вже все сказала вранці. Чого ти ходиш?
— Галино Василівно, я принесла вам офіційне звернення, — спокійно мовила Олена, простягаючи папір. — Тут викладено правові підстави, за якими комірка №12 належить до моєї квартири, а також пропозиція врегулювати це питання мирним шляхом. Будь ласка, підпишіть другий примірник про отримання.
Галина Василівна навіть не торкнулася паперу. Вона подивилася на лист так, ніби це було щось абсолютно непотрібне.
— Які ще папери? Ти мені тут бюрократію не розводь! — вигукнула сусідка. — Ти думаєш, напишеш мені якийсь лист, і я одразу побіжу свій замок знімати? Я сорок років у цьому домі живу, я тут кожну цеглину знаю!
— Галино Василівно, ви порушуєте мої права як співвласниці будинку, — продовжувала Олена, зберігаючи абсолютний спокій. — Я пропоную вам розумний вихід: ви надаєте підтвердження витрат на ремонт трьохрічної давнини, я компенсую частку моєї квартири, і ви віддаєте мені доступ. Якщо ви відмовляєтеся, я змушена буду звертатися до поліції та суду.
— До суду вона піде! — засміялася Галина Василівна, повертаючись до своєї квартири й кличучи чоловіка. — Колю, ти чуєш? Наша нова сусідка з дванадцятої на нас до суду зібралася подавати через підвал!
З глибини квартири вийшов високий, мовчазний чоловік у спортивних штанях. Це був чоловік Галини Василівни, Микола Петрович.
— Дівчино, слухай сюди, — мовив Микола Петрович поміркованим, але суворим голосом. — Не починай життя в новому будинку з конфліктів. Галина правду каже: ми той підвал самі до ладу наводили. Там усе робилося нашими руками. Ти тут людина нова. Навіщо тобі ці проблеми? Зберігай свої речі в квартирі або на балконі.
— Перепрошую, Миколо Петровичу, але балкон — це мій особистий простір, а комірка в підвалі — це майно, яке належить до моєї квартири, — відповіла Олена. — Я не шукаю конфлікту. Я просто хочу користуватися тим, за що платила гроші при купівлі житла. Подумайте над моєю пропозицією. У вас є п’ять днів.
Вона поклала примірник листа на поштовий ящик біля дверей Галини Василівни, повернулася й спокійно пішла до себе.
За її спиною двері зачинилися з гучним гуркотом.
Минуло три дні. Галина Василівна жодного разу не спробувала вийти на контакт. Натомість по під’їзду почали поширюватися чутки, що нова мешканка з дванадцятої квартири «скандалістка», яка «хоче забрати в старих людей їхнє майно».
Олена зрозуміла, що Галина Василівна намагається створити проти неї негативну громадську думку серед інших мешканців. Щоб розвіяти ці плітки, Олена вирішила особисто познайомитися з сусідами по під’їзду.
У суботу вранці вона піднялася на четвертий поверх і постукала в двері восьмої квартири. Вона знала, що там мешкає молода сім’я з двома дітьми — Сергій та Марина.
— Доброго дня! Я Олена, ваша нова сусідка з дванадцятої квартири, — посміхнулася вона, коли двері відчинив привітний чоловік.
— О, доброго дня! Заходьте, — усміхнувся Сергій. — Чули, що в нас нові сусіди. Я Сергій, а це моя дружина Марина.
— Дякую. Я прийшла познайомитися й коротко розповісти про ситуацію, яка склалася з підвалом, — мовила Олена. — Мені здається, Галина Василівна трохи спотворено висвітлює наші розмови.
Марина похитала головою й запросила Олену до вітальні:
— Оленко, ми взагалі не здивовані. Галина Василівна вже кількох людей у нашому під’їзді намагалася позбавити доступу до їхніх комірок. У п’ятій квартирі вона за Антоном теж бігала, поки той не показав їй документи. Вона вважає, що якщо вона старша по під’їзду, то підвал — це її особиста територія.
— Вона й нам погрожувала замок змінити, коли ми пів року не могли прибрати старий дитячий візок, — додав Сергій. — Але ми їй чітко дали зрозуміти, що будемо звертатися до управляючої компанії. Тож ми повністю на твоєму боці.
— Дякую за підтримку, — мовила Олена. — Я хочу ініціювати загальні збори співвласників нашого під’їзду, щоб офіційно зафіксувати розподіл комірок і припинити це самоуправство. Ви прийдете?
— Обов’язково! — відповіла Марина. — Давно час навести лад у наших спільних приміщеннях.
Протягом дня Олена обійшла ще шість квартир. Виявилося, що більшість мешканців давно були невдоволені владним тоном Галини Василівни, але ніхто не хотів вступати з нею у відкрите протистояння, віддаючи перевагу мовчазній згоді. Поява нової, юридично грамотної та спокійної сусідки стала для багатьох поштовхом до змін.
Олена роздрукувала й розклеила біля входу до під’їзду та на дошці оголошень повідомлення:
«Шановні мешканці під’їзду №2!
У неділю, о 18:00, у дворі будинку відбудуться збори співвласників щодо питання користування допоміжними приміщеннями (підвалом) та закріплення комірок за квартирами. Прохання взяти участь усім власникам».
У неділю о шостій вечора на лавках біля під’їзду зібралося близько п’ятнадцяти мешканців. Прийшли як молоді люди, так і пенсіонери.
Галина Василівна з’явилася останньою, у супроводі чоловіка. Вона тримала в руках товстий зошит і виглядала дуже рішуче.
— Що це за самовільні збори?! — голосно розпочала вона, навіть не сівши на лавку. — Хто тобі дав право, дівчино, збирати людей? Я старша по під’їзду, тільки я можу оголошувати збори!
Олена вийшла на середину кола й спокійно відповіла:
— Галино Василівно, згідно із законом, будь-який співвласник багатоквартирного будинку має право ініціювати збори для вирішення питань спільного майна. Сьогодні ми зібралися, щоб обговорити питання підвальних приміщень.
— Які ще питання? Все давно вирішено! — вигукнула Галина Василівна. — Підвал належить тим, хто за ним доглядає! Ти тільки прийшла, нічого не зробила, а вже вимагаєш собі шматок!
У розмову втрутився літній чоловік із третьої квартири, Віктор Іванович:
— Галино, ти не права. Коли будинок здавали, кожній квартирі нарізали по комірці. Анатолій тридцять років жив у дванадцятій і користувався цією коміркою. Тепер дівчина купила квартиру, вона має таке ж право на цю комірку, як і ти на свою!
— Вікторе, ти мовчав би! — обернулася до нього Галина Василівна. — Анатолій три роки тому відмовився платити за ремонт! Ми з Колею там усе зацементували!
— Галино Василівно, — знову взяла слово Олена, піднімаючи папери. — Я ще раз публічно повторюю свою пропозицію. Якщо ви робили ремонт три роки тому й витратили власні кошти на загальну частину підвалу чи на двері комірки №12, покажіть розрахунки. Я відшкодую цю суму прямо зараз. Але комірку №12 ви повинні мені звільнити, бо це частина майна, яке належить до моєї квартири.
Мешканці почали перешіптуватися:
— Нормальна пропозиція…
— Чесно каже дівчина, відшкодує ж гроші…
— Галю, покажи розрахунки й віддай ключ, навіщо цей скандал?
Галина Василівна зрозуміла, що більшість сусідів не підтримують її позицію. Її обличчя почервоніло від гніву.
— Ніяких розрахунків у мене немає! — крикнула вона. — Я не збираюся перед кожним звітувати! Замок я не зніму, і речі свої звідти не винесу! А якщо спробуєте доторкнутися до дверей — я викличу дільничного!
— Добре, — спокійно відповіла Олена. — Якщо ви відмовляєтеся розв’язати питання мирно на зборах і відмовляєтеся від компенсації, я діятиму відповідно до чинного законодавства. Я викликаю дільничного інспектора поліції для фіксації фактів самоуправства та обмеження доступу до майна.
Олена дістала телефон і почала набирати номер місцевого відділу поліції.
За п’ятнадцять хвилин до двору під’їхав патрульний автомобіль. З нього вийшов молодий, але зібраний дільничний офіцер поліції, капітан Ковальчук.
— Доброго дня, шановні мешканці. Що у вас тут сталося? Хто викликав поліцію? — запитав він, оглядаючи присутніх.
— Я викликала, — вийшла вперед Олена. — Мене звати Олена. Я є власницею квартири №12 у цьому будинку. Ось мої документи: витяг з реєстру речових прав на нерухоме майно, техпаспорт та договір купівлі-продажу.
Вона передала документи капітану. Дільничний уважно вивчив їх і вислухав історію про замок на комірці №12.
— Галино Василівно, це правда? Ви повесили свій замок на комірку, закріплену за квартирою №12? — звернувся капітан до старшої по під’їзду.
— Та це не її комірка! — почала емоційно пояснювати Галина Василівна. — Ми тут самі ремонт робили! Вона нічого не платила! Я маю право тримати там свої речі!
Дільничний зітхнув і похитав головою:
— Галино Василівно, ви чините самоуправство. Ви не маєте права обмежувати доступ власника квартири до допоміжних приміщень будинку. Якщо у вас є фінансові претензії щодо минулого ремонту, ви маєте право звернутися до суду з позовом про стягнення коштів із попереднього чи нинішнього власника. Але самовільно захоплювати приміщення й вішати свої замки — це правопорушення.
— Які претензії? Який суд? — розгубилася Галина Василівна. Вона не очікувала, що поліція встане на бік нової мешканки.
— Офіційні, — суворо мовив капітан Ковальчук. — Зараз ми спускаємося в підвал. Ви добровільно відкриваєте свій замок і виносити свої речі. Якщо ви відмовляєтеся, ми складаємо протокол про адміністративне правопорушення за статтею «Самоуправство», а власниця квартири у присутності свідків та поліції має право демонтувати перешкоду для доступу до свого майна.
Галина Василівна подивилася на чоловіка, потім на сусідів, які мовчки чекали на розв’язку. Жоден із мешканців під’їзду не висловив бажання її захищати.
— Добре! — нервово вигукнула вона. — Забирайте свій підвал! Але знайте, що в цьому будинку ви допомоги від мене більше не дочекаєтеся!
Вона пішла до під’їзду, піднімаючи пил своїми капцями.
Через пів години Галина Василівна разом із чоловіком під суворою мовчазною присутністю дільничного та кількох сусідів винесла з комірки №12 свої коробки, старі стільці та кілька банок із консервацією.
Коли приміщення було повністю звільнене, Олена дістала свій новий замок, який купила напередодні, й замкнула двері комірки.
— Дякую вам, капітане, — мовила Олена, простягаючи руку дільничному.
— Це моя робота, Олено. Головне — завжди діяти за законом, тоді ніякі самовільні претензії не матимуть сили, — посміхнувся капітан Ковальчук і попрощався.
Сусіди не поспішали розходитися. Вони зібралися в коридорі підвалу й почали обговорювати подію.
— Знаєш, Оленко, ти молодець, — мовив Сергій із четвертого поверху. — Нам усім давно треба було поставити крапку в цьому самоуправстві. Тепер у нас є приклад, як треба відстоювати свої права.
— Друзі, — звернулася Олена до сусідів. — Я пропоную не зупинятися на цьому. Давайте зробимо наш підвал справді зручним і безпечним. Я пропоную скинутися грошима, поміняти стару лампочку на енергозберігаючий світильник із датчиком руху, встановити якісніший замок на вхідні двері підвалу й зробити чітку розмітку всіх комірок, щоб більше ні в кого не виникало спокуси привласнити чуже.
— Чудова ідея! — підтримав Віктор Іванович. — Я першим здам гроші.
Протягом наступного тижня Олена разом із Сергієм організували прибирання загального коридору підвалу. Вони винесли старе сміття, встановили нове освітлення й почепили на вхідні двері підвалу табличку зі схемою розташування комірок для кожної квартири.
Галина Василівна перший час ходила повз Олену, відвертаючи голову й демонстративно мовчки піднімаючись на свій п’ятий поверх. Проте бачачи, як змінився підвал, як там стало чисто й світло, її суворість поступово почала танути.
Одного дня, коли Олена заносила до підвалу свій велосипед, вона зустріла Галину Василівну біля вхідних дверей. Жінка тримала в руках невелику сумку з овочами.
Олена першою привіталася:
— Доброго дня, Галино Василівно!
Сусідка зупинилася, подивилася на охайний коридор підвалу, на нове світло, яке автоматично спалахнуло над їхніми головами, й зітхнула:
— Доброго дня, Олено… Знаєш, я була не права тоді. Просто звикла, що в нашому будинку все робиться як задедеться, і думала, що якщо не я, то ніхто нічого робити не буде. А ти молодець. Порядок навела.
— Дякую, Галино Василівно, — посміхнулася Олена. — Порядок можливий тоді, коли всі поважають права один одного. Якщо вам потрібна допомога щось донести до вашої комірки — звертайтеся, я залюбки допоможу.
Галина Василівна вперше за весь час щиро усміхнулася у відповідь:
— Дякую, дитино. Мабуть, ми все ж таки будемо добрими сусідами.
З того дня в під’їзді запанував справжній мир і взаємоповага. Олена остаточно переконалася: для того, щоб захистити свій простір і здобути повагу оточуючих, не потрібно ставати агресивним чи йти на дріб’язкові скандали. Достатньо зберігати спокій, знати свої права й завжди залишатися людиною.