Бабусина квартира пахла так само, як двадцять років тому: вареною картоплею, господарським милом і чимось невловимо старим – чи то нафталіном від шуби в шафі, чи то пилюкою на книгах, які ніхто не відкривав багато років.
Я стояла в передпокої, тримала в руках коробку зефіру, і заздалегідь знала, що зараз станеться.
– Навіщо притягла? – Бабуся дивилася на коробку так, ніби я принесла їй механізм сповільненої дії. – Мабуть, дорогий, викинула гроші на вітер.
– Привіт бабусю. Я теж рада тебе бачити.
Вона пропустила мою іронію повз вуха. Втягнула мене в коридор, чіпко вхопивши за лікоть – пальці в неї були сухі й несподівано сильні, – зачинили двері, наче я могла втекти.
– Роззувайся. Чай будеш? Я картоплі ось зварила. Ти взагалі їси хоч щось? Худа яка!
Бабуся розвернулась і пішла на кухню, не чекаючи відповіді. Спина пряма, капці човгають по лінолеуму. Я зняла черевики і пішла слідом, все ще тримаючи в руках злощасну коробку.
На кухні нічого не змінилося. Ті самі жовті шафки, які дідусь повісив ще до моєї появи. Та ж клейонка на столі – біла з синіми квіточками, протерта до дірок з бабусиного боку.
Той самий вид з вікна: двір, тополя, яка щоліта засипає все пухом, дитячий майданчик з облупленою фарбою на гойдалках.
Я поклала коробку на стіл. Бабуся невдоволено зиркнула на неї.
– Це зефір, – сказала я. – Ти ж любиш зефір.
– З чого ти взяла? У мене від солодкого зуби ниють. Забери собі, вам із Льошею потрібніше.
Вона відсунула коробку на край столу – одним точним рухом, ніби робила це тисячу разів.
Вона й робила. Тисячу разів.
Я сіла на табуретку, на якій сиділа в дитинстві, поки бабуся годувала мене манною кашею. Табуретка рипнула. Бабуся загриміла чайником.
– Бабусю.
– М?
– Чому ти ніколи нічого не береш?
Вона не обернулася. Поставила чайник на плиту, чиркнула сірником. Я бачила її профіль – різкий, суворий, як на старих фотографіях.
Тільки зморшок побільшало, і волосся зовсім біле, і щось таке з’явилося в опущених куточках губ, чого раніше не було. Втома, можливо. Або смиренність.
– Дурниці кажеш. Беру.
– Ні. Ти завжди віддаєш згодом. Все, що тобі дарують, – віддаєш.
Бабуся мовчала. Дивилася на чайник, ніби від цього він закипить швидше.
***
Мені було сім, коли я вперше образилася на бабусине бурчання. Ми тоді жили в неї – мама з татом розлучалися, і мама забрала мене сюди, в цю квартиру, в цю кухню з жовтими шафками.
Я малювала цілими днями, тому що більше робити було нічого, а бабуся не дозволяла дивитися телевізор – «очі зіпсуєш».
Того дня я намалювала подарунок. Довго намагалася, висунувши язик від старанності. Будинок з червоним дахом, сонце з променями, зелена трава і вона сама – у синій сукні, яку я любила, з квітами в руках. Я навіть підписала: «Бабусі Ніні від Марійки».
Вона подивилася на малюнок, а потім на мене.
– Папір тільки дарма зіпсувала. Цілий аркуш. Краще б свої прописи робила.
Я не заплакала. Ні. Не при ній. Я втекла в кімнату, залізла під ковдру і ревла там тихо в подушку, щоб ніхто не чув. Мама прийшла ввечері, витягла мене з-під ковдри, обійняла.
– Вона так вихована, – сказала мама. – Не вміє вона по-іншому, ну не ображайся маленька.
Я припинила ображатись і припинила їй щось дарувати.
Чайник засвистів. Бабуся зняла його з плити, розлила окріп по чашках. Заварка в неї була міцна, цегляного кольору, таку зараз ніхто вже не п’є.
– Цукор?
– Ні, дякую.
– Правильно. Від цукру лише шкода.
Вона сіла навпроти мене. Руки в неї тремтіли – дрібно, ледве помітно. Коли вона встигла так постаріти? Я приїжджала раз на два місяці, іноді рідше, все ніколи – робота, Льоша, ремонт у квартирі, якісь нескінченні справи.
А бабуся тим часом старіла. Непомітно, потроху, як будинок, який починає розсипатися, коли за ним не стежать.
– Я залишу зефір, – сказала я. – Не забиратиму.
– От недолуга. Мені навіщо? Чи я його їм?
– Їла ж раніше. Я пам’ятаю.
Бабуся відвернулася. Почала дивитись у вікно, на тополю, яка вже облетіла і стояла гола, безглузда, як скелет.
– Раніше багато чого було.
Я пам’ятала. Мені було років десять, коли дідусь ще був живий, і вони з бабусею святкували якусь річницю – не пам’ятаю яку. Дідусь приніс торт. Великий, красивий, з трояндами з крему.
Бабуся подивилася на нього і сказала:
– Куди ж стільки? Не з’їмо ж. Гроші на вітер.
Але потім, коли думала, що ніхто не бачить, відрізала собі маленький шматочок і їла його повільно, по крихітці, заплющивши очі. Я підглядала з коридору і думала: чому вона не може просто сказати «дякую»? Чому їй треба спочатку побурчати?
– Ба, – сказала я. – Можна тебе спитати?
– Запитуй.
– Чому тобі так складно приймати подарунки?
Вона мовчала. Помішувала ложкою чай, хоча цукор не клала – це я точно знала, вона ніколи не клала.
– Не складно, – сказала вона нарешті. – Просто навіщо. Мені ж нічого не треба. Я все маю.
– Нічого ти не маєш! Телевізор зламався – пів року не лагодила, поки мама не привезла майстра. Шуба стара, ти в ній ще мене до школи водила. Холодильник гуде так, що на сходах чути.
– І що? Працює ж.
– Працює. Але ж можна краще купити.
– Кому треба – нехай краще купує. Мені й так гаразд.
Вона сказала це тим тоном, яким завжди закінчувала розмови, – рівним, остаточним, не терплячим заперечень. Але я вже не була семирічної дівчинкою, що тікає плакати у подушку.
– Тобі не добре, – сказала я. – Тобі самотньо. І холодно. І ти нікого не підпускаєш близько, бо боїшся.
– Чого мені боятися? – Бабуся подивилася на мене своїми світлими вицвілими очима. – Я своє відбоялася вже.
– Чого?
Вона не відповіла. Встала, підійшла до вікна, відвернулася. Плечі в неї були вузькі, кістляві під халатом. Маленька зовсім стала.
Я пам’ятала її іншою – сильною, швидкою, гучною. Вона піднімала мене однією рукою, несла на плечах через двір, реготала так, що сусіди визирали. Куди це все поділося?
– Нас семеро було, – сказала бабуся, не повертаючись. – Я тобі розповідала?
– Ні.
– Семеро. Я середня. Три брати, три сестри. Батько на заводі працював, мати – у колгоспі. Грошей ніколи не було.
Вона говорила рівно, без емоцій, наче про когось іншого.
– Зранку мати ставила на стіл миску каші. Одну. На всіх. Пшоняна, на воді. Спочатку їли хлопці – їм на роботу, сили були їм потрібніші. Потім старші дівчата. Мені діставалася ложка. Іноді дві.
Я мовчала, чай остигав у чашці, але я не могла пити.
– Я навчилася їсти повільно. Розтягувати задоволення. Відкусиш шматочок – і тримаєш у роті, доки не розтане. Так ситніше здавалося.
– І ще навчилася говорити “я не хочу”. Щоб молодшим дісталося, вони ж маленькі зовсім …
Раптом я побачила, як сльоза потекла по її щоці.
– Бабу…
– А потім вітчизняна почалася. Батько пішов в перший місяць, не повернувся. Мати одна залишилася із сімома. І стала ділити хліб на вісім частин, а свою нам віддавати. Казала: «Я не голодна. Мені не треба. Я не хочу».
Бабуся обернулася. Обличчя в неї було тепер спокійне, тільки руки смикали край халата – нервово, швидко.
Я на неї дивилася і думала: отак ось. Віддавати, а не брати. Якщо візьмеш – комусь не вистачить. Якщо візьмеш зайве – хтось буде голодний.
– Але ж зараз інші часи, – я зітхнула. – Нині всього вистачає.
– Хіба?
Вона подивилася на мене – довго, уважно, наче вперше побачила.
– Ось ти мені принесла зефір. А собі такий купила?
– Це тобі.
– Ось. Ось воно. Ти на мене витратилася, а сама без солодкого лишилася.
– Бабу, я можу собі купити хоч десять коробок.
– Можеш. Але ж не купуєш. На мене витрачаєш, на Льошу, на кого завгодно, а на себе – в останню чергу.
Я завмерла, я ніколи не думала про це. Адже бабуся мала рацію. Я не пам’ятала, коли востаннє купувала собі щось просто так для задоволення. Квіти. Цукерки. Книжка. Все – для когось. Для Льоші. Для матері. Для неї ось, для бабусі, яка все одно не прийме.
– Бачиш, – сказала бабуся. – Воно мабуть передається. Від матері до мене. Від мене – до твоєї мами. Від неї – до тебе. Ми усі так. Віддаємо. Бо якщо візьмеш…
– То що?
– Винною себе відчуєш.
Вона сказала це тихо, майже пошепки, і я раптом зрозуміла.
Не злість це була, не впертість, не буркотливість старої людини. Провина. Глибока, стара, яка в’їлася – за кожну ложку каші, яку вона з’їла, доки молодші були голодні. За кожний шматок хліба. За те, що вижила, коли інші не вижили.
– Бабусю…
Я встала, обійшла стіл. Сіла поряд з нею на вузьке підвіконня, взяла її за руку – суху, легку, всю в коричневих цятках.
– Але зараз нікого більше нема за столом, тільки ми з тобою. Можна їсти багато.
– Є. Ви тут є. Ти, твоя мати, Льоша теж.
– Але нам вистачає. Чесно.
Вона не відповіла. Дивилася у вікно, на голу тополю, на дитячий майданчик, на небо – сіре, низьке, грудневе.
– Я іноді вночі прокидаюся, – сказала вона раптом, – і думаю: а раптом знову? Раптом знову лихоліття, голод, картки запровадять. Раптом знову доведеться ділити останнє. І якщо я зараз візьму зайве – потім не вистачить.
– Не доведеться, бабусю.
– Ти ж не знаєш. Ніхто не знає.
– Не знаю, – погодилася я. – Але якщо доведеться – ми впораємося. Разом. А поки що – можна просто жити. І іноді їсти зефір.
Бабуся хмикнула. Не сказала нічого, але пальці її трохи стиснули мою руку.
Ми сиділи мовчки, і я думала про неї – молоду, худу, вічно голодну. Думала про її матір, яка віддавала свій хліб дітям. Про її батька, котрий не повернувся зі служби. Про те життя, яке я знала тільки за підручниками та бабусиними застереженнями.
– Розкажи ще, – попросила я.
– Що розповідати?
– Про дитинство, про твою маму, про вітчизняну.
– Навіщо тобі?
– Хочу знати.
Вона помовчала. Потім почала говорити – повільно, обережно, ніби ступала на тонку кригу.
Розповіла про евакуацію – як їх везли в товарних вагонах, на соломі, покотом з худобою. Про те, як втратили молодшого брата на якійсь станції та шукали його три дні, збожеволівши від страху.
Про те, як мати працювала, а вони, діти, тягали воду з колодязя, пололи город, збирали колоски.
– Колоски збирати не можна було, – сказала бабуся. – Карали. Але ми все одно збирали. Бо їсти хотілося так, що в животі ніби склом різало.
Вона розповідала про холод – як спали всі разом, під однією ковдрою, щоб зігрітися. Про взуття – як доношували один за одним, і їй, середній, діставалися черевики, що вже зовсім розвалилися, обв’язані ганчірками. Про школу – як ходила за кілька кілометрів, узимку, у темряві, бо вчитися хотіла відчайдушно.
– Я думала – ось вивчуся, буду інженером або лікарем. Буду гроші заробляти, куплю мамі шубу. Вона все життя мріяла про шубу.
– Купила?
– Ні, не встигла. Швачкою стала, на фабриці, там платили мало. А згодом матері не стало.
Вона сказала це просто, без надриву, але рука її здригнулася в моїй.
– Шістдесят їй було. Серце зупинилося. Я до неї за тиждень до того приїжджала, привезла пальто – гарне, тепле, з фабрики дістала. А вона: «Навіщо? Мені не треба. Собі залиш». І не одягла жодного разу. Так у шафі й висіло.
Я мовчала. Що тут скажеш?
Увечері, вже перед тим, як піти, я зазирнула на кухню. Бабуся сиділа біля вікна, тримала в руках чашку з чаєм. А поряд, на блюдці, лежав зефір.
Вона не чула, як я увійшла. Я бачила, як вона відламала шматочок, поклала до рота і заплющила очі. І посміхнулася. Сама собі.
Я вийшла, не прощаючись, бо деякі речі не вимагають свідків…
Ось така життєва історія до вашого прочитання! Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!