Олена знайшла в гаражі чужу шпильку. Потім другу. А потім зрозуміла, що чоловік не машину там чинить вечорами. Ключі від гаража він так і не повернув.
Шпильку Олена знайшла в суботу, коли шукала банку з фарбою. Маленька, пластмасова, з рожевим метеликом. Такі носять молоді дівчатка або жінки, яким байдуже, що в них на голові, аби не заважало.
Вона покрутила шпильку в пальцях. Поклала на полицю. Повернулася до хати. Фарбу так і не знайшла.
Їхній гараж стояв через подвір’я, за будинком. Не окремий бокс, а прибудова до паркану сусідів Карпових, з воротами на провулок. Усередині вміщалися автомобіль Ігоря, стелаж з інструментами, старий холодильник, і запах мастила, який в’ївся в бетон.
Олена туди заходила рідко. Може, раз на місяць, по якусь дрібницю. Гараж був територією чоловіка, його «барлогами», як він казав, і вона не сперечалася. У кожного має бути своє місце.
Ігор проводив там вечори. Щодня, крім неділі. Ішов після вечері, повертався до одинадцятої.
— Я в гаражі, — казав він, не обертаючись.
— Добре, — відповідала вона.
Цей ритуал тривав так довго, що перестав здаватися дивним. Чоловік щось робить у гаражі. Ремонтує, майструє, дивиться в телефон, сидить у тиші. Нормально.
Але шпилька. Рожевий метелик на запорошеній полиці, поруч з банкою цвяхів і мотком дроту. Олена думала про неї весь вечір, поки прасувала речі. Праска сичала, пара підіймалася від сорочки Ігоря, а перед очима стояв цей метелик.
Може, вітром занесло. Може, діти Карпових лазили. Може, взагалі нічого не означає. Вона пропрасувала рукав двічі, залишивши на тканині темну пляму. Довелося вмикати прання знову.
У понеділок Олена забрала Ваню зі школи, і він по дорозі розповідав про урок біології, про якогось жука, який живе в корі й їсть деревину зсередини, поки дерево не падає. Ваня був захоплений. Йому десять, і в десять усе ще здається, що світ повний цікавих речей.
— Мамо, а в нас у дворі є такі жуки?
— Не знаю, Ваню.
— А давай перевіримо? Можна кору перевірити.
— Давай у вихідні.
Вона говорила на автоматі. У голові крутилося інше: коли Ігор востаннє ремонтував машину по-справжньому? Вона намагалася згадати й не могла. Автомобіль стояв, не рухаючись з місця, вже тижні три. Ігор їздив на роботу автобусом, бо «коробку треба перебрати».
Коробку. Три тижні. А в гараж ходив щовечора. Ваня смикнув її за руку:
— Мамо, ти мене чуєш?
— Чую. Жуки. Кора. У вихідні.
Він подивився на неї знизу вгору, і в його погляді майнуло щось доросле. Не розуміння, ні. Просто увага.
— Ти втомилася?
— Трохи.
Удома вона поставила чайник і, поки вода закипала, стояла біля вікна й дивилася на гараж. Ворота були зачинені. Навісний замок висів на місці. Нічого підозрілого. Чайник клацнув. Олена налила окріп у чашку, але пити не стала.
Ігор прийшов з роботи о шостій, як завжди. Куртку повісив на гачок. Черевики поставив рівно, шкарпетками до стіни. Руки вимив з милом двічі, вона чула, як двічі відкривається й закривається кран.
За вечерею він їв мовчки. Борщ, хліб, котлета. Ваня базікав про жуків. Ігор кивав.
— Тату, а ти в гаражі жуків бачив?
— Яких жуків?
— Які в деревині живуть.
— Ні. У гаражі бетон, Ваню. Жукам там робити нічого.
Він відповів спокійно, але Олена помітила, як його ложка на мить завмерла над тарілкою. Або їй здалося. З понеділка їй усе здавалося.
— Я в гараж, — сказав Ігор після вечері.
— Добре.
Вона простежила за ним з вікна кухні. Він ішов через подвір’я, не поспішаючи, руки в кишенях. Відчинив ворота, зайшов. Ворота зачинилися.
О десятій п’ятдесят повернувся.
У вівторок Ігор пішов у гараж о сьомій вечора, повернувся об одинадцятій. Чотири години.
У середу пішов о пів на сьому. Повернувся о десятій сорок. На сорочці, на комірі, була пляма. Не масляна. Тональний крем. Бежевий, на тон темніший за шкіру.
Вона прала цю сорочку руками, намилюючи комір господарським милом, і пальці тремтіли так, що вона впустила мило в раковину. Воно впало з глухим стуком. Олена стояла, спираючись долонями на край, і дихала ротом, бо через ніс не виходило.
У четвер він не пішов у гараж. Сидів на дивані, дивився телевізор. Був лагідний, навіть запитав, як у неї день минув. Олена відповіла: нормально. І це слово застрягло десь у горлі, як суха скоринка хліба, яку не запили водою.
У п’ятницю він знову пішов. Вона чекала, поки за ним зачиняться двері, і дістала з шафи свої кросівки.
Гараж стояв через подвір’я. Метрів сорок від будинку, якщо навпростець. Але Олена пішла кружним шляхом, по доріжці, повз яблуню, повз альтанку, яку Ігор будував два літа тому. Тоді він ще будував.
Ворота гаража виходили на провулок. З їхнього двору було видно лише задню стіну й дах. Олена обійшла гараж і визирнула з-за рогу. Ворота були прочинені. Не навстіж. Щілина в долоню.
Ізсередини чулися голоси. Його голос і ще один. Жіночий. Неголосний, ніби людина щойно сміялася або щойно плакала.
Олена притулилася спиною до стіни. Цегла холодила крізь куртку. Ноги стали важкими, наче в кросівки налили воду.
— …я ж кажу, не зараз, — сказав Ігор.
— А коли? Ти кожного разу кажеш «не зараз». Мені що, чекати вічність?
— Аню, я не можу так. У мене син.
— У тебе ще й жінка. Я в курсі.
Тиша. Потім звук, схожий на те, як відсовують стілець. Або ящик.
— Я прийду завтра, — сказав він. — Усе обговоримо.
— Ти й учора це казав.
— Завтра буде інакше.
— Звичайно.
Олена не дослухала. Вона йшла назад по доріжці, повз альтанку, повз яблуню. Ноги несли самі. Вона зайшла в дім, зняла кросівки, поставила їх у шафу. Руки не тремтіли. Нічого не тремтіло. Всередині було порожньо й гладко, як у вимитій каструлі.
Ваня спав. Жінка сіла на кухні. Світло не вмикала. Ігор повернувся об одинадцятій п’ятнадцять. Роззувся. Повісив куртку.
— Ти чого в темряві сидиш?
— Голова турбує. Світло заважає.
— Ліки випий.
— Випила.
Він пішов у ванну. Вона чула воду. Він мив руки. Потім чистив зуби. Потім знову вода. Довго, хвилин три. Змивав запах. Ліг поряд. Відвернувся до стіни.
— На добраніч, — сказав він.
Вона не відповіла. Він не перепитав.
Олена лежала на спині й дивилася в стелю. Пляма від протікання, яку Ігор обіцяв зафарбувати ще в березні, була схожа на карту якоїсь країни. Маленької, нікому не потрібної.
Вона пролежала так до четвертої ранку. Не думала. Просто лежала. Уранці, коли Ігор поїхав на роботу, а Ваня пішов до школи, Олена вдягнула гумові чоботи й пішла в гараж.
Замок вона відчинила своїм ключем. Усередині було прохолодно й пахло не тільки маслом. Щось солодкувате, квіткове. Парфуми. Дешеві, з різкою верхньою нотою, з тих, що продають у мережевих магазинах.
Усе виглядало як завжди. Машина. Стелаж. Холодильник. Верстат. Але. За машиною, біля дальньої стіни, стояв розкладний стілець. Поруч з ним, на перевернутому відрі, лежало блюдце з недопалками. П’ять штук, з рожевими слідами помади. На стільці висів рушник. Не їхній. Синій, з білими якорями.
А на полиці, поруч з банкою цвяхів, лежала друга шпилька. Не метелик. Звичайна невидимка, чорна, трохи зігнута.
Олена стояла посеред гаража й рахувала. Шпилька номер один, рожевий метелик, субота. Шпилька номер два, невидимка, середа. Тональний крем на сорочці. Запах тютюну. Голос з хрипотцею.
П’ять місяців. Він ходив у гараж щовечора п’ять місяців. Із січня. Січень, лютий, березень, квітень, травень. Сто п’ятдесят вечорів. Плюс-мінус.
Вона підняла блюдце з недопалками, піднесла до обличчя. Помада була дешева, яскрава, з тих відтінків, що називають «кораловий», хоча корали такого кольору не бувають. Поставила блюдце на місце. Вийшла. Зачинила ворота.
Аню вона знайшла випадково. Або не випадково. Коли шукаєш, знаходиш. У телефоні Ігоря пароля не було. Ніколи не було. Це здавалося їй доказом довіри, а тепер вона зрозуміла, що це був доказ чогось іншого. Листування у телефоні не було. Він видалив усе. Але контакт залишився. Анна К.
Фотографія: жінка років тридцяти, темне волосся до плечей, вузьке обличчя, родимка над губою. Сміється. Фон за нею жовтий, сонячний, літній.
Олена дивилася на фотографію й намагалася відчути ненависть. Або хоча б злість. Щось гостре, що можна взяти в руки й направити. Нічого. Пусто. Та сама вимита каструля. Вона закрила додаток і пішла в зал відміряти клієнтці три метри льону.
Увечері Ігор знову зібрався в гараж.
— Коробку майже розібрав, — сказав він, зав’язуючи шнурки. — Може, до вихідних закінчу.
Він випростався, подивився на неї. У його очах майнуло щось схоже на увагу. Або на тривогу. Олена не могла розібрати, бо перестала довіряти тому, що бачить.
— Олено, усе нормально?
— Так.
Він пішов. Двері грюкнули. Ваня робив уроки за кухонним столом. Задача з математики.
Вона пояснювала йому дроби, а в голові складалося інше. П’ять місяців. Сто п’ятдесят вечорів. Блюдце з недопалками. Рушник з якорями. І жінка з родимкою над губою, яка сміялася на жовтому фоні. Ваня написав відповідь, показав їй зошит.
— Правильно?
— Правильно.
Вона погладила його по маківці.
У суботу Олена встала раніше за всіх. П’ята ранку. За вікном було сіро й сиро, початок червня, але тепло не приходило. Вона зробила те, чого не робила ніколи. Пішла до сусідки.
Галина Павлівна жила через паркан. Шістдесят вісім років, удова, колишня бухгалтерка. Вона знала про всіх усе. Не тому, що підглядала. Бо з її кухні видно весь провулок, а вона варила варення по шість годин поспіль і дивилася у вікно, бо телевізор зламався ще в лютому.
Галина Павлівна відчинила двері в халаті.
— Олено? Пів на шосту ранку.
— Перепрошую. Мені треба запитати.
— Заходь.
На кухні пахло смородиною. На плиті стояла каструля, фіолетова від ягід.
— Галино Павлівно, ви бачили, хто ходить до нашого гаража вечорами?
Сусідка сіла за стіл. Подивилася у вікно, потім на Олену.
— Давно хотіла тобі сказати.
— Давно?
— Із березня.
Олена стиснула пальці під столом.
— Чому не сказали?
— А що я скажу? «Твій чоловік до баби ходить через гараж»? Ти б мені повірила?
— Ні.
— Отож бо й воно.
Галина Павлівна встала, налила чаю. Поставила перед Оленою чашку, білу, з тріщиною через увесь бік.
— Вона приходить з боку провулка. Невисока, худорлява, темне волосся. Приходить о сьомій, іде о десятій. Іноді пізніше. Вони в гаражі сидять. Світло не вмикають, але я бачу вогник.
— Кожного дня?
— Майже. Крім четвергів.
Четвер. Коли Ігор залишався вдома, на дивані, був лагідним. Четвер був днем без Ані. Перепочинком. Або розкладом.
— Дякую, — сказала Олена.
— На здоров’я. Чай допий хоча б.
Вона допила. Чай був гіркий, перезаварений. Галина Павлівна заварювала один пакетик тричі.
Додому Олена повернулася о шостій. Ігор ще спав. Ваня теж. Тиша стояла така, що було чути, як у холодильнику перемикається компресор.
Вона сіла за стіл на кухні. Перед нею лежав аркуш паперу й ручка. Синя, кулькова, з тих, що дають у банку під час оформлення документів.
Писати вона не стала. Просто сиділа й дивилася на чистий аркуш.
Що вона має зробити? Влаштувати сварку. Вигнати. Розплакатися. Пробачити. Удати, що не знає. Подзвонити мамі. Подзвонити подрузі. Зібрати речі. Його чи свої.
Варіантів було багато. Усі вони лежали перед нею, як товар на прилавку. Бери будь-який. Але руки не тяглися ні до чого. Вона прибрала ручку в шухляду столу. Аркуш склала вчетверо й викинула у відро для сміття.
Розмова відбулася в неділю. Не тому, що вона її спланувала. Тому що Ваня поїхав до бабусі на день, і в домі стало так тихо, що мовчати зробилося неможливо. Ігор сидів на кухні, пив чай. Олена стояла біля плити, спиною до нього.
— Хто така Аня?
Вона сказала це рівно, ніби питала, скільки цукру йому покласти. Голос не здригнувся. Плечі не напружилися. Усе, що могло напружитися, напружилося раніше, за цей тиждень, і тепер було змореним.
Він не відповів одразу. Вона чула, як ложка стукнула об чашку. Один раз.
— Звідки ти знаєш?
— Звідки я знаю. Ось що тебе цікавить.
— Олено.
— Знаю і все.
Тиша. Олена повернулася до нього. Він сидів, обхопивши чашку двома руками, і дивився в стіл. Обличчя сіре.
— Це не те, що ти думаєш.
— А що я думаю?
— Олено, послухай.
— Я п’ять місяців слухаю, як ти кажеш «я в гаражі». П’ять місяців. Сто п’ятдесят разів. Я рахувала.
Він підвів очі. У них було щось, що вона колись називала б провиною. Але зараз це виглядало інакше. Як у дитини, яку спіймали.
— Це закінчиться, — сказав він.
— Уже.
— Що?
— Уже закінчилося. Я замок змінила.
Вона змінила замок у суботу, поки він спав після обіду. Покликала майстра, знайшла номер на сайті, чоловік приїхав за двадцять хвилин. Новий замок, два ключі. Один собі, другий поклала в шкатулку на полиці. Ігор дізнався про це в неділю.
— Ти змінила замок на гаражі?
— Так.
— Це мій гараж також.
— Гараж оформлений на мене. Дідусів. Ти знаєш.
Він знав. Гараж дістався Олені від діда, Миколи Петровича, який будував його в дев’яносто третьому, власними руками, з цегли й упертості. Діда не стало сім років тому. У гаражі досі стояла його табуретка, дерев’яна, з вирізаною на ніжці буквою «М».
— Олено, це смішно.
— Мені не смішно.
— Я маю право.
— На що? Водити туди жінку?
Він відвів очі.
— Мені потрібні мої інструменти.
— Я винесу. Поставлю біля воріт.
— Олено.
— Що?
Він устав. Пройшовся кухнею. Зупинився біля вікна, тим самим рухом, яким вона стояла тут увесь тиждень. Тільки він дивився не на гараж. Він дивився в небо.
— Ти хочеш, щоб я пішов?
— Я хочу, щоб ти повернув ключ.
Він повернувся.
— Який ключ?
— Від старого замка. Він у тебе в кишені куртки, на дармовисі з логотипом автосервісу. Поверни.
— Навіщо? Замок уже інший.
— Бо це мій ключ. Дідусів.
Він стояв і дивився на неї, і на кухні пахло остиглим чаєм і тим самим господарським милом, яким вона прала його сорочки.
— Я поверну.
— Коли?
— Сьогодні.
Він не повернув.
Минув тиждень. Ключ лежав у його куртці. Олена знала, бо перевіряла, коли він був у душі. Дармовис автосервісу, два ключі: від старого замка й від машини. Він не повернув жодного, хоча машина стояла в гаражі, до якого в нього більше не було доступу.
Вони жили в одному домі, спали в одному ліжку, їли за одним столом. Ваня нічого не помічав. Або помічав, але мовчав, бо в десять років ти вже розумієш, що є речі, про які краще не питати.
Ігор став приходити з роботи пізніше. На годину, на півтори. Казав: затримали. Або затори. Або зайшов у магазин. Він не ходив у магазин. Пакетів не було.
Олена не питала. Вона готувала вечерю, допомагала Вані з уроками, прала, прасувала, лягала об одинадцятій. Усе як раніше. Тільки в гараж більше не ходила.
Одного разу, у середу, вона повернулася з роботи й побачила, що ворота гаража прочинені. Щілина в долоню. Як тоді. Вона підійшла. Усередині було порожньо. Але на верстаті лежала записка. Листок з блокнота, вирваний криво.
«Мені потрібні мої речі. Інструменти, куртка зимова, ящик з ключами. Я заберу у п’ятницю. Ігор». Він написав «Ігор». Не «я», не «чоловік», як підписував колись листівки. Ігор. Крапка.
Олена перевернула записку. На зворотному боці було написано іншим почерком, дрібнішим і похилим: «і мій шарф, синій». Без підпису. Олена склала записку й поклала в кишеню.
Увечері вона дістала зі шкатулки обидва ключі від нового замка. Один поклала в кишеню. Другий поклала в конверт. На конверті написала: «Мамі».
Її мати жила в сусідньому селищі, двадцять хвилин автобусом. Якщо щось станеться, мати приїде й відчинить гараж. Там машина, інструменти, дідусева табуретка. Усе, що треба. Вона подзвонила мамі.
— Мамо, я конверт передам через Ваню. Не відкривай, поки я не скажу.
— Що сталося?
— Нічого. Про всяк випадок.
Мати мовчала три секунди. Потім сказала:
— Олено, він?
Вона не уточнила «хто». Не спитала «що». Просто «він».
— Так.
— Приїжджай.
— Не зараз, мамо.
— Коли?
— Коли треба буде.
Вона поклала слухавку. Руки були холодні, хоча на кухні працював обігрівач.
У п’ятницю Ігор не прийшов по речі. І в суботу. І в неділю. У понеділок він повернувся додому в звичайний час, повісив куртку, вимив руки.
— Їсти хочеться, — сказав він.
Олена поставила перед ним тарілку. Гречка, котлета. Як завжди.
— Олено, я поговорив з нею.
— З ким?
Він подивився на жінку, і в його погляді було щось схоже на втому. Або на поразку. Кутки губ опущені, шкіра під очима темна, дрібна сітка зморшок, яких тиждень тому не було.
— Усе скінчилося, — сказав він.
— Що скінчилося?
— Ми розійшлися. Я їй сказав.
Олена стояла біля плити й відчувала, як тепло від конфорки доходить до її долонь. Вона не відсмикнула руку. Тепло було потрібне.
— І що?
— Що «і що»?
— Що ти хочеш від мене?
— Я хочу залишитися.
Вона повернулася. Він сидів за столом, над неторкнутою гречкою, і вперше за ці п’ять місяців дивився їй у вічі. По-справжньому. Не ковзаючи поглядом мимо, не відвертаючись, не втикаючись у телефон.
— Ти хочеш залишитися, — повторила вона.
— Так.
— А ключ?
— Який ключ?
— Від старого замка. Дідусів.
Він поліз у кишеню. Дістав дармовис. Зняв з кільця ключ і поклав на стіл. Олена підійшла, взяла ключ і поклала його у кишеню фартуха.
— Дякую.
— Олено, я…
— Їж. Остигає.
Він узяв виделку.
Ваня прийшов зі школи з малюнком. Намалював родину: мама, тато, він сам. Усі стоять перед будинком. Поруч з будинком, збоку, прямокутник з двома стулками.
— Це гараж? — запитала Олена.
— Ага. Там татова машина.
— Гарно.
— Мамо, а тато полагодить машину?
— Не знаю, Ваню.
— А хто полагодить?
— Знайдемо когось.
Вона повісила малюнок на холодильник магнітом. Родина на папері усміхалася. Гараж стояв поруч, квадратний, з акуратними стулками, вифарбуваний зеленим фломастером.
На справжньому гаражі фарба облупилася й стулки провисли на петлях. Ігор залишився. Жили далі. Він приходив із роботи, вечеряв, дивився телевізор. У гараж не ходив. Не міг. Нового ключа в нього не було, а просити він не наважувався.
Олена ходила в гараж сама. Раз на тиждень, по суботах. Перевіряла машину, протирала пил з верстата, викидала павутиння з кутів. Рушник з якорями вона викинула одразу. Блюдце з недопалками теж. Шпильку-метелика залишила. Не знала, навіщо. Може, як нагадування. Може, забула.
Дідусева табуретка стояла на своєму місці. Буква «М» на ніжці потемніла від часу, але не стерлася.
Іноді Олена сідала на цю табуретку, у тиші гаража, серед запаху мастила й бетону, і сиділа хвилин десять, ні про що не думаючи. Просто сиділа. Гудів холодильник. Крізь щілину в воротах пробивалася смужка світла. Вона вставала, зачиняла гараж на замок і йшла додому.
Одного разу, в липні, вона зустріла Аню. Випадково, у черзі за хлібом, у пекарні на розі. Упізнала за родимкою над губою. І за очима: темні, трохи вирячкуваті, з виразом, який буває в людей, готових до неприємної розмови.
Аня теж упізнала. По чому — незрозуміло. Може, бачила фотографії. Може, Ігор описував. А може, жінки чують одна одну в таких ситуаціях. Вони стояли в черзі, через одну людину. Чоловік між ними вибирав хліб і ніяк не міг вирішити.
Аня дивилася на Олену. Олена дивилася на вітрину. Там лежали булочки з маком, рівні, золотисті, посипані великим цукром.
— Мені бородинський, — сказав чоловік.
Черга зсунулася. Аня опинилася поруч.
— Ви Олена, — сказала вона. Не запитала. Сказала.
— Так.
Продавчиня чекала.
— Мені батон, — сказала Олена.
Їй дали батон, теплий, у паперовому пакеті. Вона заплатила, взяла решту. Аня стояла поруч, не рухаючись.
— Я хотіла сказати… — почала вона.
— Не треба.
Олена вийшла з пекарні. Батон був теплим. Пахло хлібом, гарячою скоринкою, дріжджами. Вона йшла вулицею, і запах хліба змішався з запахом бензину від проїжджих машин, і десь позаду залишилася жінка з родимкою над губою, якій нічого було сказати. І якій не треба було нічого говорити.
Удома вона розрізала батон. Намастила масло. Поклала зверху скибочку сиру. Ваня прибіг з вулиці, брудний, у подряпаних штанах.
— О, бутерброди!
— Руки мий.
— Зараз!
Він побіг у ванну. Олена чула, як він шумить водою, роняє мило, фиркає. Ігор прийшов за пів години. Сів за стіл.
— Хліб свіжий?
— З пекарні.
— Смачний?
Вона не відповіла. Він не перепитав.
Увечері, коли Ваня заснув, Олена дістала з кишені фартуха дідусів ключ. Маленький, латунний, з зазубриною. Вона тримала його на долоні й дивилася, як світло від лампи ловить відблиск на металі. Ключ від замка, якого більше немає. Непотрібний ключ. Він нічого не відмикає. Але вона не викинула.
Минув місяць. Потім ще один. Ігор зрештою полагодив коробку передач, заплативши майстрові, бо сам не міг потрапити в гараж без Олени. Вони жили поряд. Не разом. Поряд. Як дві книги на одній полиці, які стоять корінець до корінця, але ніколи не відкриються одна одній. Ігор іноді намагався.
— Олено, може, з’їздимо кудись? У вихідні? Втрьох.
— Куди?
— Не знаю. На озеро.
— Ваня не хоче на озеро. Він до Дмитра хоче.
— Тоді вдвох.
— Я втомилася.
Вона не брехала. Вона справді втомлювалася. Магазин, дім, уроки, прання, готування, гараж по суботах. Утома була рівною, як асфальт: без вибоїн і без підйомів.
Одного вечора, у жовтні, Ігор підійшов до неї ззаду, коли вона мила посуд, і обійняв. Обережно, як обіймають чужих.
— Олено, пробач мені.
Жінка не відповіла. На кухні горіло світло. Ігор сидів за столом, допомагав Вані з доповіддю про птахів. Ваня читав уголос, запинаючись на довгих словах.
Олена стояла в дверях і дивилася на них. На чоловіка, який сидів за столом і допомагав синові. На сина, який гриз олівець і вірив, що світ влаштований правильно. Вона зайшла на кухню, поставила чайник.
— Чаю будете?
— Так! — сказав Ваня.
— Буду, — сказав Ігор.
Три чашки. Біла з тріщиною, яку вона залишила собі після візиту до Галини Павлівни. Синя, Ванина, з намальованим динозавром. І зелена. Ігоря. Вона розставила чашки на столі. Вода закипіла. Пара піднялася до стелі, до тієї самої плями від протікання, яку Ігор так і не зафарбував.
Олена налила чай і сіла за стіл. У кишені фартуха лежав дідусів ключ. Маленький. Непотрібний. Теплий від її тіла. Вона не викинула його. І не викине.