П’ятий рік подружнього життя розпочався із сюрпризу. Свекруха отримала у спадок дачу і вирішила віддати її синові. Віддати у користування, – не продати, не подарувати, а саме віддати. Просто без оформлення документів.
– Лідочко, ти у нас сільська, а моя Ксюша білоручка, до землі вони з чоловіком не привчені. Мені теж там копатися не подобається.
– Це Ігорькові подобалося з батьком туди їздити. Там батько мій практично все літо жив, потім мій чоловік так само, а тепер Ігоря черга. Ось вам ключі, розберетеся самі.
– Тамаро Миколаївно, але ж у нас маленька дитина.
– І що? Йому буде корисно на свіжому повітрі. Нехай звикає. Він чоловік, потім дача йому й перейде. Все за чоловічою лінією, можна сказати, традиція.
– А про оформлення не думай, Ігор мій син, не буду ж я його обманювати. Та й не потрібна моїй дочці ця дача. Ти ж сама її знаєш. Їй би тільки нігті та все інше.
– Нічого страшного, Лідо, ми впораємося. – сказав Ігор.
***
Перший дачний сезон розпочався рано. Розсада помідорів, придбання насіння. Перша поїздка на дачу Ліду не втішила. Все було запущено. Відмивати будинок із трирічним Матвієм було не просто.
Свекруха відразу відмовилася, на дачі вона допомагати не збиралася. Навіть сидіти з онуком їй було ніколи. У вихідні вона повинна була привести себе в порядок – нігті, зачіска та інша краса.
Ліда впорядкувала будинок, Ігор займався в саду. Він пам’ятав, як дід, а потім і батько, обрізали сухі гілки, удобрювали ґрунт, білили стовбури яблунь.
Він відремонтував паркан, прибрав сміття. Довелося замінити кілька дощок на ґанку. У цей час Ліда займалася теплицею. На повноцінний ремонт грошей не було, але у вихідні можна відпочивати.
За два роки дача змінилася на краще. Перед будинком цвіли гортензії, у теплиці визрівали помідори. Небагато акуратних грядок тільки для себе. Свекруха та сестра чоловіка не претендували на врожай. Кожна з них була на дачі за два роки один раз.
Минуло ще два роки. Матвієві виповнилося сім. Літо перед школою. На дачу вони їздили щовихідних. У хлопчика в саду була улюблена яблуня, він уже сам допомагав батькові пиляти гілки, обробляти зрізи садовим варом. Збирати яблука було його улюбленим заняттям.
– Лідо, невже тобі не шкода всієї цієї краси. – сказала одного разу сусідка.
– Шкода? Ви про що?
– Ось про цю красу. Навели такий порядок, а тепер все продаєте. Невідомо, які мені сусіди потраплять. Ти вже раз вирішила, то не продавай першим зустрічним.
– Так ми не продаємо!
– Не продаєте? А на тижні приїжджала твоя свекруха з якимось чоловіком. Той фотографував усе, навіть у хату заходили, лише через задні двері. Я саме була на городі і все бачила.
Через задні двері, які виходили одразу в сад. Двері були зроблені для зручності. Можна було відпочивати на відкритій веранді та милуватися садом. Замок вони не змінювали.
‐ Ігорю, ти в курсі, що твоя мама зібралася продати дачу?
– Що?
– Сусідка сказала. А ще я знайшла оголошення із фотографіями нашого будинку. Точніше не нашого, але… Ось сам дивися.
– А в будинку коли фотографували?
– Без нас, у твоєї матері ключ є.
– Я навіть не припускав. Я з нею поговорю.
Ігор довго розмовляв із матір’ю. Виявляється, був уже й покупець. Угода була призначена на початок серпня. Матері були потрібні гроші. Ігор та Ліда викупити дачу не могли, у них іпотека.
– А як же врожай? Помідори ще не дозріли, яблука тільки ранні.
– Нічого вже не змінити, яблука зберемо, помідори приберемо. Коротше, – у нас два тижні. У тебе є старі фотографії дачі? Хочу подивитись.
***
– А ви що робите? – Сусідка заглянула через паркан.
– Приводимо все у колишній вигляд.
– Допомога потрібна?
– Потрібна. Вам завжди подобалися наші квіти, забирайте.
– А чи можна у вас гойдалки купити? У мене онук підростає.
– Чудово. Ігор вам допоможе їх перенести.
– А ще у вас на веранді лава та столик, я б теж купила.
– Добре. А у подарунок ми вам віддамо наших садових гномів та ліхтарики.
– Дякую. Якщо продати ще щось вирішите, то я сусідів покличу.
– Ми продаватимемо тільки те, що самі купили та привезли. Решта має залишитися.
***
– Ні, господине. У вас фотографії в оголошенні одні, а насправді нічого такого немає. Я збирався будинок для відпочинку онуків придбати, а тут виявляється нічого й нема.
– Гойдали де? Зона відпочинку де? Квіти? То був інший будинок? Чи фотомонтаж? Тут капітальний ремонт потрібний.
– Все було. Це все…
Ліда стояла і спостерігала, вони приїхали зібрати останні яблука та зелень.
– А чому ви збираєте яблука? Дача майже моя, я завдаток уже господині дав. Вона обіцяла, казала, що врожай великий.
– Урожай наш. Ось цей хлопчик сам доглядав сад, сам і яблука збере. Ви не хвилюйтесь, ще багато залишиться. Інші яблуні пізні, але кислі.
– Мені цього не треба! Я не буду нічого купувати. Гроші доведеться повернути! – Чоловік поїхав.
***
– Мені потрібні гроші, терміново, а ви зірвали продаж! Як ви могли! У Ксюші борги! – Кричала свекруха прямо на вулиці.
– А, ось воно що! У Ксюші борги! А як ти, мамо, говорила про дачу? Ваша, по чоловічій лінії, потім онукові дістанеться. Твій онук, хоч і малий, але допомагав у всьому.
– Ось ключі, володійте! Якщо хочете більше грошей, то вам доведеться попрацювати. Все, що ми тут придбали – продали. Тебе підвезти?
– Ні, сама дістануся, автобусом.
Мати Ігоря поїхала.
Дачу вона тієї осені продати не змогла, навесні покупці були, але ціну довелося знизити.
***
Ліда та Ігор стали частіше їздити в село до батьків Ліди. Матвій допомагав дідові, у нього знову з’явилася улюблена яблуня. У майбутньому будинок ділити не доведеться, – Ліда єдина дочка.
А вони винесли з цієї афери слушний урок, – не твоє, – не дбай!
Пишіть в коментарях, що ви думаєте про вчинок матері, підтримайте атора вподобайками!