– Відкривай, – усміхнулася теща, простягаючи молодим конверт.
Юра задоволено глянув на Ліду.
– Ну, нарешті. Я вже думав, що твої батьки про наш подарунок забули.
Він відкрив конверт і дістав те, що зовсім не очікував побачити.
***
Коли дочка отримала пропозицію руки і серця Вероніка з чоловіком пережили змішані почуття: з одного боку Ліда була вже цілком дорослою, але з іншого…
Їх бентежило те, що з зятем вони були дуже мало знайомі: він приїхав з іншого міста в Київ не так давно, і батьки нареченої майже нічого про нього не знали. Родичів із його боку на весіллі не планувалося.
– Мамо, ми в суботу йдемо сукню вибирати! – Ліда була дуже закохана і буквально світилася від думки про заміжжя.
Вероніка любила дочку і їй було радісно бачити Лідочку такою окриленою.
– У суботу? Я вільна. Поїхали разом, – сказала мама.
– Ми з дівчатами вже домовилися, – зніяковіла Ліда.
– А я чим заважатиму?
– Мам, ну… у нас свої секрети… Тобі буде нудно.
– Я розумію. Просто мені хотілося з тобою, – Вероніка посміхнулася.
– Я потім покажу, що виберу, – дочка обійняла маму і зазбиралися йти.
– Добре. Але хоча б подзвони мені із салону.
– Гаразд.
Вероніка провела доньку до дверей і вже потім зрозуміла, що усмішка з її обличчя зникла.
Вона зовсім не збиралася вибирати за Ліду сукню. Їй хотілося побачити, як дочка виходить із примірювальної, покрутиться перед дзеркалом, спитає: «Ну як?». Хотілося потім разом поїхати за туфлями, посидіти в кафе та обговорювати, який букет краще підійде до сукні.
Все-таки дочка виходила заміж.
Але Вероніка вирішила не ображатись. Все ж вона старша і мудріша… Та й своє весілля вона вже давно відіграла.
У суботу Ліда справді зателефонувала.
– Мамо, я знайшла її!
– Показуй!
На екрані з’явилася фотографія. Ліда стояла перед дзеркалом у білій сукні та посміхалася. Вероніка одразу збільшила знімок.
– Тобі дуже личить.
– Правда?
– Правда. Навіть не сумнівайся.
– Тоді беремо. Тато гроші переказує?
– Звісно.
– Дякую.
Вероніка ще трохи подивилася на фотографію та зберегла у галерею. Після цього вона весь вечір показувала чоловікові фотографію доньки.
– Дивись, яка у нас наречена!
– Красива.
– Дуже.
– Очі вже на мокрому місці?
– Ще ні.
– Значить, весілля ще не скоро, – усміхнувся чоловік. Вероніка засміялася.
Їй подобався цей час приємного клопоту. У щоденнику з’явився список справ, у телефоні – додаток для наречених, куди Вероніка записувала телефони фотографів, флористів та кондитерів.
Вона іноді ловила себе на тому, що вранці думає не про роботу, а про те, що ще треба встигнути до весілля дочки.
Тому, коли Ліда зателефонувала за кілька днів і сказала:
– Мамо, ми з Юрою знайшли кондитера, – Вероніка зраділа.
– Чудово! Коли поїдемо на дегустацію?
– Ми вже були. Вибрали смак.
– А… – Вероніка замовкла.
– Дизайн також. Я тобі зараз фотографію скину.
– Звісно.
Ліда надіслала знімок.
– Подобається?
– Дуже… Тільки він… Не замало? – Вероніка подивилася на картинку з одноярусним тортиком, кілограма на три.
– Ні, ще тістечка будуть. Але ми їх поки що не погодили. Думаємо.
Вероніка посміхнулася.
– А давай тоді разом поїдемо туди? Я хочу скуштувати тістечка.
– Мам, навіщо? Головне торт.
– Я просто хочу взяти участь…
На тому кінці повисла пауза.
– Мам, ми з Юрою виберемо, не хвилюйся.
– Добре.
– Ти не образилася?
– Ні.
І вона справді не хотіла ображатись. Мати розуміла, що дочка вже доросла і в змозі вибрати смак торта… До того ж список справ був таким великим, що за тиждень Вероніка зателефонувала дочці сама:
– Лідо, я знайшла вам фотографа!
– Якого?
– Сергія. Пам’ятаєш, я розповідала? Він знімав весілля у Каті з роботи. Я сьогодні з ним розмовляла, він може приїхати до нас та ще й знижку зробить.
– Не треба.
– Чому?
– Я вже обрала фотографа. Він топовий, у нього блогери знімаються.
– Покажеш?
– Ага.
Ліда надіслала посилання.
Вероніка відкрила сайт, переглянула портфоліо.
– Ну, начебто непогано знімає, – Вероніка не особливо помітила різницю в якості, зате ціна відрізнялася вчетверо.
– Він дорогий, але ж тато дасть грошей?
– Це, звичайно, дорожче за середню ціну… Я взагалі ціни моніторила.
– Мамо! Середня ціна – середня якість! А мені треба все найкраще!
Вероніка замовкла.
– Мамо, тільки не гнівайся, добре? Просто… Я хочу сама все вибирати.
Вероніка подивилася на фото із чужого весілля. Наречена з синім волоссям, наречений у лосинах… Топовий фотограф!
– Лідо, я розумію, але…
– Я не хочу потім почути: «А от якби ми зробили інакше…» Це моє весілля. Я хочу саме так.
– Ясно, – Вероніка поклала телефон поряд.
Вона розуміла дочку. Справді, розуміла.
***
Через деякий час Вероніка знову спробувала поговорити із дочкою про підготовку.
– Флорист уже є.
– Музика?
– Діджей є. І Ведучий. Ми забронювали, треба аванси.
– А… Думаю, саме час обговорити місце та меню.
– Так, я хотіла сказати.
— Перш ніж ти скажеш, що ви знайшли щось, я скажу, що знайшла я, – випередила дочку Вероніка.
Обидві засміялися.
– Ну давай, послухаю, – великедушно погодилася дочка.
– Ресторан, де у тата був ювілей, пропонує гарну знижку. У них бюув ремонт у панорамному залі з видом на річку… Там дуже красиво, смачно та якісно. Плюс у них можна принести свої напої та розсадити до семидесяти гостей.
– Це все чудово. Але нам не треба такої великої зали. А весілля у нас буде без напоїв.
– Що? – Вероніка подумала, що не дочула. Так, дочка не вживала міцних напоїв, але ж інші гості… Тітоньки, дядечки… вони просто не зрозуміють, як не хильнути за здоров’я молодих. – А що ж ми будемо… «Гірко» кричати з киселем у склянці?
– Ніхто не кричатиме «гірко». Це минуле століття. У нас продвинуте сучасне весілля. І так, мамо, ми знайшли місце. І вже заздалегідь забронювали. – …Треба тільки внести аванс, – як ні в чому не бувало видала Ліда.
– Правда? І що це за місце? – насупилась Вероніка.
– Ми хочемо святкувати на яхті.
Вероніка спершу вирішила, що дочка жартує.
– На яхті?!
– Так. Буде дуже красиво та романтично.
– А бенкет?
– Тільки фуршет. Фрукти, лимонад, закуски та торт.
– А що їсти? Гаряче?
– У нас не гуляння, а вечірка. На сучасні весілля ніхто не приходить, щоб набивати животи!
– Доню, але ж є гості «старого гарту»…
– Ми з Юрою вважаємо, що достатньо реєстрації. На самій вечірці у нас буде лише молодь.
– Ми запросимо рідню на реєстрацію у РАЦС. Нехай вітають, дарують подарунки. Зробимо спільне фото та розійдемося. А далі невеликою компанією на яхту.
– Наскільки невеликою? – Уточнила мама.
– Десять гостей.
Вероніка подивилася на чоловіка, який прийшов у кімнату та спостерігав за розмовою. Він уже по обличчю дружини зрозумів, що зараз почує щось цікаве.
– Десять гостей? – перепитала вона.
– Так. Це буде маленьке весілля. Тільки ми і найближчі друзі.
– А ми?
Ліда мовчала. І саме цієї секунди Вероніка зрозуміла, що весь цей час не правильно уявляла собі той самий день.
Вона змирилася з тим, що не зможе вибрати дочці сукню та смак торта. Не візьме участь у виборі букета, – ну і добре.
Проте хоча б у день весілля вони з батьком будуть поруч. Виявляється, і цього Ліда з Юрою не хотіли.
– Мамо, там лише десять місць. Ми не можемо посадити туди всіх родичів.
– Я не про родичів питаю! Я про себе та тата!
Ліда зробила паузу.
– Ну… ми вирішили, що на яхті будемо лише ми та друзі.
– Ясно, – Вероніка кивнула, наче дочка повідомила їй щось звичайне.
– Виходить, на святі нас не буде.
– Мамо, ну не ображайся. Буде ж урочиста реєстрація.
– Я не ображаюся.
– Правда?
– Правда. Ти ж хочеш саме таке весілля.
Ліда видихнула з полегшенням.
– Так. Я про таке завжди мріяла.
– Тоді робіть, як хочете, – Вероніка подивилася на чоловіка.
– Так, ми вже дорослі і так вирішили.
– Безперечно. В такому разі яхту ми не оплачуватимемо.
Ліда насупилась.
– Чому? Ви ж сказали, що допоможете грошима.
– Допомогли. І ти сама обрала, на що їх витратити. Я пропонувала тобі ресторан, де б нам зробили гарну знижку. Ти сказала, що він не підходить.
– Пропонувала фотографа по кишені, та ще багато чого іншого. Але ти ж вже доросла, тобі краще знати. Ми теж дорослі та вміємо планувати. Весільний бюджет вичерпано!
Вероніка ненадовго замовкла.
– Та й, якщо чесно, дивно платити за свято, на яке нас не запросили, – додала вона.
Ліда спалахнула:
– Я думала, що ти досить мудра, щоб зрозуміти!
– А я тебе не змушую обирати інший формат. Робіть, як вирішили. У нас із татом теж свято цього дня: дочка виходить заміж. І ми святкуватимемо так, як вважаємо за потрібне.
– Добре, – нарешті промовила дочка. – Я зрозуміла.
Увечері Ліда розповіла про все Юрію. Він вислухав її і насупився.
– Тобто, вони взагалі нічого не дадуть на яхту?
– Ні.
– А скільки вже грошей дали?
Ліда перерахувала витрати. Юра швидко прикинув у думці.
– І решту нам самим оплачувати?!
– Виходить, так.
– Дивно.
– Я теж не чекала.
Він трохи помовчав.
– А ти правильно зрозуміла?
– Юро, ну звичайно!
– Просто ти в них єдина дочка…
– Я знаю.
– І вони тебе завжди пестили.
– Мама каже, що не хоче оплачувати яхту, на яку їх із батьком не запросили.
– Ну, давай запросимо їх, – Юрко знизав плечима. – Я б на твоєму місці ще раз з ними поговорив. – До того ж, якщо їх не буде, про весільний подарунок можеш забути. Вони взагалі казали, що збираються щось подарувати?
– Я сподівалася, – Ліда посміхнулася.
– Ти їм про подорож казала?
– Натякала.
– Ось. А треба не натякати, а говорити прямо.
Ліда нічого не відповіла. Наступного дня Вероніка зателефонувала дочці сама.
– Лідо, я поговорила з татом.
– І?
– Ми вирішили, що зі свого боку сплатимо те, що й обіцяли.
– Мамо …
– Стривай. Я не закінчила. Сукня сплачена. Фотограф також. Реєстрацію, букет та макіяж ми сплатимо за фактом. Все інше, що стосується вашої яхти та вашої вечірки, ви вирішуєте самі. Фуршет, напої, ведучий та діджей.
– Але ж це майже все весілля!
– Ви двоє дорослих самостійних людей. Вам і карти в руки! Ти мріяла про яхту. Нехай у тебе буде яхта. Одружуйтесь хоч на космічному кораблі, ми свій внесок внесли. На цьому все!
Після розмови Ліда розплакалася. Вона не стала говорити, що Юра дозволив покликати батьків, це було вже безглуздо. Їй, як і раніше, хотілося орендувати яхту.
Але тепер з’ясувалося, що мрія, яку так легко було уявити, коли більшу частину витрат оплачували батьки, зовсім інакше виглядає, коли рахунок доводиться оплачувати самій.
Ліда з Юрою знайшли спосіб сплатити оренду, відмовилися від кількох речей, які ще нещодавно здавалися обов’язковими, і вперше за весь час підготовки почали рахувати гроші не у батьківських переказах, а у власному бюджеті.
Вероніка це ніяк не коментувала. Вона взагалі більше не давала порад.
У день реєстрації батьки приїхали до РАЦСу. Вероніка тримала букет для дочки.
– Мамо, який гарний, дякую! – усміхнулася Ліда.
Реєстратор сказав урочисту промову, потім був обмін обручками та спільний знімок із родичами.
– Щастя вам, – сказала Вероніка, втираючи сльозу.
– Дякую, – усміхнувся Юрко. – І за подарунок дякую заздалегідь.
Батько нареченої подивився на нового зятя і похитав головою.
– Подарунок буде.
Юра задоволено усміхнувся і продовжив:
– Ліда казала, що ви начебто хотіли нам подорож подарувати.
Вероніка подивилася на чоловіка і дістала з сумочки конверт.
– Відкривай.
Він розкрив конверт і дістав старий ключ. Юрко спочатку просто дивився на нього. Потім покрутив на пальці.
– Це що?
– Ключ, – відповіла Ліда. Вона була здивована не менше за чоловіка.
– Я бачу, що ключ. Від чого?
– Від нашої старої дачі начебто.
– Нам дачу подарували?
– Ні. Це вам весільну подорож у подарунок. По заявках. Можете провести там два тижні медового місяця.
Ліда здивовано подивилась на матір. Юрко спробував усміхнутися.
– Ми взагалі хотіли за кордон поїхати. Це жарт?
– Ні. Ми вирішили, що вам буде корисно відпочити на природі. Ти хотіла медовий місяць – ось вам два тижні. А якщо захочеться за кордон, поїдете потім самі.
Батько Ліди посміхнувся:
– Там усе включено: садок, річка, лазня.
– І пасіка поряд, – додала Вероніка. – Тож із медом у медовий місяць проблем не буде.
Юрко дивився на ключ так, ніби той особисто його образив. Ліда мовчала. Вона чомусь згадала розмови з матір’ю. Свої слова: “Я хочу сама все вибрати”.
І її відповідь: «Це ваше весілля. Робіть, як хочете».
Ліда хотіла щось сказати, але поряд уже стояв фотограф та кликав молодих на черговий знімок. Юрко потягнув дружину вбік.
А Вероніка вже посміхалася до чоловіка.
– Ну що, їдьмо?
– Їдьмо.
– А ввечері наші прийдуть.
– Молодь?
Вероніка засміялася.
– Звісно. Я ж обіцяла, що сьогодні у нас буде свято.
Ліда подивилась услід батькам. І чомусь на душі залишилося неприємне почуття. Адже мама з татом зробили те, про що вона просила: не втручалися, не сперечалися і дозволили їй самій вирішувати. Тільки тепер чомусь від цієї самостійності не було жодної радості…
А як би ви вчинили в цій ситуації? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!