Все змінилося у вересні. Сергій прийшов з роботи похмуріший за хмару, кинув портфель у передпокої і довго мовчав, поки Ганна накладала йому їжу.
– Премію не дали, – сказав він нарешті. – І взагалі, відділ скорочують. Мені залишили оклад, але без надбавок.
Ганна сіла навпроти. Вона працювала віддалено – редагувала тексти для інтернет-магазину, отримувала небагато, але завжди встигала забрати дітей із саду та школи. Їхній бюджет завжди був тендітним, але вони справлялися.
– Ми потягнемо, – тихо сказала вона. – Я візьму трохи більше замовлень.
– Ти й так не спиш до другої, – Сергій скривився. – Ні, треба щось міняти. Оренда зростає щомісяця, а ми платимо за двушку, яку не використовуємо на повну.
– Я порахував: якщо переїхати до мами, ми зекономимо на квартплаті та комуналці. У неї трикімнатна, місця вистачить усім.
Ганна завмерла. Свекруха, Ольга Петрівна, була жінкою діяльною та владною. Вона любила порядок, тишу і щоб усе лежало на своїх місцях.
Кожен візит до неї перетворювався на іспит: діти повинні були сидіти смирно, не бігати, не шуміти, а Ганна – слухати нескінченні поради щодо виховання, приготування та прибирання.
– Я не зможу жити з твоєю мамою, – сказала Ганна, намагаючись, щоб голос не тремтів. – Ми не уживемося. Ти ж сам знаєш!
– Значить, є інший варіант, – Сергій відсунув кухоль. – Ми з’їжджаємо із цієї квартири. Ти з дітьми наймаєш однушку в тому районі, де дешевше, а я перебираюся до мами. Так я збиратиму на початковий внесок, а ти отримаєш окреме житло – без свекрухи, як ти й хотіла.
Ганна не одразу зрозуміла, що він сказав. Вона дивилася на його руки, які нервово смикали край скатертини, і відчувала, як усередині розростається важкий холод.
– Тобто ти пропонуєш нам жити окремо? – перепитала вона. – Я з дітьми в однушці, а ти в мами?
– Ми не розлучаємося, – швидко відповів Сергій. – Я приїжджатиму щовихідних. Просто тимчасовий захід, поки не накопичимо.
– А хто платитиме за мою однушку? – Запитала Ганна, хоча відповідь вже знала.
– Ну… ти ж працюєш, – Сергій розвів руками. – Я оплачуватиму комуналку у мами і купуватиму продукти вам. А оренду ти візьмеш на себе. Це справедливо: я ж не житиму в тій однодушці.
Вона хотіла заперечити, сказати, що діти спільні, що вона не потягне такі витрати сама, що він батько і має бути поруч.
Але Сергій вже дістав телефон і показував їй оголошення про дешеві однокімнатні квартири, захоплено рахуючи, скільки вони заощадять.
Ганна мовчала, бо знала, бо сперечатися було марно. Якщо вона скаже “ні”, він почне тиснути, посилатися на кризу, на її небажання йти на компроміс, на те, що вона просто не хоче його зрозуміти.
***
За два тижні вони переїхали. Сергій допоміг перевезти ліжка, стіл та дитячі іграшки у крихітну однокімнатну квартиру на першому поверсі панельної п’ятиповерхівки.
Вікна виходили на подвір’я із гойдалками, але замість трави там була сіра плитка. Кімната була одна – на дванадцять метрів, кухня-пенал, суміщена ванна.
Ганна розставила речі так, щоб у Мишка та Дарії були свої куточки: старшому – письмовий стіл біля батареї, молодшій – килимок із ляльками під вікном. Сама вона спала на розкладному дивані.
Сергій поїхав до мами того ж вечора. Він поцілував дітей, поплескав Ганну по плечу і сказав:
– Протримаємося пів року, і все налагодиться. Я дзвонитиму.
Дзвінки були щодня перший тиждень. Потім через день. Потім тільки, коли він сам згадував. Ганна працювала ночами, поки діти спали, бо вдень треба було вести Мишка до школи, Дашу в садочок, готувати, прибирати, перевіряти домашні завдання.
Оренда з’їдала дві третини її зарплати, що ледве вистачало на продукти та проїзд. Сергій привозив раз на два тижні пакет із крупою, макаронами та консервами, казав, що у мами теж витрати, і їхав, пославшись на справи.
Вона просила допомогти з оплатою хоча б за електрику. Він відповів:
– Ти ж сама не схотіла жити з моєю мамою. У неї трикімнатна, ми б всі там помістилися, а тепер я змушений винаймати тобі цю квартиру? В мене своїх витрат вистачає!
Ганна замовкла. На вихідні він приїжджав рідко – то у мами ремонт, то йому треба відпочити після робочого тижня, то затори. Мишко питав, коли тато повернеться додому.
Ганна казала: “Скоро”. Даша малювала сім’ю – тата, маму, себе та брата – тато на малюнках завжди стояв окремо, біля будиночка з червоним дахом. Ганна прибирала ці малюнки в теку, щоб не бачити.
Минуло чотири місяці. Ганна заборгувала господині за два місяці оренди, бо замовлень поменшало. Вона брала додаткові проєкти, але спала по три години на добу.
Одного разу впустила чайник на підлогу, обпекла руку і заплакала від безсилля. Діти злякалися, Мишко приніс антисептик, Даша обійняла маму за шию. Ганна витерла сльози і знову сіла за ноутбук.
У середині листопада захворіла Даша. Температура, кашель, червоне горло. Анна викликала лікаря, сиділа біля ліжечка всю ніч, тримала долоню на гарячому чолі. Вранці вона зателефонувала Сергію.
Він не взяв слухавку. Вона зателефонувала ще раз – скинув. Написала повідомлення: «Даша хворіє, я не можу працювати, потрібні гроші на ліки». Відповідь прийшла за годину: «Я зайнятий, передзвоню».
Вона передзвонила сама за дві години. Сергій відповів роздратовано:
– Що трапилося? Я ж сказав – передзвоню.
– Даша хворіє, я не можу працювати, у мене немає грошей на антибіотики, – сказала Ганна, намагаючись говорити спокійно. – Ти можеш приїхати чи переказати хоч щось?
– Сьогодні не можу, – відрізав Сергій. – У мами гості, тітка Ніна із Сум, я обіцяв допомогти з вечерею. Ти ж доросла, впораєшся. Я завтра заїду.
– Завтра? У неї температуру під сорок!
– Тоді виклич швидку! Аню, я не чарівник! Ти знаєш, що я зараз заощаджую кожну гривню.
Вона мовчала в слухавку, але чула, як на тлі дзвенить посуд і сміється жіночий голос – тітка Ніна, мабуть. Сергій щось сказав комусь убік, засміявся, потім знову у слухавку:
– Ти там? Гаразд, я передзвоню ввечері. Не панікуй, все буде добре.
Він поклав слухавку. Ганна подивилася на телефон, потім на Дашу, яка спала з мокрим від поту волоссям. Мишко сидів за столом і тихо малював, щоб не галасувати. Вона зрозуміла, що “все буде добре” не станеться. Ні завтра, ні за пів року, – ніколи!
Вона позичила грошей у подруги, купила ліки, вилікувала Дашу. Сергій приїхав через три дні, привіз апельсини та пачку печива, посидів десять хвилин, сказав, що у мами якісь справи, і поїхав. Мишко запитав:
– Тату, а ти залишишся ночувати?
– Ні, синку, у мене справи, – відповів Сергій і поплескав його по голові.
Як він пішов, Ганна сіла на диван і довго дивилася у вікно. За склом мрячив дощ, двір був порожній. За тиждень вона подала заяву на аліменти.
Сергій дізнався про це із повідомлення в «Дії». Він зателефонував того ж вечора, голос його тремтів від образи:
– Ти що, серйозно? Ми ж домовлялися, це тимчасово! Ти подаєш на аліменти – значить, ти вважаєш мене чужим? Це зрада, Ганно!
– А що я мала робити? – Запитала вона втомлено. – Я сама плачу за квартиру, за їжу, за одяг, за ліки. Ти приїжджаєш раз на місяць із пакетом гречки. Ти навіть не знаєш, який розмір взуття у Даші зараз!
– Я накопичую на нашу квартиру! – Вигукнув він. – А ти все руйнуєш через якусь дрібницю!
– Яку дрібницю? – Ганна відчула, що втомилася навіть злитися. – Сергію, я винна господині оренду за два місяці.
– У мене немає грошей на нові чоботи Мишкові, він доношує торішні. А ти живеш у мами, їси її супи, і тобі тепло та ситно. Ти не тато своїм дітям!
– Це ти винна, – сказав він холодно. – Ти не схотіла жити з моєю мамою. Я пропонував вихід. Ти обрала окреме житло – ось і живи. А тепер ти ще й в суд поперлася. Не чекав від тебе такої підлості!
Він кинув слухавку. Ганна не стала передзвонювати.
Вони розлучилися за два місяці. Суд призначив аліменти у твердій сумі, але Сергій подав апеляцію, затяг процес, і перші виплати прийшли лише навесні.
До того моменту Ганна змінила квартиру на дешевшу, бо господиня вигнала її за борги. Мишко і Даша спали на двоярусному ліжку, а вона – на розкладачці в коридорі.
Сергій зрідка надсилав гроші на карту, але супроводжував кожен переказ довгими повідомленнями про те, як вона обдурила його очікування, як він сподівався на спільне майбутнє, а вона все зіпсувала.
Ганна не відповіла. Вона виходила вранці проводити дітей, потім сідала за ноутбук на кухні, і друкувала статті, рекламні тексти, описи товарів.
Іноді вона дивилася на фотографію в телефоні – ту, де всі вони вчотирьох на морі, три роки тому. Тоді Сергій усміхався, тримав Дашу на руках, а Мишко будував піщаний замок. Ганна думала, що та родина, можливо, була просто маренням.
Одного квітневого вечора вона зачинила ноутбук, підійшла до вікна і побачила, як запалилися ліхтарі у дворі. Даша вже спала, Мишко читав книгу під ковдрою із ліхтариком. Ганна тихо присіла на край його ліжка.
– Мамо, а тато тепер живе з бабусею назавжди? – Запитав Мишко, не підводячи очей.
– Так, – сказала Ганна. – Але це не означає, що ти його не побачиш. Він приїжджатиме.
– Він майже не приїжджає, – відповів хлопчик.
Ганна погладила сина по голові. Вона не знала, що сказати. Усередині не було ні агресії, ні болю – лише глуха порожнеча. Вона зрозуміла, що чоловік не хотів заощаджувати.
Він просто хотів повернутися в дитинство, де мама готує, пере і не ставить запитань. А її з дітьми він залишив за порогом цього нового, зручного для нього життя.
Вона встала, поправила ковдру у Михайла, вимкнула світло і сіла за кухонний стіл дописувати статтю. Завтра треба було внести оплату за квартиру, купити продукти та відвезти Дашу на щеплення. Грошей було обмаль, але Ганна знала, що впорається. У неї просто не було іншого вибору.
Вона більше ніколи не дзвонила Сергію. Він іноді надсилав короткі «як справи?», але вона відповідала однозначно і не чекала відповіді. За пів року він перестав писати.
Тієї зими Ганна вперше зустріла Новий рік без чоловіка. Вони з дітьми вбрали маленьку штучну ялинку, яку Мишко приніс зі школи, посмажили картоплю, подивилися старі мультфільми.
Коли годинник пробив опівніч, Ганна загадала бажання, щоб діти ніколи не знали тієї порожнечі, яку вона відчувала.
А вранці вона знову сіла за роботу, бо оренда, рахунки та життя не чекали. І Ганна знала, що тепер вона одна за все це відповідає…
Як вам вчинок чоловіка і батька? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!