– День народження – сумне свято, – зітхнула я.
– Чого так? – здивувалася сестра.
– Та ти сідай, – заклопотала я біля неї, – зараз все розповім.
Сестра пройшла, сіла на своє місце біля вікна і побачила магазинне печиво, що лежить у вазі.
– А де твоє? – Здивовано поцікавилася вона.
– Та не пекла я свого!
– А що так?
І я розповіла.
***
Чоловік мій Юра – столяр у меблевому цеху. Руки золоті, майстер рідкісний, – що там казати. Але любить добре погуляти зі своїми хлопцями. Не зловживає, але гарне застілля дуже поважає.
А готувати на всю чесну компанію доводиться, ясна річ, мені.
– Ти ж знаєш, Любо, я сама кухар, – говорила я, – весь день на роздачі… А вдома у мене виходить друга зміна, бо Юра любить, щоб на столі завжди було «по-людськи».
– Ох… – сказала Люба.
– Ох, – відповіла я.
– Втомилася я від каструль неймовірно. І надумала цього року зробити собі подарунок. Не сервіз, не парфуми в коробочці. Просто день народження без приготування.
Замовити щось простіше, сісти за стіл з гостями і не схоплюватися щохвилини «на роздачу».
– Я про це так Юрці і сказала, – продовжила я.
– А він що?
– А він покивав і, по-моєму, повз вуха все пропустив.
– Так воно завжди буває, – зауважила Люба.
Ось, справді, так!
***
За тиждень до дня народження чоловік мене приголомшив:
– Аллочко, я наших запросив.
– Куди? – Напружилася я.
– Та на днюху на твою!
Я здивовано подивилася на чоловіка. А він, анітрохи не бентежачись моєї реакції, продовжив:
– Всім цехом прийдуть тебе привітати.
– Та я ж їм ніхто, Юро! – Запротестовала я.
– Як це ніхто? Ти дружина моя рідна! Ну, слухай! Я їм твоє заливне обіцяв, пироги з капустою, ну, коротше, все, як ти вмієш. Зробиш, га?
Ось як… Запросив. Обіцяв. А мене запитати і забув?
– Юро, – обережно почала я. – Я не хочу….
– Та кинь ти! – засміявся чоловік. – Тобі ж на радість усе це. Ти ж без приготування жити не можеш.
Скажіть, будь ласка! Це що ж… Він за мене вирішив, що я без приготування жити не можу? Я рушник на гачок повісила і пішла у спальню, щоб не наговорити зайвого проти ночі.
А потім чую – він дзвонить дружку своєму нерозлучному, Семену:
– Семе, ти обов’язково приходь із Валентиною! У мене дружина таке заливне робить, язик проковтнеш!
Мені дуже захотілося вийти зі спальні та висловити чоловікові все, що я про нього думаю. Але я не стала.
– Даремно, – зауважила Люба.
– Даремно, – погодилася я.
***
Назавтра Юра склав меню. Сів навпроти мене і почав:
– Значить так. Заливне з судака, «Олів’є», оселедець під шубою, пироги з капустою, пироги з яблуком.
– Стривай-стривай, – зупинила його я, – це що, я все повинна готувати?
– Ну, не я ж! – Розвів він руками. – Так, далі … Курник, форшмак, відбивні …
– Відбивні… – повторила я.
– Ну і торт, звичайно, – закінчив нарешті чоловік. – Ти вже не підведи. Я сказав Семенові, що стіл буде царський.
– А нічого, що це мій день народження? – так і крутилося у мене на язиці.
Але вимовилося інше.
– Ну, раз обіцяв, то гаразд. Але давай тоді простіше щось, га? – запропонувала я. – Салатів там настругаю, картоплі насмажу…
Чоловік невдоволено глянув на мене.
– Ну от, починається… Ти чого? Я ж людям обіцяв! Ти мене перед усім цехом зганьбити хочеш? Прийдуть, а на столі салати та картопелька? Серйозно?
– Але…
– Ну, напружся разок, – попросив Юра, – заради мене.
Я погодилася, аби відстав.
– Даремно, – повторила Люба, – я б на твоєму місці йому таке влаштувала…
– Всі ми заднім розумом міцні, – відмахнулась я.
***
Ну ось, настав мій день народження. Я чекала, що Юрко мене поцілує, скаже добре слово… Але куди там!
– З днем народження! – Привітав він мене.
І до шафи кинувся. Там у нас гроші в конверті лежать, він туди здебільшого відкладає.
Дістав конверт, відрахував гроші, поклав переді мною.
– Ось, Аллочко, на продукти тобі. Їдь на ринок прямо зараз, бо прийдеш до шапочного розбору і не візьмеш нічого. До шостої постарайся встигнути стіл накрити, гаразд?
– Юро…
– З днюхою тебе, мая хороша, – повторив він і обійняв мене, – увечері привітаю до пуття, ніколи зараз, запізнююся, – і пішов працювати.
– Залишилась я сама. Гроші лежать, перелік лежить. І я раптом так розлютилася на нього…
– Нічого я не готуватиму! – гаркнула я в порожнечу. – І на ринок не поїду!
– О, правильно, – схвалила мою поведінку Люба, – ось це по-нашому! Ну а далі що? Як викрутилася?
– А зараз розповім.
***
– Я взяла телефон і замовила в кулінарії, що дешевше та простіше. Пельмені готові, курку гриль рум’яну, салат у пластиковому відерці, оселедець під шубою такий же, покупний, хліб нарізний, торт бісквітний, звичайнісінький.
– І за весь день до плити не підійшла. Підмивало мене, звичайно, що тут казати… Думала, може, хоч печива напечу, згладжу хоча б частково свою провину…
– Провину?! – обурилася Люба. – Яку ще провину?!
– Ну, як би… – зніяковіла я. – Все-таки ми з Юрою добре завжди жили, гріх скаржитися. Та ти й сама знаєш. Чоловік він добрий і простий. Ні разу не сказав мені поганого слова.
– Зате він їздив на тобі! – зауважила сестра, – а це набагато гірше.
– Ну, можливо, ти й маєш рацію. Та ти слухай далі.
***
– До шостої я місця собі не знаходила. Хвилювалася, у вікно виглядала. Думала: ну що буде… Скандал не скандал, але своє слово він обов’язково скаже.
– До шостої всі прийшли. Рівно, хвилина в хвилину.
– Прийшли Семен із дружиною своєю, з Валентиною, Віталька, та ще двоє з їхнього цеху. Усі з квітами, з пляшками, тупцюють у передпокої, гомонять. Юрко запросив їх до столу… та так і завмер на порозі.
– На столі – пельмені в мисках, курка у магазинній фользі, салати в тих же відерцях, в яких їх привезли, торт заводський. Ні заливного, ні пирога…
– Юрко розгубився. Так розгубився, що на нього жалко було дивитися.
– Алло, – промовив він, – а де… Де все?
– Що все? – Усміхнулася я.
– Де стіл?!
– Ось він, перед тобою, – я невинно закліпала віями. – А що? Щось не так?
Чоловік промовчав. А я запросила гостей до столу, а поки вони розсідалися, промовила:
–У мене сьогодні день народження.
– Вітаю! – Долинуло то звідти, то звідси.
– Дякую. Тридцять років я простояла біля плити на роботі та вдома. І ось вирішила собі подарунок зробити – відпочити, – я обвела поглядом стіл та посміхнулася.
– Це все, шановні гости, на гроші Юри куплено! Він вам стіл царський обіцяв? Ось він, – милуйтеся, їжте на здоров’я. А заливного немає, ви вже пробачте.
– Ну, почали їсти. Їли мовчки, бо хвалити… кого хвалити? Мене? Так нема за що. Юру? Тим більше нема за що! Так і їли мовчки.
– А потім гості потихеньку розходитися стали.
***
– Ну і що Юрко? – поцікавилася Люба. – Сильно образився?
– Ну а як же! Три дні зі мною взагалі не розмовляв.
Ми трохи помовчали.
– Ну а висновок він хоч зробив? – уточнила сестра.
– Та хто ж його знає, – зітхнула я.
– Як би там не було, а гостей Юра більше не кличе до нас. І не можу сказати, що я не рада цьому. Швидше навпаки.
– Ось тому й печиво магазинне, – пояснила я.
– А нічого так, смачно. Не твоє, звісно… Але, їсти можна. А ти правильно все зробила, – промовила Люба, – гарно його на місце поставила.
– А не занадто?
– Нормально! Знатиме, що ти можеш і збрикнути, – тож не буде до тебе гостей тягати раз-по-раз. А то, взяв моду, – він за столом, а ти на побігеньках! Молодець! Хвалю! Так тримати…
А ви що скажете з цього приводу? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!