— Вона цілий тиждень демонстративно поверталася спиною до трирічного онука й казала йому: “Іди звідси, я ж погана, по-твоєму!” — обурено ділилася Марина з подругою за чашкою чаю. — А дитина просто розмовляла уві сні й навіть не розуміла, за що на неї затаїли таку дорослу й дивну образу!
Надежда Петрівна завжди вважала себе жінкою виняткової душевної чутливості та витонченої інтуїції. У її затишній трикімнатній квартирі все було розкладено за суворими правилами: мереживні серветки на полірованих тумбочках, кришталеві вази, у яких ніколи не затримувався пил, та численні вазони з орхідеями.
Її син, Сергій, одружився з Мариною чотири роки тому. Стосунки між невісткою та свекрухою були цілком спокійними, вежливими, хо хоч і без особливої панібратської відвертості. Вони бачилися на сімейних святах, обмінювалися подарунками й дотримувалися тієї комфортної дистанції, яка дозволяє зберігати мир у родині.
Все змінилося, коли у Марини та Сергія народився маленький Максимко. Для Надежди Петрівни онук став головним центром усесвіту. Вона купувала йому найкращі комбінезончики, приносила дитячі пюре й прагнула брати активну участь у кожному кроці хлопчика.
Коли Максимкові виповнилося три роки, батьки вирішили зробити в своїй квартирі косметичний ремонт.
— Мамо, ми плануємо за вихідні переклеїти шпалери у вітальні й освіжити стелю, — мовив Сергій під час недільного обіду. — Щоб дитина не дихала фарбою та пилом, може, Максимко побуде у вас пару днів?
— Сергійку, про що ти питаєш?! — вигукнула Надежда Петрівна, сплеснувши долонями. — Та я тільки щаслива буду! Ми з Максимчиком чудово проведемо час. Я йому й кашки зварю, і казочки почитаємо, і в парк на гойдалки сходимо!
— Надеждо Петрівно, дякуємо вам велике, — долучилася до розмови Марина. — Тільки є один маленький момент. Максимко останнім часом іноді розмовляє уві сні. У нього буває сноходіння або нічні фантазії. Якщо йому насниться щось якраз емоційне, він може підхопитися, щось вигукнути або сісти на ліжку з розплющеними очима, хоча насправді він у цей момент міцно спить.
Надежда Петрівна лише легковажно відмахнулася від слів невістки:
— Ой, Мариночко, ну які там проблеми можуть бути у трирічної дитини? Це просто дитячі сни! Я ж виростила Сергія, невже я з власни онуком не впораюся? Не хвилюйтеся, робіть свій ремонт спокійно!
У п’ятницю ввечері Максимка з невеликою валіжкою та улюбленим плюшевим ведмедиком привезли до бабусі. Сергій ще раз нагадав про особливості нічного сну сина, але Надежда Петрівна лише впевнено усміхнулася й запевнила, що в її домі панує повна гармонія.
Перший день минув просто чудово. Надія Петрівна гуляла з онуком у парку, годувала його манною кашею з малиновим варенням, разом вони розглядали яскраві малюнки в книжках. Хлопчик був веселим, слухняним та грайливим.
Настала ніч. Надія Петрівна вклала Максимка у дитяче ліжечко, яке спеціально поставили в її спальні біля вікна. Дитина швидко заснула під тиху колискову.
Близько другої години ночі Надія Петрівна прокинулася від тихого шарудіння. Вона підняла голову й побачила, що Максимко сидить на ліжку. Його оченята були широко розплющені, він дивився кудись у куток кімнати, де висіла велика картина з пейзажем.
— Максимчику, сонечко, ти чого не спиш? — тихо й лагідно запитала бабуся, встаючи з ліжка та підходячи до онука. — Тобі щось наснилося? Ходи до бабусі, я тебе погладжу.
Вона простягнула до нього руки, намагаючись обійняти.
Проте хлопчик перебував у тому самому стані глибокого сноходіння, про який попереджала Марина. У своєму уявному світі дитина бачила абсолютно іншу картину — мабуть, якийсь яскравий дитячий сюжет про сірого вовка або казкового дракона з вечірнього мультфільму.
Коли Надія Петрівна нахилилася зовсім близько, Максимко раптом різко повернув до неї голову, подивився прямо їй в очі й на повний голос голосно вигукнув:
— Ні! Йди геть! Ти погана! Не чіпай мене!
Після цього він миттєво відкинувся назад на подушку, повернувся на бік, солодко потягнувся й занурився у глибокий, спокійний сон.
Надія Петрівна застигла над ліжечком. У кімнаті запанувала абсолютна тиша.
Для жінки, яка звикла до загальної поваги, компліментів та абсолютного визнання її педагогічних талантів, ці дитячі слова, сказані в нічній тиші, стали справжнім випробуванням. Вона не згадала про попередження Марини, не врахувала особливості дитячої фізіології та нічних снів. У її уяві сформувалася чітка, глибока й абсолютно доросла образа.
«Як це — “ти погана”? — думала Надія Петрівна, сидячи на краєчку свого ліжка й дивлячись у темряву. — Я йому й кашку, й іграшки, й у парк, а він мені — “йди геть”? Це ж хтось його так проти мене налаштував! Чиста правда, це все невістка йому вдома розказує!»
Ранок наступного дня розпочався зовсім не так радісно, як попередній.
Максимко прокинувся веселим, бадьорим і знову просив кашу з варенням. Він абсолютно нічого не пам’ятав про свій нічний сон.
— Бабусю, доброго ранку! Дай ведмедика! — белькотав хлопчик, підбігаючи до Надії Петрівни.
Проте Надія Петрівна зустріла онука абсолютно холодним, ображеним поглядом. Вона демонстративно склала руки на грудях, повернулася до нього спиною й мовила суворим, повчальним голосом:
— Іди звідси, Максимко. Грайся сам. Я ж погана, по-твоєму!
Трирічний хлопчик зупинився, кліпаючи оченятами. Він не розумів значення цих слів і просто подумав, що це така нова гра.
— Бабусю, ну ходи будувати вежу! — знову підійшов він і шарпнув її за край халата.
— Ні, не підходь до мене, — відповіла Надія Петрівна, відступаючи на крок і відштовхуючи його долоньку. — Ти ж уночі сказав, що я погана. От і йди до своєї доброї мами. А я до тебе більше не підійду.
Ця дивна сцена тривала весь день. Надія Петрівна готувала їжу, накривала на стіл, але робила це з таким мовчазним, демонстративним сумом, ніби онук вчинив якийсь серйозний проступки. Щоразу, коли дитина намагалася пригорнутися або показати свій малюнок, бабуся відверталася й повторювала одну й ту саму фразу: «Не треба, я ж погана».
У неділю ввечері по Максимка приїхали Сергій та Марина. Вони закінчили ремонт і сяяли від радості.
— Ну що, мамо, як ви тут провели час? — весело запитав Сергій, заходячи до передпокою з великим букетом квітів для матері. — Не бешкетував наш козак?
Надія Петрівна прийняла квіти з підкреслено стриманою посмішкою, підняла підборіддя й мовила:
— Дякую, Сергію. Все було чудово. Окрім того, що ваш син, виявляється, вже в три роки вміє казати людям правду в очі.
Марина здивовано переозирилася з чоловіком:
— Надеждо Петрівно, що ви маєте на увазі? Щось сталося?
— А те й сталося! — суворо промовила свекруха. — Вночі ваша дитина прокинулася, подивилася на мене з такою злості й закричала, що я погана і щоб я йшла геть! Я цілий день не могла до тями прийти! Це ж треба таке вигадати! Я до нього з всією душею, а він мені такі слова!
Марина спочатку здивовано витріщила очі, а потім мимовільно прикрила рот долонею, намагаючись стримати посмішку:
— Надеждо Петрівно, так ми ж вас попереджали! Він же спутав сон із реальністю! Він у цей момент міцно спав! Йому просто наснився якийсь сірий вовк або чудовисько з казки, а ви якраз підійшли й нахилилися! Він вас навіть не бачив!
— Е, ні, Мариночко! — заперечила Надія Петрівна. — Не треба перекладати все на сни! Очі у нього були абсолютно розплющені! Він дивився прямо на мене! Що у дитини на умі, те й на язиці! Мабуть, він від когось чує вдома такі слова про бабусю!
Сергій, почувши таку версію, не втримався й голосно розреготався:
— Мамо, ну ти що, серйозно?! Образилася на трирічну дитину за те, що їй наснився казочний персонаж?! Ти цілий день від нього відверталася?!
— Нічого смішного, Сергію! — ображено мовила Надія Петрівна. — Слова мають вагу! І дитина повинна відповідати за те, що каже!
— Мамо, йому три роки! Він через дві хвилини після тих слів вже про все забув і заснув далі! — намагався пояснити син. — Ти ж доросла, розумна жінка, невже ти справді вирішила пограти з онуком у молчанку й вимагати від нього вибачень за його власні сни?!
Марина, зрозумівши, що ситуація набуває абсолютно анекдотичного характеру, підійшла до свекрухи, взяла її за руку й м’яко мовила:
— Надеждо Петрівно, ми вас дуже любимо й поважаємо. Ви найкраща бабуся для Максимка. Але повірте нам, як батькам: діти в такому віці під час сноходіння можуть казати абсолютно будь-які фрази. Минулого тижня він татові сказав, що той — великий зелений крокодил, і вимагав віддати йому банани. То що, Сергію тепер теж треба було образитися й не розмовляти з сином тиждень?
Надія Петрівна застигла. Вона подивилася на сина, який посміхався, потім на невістку, у очах якої не було жодної агресії — лише щира доброзичливість та легкий гумор.
Потім вона перевела погляд на Максимка, який у передпокої захоплено намагався застебнути замочок на своїх маленьких кросівках.
До Надії Петрівни нарешті почало доходити все комічне й безглузде значення цієї ситуації. Вона уявила, як це виглядало збоку: доросла поважна жінка цілий день тікає від трирічного онука з вигуками «я погана».
Щоки свекрухи злегка зачервонілися, а на губах мимовільно з’явилася посмішка.
— Зелений крокодил, кажеш? — перепитала вона в Сергія.
— Найсправжнісінький! Ще й із бантиком! — засміявся син.
— Ех, діти-діти… — зітхнула Надія Петрівна, хітаючи головою. — Ну добре, переконали. Мабуть, я справді занадто близько до серця все бережу.
Вона нахилилася до онука, простягнула руки й лагідно мовила:
— Максимчику, ходи до бабусі, я тебе обійму перед дорогою.
Хлопчик радо підбіг, обняв її за шию своїми маленькими рученятами й весело сказав:
— Бабусю, ти добра! А каша з малиною була дуже смачна!
Після цього випадку Надія Петрівна стала набагато простіше ставитися до дитячих фантазій та нічних розмов. Ця історія стала головним анекдотом на всіх родинних святах, і щоразу, коли хтось згадував про «погану бабусю», Надія Петрівна лише весело сміялася разом із усіма, обіймаючи свого улюбленого онука.