— Мій справжній тато повертається, у суботу приїде на обід, — сказала Мар’яна і так дзвінко поставила чашку, що блюдце під нею жалібно брязнуло.
За столом якраз допивали чай із суничним варенням. Малий Олесь перестав гойдати ногою, випустив із пальців ложку і здивовано закліпав.
— Як це — справжній? У нас же дідусь Степан є. Він мені шпаківню майстрував.
— Дідусь Степан — то просто чоловік бабусі, — Мар’яна опустила очі й заходилася згортати зі скатертини крихти прямо в долоню. — А це мій рідний батько. Твій справжній дід. Його звати Леонід. Він довго жив далеко, а тепер от знайшов час провідати. Якраз на твій день народження потрапить, побачить, який ти виріс.
Слово «справжній» повисло в повітрі, як важка хмара перед літньою зливою. Ніхто нічого не перепитував, але всі відчули, як затерпло в кімнаті.
Галина повільно поклала виделку. Поклала обережно, без стуку, але від того спокою чомусь усім стало не по собі.
— Отакої, — промовила вона тим рівним, випробуваним роками голосом, яким колись оголошувала зупинки в приміському автобусі. — Тридцять років не озивався, листівочки до свята не прислав, а тепер на готову родину їде.
— Мамо, прошу тебе, не починай при дитині, — Мар’яна смикнула плечем.
— Та я й не починаю, доню. Я просто дивуюся, як швидко в людей пам’ять відбирає, коли хтось гарно пообіцяє.
Степан під столом торкнувся коліна дружини. Ледь помітно натиснув широкою, шорсткою долонею: облиш, мовляв, Галю, не треба гарячкувати, хлопець усе чує. А сам підвівся, усміхнувся широко й невимушено, ніби мова йшла про звичайного подорожнього:
— Та хай собі їде чоловік. Землі під ним не вбуде, тарілка борщу в хаті завжди знайдеться. Олесику, ходи лишень зі мною на ґанок. Там у нас під дашком дошка відійшла, цвях треба забити, поки сухий день стоїть.
Малий зіскочив з ослона миттєво. За дідом він пішов би хоч на край світу, аби тільки тримати в руках справжній дорослий молоток чи коробку зі старими гайками.
На ґанку Степан довго постукував дерев’яним бруском, міряв оком рівність дошки, робив вигляд, що страшенно зайнятий роботою. Руки його, звичні до керма, гайкових ключів і важкої залізяки, робили все самі собою, чітко й розмірено.
А от усередині, під старою фланелевою сорочкою, чомусь щеміло. Засіло там одне-єдине чуже слово: «справжній». Виходить, тридцять років поруч — то так собі, тимчасове, а справжній — отой, що десь ходив по білому світу.
— Дідусю, — Олесь смикнув його за кишеню безрукавки. — А як думаєш, мені на десять років куплять той двоколісний, синій, що в універмазі стоїть? Мама каже «побачимо», а «побачимо» — то завжди означає, що нічого не буде.
— «Побачимо» — це гарне слово, онучку, — відповів спокійно Степан, не відриваючи очей від дошки. — Головне, щоб ти кашу добре їв і старших слухав. Двоколісні коні слабких хлопців не люблять, у них така вдача.
Малий засміявся, застрибав на одній нозі й побіг до хати допивати свій узвар. А Степан ще довго стояв на порозі, дивився на стару грушу в садку, під якою вони з малим улітку ховалися від спеки. Десять років хлопчині виповнюється. Поважний вік, саме час учитися тримати рівновагу.
Щоб зрозуміти, чому цьому літньому, завжди спокійному чоловікові стало так сумно від одного простого слова, треба озирнутися далеко назад.
Леонід пішов із родини, коли Мар’янці ледь виповнилося п’ять рочків. Чоловік він був показний, нічого не скажеш: сорочки завжди випрасувані, чуб хвилястий, говорив гладко, наче з книжки читав, працював десь на базі постачання. Завжди мав ошатний вигляд і пахнув дорогим одеколоном.
Якось поїхав у відрядження до іншої області — та й не повернувся. Знайшов там іншу долю, простішу й заможнішу. Перший рік ще надсилав якісь копійки поштою, а потім і ті листи припинилися. Лишилися від батька тільки два вицвілих знімки в серванті та дитяча пам’ять, у якій він зберігся справжнім казковим паном.
Галина тоді важко працювала контролеркою на приміському маршруті, а Степан крутив кермо на тому ж старому жовтому автобусі. Він знав її давно, ще дівчам, та тоді посоромився підійти, не насмілився, а спритніший Леонід перехопив. Життя ж зробило велике коло і знову звело їх на одній дорозі.
Степан через дзеркало заднього огляду щодня бачив, як Галина працює. Бачив, що вона ніколи не сварилася зі старенькими бабусями, в яких не вистачало дрібних монет на квиток. Вона тихенько витягала зі своєї кишені мідяки й докладала до каси, а потім ті нестачі вираховували з її заробітку.
По тих мідяках за чужих людей Степан і зрозумів її серце. Не за русу косу і не за карі очі покохав, а за ту тиху жалісливість, якої багатьом бракує.
Сватався він довго, неспішно, як перебирають мотор перед далекою дорогою. Галина вагалася, боялася за доньку, бо чужа людина в хаті — то завжди випробування.
А Мар’янка зустріла його їжачком. Було їй тоді вже сім років, коли він уперше переступив їхній поріг із коробкою зефіру та великим альбомом для малювання. Дівчинка визирнула з-за материного фартуха, насупила брівки й твердо сказала:
— Ідіть звідси. Ви нам не потрібні.
Степан тоді не пішов, але й у душу дитині не силувався влізти. Він узагалі мав рідкісне терпіння. Розумів: до пораненого пташеняти не можна бігти з розкритими обіймами, треба просто не зачиняти вікна і насипати зерна.
Він лагодив у їхній хаті старі стільці, вставляв шибки, перекривав сарайчик руберойдом, возив восени мішки з картоплею на своєму старенькому авто. Робив усе мовчки, не чекаючи похвали чи подяки.
Коли Мар’янці було років одинадцять, Галина важко застудилася, злягла з високою гарячкою якраз у день шкільних батьківських зборів. Степан зібрався й пішов замість неї.
Удома дівчинка зчинила справжній бунт, тупотіла ніжками й кричала:
— Ви мені ніхто! Чого ви туди пішли соромити мене перед усіма?
Галина хотіла насварити доньку за невдячність, але Степан лише лагідно зупинив дружину рукою і сказав дівчинці тихо, без образи:
— Твоя правда, Мар’янко. Я тобі не тато, я просто дядько Степан. Дядьком Степаном і лишуся. Але вчителька казала, що ти дуже гарно вірші декламуєш, тебе похвалили. Я все в зошит записав, щоб мама пораділа, коли одужає.
Вона тоді грюкнула дверима своєї кімнати, але кричати перестала.
А перед тим, як їй мало виповнитися вісім років, трапилася історія з двоколісним велосипедом. Степан відкладав копійку до копійки кілька місяців, брав додаткові зміни на маршруті, ночами допомагав сусідам перебирати мотори. І привіз їй вишневий велосипед — новенький, блискучий, із дзвіночком на кермі.
Усі сусідські діти вже ганяли вулицею, а Мар’янка лише стояла біля паркана й дивилася, бо вчити її не було кому: мати з ранку до ночі на роботі, щоб прогодувати їх двох.
Степан викотив велосипед на подвір’я і сказав так буденно, ніби кликав нарвати вишень:
— Ходи, спробуємо. Я триматиму ззаду за сидіння, не впадеш.
Вона спершу відверталася, робила вигляд, що їй байдуже, але ж кермо так принадливо виблискувало проти сонця. Сіла несміливо, вчепилася в ручки пальцями аж до білого.
Він біг позаду, міцно тримав за багажник і повторював одне й те саме:
— Тисни на педалі, вперед дивися, не бійся! Я тримаю! Нікуди не відпущу, крути!
І на рівній доріжці тихенько розтиснув пальці. Вона поїхала сама. Вітер розвівав її кіски, коліщатка весело шелестіли по траві, і вона від захвату закричала на все подвір’я:
— Тату, дивись! Я сама їду, бачиш?!
А потім утямила, що саме сказала. Злякалася власного голосу, загальмувала обома ногами, кинула велосипед просто на землю й побігла ховатися в хату.
Цілий тиждень потому навіть очей на Степана не підводила, ніби він силоміць витягнув із неї те тепле слово. Більше вона його так ніколи не називала. Три десятки років минуло, а він пам’ятав ту мить так виразно, ніби це сталося вчора на світанку.
Життя котилося далі своєю чергою. Був випускний у школі, потім навчання в інституті, знайомство з майбутнім чоловіком. Коли Мар’яна виходила заміж, весілля робили скромне, але щире, у затишній їдальні біля парку.
Ведучий свята, молодий і балакучий хлопець, у розпал частування весело оголосив у мікрофон:
— А зараз просимо до слова найріднішу людину — батька нашої нареченої!
У залі на якусь мить настала повна тиша. Мар’яна підвелася у своїй білій сукні, поправила вельон і сказала абсолютно рівним, спокійним голосом:
— У мене немає батька. Мій батько далеко.
Ведучий зніяковів, швиденько перевів усе на жарт, музиканти вдарили по струнах, гості загули, виправляючи незручність.
Степан посидів ще хвилинку, щоб не привертати уваги, а тоді тихенько вислизнув на ґанок. Стояв там у темряві, вдихав прохолодне нічне повітря і дивився на вогні ліхтарів.
Галина вийшла за ним слідом, стала поруч, притулилася до плеча й тихо схлипнула. А він обійняв її за плечі й промовив лагідно:
— Не плач, Галюню. Я в цій родині — як запасне колесо під днищем машини. Лежу собі тихенько, їсти не прошу. А станеться якась біда на дорозі — без мене ніяк. Мар’яні видніше, хто в неї є. Головне, що ми знаємо правду.
До речі, на те весілля він майже рік збирав кошти, відмовляючи собі в усьому, навіть чоботи старі до дірок доношував. Усі заощадження віддав Галині, щоб вона передала доньці як материнське благословення. Мар’яна так і була переконана, що то все мамина турбота.
Коли народився малий Олесь, його тато, інженер-будівельник, був на далекому об’єкті, де саме здавали міст через річку, і ніяк не міг вирватися в перші дні.
Усю ніч під пологовим будинком простояв старенький фургончик Степана. Чоловік сидів у кабіні з термосом гарячого чаю, закутавшись у старий кожух, хоч його ніхто про це не просив. Він перший і побачив онука, коли стомлена чергова показала через вікно другого поверху маленький білий пакуночок.
Степан тоді стояв на снігу, махав рукою в грубій рукавиці й усміхався крізь сльози, витираючи рукавом запітніле скло машини.
Малий Олесь, щойно навчився белькотати, сам прикипів до нього всім серцем. Діти ж бо не питають свідоцтв про народження чи записів у книгах. Для хлопчика він був просто «дідусь», без жодних додавань.
Мар’яна спершу пробувала виправляти малого: «Кажи — дідусь Степан…», але дитина вперто стояла на своєму. Отак і жили роками в одній хаті: онук кликав його дідусем, а донька — дядьком Степаном.
У четвер увечері Мар’яна забігла до батьківської хати збентежена:
— Дядьку Степане, ви б не могли виручити в суботу вранці? Батько об одинадцятій прибуває на станцію. Чоловік мій тільки надвечір із відрядження добереться, а мені треба стіл накривати, пироги в печі стоять, та й Олеся самого не лишиш. Зустрінете машиною?
— Та чого ж не зустріти, — кивнув Степан. — Зустріну. А як я його впізнаю серед людей?
— Я картку стару знайду, покажу. Хоча ви його й так помітите, він… показний чоловік.
Картка не знадобилася. На пероні біля вагонів Степан упізнав його одразу.
Серед пасажирів повільно ступав високий сивий добродій у світлому добротному пальті, тримаючи в руці дорогу валізу зі зручною ручкою. Ступав так упевнено й неквапливо, як ходять люди, цілковито переконані, що світ навколо створений для їхньої зручності.
Він зупинився, оглянув людей поверх капелюхів. Степан підійшов ближче, торкнувся кашкета:
— Доброго дня. Леонід? Я Степан, приїхав забрати вас. Мар’яна попросила.
— А-а, — Леонід зміряв його швидким, звичним поглядом, яким оцінюють якість товару на складі. — Чоловік Галини. Ну, здоров будь. Добре, що приїхав, не люблю громадського транспорту.
У машині гість умостився по-панськи: відсунув пасажирське сидіння назад до краю, поклав лікоть на дверцята, озирнув стареньку панель приладів.
— Шоферуєш досі, значить, — мовив він поблажливо. — Ну, теж робота, хтось же має крутити колеса. А я, брате, все життя розумом заробляв, на керівних посадах, біля людей і біля діла. Зараз от на заслуженому відпочинку… Скажи-но мені, а в Мар’яни хата простора? На скільки кімнат?
— Гарна оселя, — відповів Степан, пильно стежачи за вибоїнами на дорозі. — Вони з чоловіком самі збудували, просторо, усім місця вистачає.
— А зять ким служить?
— Будівничий він. Мости зводить, греблі укріплює. Серйозний чоловік, роботящий.
— Це правильно, що інженер, — кивнув Леонід так, ніби сам благословляв цей шлюб. — Бо в мене там, розумієш, ще син є від другого шлюбу. Усе йому віддав, вивчив, на ноги поставив, а він навіть на свята не зателефонує. Дружина друга відійшла у вічність кілька років тому, лишився сам… Та що я тобі розповідаю, ти людина стороння, тобі чужі клопоти ні до чого.
— Чому ж, — тихо озвався Степан. — Слухаю.
— Та нема чого слухати. Я чоловік простий: де затишно, там і притулок. Усе життя так жив, і гріх скаржитися. До дочки от вирішив навідатися. Рідна кров — вона не водиця, завжди своє візьме і до рідного порога приведе.
Степан промовчав. Долоні його міцно тримали кермо. Він тримав стару машину на дорозі й одночасно тримав себе самого в руках, а стримати серце часом буває куди важче, ніж автомобіль на слизькому повороті.
У суботу в хаті Мар’яни було святково й гамірно. Пахло свіжоспеченим хлібом, тушкованим м’ясом із чорносливом і ваніллю від святкового пирога.
Олесь сидів на покуті, як справжній іменинник, поруч примостився батько, який таки встиг доїхати до обіду. Мар’яна клопоталася біля печі, носила тарілки, Галина різала пиріг із таким виразом обличчя, ніби тримала на плечах важке коромисло — мовчки, терпляче, з усіх сил стримуючи себе.
Леонід зайняв найзручніше місце посередині столу. Він почувався володарем становища.
— Ну що ж, шановні, — він підвівся з келихом у руці, підтягнувся і став наче ще вищим. — Мій перший тост — за поклик роду! Скільки б зим не минуло, скільки б доріг не розійшлося, а коріння тягне до своїх. За тебе, Богданчику! Рости дужим, шануй батьків.
— Я Олесь, — тихо, але виразно виправив хлопчик.
— Олесь, звісно, Олесь! То я просто задумався про своє, старість не радість, — Леонід анітрохи не зніяковів і витягнув із кишені гарного конверта. — Тримай, козаче. Купиш собі все, що душа забажає. Зараз же часи інші, краще папірцями дарувати, щоб не схибити зі смаком.
— Красно дякую, — ввічливо відповів малий і поклав конверт біля тарілки, навіть не зазирнувши всередину.
— А це тобі, донечко, — Леонід із пафосом дістав велику ошатну коробку цукерок, перев’язану золотавою стрічкою. — Твої улюблені, зі смаженим лісовим горіхом. Ти ж ізмалечку за тими горіхами трусилася, пам’ятаю, з рук не випустиш, поки всі не вибереш.
У хаті на мить стало зовсім тихо, тільки годинник на стіні цокав своє неквапливе мірило. Мар’яна на силу всміхнулася самим краєчком губ:
— Дякую, тату.
— То ти сам, Леоніде, ті горіхи полюбляв, — раптом глухо озвалася Галина, навіть не підводячи очей від розкладених ложок. — А в Мар’янки від них із самого дитинства все обличчя висипало червоними плямами. Лікарі суворо наказали навіть на поріг їх не пускати.
— Та невже? — Леонід безтурботно махнув долонею і голосно зареготав. — Бач, забулося вже за стільки літ. Зять з’їсть, йому для розумової праці горіхи дуже помічні будуть!
Він сміявся сам, розкотисто й самовпевнено, але за столом його ніхто не підтримав.
Степан у цей час тихенько підвівся і вийшов у сіни. Через хвилину двері рипнули знову, і він закотив до кімнати справжнє диво — синій двоколісний велосипед. На кермі виблискував дзвіночок, рама світилася свіжою фарбою, а на багажнику був акуратно прив’язаний невеличкий насос і сумочка з ключами.
Олесь аж подих затамував. Очі в малого спалахнули, як два вогники:
— Дідусю!.. Це мені?! Справжній дорослий?!
— Тобі, хлопче, кому ж іще, — лагідно мовив Степан. — Ми ж домовлялися: хто старших слухає, той на коні їздить. Ходи на подвір’я, випробуємо його на нашій доріжці, поки сонце високо.
Уся родина висипала на ґанок, спостерігати. На рівній стежці поміж яблунями Степан міцно тримав велосипед за сидіння, біг поруч трохи вайлуватою ходою немолодої людини і звично повторював:
— Тримай кермо просто! Не озирайся назад, дивися вперед! Я поруч, я тримаю!
Мар’яна стояла на східцях, притиснувши долоню до грудей, і дивилася, як син уперше ловить рівновагу, вирівнює переднє колесо і мчить усе впевненіше, а Степан біжить позаду, розчепіривши руки, ладний щомиті підхопити малого, якщо той похитнеться.
Коли захекані дід з онуком повернулися до хати, щасливий малий відразу кинувся мити руки, вихваляючись, як він майже перегнав сусідського собаку.
Мар’яна підійшла до столу, налила у склянку води, поглянула просто у вічі Леоніду й несподівано запитала:
— Тату… А пам’ятаєш, як ти вчив мене їздити на велосипеді? Мені тоді якраз вісім було. Ти тримав ззаду, я боялася впасти, плакала, а ти все біг і гукав: «Я тримаю, доню, не бійся»… Я цей спогад усе життя берегла, як найдорожче, що в мене лишилося від дитинства.
Леонід у цей час саме відкушував великий шматок пирога. Він пережував, неспішно витер губи полотняною серветкою і щиро, абсолютно простодушно промовив:
— Та що ти вигадуєш, Мар’яночко. Який велосипед? Я ж поїхав звідси, коли тобі п’яти рочків не було, ти ще під стіл пішки ходила. То, певно, отой твій… — він недбало хитнув головою в бік Степана, — Степан тебе вчив. Та й яка різниця, хто там ззаду бігав? Головне ж, що поїхала, он яка господиня виросла!
І знову задоволено всміхнувся, потягнувшись за узваром.
У кімнаті запала така тиша, що було чути, як бджола б’ється у шибку. Малий Олесь під столом тихенько торкався новенького дзвіночка, і той ледь чутно дзенькав у відповідь.
Мар’яна стояла нерухомо, дивилася на свої долоні й мовчала. Наче весь той гарний, вигаданий за тридцять років образ раптом розсипався на порох від одного випадкового слова. Усе найтепліше, що вона приписувала далекому рідному батькові, виявилося турботою зовсім іншої людини.
— Справді, — ледь чутно вимовила вона. — Яка різниця, хто тримав.
Вона розвернулася і вийшла до літньої кухні, вдаючи, що треба перевірити чайник, який давно вже зняли з вогню.
Леонід поїхав у понеділок уранці, набагато раніше, ніж погрожував залишитися. За сніданком він був неуважний, раз у раз поглядав на годинник, а потім поважно сказав:
— Я ж чому їхав сюди, Мар’яно… Думав, може, оселюся десь неподалік, винайму куток, допомагатиму онука до школи водити. Але бачу — у вас тут свій лад, усе влаштовано без мене. Та й мені на старості важко звикати до нового місця, там у мене товариші, лікарі знайомі. Поїду я. Справ багато чекає.
— Звісно, тату, — спокійно відповіла Мар’яна, збираючи зі столу посуд. — Справи — то важлива річ.
Вона навіть не спробувала його вмовляти. І сама здивувалася, з якою дивовижною легкістю відпустила його з хати і зі свого серця.
На станцію його знову віз Степан — більше не було кому. Дорогою Леонід розмірковував про те, як подорожчали квитки, як змінилися часи і які невдячні пішли діти.
Уже на пероні, взявшись за ручку своєї ошатної валізи, він раптом зупинився, озирнувся і повчально сказав:
— Ти вже там, Степане… доглядай за моїми. Не залишай без ока.
— За своїми догляну, — спокійно відповів Степан, дивлячись йому просто в очі. — За своїми завжди доглядав і далі доглядатиму, не турбуйся.
Леонід уважно подивився на нього, наче намагався щось зрозуміти, але так і не зміг. Кивнув сухо і пішов до свого вагона з тією ж неквапливою поставою людини, яка вважає себе подарунком для цього світу.
Увечері того ж дня Мар’яна прийшла до материнської хати. Довго сиділа за круглим столом, водила пальцем по візерунку клейонки і нарешті тихо запитала:
— Мамо… Чому ти ніколи мені нічого про нього не розповідала? Жодного лихого слова не сказала. Я ж усе життя думала, що він у мене особливий, вигадала собі казку, ображалася на вас зі Степаном… А ти мовчала.
Галина стояла біля мисника, складала вимиті тарілки стопкою — повільно, обережно, одна до одної:
— А що я мала казати, доню? Батька брудом поливати — то тільки твою дитячу душу ятрити. Ти ж наполовину з нього складаєшся. Думала: виростеш розумною — сама все своїми очима побачиш і зрозумієш. Он якою славною жінкою стала. Значить, недарма терпіла й мовчала.
Вона зупинилася, зітхнула і тихо додала:
— А пам’ятаєш ту вишивану блузку й намисто, що тобі на випускний вечір справили? Думаєш, я зі своєї копійчаної зарплати на них зібрала?.. Ех, та що тепер рахувати давні дні.
Мар’яна сиділа, схиливши голову, а перед її очима одне за одним виринали призабуті спогади, ніби старі фотографії з родинного альбому.
Ось їй чотирнадцять, у неї страшенно розболівся живіт серед ночі, вона ледь дихає, плаче від болю. І чиїсь міцні, шкарубкі руки обережно загортають її в теплу ковдру, виносять через темний двір до машини, а від тих рук пахне бензином, милом і серцевими краплями…
Ось її перший дзвоник у випускному класі. Попереду стоять нарядні мами з пишними букетами, а біля самісіньких шкільних воріт, трохи осторонь, тихо стоїть дядько Степан у своєму єдиному вихідному костюмі й несміливо махає їй рукою, щоб підбадьорити…
Ось темна зимова ніч біля пологового будинку, коли надворі завивала хуртовина, а під вікнами до самого ранку блимали жовті фари старого знайомого фургончика…
У кожному її кроці, у кожній важкій годині поруч завжди був він. Непомітний, як те надійне колесо, про яке ніхто не згадує, поки дорога стелиться гладко й без перешкод.
У середу по обіді біля старих майстерень пахло розігрітим на сонці залізом, сухою травою і липовим цвітом.
Степан закріпив колесо від синього велосипеда у саморобні дерев’яні лещата і неспішно підтягував спиці маленьким ключем. Олесь уже встиг перевірити його на міцність біля річки, трохи скривив обід, як годиться справжньому випробувачу. Колесо тихо поскрипувало, ключ розмірено клацав.
Мар’яна підійшла несміливо, зупинилася в затінку біля воріт, де її не було видно, трохи помовчала, а тоді промовила:
— Я вам холодного узвару принесла. З льоху, прохолодний ще.
— О, — відгукнувся Степан, не підводячи голови від роботи. — Це діло добре. Постав он там на лаві, у холодку, я зараз докручу останню спицю й скуштую.
Вона не пішла до лави. Підійшла ближче, сіла поруч на перекинутий дерев’яний ящик — точнісінько так, як сідала колись у далекому дитинстві, роблячи вигляд, ніби їй зовсім не цікаво дивитися на інструменти.
Помовчали трохи. Колесо крутилося рівно, метал тихенько видзвонював.
— Потримати вам колесо? — несміливо запитала вона.
— Потримай, доню, — легко відповів він і посунувся на краю лави. — Отут ізбоку візьмися двома пальцями, щоб не збивалося.
Вона вхопилася за гладкий обід обома руками. Так вони й сиділи у напівтемряві старої майстерні: він зосереджено підтягував кожну деталь, вона тримала, а за воротами теплий літній вітер колихав гілки старої яблуні.
— Тату… — мовила вона раптом посеред тієї затишної робочої тиші. Сказала просто, спокійно й буденно, ніби просила подати шматок хліба до обіду. — Ви ж у неділю до нас прийдете на пироги? Олесь без вас тепер нізащо на вулицю не вийде, каже, треба, щоб дідусь обов’язково контролював швидкість.
Маленький залізний ключик вислизнув із пальців Степана і дзвінко вдарився об підлогу. Чоловік повільно нахилився, підняв його, потер об рукав своєї старої сорочки, дмухнув на різьблення.
А коли заговорив, голос його звучав зовсім рівно, тільки став трохи глухішим, як мотор на крутому підйомі:
— Прийду, дитино. Куди ж я від вас подінуся.
Вони ще посиділи над тим колесом кілька хвилин. Нічого більше не говорили, бо бувають у житті такі миті, коли зайві слова тільки заважають порозумінню, як перетягнута до скреготу гайка на тонкій різьбі.
— Шкода тільки, скільки років згаяно марно… — тихо зітхнула Мар’яна, дивлячись на свої руки. — Чуєте, дядьку Сте… — вона затнулася на півслові, прикрила обличчя долонею і крізь сльози стиха засміялася: — Оце так звичка. Тридцять років язик ламала, тепер заново треба вчитися правильних слів.
— А ти не бідкайся і не озирайся назад, — Степан крутанув рукою відремонтоване колесо, і воно закрутилося рівно-рівно, плавно розсікаючи повітря, без найменшого коливання. — Дорога до порога була неблизька, це правда. Але ж бачиш — таки дісталися додому. Я ж тобі колись казав: крути педалі й не бійся. Я тримаю.
Як часто ми все життя шукаємо ідеали десь далеко за обрієм, захоплюємося красивими словами й обіцянками тих, хто з’являється на свята, і зовсім не помічаємо тих, хто щодня мовчки стоїть за нашою спиною, готовий підставити плече в будь-яку негоду?