Віра Василівна вийшла на заслужений відпочинок. На пенсії вона була вже близько п’яти років, а тепер остаточно пішла з роботи. Влаштувала невелике свято для колег.
Початок осені. Онуки поїхали, город прибраний, урожай у льоху та холодильнику. Попереду справжній відпочинок.
Віра Василівна сиділа за столом і дивилася у вікно. Осінь, дощ мрячить уже на перший день. Втомилася.
Все літо було розписане. Червень – діти старшої дочки, липень – хлопчики сина, серпень – наймолодші з батьками, діти молодшої дочки. Наступного літа мінялися, домовлялися.
У кожного з дітей Віри Василівни по дві дитини. У старших онуків вже свої діти, от і з ними вони вже приїжджають. Галас, гомін, крики. Нескінченні прибирання та прання.
Влітку Віра відпочивала лише на роботі. Відволікалася. Але повертаючись додому, бралася за городні справи. Внукам та правнукам потрібні свіжі овочі.
Добре, що воду для поливання городу не треба було тягати відрами. Покійний чоловік зробив, потурбувався. Звичайно, все вимагало ремонту, заміни, але все ще працювало.
Віра Василівна дивилася у вікно, нікуди не поспішала. Тиша. Справ майже немає, якщо не вважати, що після гостей треба повністю перемити будинок, перепрати фіранки. Але не сьогодні.
Вона глянула на портрет покійного чоловіка. Один він їй завжди допомагав, шкодував. Діти все вирішували самі. Коли приїхати, кому, на скільки.
Начебто й допомагали, але за літо втома збиралася, як снігова куля. Усі вважали, що допомагають бабусі. Вона ж одна! Їй підтримка потрібна.
– Втомишся – гони всіх, – казав їй раніше чоловік.
А як усіх гнати? Усі рідні, всі свої. Втомилася від усіх. А може, не варто всіх гнати, просто самій поїхати відпочити.
Взимку Віру мало турбували. Приїжджали лише діти, привітати з новим роком. Потім із жіночим днем. Звичайно, всі дзвонили, дізнавалися, цікавилися. Приїхали і на травневі свята.
– Мамо, цього року розпочнемо з молодших, а потім ми ще не вирішили. Першого червня вони в тебе. Дочекалися.
– Ви заїжджайте, розташовуйтеся, а я вирішила на все літо поїхати до сестри. Вона мене давно кличе. Раніше робота заважала, а тепер на пенсії.
– Вона там теж одна лишилася. Ми разом вирішимо, як відпочити. Ймовірно, навіть на море поїдемо. Я відкладала всю зиму.
– На море? До сестри? У тебе є гроші кудись їхати? А як же ми? Як овочі свіжі?
– Ще не пізно. Насіння на вікні. Де і що росло – знають усі. Нехай це буде ваша спільна дача.
– Ти хочеш витратити гроші на море, на сестру, а як же онуки, правнуки? Ти завжди збирала для них, на подарунки на солодощі.
– А я маю право жити для себе, відпочивати та подорожувати! Я багато років нікуди не їздила.
– Ти вже не в тому віці!
Усі говорили, перебивали одне одного, кивали головою на знак згоди. Ніхто не став на бік Віри Василівни.
– Ти позбавляєш нас літа!
– Я не позбавляю вас літа, я намагаюся відпочити сама! Ви можете приїхати, можете не їхати, – вибір за вами. Із городом вирішувати все вам. Дрібний ремонт також вирішувати вам. До зими повернуся. Сподіваюся, будинок буде в повному порядку.
– Ти не можеш покинути будинок, та усіх нас!
– Я не кидаю, я їду відпочивати! Не можна?
– Можна, але ж ти відпочиваєш, ти й так на пенсії. Всю зиму відпочивала, навіть більше. Ти ж онуків не бачила з минулого літа!
– Не бачила, але сьогодні всі тут. Усіх бачу. Вирішуйте з городом. Я залишу список необхідних справ. Залишу рецепти маринування та салатів, компотів. Та й без цього повинні впоратися, зараз все є в інтернеті. Варення зваріть самі, там нічого складного немає.
– У лазні час міняти підлогу. Дах тече, правий кут над верандою. – Теплиця нахилилася, кут повело. – На другій теплиці кватирка погано тримається. – Кабель від антени треба закріпити, бо матиляється.
Список був довгий, але все вирішуване. Деякі справи на п’ять хвилин. Згоди дітей та онуків Віра не отримала, але поїхала.
***
Сестра зраділа її приїзду. Сама вибратися нікуди не могла. Одна їздити не любила, губилася, лякалася. Разом вони з’їздили в санаторій, не море, – їм дуже сподобалося. Просто відпочивали. Просто гуляли.
– Я вже давно без городу живу, одній багато не треба. – сказала Вірі сестра. – Дітей попередила. Якщо їм треба, то хай самі все роблять.
– Ось і я так само.
– Отак і житимемо. Наступного літа повторимо нашу відпустку! Годі всім догоджати! Скільки нам Бог відміряв, – все лише наше…
Як ви вважаєте, слушно вчинила бабуся, чи перегнула палицю? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!