Звичайна п’ятниця. Обідня перерва. Вероніка саме закінчувала їсти, коли задзвонив телефон. На екрані висвітлився номер сусідки знизу – Людмили.
Вероніка здивувалася: та дзвонила рідко, зазвичай вони зустрічалися на сходовому майданчику та обмінювалися парою фраз про погоду та комунальні платежі.
– Вероніко, ти мене топиш, – без передмов заявила Людмила. Голос її звучав напружено, майже злякано.
Вероніка завмерла, не донісши виделку до рота.
– Як топлю? Що ти маєш на увазі?
– Вода зі стелі ллється! Прямо струмком! Я відра та тази по всій квартирі поставила, але вони вже повні. Ти що, забула зачинити кран?
– Я на роботі, – розгублено відповіла Вероніка. – Нічого я не забула. Зараз приїду.
Вона відключилася і кілька секунд сиділа нерухомо, намагаючись зрозуміти почуте. Потім схопилася, взяла сумку та побігла до начальника відпрошуватись.
До будинку вона дісталася напрочуд швидко – заторів у цей час дня ще не було. Всю дорогу Вероніка вмовляла себе, що нічого страшного не сталося, що, мабуть, воду вже перекрили. Але передчуття говорило про протилежне.
Коли вона відчинила двері своєї квартири, ноги підкосилися. Натяжна стеля в коридорі провисла майже на метр – величезний міхур, що коливався, наповнений водою, загрозливо нависав над головою. Здавалося, ще мить – і він звалиться, обрушивши на Вероніку десятки літрів води.
Вона протиснулася повз нього на кухню, притискаючись до стіни, і завмерла на порозі. Тут все було ще гірше. Натяжна стеля не витримала – її зірвало, і вода хлюпала прямо з бетонного перекриття. Зверху продовжувало литися.
– Людо! – крикнула Вероніка, почувши кроки на сходовому майданчику. – Це не в мене! Біжімо нагору!
Людмила, невисока повна жінка років сорока, вже стояла у дверях із перекошеним від жаху обличчям.
– Як не в тебе? А в кого?
– У Раїси Павлівни, більше ні в кого. П’ятий поверх.
Вони збігли сходами, перестрибуючи через дві. Двері квартири на п’ятому поверсі були зачинені. Вероніка почала дзвонити – довго, наполегливо. За дверима стояла тиша, тільки десь у глибині квартири лунав шум води.
– Може вона там? Може їй погано? – Прошепотіла Людмила.
Вероніка приклала вухо до дверей. Раїсі Павлівні було вісімдесят дев’ять. Вона майже не виходила із квартири
. Разів зо два на тиждень до неї приїжджала онука – господиня квартири. Що, якщо старенькій стало погано? Що, коли вона впала? Що, якщо…
– Викликай аварійку, – сказала Вероніка Людмилі. – І поліцію. Потрібно розкривати.
– Аварійку вже викликала.
Аварійна бригада приїхала за двадцять хвилин. На той час на майданчику зібралися майже всі сусіди. Говорили пошепки, поглядаючи на замкнені двері. У когось знайшовся телефон онуки, їй одразу ж зателефонували.
Слюсар перекрив воду у підвалі. Стало тихо. Тільки краплі продовжували падати десь у глибині квартири Раїси Павлівни.
Двері відчинили. Раїса Павлівна лежала на підлозі у ванній кімнаті. Жива. Слава богу, жива. Лікарі швидкої, які приїхали разом із поліцією, сказали, що у неї стався напад, вона впала і не могла встати.
Пролежала майже добу. А кран у ванній залишився відчиненим – вода лилася весь цей час.
Бабушку відвезли в лікарню. Внучка, яка на той час з’явилася, поїхала з нею. Сусіди розійшлися по квартирах. Вероніка спустилася до себе і лише тоді дозволила собі заплакати.
Стеля в коридорі теж звалилася. Кухня була залита – вода стояла на підлозі, просочила стіни, меблі, фіранки. Електрика вийшла з ладу. І в усьому цьому треба було розбиратися.
Втішало одне, що у Вероніки була страховка. Вона оформила її після другого потопу – не тому, що була такою передбачливою, просто Раїса Павлівна топила її вже втретє. Перші два рази обійшлися малим: мокрі плями на стелі, розмоклий ламінат. Але зараз…
Вероніка сіла на табуретку посеред кухні, серед калюж, і дістала телефон. Треба було дзвонити рідним. Однією їй за два вихідні не впоратися.
Першою вона набрала сестру Наталю. Гудки тривали довго.
– Ніко? Привіт. Щось сталося?
– Наташо, у мене потоп. Сильний. Стелі впали, кухню треба розбирати. Ти не могла б приїхати у вихідні? Допомогти?
Пауза.
– Ой, Ніка, ну ти ж знаєш, у нас з Льошою все розписано. У суботу у дітей секції, у неділю до батьків на дачу їдемо. Може, наступних вихідних?
– У наступні буде пізно, – тихо сказала Вероніка.
– Ну, вибач. Я справді не можу.
Наступним був Антон, двоюрідний брат, електрик. Він би точно допоміг із проводкою.
– Антоша, привіт. У мене біда – сусідка згори затопила. Все залито, електрика під питанням. Ти не міг би вибратися на вихідні? Хоча б розетки подивитися?
– Ніко, я б радий, але в мене справ повно. Усе вже сплановано. Може, у будні заскочу?
– У будні я на роботі.
– Тоді не знаю. Тримайся там.
Його дружина Ольга також відмовилася.
І батьки не змогли. У мами – дача, у тата – тиск. Вони співчували, охали, – на цьому все закінчилося.
Вероніка сиділа з телефоном у руці і відчувала, як усередині росте холодна, важка порожнеча. Вона завжди приходила на допомогу. Завжди!
Саме їй дзвонили, коли треба було забрати дитину із садка. Саме вона сиділа з лежачою бабусею Антона, коли їм треба було виїхати.
Саме вона допомагала мамі з прополкою, Наталі – з ремонтом, а Ользі – оплачувала путівку до табору для її сина. Вона ніколи не відмовляла! Жодного разу!
А тепер…
Вона набрала номер Римми, своєї подруги. Просто тому, що більше дзвонити було нікому.
– Риммо, привіт. Вибач, що турбую. В мене потоп. Все залито. Я не знаю, що робити.
– Чекай. Я за годину буду, – коротко відповіла Римма.
Вона приїхала за сорок хвилин. У руках – сумка з ганчірками та гумовими рукавичками. Мовчки оглянула кухню, свиснула і взялася за справу.
– Так, спочатку зробимо десяток фотографій, потім займемося прибиранням. Воду збираємо, речі виносимо, – командувала вона. – Де ще в тебе ганчірки? Ага. Давай, не стій, рухайся.
Вони працювали цілий вечір. Виносили кухонні шафки, збирали воду, знімали залишки стелі. До ночі кухня була більш-менш розчищена.
– Завтра продовжимо, – сказала Римма, лягаючи спати на дивані в кімнаті, яку вода не торкнулася.
У суботу вони розбирали шафи, сушили стіни, зателефонували в страхову агенцію. У неділю займалися проводкою. В
икликали електрика із фірми «Чоловік на годину». Римма, не розбираючись в електриці, допомагала чим могла: тримала ліхтарик, подавала інструменти, підбадьорювала Вероніку.
– А що Антон не приїхав? – спитала вона ввечері, коли вони сиділи біля підвіконня в спорожнілій кухні і їли піцу. – Він же електрик. Хоча б із розетками та світильниками допоміг розібратися.
– Сказав, що справ багато, – відповіла Вероніка. – Усі вихідні вже спланував.
– А Наталя та Ольга?
– Теж зайняті.
Римма відставила чашку і подивилася на подругу.
– Зрозуміло. А ти до них по першому дзвінку у будь-який час біжиш. Усі свої справи відкладаєш. Чого ж ти їм це не нагадала?
– Думаєш, допомогло б? – посміхнулася Вероніка.
– Ну, може, хоч би совість прокинулася… – Римма похитала головою. – Хоча, яка тут совість!
Вона помовчала, потім додала:
– Тепер ти можеш зробити висновки.
Вероніка нічого не відповіла. Слова Римми палили своєю простотою та справедливістю. Вона пригадала, як кинула всі справи, коли Наталя зателефонувала і попросила посидіти з дітьми, бо мала квитки в театр.
Як скасувала зустріч із друзями, коли Льоша попросив допомогти перевезти меблі. Як віддала останні гроші, коли у Ольги не вистачало грошей на путівку.
Вона завжди думала, що так і має бути. Сім’я – значить треба допомогти, і якщо не вона, то хто?
А тепер…
Римма поїхала у неділю ввечері. Квартира була в відносному порядку: вода прибрана, стіни сохнуть, меблі з кухні винесені. Мав бути ще місяць ремонту, але найстрашніше було позаду.
Ремонт Вероніка робила сама. Наймала робітників, вибирала матеріали, лаялася з бригадиром. Римма іноді з’являлася, аби допомогти. Родичі не дзвонили. Жодного разу за місяць.
Вона й не чекала. Вже не чекала.
Коли квартира нарешті набула колишнього вигляду – свіжі шпалери, нова натяжна стеля, сяюча кухня – Вероніка сіла на стілець і озирнулася. Було гарно. І тихо. Так тихо, як ніколи.
Телефон задзвонив у суботу вранці. Наталя.
– Ніко, привіт! Ну, як ти? Впоралася?
– Впоралася, – відповіла Вероніка.
– Ну й добре! Слухай, ми з Льошею до тебе цієї суботи заїдемо. На ремонт твій помилуємося, та й дітей тобі на пару годин залишимо – хочемо в торговий центр з’їздити, Льоші зимову куртку купити.
Вероніка заплющила очі. Усередині щось стиснулося – звичне, знайоме. Вона майже почула свій голос: «Звичайно, приходьте. Я посиджу».
Але натомість сказала:
– У мене, Наташо, на вихідні свої плани. Тож на мене не розраховуйте.
Довга тиша в слухавці.. Приголомшлива.
– Що? Які плани?
– Свої!
– Ніко, ти що, образилася? Ну, вибач, ми справді не могли тоді приїхати. А в нас…
– Я знаю, – перервала Вероніка. – У вас завжди є причини. У всіх. Але тепер в мене теж є причини. Свої.
Вона поклала слухавку.
Потім були ще дзвінки. Антон дзвонив, Ольга, навіть батьки. Всі дивувалися, ображалися, намагалися тиснути на сумління. Вероніка вислуховувала, кивала – і відмовляла. Спокійно, ввічливо, твердо.
І нічого! Звикли.
А Вероніка, сидячи одного вечора з книгою, раптом зрозуміла, що вперше за довгий час нікуди не поспішає. Нікому не допомагає. Нікого не рятує.
Вона подивилася на годинник. Сьома вечора. Субота. Зазвичай у цей час вона або сиділа з чужими дітьми, або розбирала полиці в чужій коморі, або купувала продукти до «сімейного» обіду.
А зараз просто сиділа та читала, – краса ж! Це було… чудово.
Вероніка посміхнулася і перевернула сторінку. Попереду був цілий вечір. Цілий світ. Ціле життя – її власне. Як постелилися всі, – так і спатимуть…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!