Аркадій стояв посеред кімнати і роздивлявся мамину швейну машинку так, ніби вона в чомусь завинила.
– Віро… – покликав він мене.
– Що таке?
– От скажи мені, будь ласка. Ось навіщо вона тут? – скривився чоловік.
– Ну як навіщо? – Здивувалася я. – Я на ній шию.
– Місце займає, – насупився Аркадій. – Сюди б мій тренажер поставити… А тут мотлох допотопний…
Я промовчала. Машинка стояла біля вікна відколи ми сюди в’їхали. І я справді на ній шила. Просто для себе, для знайомих. Але бувало і на замовлення.
Цю трикімнатну квартиру отримав тато, коли ще працював на заводі. Ми з Аркадієм розписалися, батьки переїхали в меншу квартирку, а нам залишили цю.
Просто віддали – оформлена вона була, як і раніше, на батька. Я працювала у перукарні. Аркадій влаштовувався на склад, то на доставку, то ще кудись, і ніде не затримувався надовго.
Однак у якийсь момент чоловік вирішив, що квартира належить йому.
Почалося все з того, що він перетяг мамину етажерку з книгами в комору. Без узгодження зі мною, зрозуміло. Я повернулася з роботи і побачила, що на місці маминої міні-бібліотеки тепер височиє велотренажер чоловіка.
– Аркашо, а ти навіщо етажерку прибрав? – Уточнила я.
– Ну, а навіщо вона тут? – обізвався чоловік. – Книги ці однаково ніхто не читає.
Я читала. Проте його це ніколи не цікавило.
***
Через тиждень він зняв зі стіни мамину гобеленову картинку з оленями та повісив на її місце полицю. Туди він помістив зарядку від телефону та якісь журнали.
Картинку я знайшла за шафою, загорнутою в стару газету. Потім він поміняв замок на вхідних дверях – знову ж таки, без узгодження зі мною. І вручив мені ключ із виглядом благодійника – на, мовляв, користуйся.
Тоді я вперше сказала:
– Аркашо, це квартира моїх батьків. Вони нам її не дарували. Ми просто тут живемо. Як квартиранти, тільки не платимо.
– І що з того? – знизав він плечима. – Я тут уже скільки років живу? Це мій дім. Мій, і крапка. І я маю повне право переробляти тут усе, як мені треба.
Сперечатись я не стала. Мовчки дістала етажерку з комори і поставила на місце. Велотренажер посунула до стіни. Аркадій насупився, але промовчав.
Через якийсь час Аркадій привів у будинок Толіка, давнього свого приятеля. Привів зовсім не в гості.
– У Толіка ремонт, – заявив чоловік. – Йому треба десь перекантуватися.
Це було не питання й не прохання. Просто… він вирішив, що Толік «перекантується» у нас, і крапка.
Поселили ми Толіка в кімнаті, яка колись була батькові кабінетом. Там стояв письмовий стіл тата, на якому він колись креслив свої заводські схеми. На підвіконні стояла мамина ваза, а на стіні висіла фотографія батьків.
Коли Толік привіз до нас свої речі, я таки сказала чоловікові:
– Ну, взагалі, так не робиться. Ти міг би зі мною погодити.
– А що тут узгоджувати? Кімната стоїть без діла, людині нікуди подітися. Я тут господар, мені й вирішувати!
Ось так. «Господар» він тут, виявляється. Начебто квартиру йому вручили особисто, з грамотою та печаткою.
Я ризикнула уточнити:
– Аркашо, а я тут по-твоєму хто?
– Ну як хто? – Він поблажливо посміхнувся. – Ти в мене тут господиня.
– Ммм… – я уважно подивилася на нього. – А я думала, обслуговуючий персонал.
Аркадій махнув на мене рукою, і вони з Толіком пішли на кухню. Відзначати «переїзд» Толіка.
Наступного дня я поскаржилася на чоловіка колезі. Та вирішила уточнити:
– Тобто, квартира тата?
– Батьківська.
– Ну, а за документами?
– Татова.
– Ну так і скажи татові, – порадила колега. – Нехай поговорить з твоїм благовірним і пояснить йому, що до чого.
Я подякувала колезі за пораду і повернулася до своїх справ.
Толік у нас затримався. Щовечора вони з Аркадієм дивилися футбол, і на кухні збиралися порожні пляшки з-під пінного. Я приходила з роботи і заставала на кухні двох веселих мужиків, а в раковині гору немитого посуду.
Крім того, Толік почав диміти на балконі з відчиненими дверима, і по всій квартирі стояв тютюновий дух.
Коли я зробила йому зауваження, він так і закліпав на мене очима.
– Ну, а що? Аркаша ж дозволив!
– А я не дозволяю! – Скипіла я. – Якщо хочеш диміти, будь ласка, зачиняй за собою двері!
– Але Аркаша…
– А якщо Аркаша дозволить тобі не зачиняти двері в нужнику під час дуже важливих справ? – Понесло тут мене. – Ти так і зробиш?
Толік спалахнув, буркнув щось собі під ніс, але коли наступного разу пішов подихати свіжим димом, двері за собою зачинив.
Якось я поїхала до сестри в передмістя. Вранці поїхала, увечері повернулася. А вдома у чоловіка з Толіком сталося чергове застілля.
– Віро, а зляпай нам чогось, – попросив чоловік.
Я зазирнула в холодильник, а там – шаром покоти. Все, що було зроблено мною на пару днів, вони під’їли. А в магазин сходити не спромоглися …
– Нема з чого готувати, – сухо відповіла я.
– Ну, сходи в магазин, та купи продуктів, – наказав чоловік. – Чого стоїш, рот роззявила?
Я мовчки налила собі чаю, взяла вазу з цукерками і пішла у вітальню.
– Е, ти куди? – гукнув мене чоловік.
– Відпочивати.
– Е, ти серйозно, чи що?
Я подивилася на нього:
– По-перше, я тобі не “е”! А по-друге, – гість це твій! Так і розважай, і годуй його сам! А я втомилася, я хочу тиші та спокою!
– Тиші?! – обурився Аркадій. – Слухай, хочеш тиші, їдь до батьків! А це моя квартира!
– Ні, – заперечила я. – Не твоя!
– Ще і яка моя! – Закричав він. – Я тут господар! Я чоловік! А якщо тобі щось не подобається – йди! Іди з моєї квартири!
Я чудово розуміла, що це він так вихитується перед Толіком. Але спускати це не захотіла. Згадалася мені розмова з колегою та її порада. І я справді вирішила попросити допомоги у батька.
Я подзвонила йому і коротко окреслила ситуацію. Так, мовляв, і так. Чоловік нахабніє, його квартиру вважає своєю, а об мене він витирає ноги.
– Ну що ж… – задумливо озвався батько. – Що ж… Добре, завтра зранку приїду. Подивимося, що можна зробити.
Наступного дня батько й справді приїхав. Із дорожньою сумкою.
– Ремонт у нас, – оголосив він Аркадію. – Поживу поки у вас.
І він непомітно підморгнув мені.
– А мама де? – Підіграла йому я.
– У сестри в селі.
Аркадій нічого не став говорити і ніби приборкався. Чи то тому, що батько був вищий за нього на голову і куди ширший у плечах. Чи тому, що він таки знав, хто насправді тут господар.
Тато пройшовся по квартирі, помітив поличку і обернувся до Аркадія:
– Цю полицю ти вішав?
– Ну… так.
– Криво. Перевісити треба. Хоча…
Батько відійшов на крок, примружився на полицю і додав:
– Хоча навіщо вона тут, правда? Як корові п’ята нога. Так, Аркадію?
– Угу…
Тато зняв цю саму полицю і повернув на її місце мамину картинку з оленями. Потім підтягнув петлі на вхідних дверях і полагодив кухонний кран, який підтікав з весни. Толік усе зрозумів. Він тихо зібрав сумку та поїхав.
Увечері тато запросив нас на кухню і заговорив:
– Квартиру цю я отримував на заводі. Ремонт робив своїми руками: підлогу стелив, шпалери клеїв, проводку тягнув. Потім вам дав.
Живіть на здоров’я. Але, – він суворо подивився на Аркадія, – акуратніше треба з чужим майном, Аркадію. Акуратніше.
Аркадій промовчав і густо почервонів. І ось якось найменше він зараз був схожий на господаря квартири. А був схожий на школяра, що нашкодив.
Батько прожив у нас ще два дні. При ньому Аркадій був тихіше води нижче трави.
Перш, ніж піти, тато сказав:
– Ось що, дочко. Потрібно б нам з тобою остаточно це питання вирішити.
– Яке питання? – Ризикнув запитати Аркадій.
– Квартирне, – усміхнувся тато. – Щоб не було більше у вас жодних непорозумінь, давай ми з тобою… Завтра що у нас?
– П’ятниця, – озвалася я.
– Давай ми з тобою в понеділок з’їздимо до нотаріуса і все оформимо. Домовились?
– Що оформимо? – знову втрутився Аркадій.
– Квартиру, – підморгнув йому батько. – Оформимо на Віру. Заперечення є?
Аркадій знітився.
– Заперечень немає, – спокійно сказав батько. – А якщо комусь щось не подобається… То, як кажуть, – ось бог, а ось поріг.
Аркадій сперечатися не ризикнув.
Так ми й зробили. Тепер квартиру оформлено на мене. І Аркадій… якось притих. Більше він себе господарем не називає. Я задоволена. Ну, майже – мені прикро, що не змогла розібратися з чоловіком сама.
Але, – все те добре, що добре закінчується! Головне – результат…
Ви зі мною згодні, чи є заперечення? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!