— Мамо, тільки не кажи, що ти знову сама тягала воду на город. Я ж просила тебе берегти себе.
Ганна Михайлівна притримала телефон плечем, поставила на старий кухонний стіл миску з молодою картоплею і поглянула у відчинене вікно. Над селом повільно сходило липневе сонце. За тином уже перегукувалися сусіди, десь торохтів старенький мотоблок, а на подвір’ї нетерпляче кудкудакали кури, чекаючи ранкового зерна.
— Та яке там тягала, Іринко? Два відерця винесла. Я ж не бочку на собі несла.
— Твої «два відерця» я знаю. Спочатку два, потім ще два, а ввечері кажеш, що спина гуде.
— Не гуде нічого. Це ти в Німеччині вже забула, які твоїй матері сили дісталися.
— Мамо, тобі сімдесят п’ять.
— А ти мені щороку це нагадуватимеш? Я й без тебе пам’ятаю, скільки свічок на торт ставити.
Ірина засміялася, але в голосі доньки все одно лишилася тривога.
— Ти хоч козу хоча б не водиш сама за город?
— Зоря сама мене водить. Я тільки мотузку тримаю.
Наче почувши своє ім’я, коза мекнула з подвір’я.
— Чула? Образилася, що ми її обговорюємо.
— Мамо, віддай ти вже ту Зорю комусь. І курей поменшай. І поросятко тобі навіщо?
— Щоб ти мала про що питати.
— Я серйозно.
— І я серйозно. Іди вже до своїх справ. Тобі дітей збирати.
— Добре. Увечері ще подзвоню.
— Не треба двічі на день. У тебе й так часу мало.
— Для тебе знайду.
— Іринко, біжи. У мене все добре.
Останні чотири слова Ганна Михайлівна вимовляла так часто, що доньки вже майже перестали їх перевіряти. «У мене все добре». Так вона казала Ірині, яка дев’ятий рік жила в Німеччині з чоловіком і двома дітьми. Так само відповідала молодшій доньці Наталі, яка свого часу поїхала до Канади, а там залишилася, створила сім’ю, народила сина й доньку.
Доньки телефонували. Надсилали фотографії. Переказували матері гроші, коли могли. Замовили їй новий телефон, купили пральну машину, одного року оплатили ремонт криниці. Ганна Михайлівна за все дякувала. А про те, що їй дедалі тяжче, мовчала. Одного ранку вона зайшла до хліва, поставила перед Зорею миску, погладила козу по шиї й довго стояла поруч.
— От що ми з тобою робитимемо, га?
Зоря потягнулася до її долоні.
— Не дивися так. Я сама все розумію.
Господиня сіла на низенький ослін.
— Учора ледве сіно тобі принесла. Позавчора воду розлила на пів подвір’я. А взимку що буде? Ти ж їсти попросиш незалежно від того, маю я сили чи не маю.
За два дні Зорю забрала жінка з сусідньої вулиці. Ганна Михайлівна сама провела козу до хвіртки, віддала мотузку новій господині й ще довго дивилася їм услід. Увечері Ірина зателефонувала по відео.
— Мамо, а де Зоря? Ти ж завжди о цій порі її годуєш.
Ганна Михайлівна поправила хустку.
— Немає вже Зорі.
— Як це?
— Продала.
— Чому?
— Бо захотіла.
— Мамо…
— Що «мамо»? Скільки можна біля худоби ходити? Я тепер пані. Вранці можу спати.
— Ти ніколи не спиш після шостої.
— Навчуся.
За тиждень забрали поросятко. Восени Ганна Михайлівна роздала курей. Дві поїхали до куми, чотири забрала сусідка Марія, ще кількох віддала племінникові. Коли подвір’я спорожніло, тиша виявилася зовсім не такою приємною, як вона уявляла.
Першого ранку Ганна Михайлівна прокинулася ще до світанку й за звичкою почала вдягатися. Вийшла на ґанок. Ніхто не кликав. Ніхто не тупцяв у хліві. Не було кому насипати зерна, не треба було гріти воду чи нести корм.
— Ну от, — сказала вона котові Сіркові, який сидів біля дверей. — Дожилися. Тепер ти один у мене господарство.
Кіт ліниво потягнувся.
— І не дивися на мене так. Тебе нікому не віддам.
Залишився город. Двадцять дві сотки землі, які Ганна Михайлівна вперто засаджувала щовесни.
Картопля. Морква. Буряк. Цибуля. Часник. Огірки. Помідори. Капуста. Кабачки. Квасоля. Трохи полуниці.
— Ганю, кому ти стільки садиш? — питала сусідка Марія, спираючись руками на паркан.
— Собі.
— Ти одна з’їси п’ять рядків картоплі?
— Діти приїдуть — дам.
Марія замовкла. Ганна Михайлівна теж зрозуміла, що сказала, й опустила очі. Доньки не приїжджали вже кілька років. Не тому, що забули матір. Ірина кілька разів збиралася. То в дітей навчання, то робота не відпускала, то виникали витрати, через які далека дорога ставала надто дорогою. Наталя теж обіцяла:
— Мамусю, наступного літа точно.
— Не поспішай, доню. Квитки дорогі.
— Я дуже хочу додому.
— Приїдеш, коли зможеш.
— Ти не ображаєшся?
— На що мені ображатися? У тебе діти.
І щоразу після таких розмов Ганна Михайлівна виходила на город. Сапала. Поливала. Підв’язувала помідори. Підгортала картоплю. Наче земля могла зберегти той дім, у який доньки одного дня таки повернуться.
— Посаджу більше огірків, — казала вона Марії. — Наталка мої квашені любить.
— Ганю…
— А Іринка завжди просила салат із квасолею.
— Може, цього року менше банок зробиш?
— Чого це?
— Бо тяжко тобі. Все одно ти потім все сусідам і родичам роздаєш, бо доньки не приїжджають, нікого вгощати тобі, дорогенька.
Ганна Михайлівна відразу випросталася.
— Хто сказав, що тяжко?
— Я очі маю.
— То дивися на свій город.
Марія махала рукою.
— Уперта ти.
— Зате капуста в мене гарна.
— Оце правда.
І обидві сміялися. Та того року сміху ставало дедалі менше.
На початку вересня Марія помітила, що сусідчина хвіртка вже другий день не відчиняється зранку.
Вона зайшла у двір.
— Ганю!
Ніхто не відповів. Марія піднялася на ґанок і постукала.
— Ганю, це я!
Двері відчинилися не одразу. Ганна Михайлівна стояла в теплій кофті, хоча день обіцяв бути сонячним.
— Чого ти так грюкаєш?
— А ти чого не виходиш?
— Відпочиваю.
— О десятій ранку?
— А що, пенсіонерам уже й полежати не можна?
Марія уважно подивилася на подругу.
— Ти сьогодні їла?
— Звісно.
— Що?
— Чай пила.
— А їла?
— Сухарик.
— Ганю, сідай.
— Не командуй у моїй хаті.
— Тоді буду командувати у дворі. Сідай на лавку.
Ганна Михайлівна хотіла щось відповісти, але лише втомлено махнула рукою. Марія зайшла на кухню. На столі стояла чашка холодного чаю. Біля неї лежала половинка яблука.
— А де їжа?
— У холодильнику.
Марія відчинила дверцята. Каструлька вчорашньої картоплі, шматочок сиру, кілька помідорів.
— Це все?
— Мені багато не треба.
— А на зиму що маєш?
— Нароблю.
— Коли?
— Цього тижня.
— Картоплю коли копатимеш?
— Завтра почну.
Марія різко зачинила холодильник.
— Сама?
— А хто?
— Доньки.
Ганна Михайлівна навіть усміхнулася.
— Одна в Німеччині, друга в Канаді. Ти пропонуєш їм на два відра картоплі літаком прилетіти?
— Я пропоную сказати їм правду.
— Яку ще правду?
— Що тобі вже тяжко.
— Не вигадуй.
— Ганю, ти ледве до хвіртки доходиш.
— Завтра мине.
— А дрова?
Ганна Михайлівна відвела погляд.
— Замовлю.
— Коли?
— Маріє, іди додому.
— Ні.
— Що означає «ні»?
— Давай телефон Ірини.
— Навіщо?
— Подзвоню.
— Не смій.
— Тоді Наталі.
— Я сказала — не смій!
Марія сіла навпроти.
— Ти їх усе життя бережеш. Коли грошей не було — казала, що все маєш. Коли дах протікав — мовчала. Коли козу продала, доньки дізналися вже після того. Тепер ти ледве ходиш, а вони думають, що мама зранку город сапає.
— А що вони зроблять? Покинуть дітей і прилетять?
— Нехай самі вирішують.
— Не буду я їх смикати.
Марія нічого не відповіла.
Увечері вона сама знайшла номер Ірини, який лишився в телефоні після давнього сімейного свята.
— Добрий вечір, Іринко. Це тітка Марія.
— Тітко Маріє? Щось із мамою?
— Не лякайся. Але поговорити треба.
Ірина в Німеччині саме складала дитячі речі після прання. Почувши сусідку, вона повільно сіла на край дивана.
— Кажіть.
— Мама твоя дуже ослабла. Господарство віддала, а город лишила. Картопля ще в землі. Капуста стоїть. Помідори треба перебрати. Дров на зиму мало.
— Чому вона нічого не сказала?
— Бо твоя мама навіть якби посеред двору сіла й не могла встати, то все одно сказала б: «Я просто відпочиваю».
Ірина прикрила очі.
— Я говорила з нею позавчора. Вона сміялася. Казала, що збирається квасити капусту.
— От і збирається.
— Сама?
— А хто їй допоможе?
— Я зараз їй подзвоню.
— Подзвони. Тільки не свари.
— Тітко Маріє, я…
Голос Ірини затремтів.
— Я не можу зараз просто взяти й приїхати. У чоловіка проблеми з роботою. Старший син вступив на навчання, молодша донька щодня має заняття. Я сама працюю майже весь тиждень. Ми ледве все встигаємо.
— Я не суджу тебе, дитино.
— Але це звучить так, наче ми маму кинули.
— Я такого не сказала.
— А я сама це зараз думаю.
Марія тихо відповіла:
— Тоді не думай. Зроби те, що можеш.
Ірина одразу зателефонувала матері.
— Мамо, чому ти мовчала?
— Про що?
— Про себе.
— А що зі мною?
— Тітка Марія сказала, що тобі тяжко.
Ганна Михайлівна аж обурилася:
— Ота Марія! Немає їй чого робити!
— Мамо, не переводь розмову. Картопля ще не викопана?
— То й що? Вересень тільки почався.
— Дрова є?
— Куплю.
— Закрутки зробила?
— Зроблю.
— Мамо, я зараз не можу приїхати.
Настала тиша. Ірина чекала докору. Але почула зовсім інше:
— Донечко, а хто тебе просить їхати?
— Але тобі треба допомогти.
— Я впораюся.
— Ти не повинна все робити сама.
— Іринко, послухай. У тебе двоє дітей. У тебе робота. Ти там теж не на курорті живеш. Я знаю, як ти втомлюєшся.
— Мамо…
— Не плач.
— Я не плачу.
— Я тебе знаю.
Ірина провела долонею по щоці.
— Я почуваюся так, наче живу своїм життям, а ти там потроху зникаєш із нашого щодення.
— Не говори так.
— Я не бачила тебе стільки часу.
— Побачиш.
— Коли?
Ганна Михайлівна глянула у вікно. За склом жовтіло листя старої груші.
— Колись приїдеш.
— Мамо, ти сердита на мене?
— Я? Та боронь Боже. Я тільки хочу, щоб вам було добре.
Після розмови Ірина довго сиділа в темній кімнаті. До неї зайшов син.
— Мамо, ти чого?
— Бабуся сама картоплю копатиме.
Хлопець сів поруч.
— А ми не можемо поїхати?
— Зараз дуже складно.
— Тоді може хтось їй допомогти?
Ірина обійняла сина.
— Я щось придумаю.
Того ж вечора вона набрала сестру в Канаді.
— Наталю, ти сидиш?
— Що сталося?
— Мама зовсім ослабла.
— Що означає «ослабла»?
— Сусідка подзвонила.
Наталя мовчала.
— Вона нам нічого не казала, — продовжила Ірина. — Картопля не викопана. Дров мало. На зиму майже нічого не зроблено.
— Господи… Я ж учора з нею говорила!
— І що вона сказала?
— Що все чудово. Що помідори цього року солодкі.
Сестри мовчали. Першою заговорила Наталя:
— Я не можу зараз прилетіти.
— Я теж.
— У Марка робота з ранку до вечора. У мене діти. Молодшого нема з ким лишити. Квитки зараз для чотирьох — величезні гроші.
— Я знаю.
— Іро, не думай, що мені байдуже.
— Я не думаю.
— А звучиш так, наче думаєш.
— Я сама на себе сердита.
Наталя заплакала.
— Я весь час казала собі: наступного року. Потім ще наступного. Думала, мама нікуди не дінеться. Вона завжди була там. У тій хаті. Біля тієї яблуні. Зі своїми курми. А тепер я раптом думаю… А якщо я приїду одного дня, а вона вже не вийде до хвіртки мене зустрічати?
— Наталю, перестань.
— Я боюся, Іро.
— Я теж.
Наступного ранку Ганна Михайлівна прокинулася ще затемна. Довго лежала, дивлячись у стелю. Потім підвелася, вдягнула стару коричневу кофту, зав’язала хустку й поставила чайник. На столі лежав телефон. Дві доньки. Дві далекі країни. Два життя, у яких вона колись була центром усього світу. Колись Ірина бігла до неї з розбитою колінкою й кричала:
— Мамо, подмухай!
Наталя засинала лише тоді, коли мати сиділа поруч і гладила її по волоссю. Колись вони сперечалися, кому дістанеться більший млинець. Колись обидві стояли біля хвіртки з валізами.
— Мамочко, я ненадовго, — казала Ірина перед першою поїздкою.
— Їдь, доню. Тільки телефонуй.
Потім їхала Наталя.
— Мамо, ти не плач.
— Та я не плачу. То вітер в очі.
— Я повернуся.
— Я знаю.
Ганна Михайлівна вимкнула чайник.
— Ну що, стара? — тихо сказала сама собі. — Треба картоплю копати.
На город вона вийшла після восьмої. Земля була волога після нічної роси. Ганна Михайлівна взяла невелику лопату, поставила біля рядка пластикове відро й почала. Перший кущ. Другий. На третьому зупинилася. Сіла на перевернуте відро.
— От тобі й господиня.
Очі наповнилися сльозами. Вона швидко витерла їх хусткою.
— Нема чого. Дівчата не винні. У них життя.
Викопала ще два кущі. Знову сіла. Так минула година. До обіду на траві лежало трохи картоплі. Колись за цей час вона проходила кілька довгих рядків. Тепер кожна картоплина давалася їй повільно. З-за паркану з’явилася Марія.
— Ганю!
— Чого?
— Поклади лопату.
— Іди свої справи роби.
— Я Миколу покликала. Зараз прийде з мотоблоком.
— Не треба.
— Треба.
— Я не маю чим платити.
— Та перестань ти все грошима міряти!
— Я не хочу бути нікому винна.
Марія зайшла на город.
— Ти мені торік помідори давала?
— Давала.
— Позаторік моєму онукові шкарпетки в’язала?
— Було.
— Коли я сама не могла город прибрати, ти два дні зі мною ходила?
— Ну…
— То тепер моя черга.
Ганна Михайлівна опустила голову.
— Я дівчатам не хочу заважати.
— А я не дівчата.
— Ти теж не молода.
— Ой, спасибі! Прямо комплімент із самого ранку.
Ганна Михайлівна засміялася крізь сльози. За пів години прийшов Микола. До вечора більша частина картоплі була викопана. Наступного дня сусіди привезли дрова. Ірина з Наталею оплатили покупку разом.
— Мамо, тільки не відмовляйся, — сказала Наталя телефоном.
— Та вже привезли. Куди я їх тепер подіну?
— Будеш гріти хату.
— Грошей навіщо стільки витратили?
— Бо можемо хоч це зробити.
— Вам самим треба.
— Мамусю, дозволь нам хоча б щось.
Ганна Михайлівна замовкла.
— Добре.
Наталя тихо запитала:
— Ти плачеш?
— Цибулю ріжу.
— О шостій вечора?
— А що, цибуля годинник має?
Обидві засміялися. А потім Наталя сказала:
— Мамо, пробач, що я не приїхала.
— Не треба.
— Треба.
— Наталочко, я тебе ростила не для того, щоб ти все життя біля мене сиділа.
— А для чого?
— Щоб ти жила.
— Але ж ти теж маєш жити, а не тільки чекати наших дзвінків.
Ганна Михайлівна нічого не відповіла. Через кілька днів вона вирішила квасити капусту. На кухні стояли великі качани, морква, сіль і чисті банки. Ганна Михайлівна повільно шинкувала капусту, час від часу сідала перепочити. За вікном падав дрібний осінній дощ. У хаті було тихо. Вона згадала, як колись робила цю саму роботу з доньками.
— Іринко, не їж моркву, вона для капусти!
— Я одну!
— Ти вже п’яту «одну» з’їла.
А маленька Наталя стояла на стільчику й серйозно втрамбовувала капусту дерев’яною ложкою.
— Мамо, я добре?
— Дуже добре.
— А коли я виросту, теж так робитиму?
— Звісно.
Ганна Михайлівна опустила руки на стіл. Тепер Наталя жила далеко і купувала квашену капусту в магазині. Ірина теж давно мала власну кухню, інший дім, інший краєвид за вікном. Мати провела долонею по мокрій щоці.
— А я тут усе банки для вас складаю…
У двері постукали. Прийшла Марія з відром помідорів.
— О, почала без мене?
— Я тебе не кликала.
— Знаю. Тому й прийшла.
— Помідори навіщо?
— Закриємо.
— Я сама.
— От зараз розвернуся й усім селом оголошу, що Ганна Михайлівна відмовляється від моїх помідорів.
— Тихіше ти.
— То пускай.
Марія помила руки й стала біля столу.
— Скільки банок?
— Десять.
— П’ять.
— Чому?
— Бо десять тобі не треба.
— Діти приїдуть.
Марія завмерла. Ганна Михайлівна теж мовчала.
— Приїдуть, — нарешті сказала сусідка.
— А якщо ні?
— Ганю…
— Я вже не знаю, Маріє. Щороку думаю: ось цього літа. Потім осінь. Потім зима. Знову весна. Я не серджуся на них. Чуєш? Не серджуся. Я знаю, що їм тяжко. Але час іде.
— Скажи їм це.
— Не можу.
— Чому?
— Бо вони й так плачуть у телефон.
— А ти?
Ганна Михайлівна взяла жменю капусти.
— Я тут поплачу. Вони не побачать.
Марія підійшла й обійняла її за плечі.
— От ви, матері… Дітей до сивини від усього закриваєте.
— А як інакше?
— Може, інколи треба сказати: «Приїдь. Мені тебе треба».
Ганна Михайлівна довго мовчала. Того вечора доньки зателефонували разом. На екрані з’явилися два знайомі обличчя.
— Мамусю!
— Чого ви обидві?
— Хотіли тебе побачити.
— Дивіться. Ось вона я.
— Що робила сьогодні?
Ганна Михайлівна вже відкрила рот, щоб сказати звичне «нічого». А потім глянула на банки.
— Капусту квасила.
— Сама? — одразу запитала Ірина.
— Марія допомогла.
— А картопля?
— Микола докопав.
— А помідори?
— Теж із Марією зробили.
Наталя видихнула:
— Добре.
Ганна Михайлівна раптом сказала:
— Дівчата…
— Що, мамо?
Вона подивилася на них через маленький екран. Такі дорослі. І водночас для неї — ті самі дівчатка з косичками, подертими колготками, шкільними портфелями.
— Я сумую за вами.
Обидві мовчали. Першою заплакала Ірина.
— Мамо…
— Не треба. Я не дорікаю. Просто кажу правду.
Наталя прикрила рот долонею.
— Я теж дуже сумую.
— Я знаю.
— Мамусю, я боюся, що ми весь час відкладаємо зустріч.
Ганна Михайлівна тихо відповіла:
— Я теж боюся.
— Чому ти раніше цього не казала?
— Бо думала, що хороша мама має берегти дітей від своїх проблем.
Ірина витерла очі.
— А ми думали, що в тебе справді все добре.
— Я хотіла, щоб ви так думали.
— Але від цього тобі було тяжче.
Ганна Михайлівна подивилася у вікно.
— Мабуть.
— Мамо, пообіцяй одну річ.
— Яку?
— Якщо тобі потрібна допомога — кажи.
— Добре.
— Не «добре», щоб ми відчепилися.
— Та які ви причепливі стали.
Наталя засміялася крізь сльози.
— Це в нас від тебе.
— Може бути.
Після дзвінка Ганна Михайлівна вийшла на ґанок. Над селом уже сутеніло. Город стояв майже порожній. Біля сараю більше не було ні Зорі, ні курей, ні кумедного поросятка, яке колись перевертало миску й ганяло нею по подвір’ю.
Під навісом рівними рядами лежали дрова. У коморі стояла картопля. На кухні чекали банки з помідорами й капустою. Усе було підготовлене до зими. Тільки найбільше бажання Ганни Михайлівни не можна було скласти під навіс, поставити в комору чи закрити в банку. Вона хотіла одного разу почути біля хвіртки:
— Мамо, виходь! Ми приїхали!
І побачити двох своїх дівчат. Не на екрані. Не на фотографії. Поруч. Ганна Михайлівна сіла на лавку, а Сірко вмостився біля її ніг.
— Чекаємо, Сірку?
Кіт підняв голову.
— Чекаємо. А що нам іще робити?
Телефон у хаті задзвонив. Ганна Михайлівна підвелася не одразу.
— Іду, дівчата, іду…
Вона повільно зайшла до хати. На екрані світилися слова: «Ірина, донечка». Ганна Михайлівна усміхнулася й відповіла:
— Алло?
— Мамо, я забула тобі сказати…
— Що?
— Я сьогодні почала дивитися квитки.
Ганна Михайлівна притихла.
— Іринко, не обіцяй.
— Я поки нічого не обіцяю.
— От і добре.
— Але дуже хочу приїхати.
— Приїжджай, коли зможеш.
— Мамо?
— Що?
— А ти мене чекатимеш?
Ганна Михайлівна подивилася на банки з капустою, стару скатертину, фотографії доньок на стіні.
— А хіба мама може не чекати?
За вікном тихо падав дощ. На кухні пахло яблуками, свіжою капустою й осінньою землею, яку Ганна Михайлівна принесла на черевиках із городу.
Вона слухала голос доньки й цього разу не сказала: «У мене все добре». Замість цього тихо промовила:
— Іринко, приїдь, якщо зможеш. Я дуже хочу тебе побачити.
— Приїду, мамо. Постараюся.
— Добре.
Ганна Михайлівна завершила розмову й ще довго тримала телефон у долонях. Вона не знала, чи складеться ця поїздка. Не знала, коли зможе прилетіти Наталя. Не знала, скільки ще осеней сама зустріне біля своєї старої хати. Але цього вечора вперше за багато років вона дозволила собі не бути тією мамою, у якої завжди «все добре». Вона просто сказала доньці:
— Мені тебе треба.
І, можливо, саме ці слова мали прозвучати набагато раніше.
А як вважаєте ви: чи повинна мама до останнього берегти дорослих дітей від своїх труднощів, мовчки копати город, готувати запаси на зиму й повторювати: «У мене все добре», бо в дітей за кордоном робота, сім’ї та власні турботи?
Чи все-таки мама має право одного дня сказати: «Діти, мені вже тяжко. Приїдьте. Допоможіть. Побудьте зі мною», — адже колись вона віддала їм свої сили, час, турботу і найцінніші роки? І що б ви зробили, якби почули такі слова від своєї мами, яка живе далеко, а ви з сім’єю вже обжлися на чужині?
Фото ілюстративне.