– Я нікуди не поїду, у мене тут елітна розсада прижилася!
Олеся намертво вчепилася в дерев’яні перила веранди, загороджуючи прохід.
– Місяць тому я попереджала, – Іра звірилася з часом на екрані телефону. – Термін вийшов. Збирайте речі!
– Та начхати ми хотіли на твої терміни! – подав голос Андрій.
Він спустився зі сходів. На ньому були абсолютно нові білі кросівки та дорогі спортивні штани. Зовсім не дачне вбрання. Він підійшов ближче, демонструючи господарську впевненість.
– Це наша дача, Ірко! Ми тут п’ять років горбатилися, доки дядько хворів. Грядки копали, дах латали. А ти на все готове прийшла?
– Документи оформлені на мене, – Іра прибрала телефон у кишеню. – Пів року минуло. Спадщина набула чинності. Я ж просила звільнити територію по-доброму.
– А ми поганого не боїмося! – єхидно випалила Олеся.
Вона забігла сходами і стала поруч із чоловіком.
– Іди в суд! Поки позиватися будеш, ми врожай знімемо. Я тільки вчора японське насіння томатів у парник висадила. Ти знаєш, скільки воно коштує? Не маєш права нас виганяти!
Андрій згідно хитнув головою. Він демонстративно штовхнув носком білого кросівки дерев’яну тріску біля мангалу. Рідня свято вірила у свою безкарність.
Вони чудово знали, що виселення через суд – справа довга та нудна. До пізньої осені вони точно встигнуть не лише зібрати свої помідори, а й пожити на природі на своє задоволення.
– Дядько Мишко сам казав, що ділянка нам відійде, – з натиском сказав Андрій. – Ми йому продукти возили. Ліки купували.
– Продукти ви возили за його пенсію, – відрізала Іра. – А ліки він отримував безплатно у сімейного лікаря.
Вона не підвищувала голосу, але відступати не збиралася.
– Я бачила виписки. Не треба робити із себе благодійників. Ви просто зайняли порожній будинок.
– Ах ти погань невдячна! – Заголосила Олеся. – Ми за ним судно виносили!
– Судно виносила доглядальниця! – Іра дивилася просто у вічі родичці. – Яку я оплачувала щомісяця переказом на картку. У мене всі чеки збережено.
Андрій злісно примружився. Його явно дратувало, що звичайна тактика маніпуляцій дала збій. Він звик тиснути на жалість, або брати силою.
– Ти що, найрозумніша? – Він зробив крок уперед.
– Я просто вмію рахувати, – сухо сказала Іра. – І чудово знаю, куди поділися його заощадження з картки в перший же місяць після інс.ульту.
– Ми на лікування брали! – злетіла Олеся.
– В приватну клініку його не брали. Він лежав у міській, – безплатно.
Іра обвела поглядом доглянуту ділянку.
– А ось нова машина у вас з’явилася саме після того, як він зліг. Збіг?
– Не твоя справа! – Огризнувся Андрій.
Він сунув руки в кишені спортивних штанів, перекочуючись із п’яти на носок.
– Чуєш, юристко! Ти береги не плутай! Ми звідси не з’їдемо.
Він кивнув у бік перекопаної землі біля паркану.
– Я тут баню планую ставити. Вже фундамент розмітив. Завтра бригада приїде заливати.
– На чужій ділянці? – Уточнила Іра.
– На моїй ділянці! – гаркнув він. – Сунешся – пошкодуєш! Зрозуміла?
Іра подивилася на його білі кросівки. Потім перевела погляд на новенький мангал. Родичі встигли встановити його прямо посеред газону. Поруч валялися порожні пляшки з-під пінного.
Вона не стала читати їм лекції про сумління. Викликати до справедливості теж було марно. Вони обидва розуміли, що прав на будинок не мають, але їм це ніяк не заважало.
– Зрозуміла, – коротко озвалася вона. – Розмова закінчена.
– От і чеші звідси! – радісно вигукнула їй у спину Олеся.
Вона обтрусила руки.
– І хвіртку зачини з того боку! Ми відпочиватимемо.
Іра не стала сперечатися. Вона мовчки вийшла за територію ділянки. Акуратно прикрила за собою стулку воріт. Відійшла трохи далі від огорожі та дістала телефон.
– Так, Михайле, привіт, – вона перевірила номер машини у додатку. – Заїжджайте. Адреса та сама. Ворота я зараз відчиню навстіж.
Вона повернулася до в’їзду і відчинила широкі металеві ворота. Ретельно зафіксувала їх важким камінням, щоб не зачинилися від вітру.
Сусідня ділянка порожня. Вулиця була досить широка, щоб важка техніка могла розвернутися без проблем.
Іра притулилася до дерев’яного стовпа і почала чекати. Усередині не було ні агресії, ні образи, – лише холодний розрахунок.
Через десять хвилин земля під ногами трохи завібрувала.
З боку траси пролунав важкий, наростаючий гуркіт потужних дизельних двигунів. Звук був такий, наче наближалася танкова дивізія.
Андрій знову вийшов на ґанок. Його привернув шум.
У відчинені ворота повільно вповзли дві масивні вантажівки-асенізатори. Вони зминали товстими колесами все, що росло біля паркану.
На їхніх жовтих боках висіли товсті гофровані шланги. Машини гарчали. Подвір’я швидко заповнювалося їдким запахом вихлопних газів.
Вони зупинилися якраз перед доглянутим парником. Тим самим, де Олеся висадила своє дороге насіння.
Водії у щільних гумових комбінезонах спритно зістрибнули на землю. Один із них одразу почав розмотувати шланг.
– Агов! Це що за новини? – заголосила Олеся, вибігаючи з хати. – Куди прете!
Вона замахала руками, намагаючись перегородити шлях робітнику.
– Ви мені грядки зім’яли, іроди!
Андрій кинувся навперейми другому водію. Той тягнув чорний рукав до центру ділянки.
– Ану прибрав цю кишку з мого газону! – закричав Андрій. – Ірко! Ти зовсім з розуму вижила? Що це за цистерни?
Іра зробила крок назустріч. Вона зупинилася на безпечній відстані від вантажівок.
– Починається екстрена санітарна обробка ґрунту, – голосно оголосила вона.
– Яка ще обробка?!
– Ґрунт сильно заражений агресивними біокомпонентами, – Іра говорила чітко, промовляючи кожне слово.
– Склад токсичний. Потрібна негайна нейтралізація.
– Яких компонентів?! – Олеся позадкувала від робітника.
Той уже спрямовував розтруб шланга прямо на її улюблений парник.
– Особливо небезпечні, – без виразу відповіла Іра. – За три хвилини тут усе заллють їдкими реагентами.
Вона кивнула на товсті шланги.
– Перебувати на території заборонено нормами безпеки.
– Ти мариш! – Андрій спробував вихопити шланг.
Робітник мовчки відштовхнув його плечем. Габарити водія були пристойні.
– Випари шкідливі для дихальних шляхів, – продовжила Іра. – А врожай все одно доведеться утилізувати за протоколом. Тож можете не метушитися зі своїми японськими томатами.
– Ти не посмієш! – верещала Олеся.
Робітник у комбінезоні байдуже смикнув металевий вентиль на цистерні. Помпа заревіла. Зі шланга з характерним потужним бульканням вирвався густий, темно-коричневий струмінь.
Він вдарив прямо в центр акуратно скопаної грядки. Грудки жижі розлетілися на всі боки.
У повітрі моментально повис нестерпно їдкий запах, що збиває з ніг. Це було чисте, добряче коров’яче добриво. Справжній гній, розбавлений до рідкої каші.
– Матір божа! – Андрій затис ніс рукою і відсахнувся.
Краплі смердючої жижі долетіли до його ніг. Нові білі кросівки щедро вкрилися коричневими плямами.
– Мої помідори! – заголосила Олеся.
Вона закрила обличчя рукавом кофти, кашляючи від страшного смороду.
– Ти що твориш, коза? Дихати нема чим!
– Я попереджала, – Іра відступила за ворота, де повітря було значно чистіше.
– Дві хвилини до повного заливання ділянки. Другу помпу зараз ввімкнуть.
Вона виразно подивилася на другу машину.
– Раджу поквапитися. Інакше ваші речі пропахнуть так, що їх доведеться просто спалити. У машину ви в такому вигляді точно не сядете.
Робітник перевів струмінь на фундамент. Той самий, що Андрій помітив під лазню.
Коричнева маса швидко заповнювала викопані траншеї. Дорогі дошки, складені поряд, покривалися рівним шаром рідкого добрива.
Олеся гарячково заметушилась двором. Вона кашляла, лаялася і плювалась. Зривала з мотузок рушники, пледи та одяг. Кидала все в купу, не розбираючи.
Андрій з огидою подивився на свої зіпсовані кросівки. Фарба відлила від його обличчя. Він плюнув під ноги і кинувся до хати за сумками.
Довго вмовляти їх справді не довелося. Через сім хвилин родичі вантажили вузли та коробки у багажник свого позашляховика. Вони штовхалися, спотикалися та постійно затискали носи.
Олеся навіть не дивилася на занапащену розсаду. Вона поспішала забратися якомога далі від нестерпного амбре. Запах просочував усе навколо, в’їдаючись у волосся та одяг.
Андрій завів двигун. Він люто грюкнув багажником, ледь не прищемивши дружині пальці.
– Я тобі це пригадаю! – вигукнув він з вікна машини.
Він вирулював з двору, намагаючись не застрягти у бруді.
– По судах затягаю за псування майна!
– Чекаю на повістку, – озвалася Іра.
Вона нічого більше не додала.
Позашляховик пискнув шинами і зник за поворотом. Після нього залишилася лише хмара пилу.
Іра підійшла до водіїв асенізаторів. Вони вже згортали шланги та перекривали вентилі.
– Все, хлопці, дякую. Чудово спрацювали.
Вона перевела обумовлену суму на номер старшого зміни.
– Звертайтесь, – посміхнувся робітник.
Він стягнув респіратор на підборіддя.
– Земля тепер у вас, ого-го буде, – прямо пух.
Надвечір вітер зміниться. Запах поступово почне вивітрюватися, а через пару дощів і зовсім піде в землю.
Щедро удобрений ґрунт справді піде ділянці лише на користь.
Іра подивилася на залитий брудом парник. На зіпсовану розмітку під лазню. На кинутий біля огорожі брудний мангал.
Вона заплющила очі та уявила, як наступного року посадить тут яблуневий сад, та цілу клумбу троянд, які будуть милувати око та розповсюджувати духмяне амбре.
А ще Ірина потішилася, як слушно вигадала позбавитися від нахабних родичів, – навіть суд не знадобився…
Як вам витівка Ірини? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!