– Це моя наречена, Варя. Знайомся! – з гордістю сказав Микита, відчиняючи двері до квартири і зустрівши в передпокої молодшу сестру.
– Що у неї з волоссям, воші? Чи вона перехворіла на щось? Мама каже, що пристойні дівчата повинні із косами ходити! – примружившись, спитала десятирічна Даша у брата.
Варя трохи зніяковіла, не чекаючи такого питання замість привітання.
– Привіт, Дашо. У мене така стрижка. Я люблю коротке волосся. Хіба ти не знаєш, що це стильно та модно? Микита казав, що ти стежиш за модою та хочеш стати стилістом.
– Хм…
– У тебе гарна сукня! Ось, тримай. Це унікальний гаманець ручної роботи. Я купила його на виставці спеціально для тебе.
Даша якось знітилася, не чекаючи, що Варя прийде з таким подарунком і відповість на грубість так. Вона думала, що отримає у відповідь шпильку або Варя засмутиться.
Але та не втратила обличчя, а ось у Даші не було досвіду в “імпровізації”, вона говорила те, що веліла мама, Валентина Миколаївна.
Було видно, що Даші гаманець сподобався, але вона не знала, що сказати. Мама не веліла їй бути люб’язною з “опудалом”.
– Даш, треба сказати “дякую”? Так? – спитав Микита.
– Так! – сказала дівчинка і, почервонівши, зникла у своїй кімнаті.
– Ходімо, маму знайдемо… – сказав Микита Варі. Він озирнувся і зрозумів, що, попри вмовляння, ніхто їх з Варею не чекав. Стіл не був накритий, а мати, мабуть, сиділа у своїй кімнаті, як миша.
…Микита та Варвара познайомилися на виставці. Хлопець пішов туди знічев’я в перерву між важливою зустріччю, а Варя працювала там, роблячи огляд для інтернет-видання, де працювала.
Відносини молоді люди не афішували, але незабаром сімейство Микити помітило у ньому зміни.
– У нього, напевно, хтось з’явився! Сидить у телефоні, хихикає, – доповіла Даша матері.
– Я так і думала… Чергова наречена нашого хлопчика зачарувала. Ну-ну… Подивимося, що за опудало цього разу виявиться.
Даша залилася сміхом.
– Чому опудало, мамо?
– Тому, що наш розумний в інших сферах Микита, завжди знаходить поганих дівчат. Не щастить йому. Надто гарний він… А нам поганих наречених не треба! Зрозуміла?
– Не треба! Ось ми їй! – грізно прошипіла Даша і знову засміялася.
Минуло два місяці. Микита не приховував, що зустрічається із дівчиною.
– Вона чудова, – замріяно сказав він якось.
– Так, звичайно! – махнула рукою Валентина Миколаївна.
– Скоро побачиш.
– Боже, визволи! – Налякалася мати.
– Я приведу її на жіноче свято.
– Не псуй нам із донькою свято.
– Мамо! Ну вистачить, га? Мені вже двадцять чотири роки. Я хочу сім’ю!
– А що ж ми? Не сім’я?
– Ви з Дашею – мої мама та сестра. А ще буде дружина та донька. І я буду в шоколаді.
Валентина Миколаївна мало не впала зі стільця.
– Як донька? Коли буде? Що, залетіла твоя дівчина? Розуму немає!
– Та заспокойся ти, не при надії вона! Просто хочу вас познайомити!
– Добре, добре! – Валентина Миколаївна видихнула. – Якщо просто так, то я згодна. Як хоч звуть твою кралю?
– Варварою.
– Варварою, кажеш? – перепитала мати з ноткою невдоволення. – Дві літери “р” у імені говорять про поганий характер. І чим вона займається, ця варр-ва-рра?
– Журналіст, – з ентузіазмом відповів Микита, пропустивши повз вуха зауваження матері.
– Ох, значить, пише всяку нісенітницю? – посміхнулася Валентина Миколаївна.
Молодша сестра Микити, яка підслухала розмову, зайшла до кімнати і запитала:
– А вона хоч вихована? Чи теж шкарпетки по всьому будинку розкидає, як ти?
– Вона класна, – відповів він, подумавши, що вона розкидає не шкарпетки, а щось кумедніше, на кшталт білизни на люстрі.
Микита підозрював, що Варю зустрінуть у його будинку не як довгоочікуваного гостя. Мама взагалі не могла уявити собі ідеальну невістку.
В крайньому разі, це має бути скромна тихоня, яка пече пироги і говорить тихим голосом, у вільний від прибирання, готування та роботи час вона, швидше за все, мала б вишивати хрестиком і підтримувати бесіду на улюблені теми потенційної свекрухи.
А Варя… Варя була іншою. Гостра на язик, з незалежним характером, вона вміла постояти за себе і не дозволяла збентежити себе.
Того святкового дня Микита заздалегідь привітав маму та сестру з жіночим святом, а потім поїхав за своєю дівчиною.
***
– Ти готова до знайомства?
– Так! – Усміхаючись, сказала Варя.
Молоді люди купили гарний букет для мами, взяли кілька смачних тістечок та улюблений торт мами “Наполеон”.
Валентина Миколаївна ж, ніби забула, що приїдуть гості. Вона читала книгу у своїй спальні і дуже здивувалася, що син привів дівчину.
– Зі святом, Валентино Миколаївно. Я – Варя. Наречена вашого сина.
– Ох, здравстуйте… – Жінка підвелася з крісла і поправила халат. – А я не при параді. Не знала, що прийде наречена.
– Мамо, я ж тебе попередив, що ми прийдемо… – Микиті стало соромно за матір та сестру.
– Ти сказав, що це проста зустріч. А тут, виявляється, наречена.
– Все чудово, Валентино Миколаївно! Я навіть рада, що ви… Домашня. Жодної офіційності. Ходімо чай пити? Ми ваш улюблений тортик принесли.
– Так, мамуль. Я зараз швидко все приготую. Ви ж сьогодні повинні відпочивати, мої улюблені жінки, – сказав Микита.
За столом атмосфера була напруженою. Даша дивилася на Варю, як на супротивника на шахівниці.
– А ти готувати вмієш? – запитала вона.
– Звичайно! Спеціалізуюся на бутербродах з варенням та сиром. Неперевершене поєднання! Хочеш спробувати? – Варя хитро посміхнулася, потягнувшись до нарізки, яку вони з Микитою принесли.
– Фу! – Даша скривилася. – Сир ненавиджу! А ще й із варенням!
– А Микита їсть і нічого, живий-здоровий! – незворушно додала Варя.
– Це тому, що я тебе люблю, – засміявся Микита. Валентина Миколаївна аж здригнулася від такої ніжності. Їй здавалося, що він тільки її має любити. Та й Дашу.
– А ось колишня дівчина Микити принесла на знайомство пироги, – раптом сказала свекруха. — Сама робила, старалася…
– Правда? Я теж хотіла спекти! Щоправда, кіт украв усю начинку… Значить, вийшло смачно! – Знизала плечима Варя. Микита пирснув, а Даша зробила великі очі.
– Цікаво, який у тебе кіт? – примружилася молодша сестра. Вона любила тварин, але мама не дозволяла їй завести кошеня.
– Очевидно, який! Не вихований і безглуздий! Хто ж це коту дозволяє по столах лазити? – обурилася майбутня свекруха.
– Та ні, що ви, – засміялася Варя. — У мене Барсік дуже розумний. Він навчився ящики відчиняти й брати все, що йому треба.
– Це як? – Даша вже не звертала уваги на матір. Їй стало цікаво.
– А ось, дивись, – Варя показала дівчинці відео, де її кіт пустував, що викликало спільний сміх. Навіть Валентина Миколаївна не утрималася. Дуже вже Барсік був смішний.
– А що сталося з пирогами, коли кіт усе з’їв?
– Пироги вийшли чудові: Микита тісто доїдав і нахвалював, – засміялася Варя.
– Кажу ж, люблю її страшенно. – Микита зрозумів, що за столом стала розслабленіша атмосфера, і обійняв свою дівчину. Вона трималася чудово, не зважаючи ні на що.
– І коли ви збираєтесь одружитися? — стримуючи хвилювання у голосі, спитала Валентина Миколаївна.
– Влітку. Але ви не хвилюйтеся, ми самі все сплатимо. І квартира, де жити у мене є. Батьки постаралися. Я невістка з посагом.
– Але це лише на перший час. Потім ми купимо спільну квартиру. Я вже почав збирати, – одразу додав Микита.
– Ясно… – свекруха роздратовано прикусила губу. Вона зрозуміла, що причепитися ні до чого. – А дітей ви коли плануєте? Я ще молода, бабусею не хочу ставати.
Варя незворушно подивилася на неї.
– Думаємо за кілька років. Але, якщо що, то можна всім говорити, що це ваша третя дитина. А ми так, погуляти з ним вийшли.
На мить повисла тиша, а потім Даша пирснула зі сміху.
– Гаразд, вона кумедна. Мені подобається! – зізналася вона пошепки, одержавши від матері промовистий погляд.
Свекруха важко зітхнула, але вперше за вечір її погляд став не таким хижим.
– Подивимося, як ти впораєшся з нашою першою дитиною, з Микитою… – пробурмотіла вона.
– Ой, не хвилюйтесь, у крайньому разі переведу його на бутерброди з варенням, – усміхнулася Варя.
І на подив Микити, Валентина Миколаївна раптом розсміялася щиро. Здається, Варя склала іспит на майбутню дружину.
Коли наречений та наречена пішли, Даша довго дивилася на себе у дзеркало і крутила в руках кінчик своєї коси.
– Що? – побачивши дочку, спитала Валентина Миколаївна.
– А ти можеш мене до перукаря відвезти?
– Ми ж нещодавно підрівнювали волосся! – Здивувалася мати.
– Та ні! Хочу таку саму стрижку, як у Варі. Вона класна, правда?
– Поживемо, побачимо, – знизала плечима Валентина Миколаївна. Вона налила собі ще чаю і відрізала великий шматок Наполеона з гарної, дорогої кондитерської. – Але торти вона вибирати вміє. З цим не посперечаєшся…
Ось така душевна життєва історія до вашого прочитання! Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!