— На город треба їхати, бо мама скаже, що ми невдячні діти і через нас у неї підскочить тиск, — сказав Назар, натягуючи старі витерті джинси.
— А якщо я поїду, Назаре, то тиск підскочить у мене, спина відмовить остаточно, і додому в неділю ввечері ти потягнеш не дружину, а мішок із суцільними скаргами, — спокійно відповіла Люба, навіть не вилазячи з-під теплої ковдри.
Була субота, шоста година ранку. За вікном повільно сіріло. Нормальні люди в такий час бачили десятий сон, пили першу каву або просто ніжилися в ліжку після важкого робочого тижня. Але в їхній родині субота була днем загальної мобілізації.
Назар стояв посеред кімнати з великим брезентовим рюкзаком. Він метушився, перевіряв кишені, бурмотів під ніс якийсь нескінченний перелік покупок і виглядав так, ніби його відправляють у тривалу пішу експедицію через гори.
— Любо, ти борошно відклала? Мама просила те, вищого ґатунку, каже, для пиріжків на свято. І пачку соди. І олію ту, що з запахом, у пляшці. Вона звичайну не любить, каже, там користі нема ніякої.
Люба повільно сіла на ліжку і провела долонею по обличчю. Усе повторювалося з точністю до коми, як заїжджена платівка. Щосуботи, починаючи з перших весняних проталин і закінчуючи листопадовими приморозками.
— Назаре, поясни мені одну річ. Ми їдемо в село, яке за годину їзди від нашого дому. Там є два непогані продуктові магазини. Навіщо ми щоразу тягнемо повний багажник крупів, солодощів, цукру і ковбаси, ніби там безлюдний острів?
Назар зітхнув, винувато розвів руками і поправив лямку рюкзака. Йому було трохи за сорок, він мав гарну посаду, повагу серед колег і міцний характер на роботі, але перед своєю матір’ю ставав слухняним школярем.
Стефанія Іванівна володіла особливим даром. Їй не треба було підвищувати голос чи сваритися. Їй вистачало просто помовчати у слухавку так гірко й проникливо, що дорослий чоловік одразу почувався винним у всіх негараздах світу.
— Ну ти ж сама розумієш, — стиха мовив чоловік. — Мама все життя звикла заощаджувати. У неї пенсія крихітна. Їй спокійніше, коли повна комора запасів. Вона все хвилюється, що настануть скрутні часи.
— У неї пенсія лежить на банківському рахунку, Назаре, — нагадала Люба, спускаючи ноги на підлогу. — Бо всі рахунки за світло, газ і дрова сплачуємо ми. Ліки купуємо ми. Щовихідних привозимо повні торби харчів теж ми. Ладно, давай збиратися. Що швидше поїдемо, то швидше цей день закінчиться.
Вона встала, пішла на кухню ставити чайник і подумала, що з кожним роком ці поїздки стають усе важчими для її душевного спокою.
Дорога за місто завжди була однаковою. Багажник машини був забитий під зав’язку коробками, пакунками з господарчими товарами та старим робочим одягом. Назар крутив кермо, вмикав тиху музику і намагався жартувати, але Люба відчувала його внутрішнє напруження.
Стефанія Іванівна зустріла їх біля дерев’яної хвіртки. Хвіртка ця перекосилася ще багато років тому, трималася на товстому дроті й жалібно скрипіла на все подвір’я. Кожного разу Назар пропонував купити нормальні завіси і поставити міцний замок, але свекруха махала руками: мовляв, це ще батько робив, хай стоїть, на наш вік вистачить.
— Приїхали нарешті, — сказала свекруха замість привітання. Вона стояла в ситцевій хустці, зав’язаній на потилиці, у старих стоптаних повстяних капцях і в теплому безрукавку, незважаючи на те, що надворі вже припікало сонце.
— Доброго ранку, мамо, — Люба підійшла і легенько пригорнула свекруху. — Трохи затрималися біля залізничного переїзду, потяг пропускали.
— Затрималися, затрималися… Хто рано встає, тому й доля сприяє. А ви все ніжитеся. Глянь, сонце вже он де, роса зійшла, а на городі роботи непочатий край. Назарчику, ти щось зовсім схуднув, блідий якийсь. Любочко, ти йому хоч гаряче вариш у місті? Чи одними сухими бутербродами годуєш?
Це було традиційне запитання, без якого не обходився жоден приїзд. Сперечатися чи доводити, що ситий і доглянутий чоловік просто має таку статуру, було марною справою.
— Варю, мамо, усе гаряче, свіже, — спокійно відповіла Люба, заносячи сумки до веранди.
— Ось, мамо, привезли все, що ти просила, — Назар поставив великі пакунки на стіл. — Ковбаси доброї взяли, твердого сиру, цукерок твоїх улюблених із помадкою, чаю запашного.
Стефанія Іванівна підійшла, зазирнула в пакунок, скрушно похитала головою і сплеснула руками.
— Ой, лихо з вами! Нащо стільки грошей тринькати? Куди воно піде? Краще б замість тих ковбас мішок вапна привезли, треба дерева в саду побілити, та й курник освіжити. Несіть усе в льох, хай там постоїть у холоді. Не чіпайте зараз, воно до свята пригодиться. А я вам борщику пісного розігрію.
Люба тихенько зітхнула. Вона чудово знала, що станеться з цією ковбасою і сиром. Вони стоятимуть у прохолодному льоху тижнями, чекаючи міфічного свята або особливих гостей. Потім сир висохне по краях, ковбаса втратить будь-який привабливий вигляд, і свекруха віддасть її сусідським котам із глибоким сумом про те, які тепер неякісні продукти роблять.
Борщ у Стефанії Іванівни варився за власним, дуже ощадливим рецептом. М’ясо там з’являлося хіба що у вигляді блідого спогаду, зате квасолі, дрібно посіченого буряка і лаврового листя було вдосталь.
— Їжте, набирайтеся сили, — командувала свекруха, сідаючи на краєчок ослона. — Сьогодні треба добре попрацювати. Бур’ян на моркві піднявся вище колін, огірки треба підв’язати, а Назар нехай до повітки залізе. Там на даху шифер тріснув, під час дощу трохи капає.
— Мамо, — озвався Назар, доїдаючи пісну страву. — Якщо шифер тріснув, треба купити два нові листи. Я зараз з’їжджу на базу в сусіднє містечко, це займе пів години. Куплю і шифер, і цвяхи спеціальні з гумовими прокладками.
— Ще чого вигадав! — сплеснула руками мати. — Гроші зайві завелися? Там за сараєм лежать старі шматки жерсті, ще покійний дід з колгоспу привіз. Вони добрі, міцні. Візьмеш молоток, вирівняєш гарненько і підсунеш під тріщину. Воно ще сто років простоїть. Навіщо купувати, як своє під руками є?
Назар перезирнувся з дружиною. Люба мовчки дивилася в тарілку. Це була вічна розмова, в якій логіка сучасного світу розбивалася об залізне переконання: берегти треба все, навіть те, що давно перетворилося на сміття.
Після обіду почалася робота. Любі дісталася довга, нескінченна грядка з морквою. Земля після нещодавніх дощів збилася у важкі грудки, а бур’ян укорінився так міцно, ніби збирався тримати цю ділянку до зими.
— Ти, Любочко, дрібну морквинку не викидай, як прориватимеш, — повчала свекруха, присівши поруч на низенький стільчик. — Складай у мисочку. Ми її потім помиємо щіточкою, перетремо і в морозилку сховаємо. Буде взимку до підливи.
— Стефаніє Іванівно, та вона ж тонка, як соломинка, — спробувала заперечити Люба, витираючи чоло рукавом. — Там більше землі, ніж самої моркви. Поки відмиєш, пів дня мине і води стільки піде.
— Нічого, води в криниці вистачає. Зате копійка до копійки збережеться. Хто дрібного не береже, той і великого не вартий. Працюй, Любочко, земля лінощів не любить.
Сонце піднялося високо і припікало щосили. Спина Люби затерпла вже через пів години. Вона виривала траву, дивилася на рівні рядки і мимоволі думала про своє.
У магазині біля їхнього міського будинку свіжа, добірна, вимита морква коштувала копійки. Кілограм купуєш — і готуєш увесь тиждень. А тут, щоб зібрати цей врожай, треба було витратити чималу суму на пальне, накупити продуктів свекрусі, випити знеболювальне для суглобів і втратити єдині вихідні дні. Де тут була вигода, Люба не могла зрозуміти вже багато років.
З боку сараю долинало глухе грюкання. Це Назар намагався вирівняти стару, іржаву жерсть, згадуючи незлим тихим словом усі колишні запаси своєї родини.
Ближче до третьої години дня біля воріт почувся шум мотора. Біля паркану м’яко зупинився блискучий, вимитий до дзеркального блиску автомобіль. З машини вийшов молодший брат Назара, Ярослав, зі своєю дружиною Вікторією та двома синами.
Ярослав був молодшим на сім років. У родині його завжди вважали великим цабе. Він працював менеджером у великій фірмі, завжди носив гарний одяг, говорив упевненим тоном і приїжджав до матері виключно на відпочинок.
— Ой, Славочка приїхав! — Стефанія Іванівна миттю забула про моркву, підхопилася зі свого стільчика і побігла до воріт так прудко, ніби скинула двадцять років. — Соколику мій! Онучки мої любі! Вікусю, яка ти гарна, плаття яке пишне!
Люба підвелася з колін, розігнула натомлену спину і підійшла до рукомийника. Назар теж зліз із драбини, витираючи спітніле обличчя старою ганчіркою.
— Здорові були, трудящі люди! — весело гукнув Ярослав, заходячи у двір у білосніжних кросівках і світлих шортах. — Ну що ви тут, усе битву за врожай ведете? Скільки можна в землі колупатися?
— Ведемо, — тихо відповів Назар, підходячи до брата і тиснучи йому руку. — Дах на сараї лагоджу, щоб не протікав.
— Мамо, ми буквально на пів годинки, проїздом із відпочинку, — щебетала Вікторія, поправляючи великі темні окуляри. — Заїхали дітей показати, щоб свіжим сільським повітрям подихали трохи.
— Та звісно, звісно, мої дорогі! Проходьте на веранду, сідайте в затінку, — метушилася Стефанія Іванівна. — Назаре, принеси стільці з кімнати! Любочко, ну що ти стоїш осторонь, допоможи на стіл накрити! Там у льоху ковбаска свіжа лежить, сир твердий, дітям цукерок винеси, чайник став скоріше!
Люба завмерла. Вона подивилася на свекруху, потім на Назара.
Та сама ковбаса, яку ще дві години тому було наказано берегти до великого свята. Той самий сир. Ті самі дорогі цукерки, які вони привезли зі своїх зароблених грошей.
Люба нічого не сказала. Вона мовчки пішла на веранду, спустилася в льох, дістала продукти і нарізала їх тонкими акуратними скибочками. Потім винесла все на стіл, поставила тарілки з ягодами і чашки з чаєм.
— О, яка ковбаса добра, м’ясна, — зауважив Ярослав, беручи відразу два шматки і відправляючи до рота. — Ми таку в місті беремо в супермаркеті біля дому. Мамо, а що там огірки? Є вже молоденькі, щоб із собою взяти? Бо ті, що на ринку, зовсім без смаку, тепличні якісь.
— Аякже, синочку, повно! — очі свекрухи сяяли від щастя. — Назарчику, піди-но на город, нарви братові свіжих огірочків, вибирай найкращі, маленькі, хрусткі. І помідорчиків зірви, які вже порожевіли, вони на підвіконні дійдуть. І кропу з петрушкою цілий пучок зріж!
Назар постояв якусь мить, глянув на свої брудні від іржі пальці, важко зітхнув і пішов на город із пластмасовим відром.
Люба присіла на дерев’яну лаву біля стіни, спостерігаючи за цією сценою.
— А картоплю коли будете вибирати? — запитала Вікторія, обмахуючись паперовою серветкою. — Бо ми з дітьми картоплю любимо домашню, щоб без хімії.
— Та десь під кінець місяця, — охоче пояснювала Стефанія Іванівна. — Кущі гарні стоять, рясні. Вам зі Славочкою ми мішків чотири обов’язково відкладемо, щоб дітям на всю зиму вистачило. Вона ж своя, чиста, вітамінна.
Люба відчула, як усередині все стискається від несправедливості. Вона набрала повітря і дуже спокійно, майже пошепки запитала:
— Стефаніє Іванівно, а нам?
Свекруха здивовано подивилася на неї, ніби Люба запитала якусь цілковиту дурницю.
— А навіщо вам багато? Ви ж удвох живете, дітей дорослих нема поруч, вам того одного мішка на всю зиму вистачить з головою. Та й Назар твій на роботі втомлюється, куди йому ще важкі торби тягати до квартири? А у Славочки родина велика, діткам рости треба. Славочка на машині приїде, прямо під двері підвезе і забере.
Люба опустила очі. Логіка була настільки бездоганною у своїй егоїстичності, що слів просто не знаходилося.
Назар, який кожні вихідні ламав спину на цьому городі, тягав воду, лагодив покрівлю і купував усі ліки, виявляється, «втомлюється», тому картоплю, яку він сам і буде копати, віддадуть братові. Братові, який приїхав у білих кросівках поїсти чужої ковбаси.
Гості погостювали менше години. Вони склали в багажник повне відро добірних огірків, пакунок із помідорами, великі пучки зелені та трилітрову банку полуничного варення, яке Люба сама варила минулого літа і залишила тут, бо свекруха скаржилася, що в неї болять руки крутити кришки.
— Ну, бувайте здорові, не перевтомлюйтеся тут! — весело помахав рукою Ярослав, сідаючи за кермо. Автомобіль підняв легку куряву і зник за поворотом.
Стефанія Іванівна зворушено дивилася вслід машині.
— Який же Славочка молодець. Дбайливий такий. Не забуває рідну матір, хоч на хвилинку, а заїде провідати. Золота дитина.
Назар стояв поруч біля воріт, опустивши плечі.
— Мамо, нам теж пора збиратися, — глухо промовив він. — Завтра неділя, треба хоч трохи відпочити, в понеділок зранку нарада на роботі.
— Як це пора? — сплеснула руками мати, і весь її солодкий тон миттю розвіявся. — А поливати хто буде? Вечірня пора настала! Земля суха, як камінь! Я що, сама маю відра від криниці тягати на старість літ? Огірки без води погорять, капуста пов’яне! Хто починав діло, той хай і завершує!
Люба підійшла ближче. Вона дивилася прямо в очі чоловікові.
— Ми поллємо, — спокійно сказала вона. — Назаре, бери відра. Ми поллємо все, до останньої квітки.
Вони носили воду ще дві години. Руки відтягувало до самої землі, поперек нив від кожного нахилу, над городами піднялася вечірня мошкара, яка нещадно кусала відкриті плечі й шию. Вони не сказали одне одному жодного слова. Назар мовчки черпав воду з криниці, Люба мовчки виливала її під кущі.
О пів на дев’яту вечора вони нарешті сіли в свою машину. Свекруха стояла біля хвіртки і давала останні настанови:
— Наступного тижня обов’язково приїжджайте, треба буде жуків труїти, бо картопля пропаде! І хліба свіжого привезіть!
Назар мовчки завів мотор і рушив з місця.
Кілька кілометрів вони їхали в повній, гнітючій тиші. За вікнами миготіли лісосмуги, сонце вже сховалося за горизонт, залишаючи на небі темну смугу. Назар увімкнув приймач, сподіваючись розрядити напругу мелодією, але Люба простягнула руку і вимкнула звук.
— Назаре, — тихо покликала вона.
— Що, Любочко? — не повертаючи голови, запитав чоловік.
— Давай просто порахуємо. Спокійно, без емоцій. Скільки ми витратили грошей на цю одну поїздку?
Чоловік поворухнув пальцями на кермі.
— Ну… бензин дорогий зараз. Продукти повний багажник набрали. Ще мамі краплі для очей у міській аптеці замовляли, бо в селі таких нема. Ну, вийде чимала сума. Як за хороший продуктовий кошик на два тижні для нашої сім’ї.
— Саме так, — підтвердила Люба, дивлячись на дорогу. — Ми витратили значну частину нашого тижневого заробітку. За ці кошти ми отримали миску пісного супу без хліба, зірвану спину, мозолі на руках і право цілий день відчувати себе чужими на цьому подвір’ї. А весь урожай, який ми сьогодні поливали з останніх сил, уже розписаний. Огірки поїхали зі Славиком, картопля поїде зі Славиком, наше варення вже в багажнику його машини. Навіть ту ковбасу, яку ти купив, з’їли вони.
— Любо, ну нащо ти так… Славик же мій брат. У нього діти малі…
— У нього заробіток удвічі вищий за твій! — голос Люби не тремтів, але в ньому була така сила, що Назар мимоволі напружився. — У нього нова машина з салону. У нього квартира, в яку твої батьки свого часу вклали всі заощадження, щоб молодшенькому було легше почати життя. А ми з тобою свою виплачували самі понад десять років, заощаджуючи на кожній відпустці!
Назар мовчав. Сперечатися не було чим, бо кожне її слово було правдою, яку вони зазвичай намагалися не згадувати вголос.
— І знаєш, що мені найприкріше? — продовжила жінка, повернувшись до нього. — Навіть не ці гроші, хай би вони згоріли. Мені прикро, що нас там тримають за робочу силу. Зручну, безвідмовну, вічну робочу силу. Назар полагодить, Назар скопає, Люба прополе, Люба зварить і прибере. А лагідне слово, усмішка і добірні овочі — це для Славика, бо він гість, він соколик.
— Мама людина похилого віку, — спробував захиститися чоловік. — Вона звикла, що я старший, що я за все відповідаю…
— Ні, Назаре. Це звичайна людська байдужість, загорнута в розмови про родинний обов’язок. Я дуже втомилася. Мені вже не двадцять років, щоб після важкого робочого тижня в конторі стояти цілі вихідні на колінах у пилюці. Я хочу в суботу виспатися. Я хочу піти з тобою в кав’ярню, пройтися парком або просто почитати книжку в тиші. Я не хочу більше терпіти ці докори і ці порівняння.
Вона глибоко вдихнула і вимовила слова, які збиралися в ній не один рік:
— Я більше туди не поїду. Ні полоти, ні сапати, ні копати. Моєї ноги на тому городі більше не буде. Хочеш — їдь сам. Гни спину, тягай іржаві залізяки, слухай, яка в тебе погана дружина і як мало ти помагаєш. Ти її син, ти сам вирішуєш, як розпоряджатися своїм здоров’ям. Але з мене досить.
Назар здивовано глянув на неї:
— Любо, ну як це? Вона ж образиться. Буде плакати, скаже сусідкам, що невістка її зневажає.
— Нехай говорить усе, що вважає за потрібне. Нехай покличе помічника Славика з лопатою. Нехай він приїде у своїх світлих кросівках і перекопає їй город. Подивимося, на скільки хвилин його вистачить.
— А що я їй скажу наступної суботи?
— Скажи правду. Що в мене болить спина, що в нас є свої домашні справи, що ми просто відпочиваємо. І щодо грошей: із нашого спільного сімейного бюджету я більше не виділю жодної копійки на ці нескінченні закупівлі. Хочеш везти їй пакунки — купуй зі своїх особистих кишенькових витрат. Але годувати сім’ю твого дорослого брата я більше не маю жодного бажання.
У машині запала тиша. До самого під’їзду вони не промовили більше жодного слова.
Наступного тижня Люба свого слова дотримала. Коли в суботу вранці пролунав будильник, Назар довго сидів на краю ліжка, поглядаючи на дружину. Люба спала, спокійно повернувшись до стіни. Він постояв, зітхнув, тихо зібрав свій брезентовий рюкзак і поїхав сам.
Люба прокинулася о дев’ятій. У квартирі було світло, тихо і затишно. Вона неспішно випила кави, приготувала собі омлет із зеленню, увімкнула спокійну музику і затіяла генеральне прибирання, але без поспіху, для власного задоволення.
Після обіду вона зустрілася з давньою подругою, вони довго гуляли набережною річки, говорили про життя, сміялися і смакували морозиво. Люба раптом упіймала себе на думці, що її обличчя більше не напружене, а плечі нарешті опустилися і розслабилися.
Увечері вона спекла яблучний пиріг. У хаті пахло ваніллю, корицею і домашнім теплом.
Назар повернувся о десятій вечора. Коли він зайшов у коридор, Люба ледве стримала співчуття. Чоловік ледь переставляв ноги, плечі були сірими від пилу, під очима залягли темні кола, а на щоці красувалася свіжа подряпина від сухої гілки.
— Як поїздка? — спокійно запитала вона з вітальні, тримаючи в руках чашку трав’яного чаю.
Назар важко опустився на пуф у передпокої, навіть не розшнуровуючи взуття.
— Важко, — глухо сказав він. — Дуже важко. Мати весь день розповідала, яка ти погана господиня, раз не приїхала допомогти старій жінці. Потім змусила мене чистити зливну яму за хатою. Потім перекидати компостну купу. Потім пішла до сусідки скаржитися на життя, а мені наказала пофарбувати паркан навколо палісадника старою фарбою, яка засохла ще п’ять років тому.
Люба мовчала, даючи йому виговоритися.
— А обід? — запитала вона.
— Та який обід… Зварила вівсянку на воді, посолила крихтою солі, каже: «Ми люди прості, нам делікатесів не треба». Довелося ввечері на заправці купувати пиріжок, бо живіт скрутило від голоду.
— А Славко приїжджав?
Назар криво усміхнувся, підвівши голову.
— Приїжджав. На сорок хвилин. Привіз якусь рекламу ліків, випив компоту, розповів, що вони планують оновити меблі у вітальні, забрав усю зірвану черешню і поїхав, бо в нього, бачте, увечері зустріч із друзями. А мені на прощання сказав: «Ти дивись, братику, маму не перевтомлюй, вона в нас одна».
Люба підійшла, присіла поруч навпочіпки і поклала руку йому на коліно.
— А ти що сказав матері?
— Сказав, що наступних вихідних мене теж не буде. Сказав, що машина потребує серйозного огляду, бо ходова стукає після наших поїздок по польових дорогах. А вона… Вона почала плакати. Сказала, що ми її покинули напризволяще, що вона хату відпише чужим людям, якщо ми так ставимося до материнської праці.
— І що ти відповів?
Назар подивився на Любу довгим, дуже втомленим поглядом.
— Я сказав: «Мамо, відписуй кому хочеш. Аби тобі було добре». Вона замовкла, закрила двері й навіть не вийшла провести мене до машини.
Він підвівся, повільно роздягнувся і пішов у ванну кімнату. Коли вийшов, вимитий, у чистому домашньому одязі, на кухні на нього вже чекала гаряча вечеря: шматок запеченого м’яса, тепла картопля і великий шматок свіжого пирога з яблуками.
Назар їв мовчки, із захватом голодної людини, яка нарешті дісталася до справжньої їжі. Люба сиділа навпроти і підливала йому чай.
— Знаєш, Любо, — сказав він, відсуваючи тарілку. — Я сьогодні дорогою додому рахував. Скільки ми витрачаємо на бензин за літо, на ці нескінченні подарунки, на інструменти, які там іржавіють. Якщо восени просто піти на базар чи до знайомих фермерів і купити три мішки найкращої картоплі, сітку цибулі, моркву і кілька гарбузів — це обійдеться в кілька разів дешевше, ніж ми спалюємо пального за один місяць таких поїздок. Просто в рази.
— Я знаю, любий, — м’яко посміхнулася вона.
— І головне — спина ціла. І нерви на місці. Я сьогодні, поки ту яму копав, ледь не впав від втоми. І все думав: заради чого? Щоб Славко забрав свіжі овочі додому, а мама сказала, що я мало стараюся?
Він потягнувся через стіл і накрив її долоню своєю широкою, шорсткою рукою.
— Пробач мені. Ти мала рацію від самого початку. Я просто боявся бути поганим сином. Мене з дитинства вчили, що я старший, що я всім винен. А про себе і про свою сім’ю я якось забував подумати.
Наступні вихідні стали для них справжнім відкриттям. Вони прокинулися разом пізно, коли сонце вже заливало спальню теплим промінням. Ніхто нікуди не біг, ніхто не збирав торби з борошном і олією. Вони неспішно поснідали, поїхали на виставку старих фотографій, про яку Люба мріяла ще з весни, а потім довго сиділи в маленькій кав’ярні на затишній площі.
Телефон Назара кілька разів дзеленчав у кишені. На екрані висвічувалося ім’я матері. Спочатку він здригався при кожному звуці, хапався за кишеню, але дивився на спокійне, усміхнене обличчя дружини — і опускав руку.
Ближче до вечора він відправив коротке повідомлення: «Мамо, у нас усе добре. Ми зайняті домашніми справами. Якщо потрібна термінова допомога по господарству — подзвони, будь ласка, Славікові, у нього ж машина на ходу».
Відповіді не було. Мабуть, свекруха образилася так глибоко, як тільки могла. Але дива не сталося — сонце не згасло, трава не пожовкла, і світ навколо не розвалився на шматки.
Минув тиждень, потім другий. У селі потроху дізналися, що старший син більше не приїжджає на першу вимогу. Сусідка дорогою до крамниці розповідала іншій, що Стефанія Іванівна тепер наймає місцевого хлопця за невелику плату, щоб той косив траву біля паркану, і виявилося, що для цього зовсім не обов’язково висмикувати людей із міста посеред ночі.
Ярослав, дізнавшись, що старший брат більше не забезпечує повний пансіон у селі, теж став з’являтися значно рідше. Брати огірки без готових гостинців і під загрозою отримати в руки сапу йому виявилося зовсім нецікаво.
А в квартирі Люби й Назара нарешті запанував довгоочікуваний мир. Вечорами вони гуляли разом, планували спільну поїздку до санаторію на осінь і вчилися простому людському мистецтву — жити своє власне життя, не відчуваючи провини за те, що ти хочеш бути щасливим і відпочилим.
Бо земля, як виявилося, чудово родить і без людських сліз, а справжню турботу про батьків не можна виміряти кількістю прополотих рядків, особливо коли тебе цінують лише доти, доки ти мовчки тягнеш на собі чужого воза.