— Знаєш, я не люблю нудні побачення, коли люди просто сидять і цвірінькають про погоду, — раптом заявив Максим, зупинившись біля великого замету біля ліхтаря. — Треба завжди додавати трохи екстриму, щоб запам’яталося надовго! — Ну, чайна церемонія на лавочці — це вже своєрідний мініекстрим за такої температури, — сміючись відповіла я, струшуючи сніжинки з шапки. — Головне, щоб чай не замерз у дорозі.
Уявіть собі: хлопець на повному серйозі вирішив потерти мені обличчя снігом, бо йому це здалося неймовірно смішним жартом!
П’ятничний вечір обіцяв бути приємним, адже за вікном кружляв пухнастий сніг, створюючи справжню зимову казку, а попереду чекала довгоочікувана зустріч. Я познайомилася з Максимом у соціальних мережах, і після кількох тижнів приємного листування він запросив мене на прогулянку зимовим парком із подальшим походом до затишної кав’ярні. Напередодні ми довго обговорювали плани, і я щиро сподівалася на гарний вечір у компанії цікавої людини.
Коли ми зустрілися біля центрального входу в парк, Максим зустрів мене бадьорим подихом та широкою посмішкою. На ньому була яскрава куртка, а в очах горів якийсь дещо бешкетний вогник, який спочатку здався мені симпатичним. Ми прогулювалися засніженими алеями, пили гарячий чай із термоса і розповідали про роботу та захоплення. Погода була чудовою, мороз щипав за щоки, а навколо панувала спокійна романтична атмосфера.
— Знаєш, я не люблю нудні побачення, коли люди просто сидять і цвірінькають про погоду, — раптом заявив Максим, зупинившись біля великого замету біля ліхтаря. — Треба завжди додавати трохи екстриму, щоб запам’яталося надовго!
— Ну, чайна церемонія на лавочці — це вже своєрідний мініекстрим за такої температури, — сміючись відповіла я, струшуючи сніжинки з шапки. — Головне, щоб чай не замерз у дорозі.
Він загадково усміхнувся, але я тоді ще не розуміла, що його уявлення про веселе проведення часу кардинально відрізняється від мого. Ми пройшли ще кілька метрів, розмова зайшла про дитячі зимові забави, і я згадувала, як колись у школі ми будували фортеці.
У ту ж хвилину Максим різко нахилився, набрав у долоні повну жменю холодного снігу і, перш ніж я встигла збагнути його наміри, різко провів мені цим снігом прямо по обличчю, приголомшливо сміючись при цьому:
— Тримай порцію свіжості, бо ти занадто серйозна сьогодні! — вигукнув він, щиро радіючи своєму “жарту”.
Я застигла на місці від несподіванки. Моє обличчя миттєво зледеніло не лише від морозу, а й від такого дивного прояву уваги. Краплі талого снігу стікали по щоках під шарф, макіяж був зіпсований, а всередині закипало колосальне обурення.
— Тобі здалося це смішним? — запитала я холодним, пронизливим голосом, дивлячись на нього так, ніби він щойно скоїв щось неймовірне.
— Ну а чого ти? Це ж просто жарт, зимова романтика! — розгублено пробурмотів він, помітивши, що я зовсім не розділяю його захвату від цієї геніальної витівки.
— Романтика у вигляді мокрого обличчя на морозі? Дякую, мабуть, на сьогодні наша прогулянка добігла кінця, — сказала я, розвернулася і швидким кроком попрямувала до виходу з парку, залишаючи здивованого хлопця стояти біля замету.
Я йшла засніженими вулицями швидким кроком, відчуваючи, як холодний вітер обвіває мокре обличчя, а всередині мене кипить буря з найрізноманітніших емоцій — від образи до відвертого подиву. Як можна було додуматися до такого способу “розваги” на першому ж побаченні? Минуло лише півгодини від початку нашої зустрічі, а Максим уже встиг забезпечити мені місце в списку найдивніших спогадів життя.
Мій телефон у кишені почав вібрувати — це він намагався передзвонити, але відповідати на його виклики в мене не було ані найменшого бажання. Я скинула дзвінок і прискорила кроки до затишної кав’ярні на розі, де на мене вже чекали мої вірні подруги на традиційні п’ятничні посиденьки.
Коли я відчинила двері закладу і зайшла всередину, тепло хвилею огорнуло замерзле тіло. За столиком біля вікна сиділи Олена та Катя, які вже замовили гарячий шоколад і весело про щось сперечалися. Побачивши моє почервоніле обличчя, зіпсований макіяж і замерзле волосся, вони завмерли на півслові, а потім одночасно підвели погляди від меню.
— Боже мій, Софіє, що з тобою трапилося?! — першою вигукнула Олена, різко підводячись із місця і подаючи мені серветки. — Ти виглядаєш так, ніби пройшла крізь снігову бурю без шапки! Не кажіть мені, що романтична прогулянка парком закінчилася стихійним лихом.
Я важко опустилася на стілець, зняла шарф і розпласталася на спинці дивана, відчуваючи, як втома і роздратування нарешті виливаються назовні.
— Гірше, дівчата, — видохнула я, дивлячись на них круглими очима. — Моє побачення закінчилося тим, що мене просто на вулиці намилили снігом!
— Тобто як це — намилили снігом? — перепитала Катя, ледь не випустивши з рук чашку. — Це якийсь новий тренд у тік-току чи що? Проводити пілінг обличчя за допомогою двометрового замету?
— Ой, краще б це був пілінг! — гірко усміхнулася я, розповідаючи їм усі подробиці цього вечора. — Ми йшли, розмовляли про всяку всячину, погода була чудова. А потім він заявив, що я занадто серйозна, набрав у долоні повну жменю холодного рихлого снігу і з розмаху провів мені ним прямо по обличчю! А коли я застигла від шоку, він щиро сміявся і казав, що це типу смішно, бо треба ж розважатися, а не нудитися на морозі!
Подруги дивилися на мене кілька секунд із виразом абсолютного заціпеніння на обличчях, а потім кафе буквально вибухнуло від їхнього сміху. Вони сміялися так голосно, що на нас обернулися завідувач закладу та кілька відвідувачів за сусідніми столичками. Я сиділа, дивлячись на них напівсердитим поглядом, хоча за хвилину й сама не витримала і почала посміхатися — настільки абсурдною і кумедною виглядала ця ситуація з боку, якщо відкинути першу хвилю люті.
— Ні, ну це просто шедевр абсурду! — витираючи сльози від сміху, промовила Олена. — Треба ж було до такого додуматися! Зазвичай хлопці намагаються справити враження, дарують квіти чи розповідають дотепні історії, а цей вирішив провести тест на стійкість за допомогою зимових опадів.
— І головне — аргумент який убивчий: «бо це типу смішно»! — додала Катя, ледь переводячи подих. — Слухай, дівчата, а давайте влаштуємо справжній вечір крінж-побачень? Кожна розкаже найгірший досвід із життя, і перетворимо це на веселу традицію. Бо твій випадок сьогодні явно претендує на головний приз нашого конкурсу!
Ідея з вечором найгірших побачень здалася нам неймовірно кумедною, адже кожна з нас мала в запасі кілька курйозних історій про невдалих кавалерів, дивні пропозиції та комічні ситуації, які спочатку викликали роздратування, а згодом ставали приводом для щирого сміху в колі вірних друзів. Ми замовили ще по чашці гарячого напою і почали згадувати інші епізоди, повністю забувши про мороз за вікном та дивного Максима з його сніговими жартами.
Вечір у кав’ярні забирав усю втому попередніх годин, перетворюючи неприємний інцидент на кумедну анекдотичну розповідь. Ми з Оленою та Катею сиділи біля вікна, обговорюючи деталі майбутніх зустрічей, коли раптом мій телефон знову завибрирував на столі. Цього разу це було нове повідомлення в месенджері від того самого Максима. На екрані світилося його ім’я, і я з деяким подивом відкрила текст, сподіваючись побачити чергову порцію дивних виправдань або образ.
Проте повідомлення виявилося зовсім іншим. Максим писав: «Софіє, вибач за цей дурний сніговий експеримент. Я справді поводився як повний дивак, бо хотів розрядити обстановку, але перегнув палицю. Якщо ти даси мені ще один шанс, я обіцяю запросити тебе туди, де немає снігу, заметів та жодних дивних жартів. Тільки теплий чай і нормальна розмова».
Я перечитала текст кілька разів, а потім показала його подругам. Олена з Катею здивовано підняли брови, переглядаючись між собою з лукавими посмішками.
— Ого, а хлопець має здатність до самокритики! — зауважила Катя, відпиваючи шоколад. — Не кожен чоловік після такого провалу наважиться на адекватне вибачення. Зазвичай вони ображаються першими і блокують номер.
— Ну що ж, визнати свою помилку — це вже великий плюс до карми, — додала Олена. — Хоча після снігової процедури на обличчі ти маєш повне право тримати оборону ще тиждень.
Я замислилася. З одного боку, мій досвід першого побачення дійсно увійшов до списку найабсурдніших історій мого життя, про що я згодом обов’язково розкажу в рамках нашого запланованого вечора крінжу. З іншого боку, у світі, де люди часто бояться зробити перший крок або взагалі уникають щирості, здатність визнати свою дурість дорогого варта. Я вирішила дати йому шанс, але на своїх умовах.
«Добре, Максиме, вибачення прийнято, — надіслала я відповідь. — Але наступного разу жодних опадів, сніжок та інших екстремальних ідей. Тільки кав’ярня і тепле приміщення».
Він відповів майже миттєво, надіславши смайлик із полегшенням і погоджуючись на будь-які умови. Ця історія не закінчилася якоюсь великою романтичною казкою одразу, але вона подарувала нам купу сміху, чудовий привід для веселих посиденьок із подругами та нагадування про те, що іноді навіть найгірші побачення можуть завершитися цілком несподіваним і добрим фіналом.
Чи доводилося вам колись давати другий шанс людині після настільки курйозного та дивного першого побачення?