Марія Миколаївна сиділа у своїй кімнаті із зачиненими дверима, і намагалася не заважати молоді.
Жила вона разом з онуком Кирилом, його дружиною Поліною та правнуком Іванком уже дев’ять років.
І жодного разу про це не пошкодувала, хоча сусідка Лідія Іванівна лякала її:
– Навіщо ж ти, Маріє, погодилася на це, та хіба можна було до себе молодих пускати? Була ти у квартирі господиня, а тепер будеш, як приживалка.
– Вони ж молоді, за своїм бажанням все будуть робити, а на твою думку їм начхати, запам’ятай мої слова! Я зі своєю онукою Лєркою і місяця не прожила.
– Кажу їй вранці, що треба в квартирі прибратися, а у неї, чи бачите, плани інші! Ну я Лєрці і дала від воріт поворот, дуже треба мені за нею ще підтирати та просити!
Марія Миколаївна тоді Лідію вислухала, а вчинила по своєму.
Внука Кирила вона дуже любила і вірила, що все буде гаразд. Адже раніше люди вміли разом жити, а зараз що, дурніші вони стали, чи що? Та й куди йому йти?
Житло нині дороге, наймати в чужих теж дорого, а вона значить, рідна бабуся, буде в трьох кімнатах жити і байдуже дивитися, як онук поневіряється? Не бувати цьому!
І як тільки Кирило одружився, він одразу переїхав від своїх батьків та молодшого брата Андрія до бабусі.
Спочатку, звичайно, непросто було Марії Миколаївні.
Дружина онука, Поля, хороша, але зовсім ще дівчисько. Чомусь її мати навчила, а чомусь і Марії Миколаївні самій довелося невістку вчити.
А головне ж – ненав’язливо і по-доброму підказувати і не сердитися.
Пам’ятала Марія Миколаївна, як сама вона жила у свекрухи, та ще й мати чоловіка свекрухи там жила старенька, Надія Федорівна.
Чого тільки в них не бувало. Свекруха як почне на Марію репетувати, а баба її охолодить відразу:
– Себе згадай, Зінко! Ти в наш будинок ким прийшла? Боса невміха була, а я хіба тебе дорікнула хоч раз?
Потім Маша за бабкою доглядала, коли та злягла. Мила її, годувала, – від душі їй була вдячна. Та й зі свекрухою Зінаїдою Кіндратівною вони без скандалів прожили.
Багато від самих людей залежить і від настрою та совісті. Тож з Поліною та онуком Кирилом звичайно вжилася Марія Миколаївна.
Квартира у неї хоч за площею і невелика, кухня зовсім малесенька, зате три кімнати.
Навіть у правнука Вані своя кімната є, дякувати чоловікові, Григорію Васильовичу. Він цю квартиру від заводу одержав, у ній вони щасливо багато років прожили, дітей виростили. І ось уже четверте покоління тут підростає.
Поліна з Кирилом на свій смак хороший ремонт зробили. Світло, чисто в них у квартирі, а в кімнаті Марії Миколаївни, на її прохання, так усе оновили, що ніби нічого не змінювали. Все залишилося, як у них із Григорієм було.
Коли Марія Миколаївна була молодша, вісімдесят з невеликим, так вона навіть із візком гуляла у парку. Допомагала Полі, та вдома встигала всі справи переробити.
А тепер Марія Миколаївна зовсім старенька, Кирило та Поля про неї дбають. Навіть у вихідні разом гуляти ходять і по лікарях найкращих возять, якщо що.
Але Марія Миколаївна на себе стала ображатися, – повільна стала, неповоротка. От і намагається не лізти під руку молодим, вони завжди поспішають, не встигають, а їй уже поспішати нікуди.
Прикриє вона свої дверцята, і телевізор дивиться. А правнук Ваня постійно до неї біжить. Він у перший клас пішов, усім ніколи, а прабабуся йому у всьому допомагає.
Вона йому і цікаві казки розповідає, і з життя свої історії, у прабабусі завжди для Вані є час…
Поліна на кухні вечерю готувала, потім усіх покликала їсти.
– Ми з Ванькою йдемо, а бабуся не хоче, сказала потім чаю поп’є.
Кирило чекати себе не змусив, він з роботи прийшов голодний. А ось Ваня прийшов сумний.
– Руки мив? Сідай за стіл, – скомандувала мама, – бабуся не хоче, без неї вечерятимемо.
– Мамо, а я чув, як тато сказав, що бабусі нічого не хочеться. Це неправда, їй хочеться, просто бабуся соромиться, – сумно сказав Ваня.
– Та гаразд соромиться, – Кирило засміявся і на Поліну подивився. – Кого це їй тут соромитися? Мене, онука свого?
– Чи маму, яка бабусю нашу, як рідну, любить? Чи тебе, Ваню, свого правнука коханого? А може вона нашу кішку Марфу соромиться? – і Кирило голосно розсміявся своїм жартам.
– Так тато, і Марфу теж! Мартфі ви лежанку купили дорогу хутряну, а у бабусі капці старі.
– Так вона ж сама сказала, що не треба їй, вона й у цих доживатиме, вони її улюблені, – згадала Поліна, – я і панчохи їй купила, які вона завжди носити звикла, бабусі нашій уже дев’яносто один рік, Ваня, ти забув?
– Ага, звичайно, доживатиме, це вона так сказала від образи. І нічого я не забув, що їй багато років. Їй тому і новенького всього хочеться, і їжі всякої скуштувати, яку вона ніколи не їла, а ви нічого не розумієте в житті! – похмуро буркнув Ваня.
– Ти чула, що наш мудрий синок заявив? – здивовано підійняв брови Кирило. – Ми з тобою виявляється нічого не розуміємо!
– А до речі, це ти без дозволу цукерки з лікером брав із коробки? Я ж казав, що їх дітям не можна, а ти брав? – Суворо запитав Кирило Ваню.
Ваня дивився на підлогу і мовчав.
– Ти що, правда, їв ці цукерки з вишневим лікером? – Не витримала Поліна. – Та ти що, Ваню, зовсім очманів?!
– Нічого я не їв, я знаю, що не можна, це я бабусі відніс! – зізнався Ваня.
– Навіщо ти їй відніс? Ми ж її завжди самі частуємо, ти ж знаєш. Чи ти вважаєш, що ми з мамою бабусю ображаємо? – обличчя у Кирила стало при цьому теж скривдженим.
– Ну і ну, ми завжди бабусю пригощаємо всім, що купуємо, вона бере іноді, а частіше відмовляється, і що я тепер повинен почуватися винним?
– Тому що ви не розумієте, наполегливо повторював Ваня. – А вчора я печиво бабусі відніс, і зефір у шоколаді. А панчохи вона такі не любить, бабці ноги тиснуть гумки.
– Вона хотіла колготки, сказала, що просити вас їй, такій старій, соромно. Треба брати, що дають і цьому радіти, – Ваня почервонів і майже прокричав це.
– Їй взагалі всього хочеться, вона теж жива людина! Бабуся мені знаєте, які історії про себе розповідала? Вона вовка бачила і ведмедя навіть, ось вона яка!
– А цукерку з вашим лікером вона тоді одну тільки взяла і їй дуже сподобалася. Бабуся сказала, що таку давно не їла. А ви з мамою вже майже всі з’їли, ну я і взяв дві останні.
– Для бабусі взяв? – Поліна обійняла сина, по голові погладила. – Який же ти у нас, синку, молодець. А ми крутимося, робота – будинок, робота – будинок. І начебто намагаємося, та напевно не все помічаємо.
– Ага, мамо, – Ваня тепер уже вдячно посміхався мамі, що нарешті вона його зрозуміла,
– Ну, бабуся просто не встигає, ви їй запропонували і думали, що вона теж їла. А вона не встигла, вона ж старенька, ось я їй і ношу потихеньку, а вона так радіє! Вчора ви пізно з доставки їли ці крильця, а бабуся чула і їй теж захотілося.
– Боже, та я думала їй таке і не треба! Ти що думаєш, нам для неї шкода, чи що? – Розсміялася Поліна.
– Їй треба, їй зовсім трішки треба, вона спробувати хоче. Їй так мало жити залишилося, – з якоюсь недитячою гіркотою сказав Ваня, видно повторив слова, що від бабусі почув.
– Ах ти, мій Ванько, справжній ти в нас мужичок. Дякую, що ти нам це розповів, – поклавши руку синові на плече, тихо сказав тато. – І не кажи, все біжимо, все поспішаємо кудись, а близьких, що поряд, не помічаємо!
…На Новий рік Санта для Марії Миколаївни поклав у великий пакет нову гарну сукню, тонкі бавовняні колготки, нові хутряні капці, точнісінько такі, як були улюблені старі. І три коробки різних шоколадних цукерок.
– І звідки тільки Санта дізнався, що мені хочеться? – дивувалася Марія Миколаївна, показуючи свої подарунки сусідці Лідії.
– Ох і пощастило тобі, Маріє, а до мене внучка Лєрка забігає іноді, але немає у нас душевності у стосунках.
– Та у нас якось само собою, просто я їх люблю і шкодую і вони мене, напевно, теж, – усміхнулася Марія Миколаївна.
Тут Ваня забіг до неї в кімнату з якимось пакетиком.
– Бабуся, мама з татом на кухні базікають і майже всі чіпси з’їли, може ти хочеш? – Ваня простяг пакетик, чіпси з нього випали, а кішка Марфа відразу підбігла і стала їх нюхати.
– Ну гаразд, шумно у вас якось, навіть не дадуть поговорити, краще я піду до себе, – сказала Лідія, невдоволено озирнулася, і пішла.
Марія Миколаївна обійняла Ваню:
– Ах ти моя турбота! – І подумала, що не хотіла б жити інакше.
Їй нудьгувати і сумувати ніколи, а Душевність до неї раз у раз забігає, обіймає її – тепло і радість дарує.
Хіба ж від такого відмовляються?
Ось така душевна історія до вашого прочитання! Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!