Катерина Петрівна збиралася в магазин. Племінниця, яка нещодавно приїхала в гості на літо, тріщала з кимось телефоном на балконі. Чутність була гарна. Думаючи, що тітка вже пішла, вона раптом видала таке, що Катерині Петрівні стало погано.
– Так, Вікуль, ти все зрозуміла правильно. Я реально націлилася, як ти кажеш, на свого дядька. Хоча, який він мені дядько… – тріщала Аліна. – Він чоловік тітки Катрі, а мені він ніхто. Ну, поки що ніхто.
На тому кінці дроту поставили запитання.
– А що тут такого? – жваво відповіла Аліна. – Чоловік він видний, спокійний. Квартира своя, машина… Я ж до них не на канікули приїхала, Віко. Я приїхала за Павлом.
– Ого! – Катерина Петрівна обімліла. – Оце так розмах.
Про всяк випадок вона дістала телефон і почала записувати слова племінниці на диктофон.
***
Дев’ятнадцятирічна Аліна була єдиною дочкою її старшої сестри Люди. Дитиною вона була пізньою і тому розпещеною й досі. Люда її від себе майже не відпускала, і навіть вступивши в університет, Аліна жила з матір’ю.
До тітоньки вона приїхала на канікули – так усі думали. Але, виявляється, у неї тут була велика місія…
– Ну так. Він старший утричі. І що з того? – говорила тим часом у слухавку Аліна. – Це навпаки добре. Ровесник погулюватиме напевно, а цей уже своє відгуляв, та й приємно йому буде, що молода дружина поряд. Ну а тітонька йому давно набридла…
У слухавці знову щось сказали.
– Ой, та не… Мені треба тільки, щоб він на неї по-новому глянув. Втомлена, завжди все забуває. Я вже потихеньку почала.
– Вчора йому говорю: дядько Паш, а тітка Катя знову каструлю на плиті кинула, мало не спалила квартиру. Може, до лікаря її, поки не пізно? А вона нічого не кидала, я сама газку додала.
Катерина Петрівна стояла та слухала.
– Та ні, не хитра я, – заперечила Аліна. – Я просто жити вмію. Погостюю в них трохи, буду ласкава, а тітоньку виставлю божевільною… Ой, та вийде! У мене все продумано!
Катерина Петрівна хотіла увірватися на балкон і висловити племінниці все, що вона про неї думає. Але робити це вона не стала. Вона вчинить інакше…
Протягом наступних кількох днів племінниця так і крутилася довкола Катерини Петрівни.
– Тітонько, та ви присядьте, відпочиньте, я сама на стіл накрию, – заспівала вона і погладила Катерину Петрівну по плечу. – Вам перенапружуватися не можна, ви й так стільки на собі тягнете. І як це вам вдається тільки?
Пальці у племінниці були теплі, лагідні. Катерині Петрівні знадобився весь терпець, щоб не скинути цю руку з плеча.
За вечерею Павло дивився на дружину з якоюсь незвичною жалістю.
– Катерино, ти себе нормально почуваєш? – уточнив він. – Аліна каже, ти вчора воду у ванній кімнаті забула зачинити…
Все було точно навпаки. Вчора ввечері саме Аліна не зачинила кран у ванній кімнаті. Але викривати племінницю жінка не стала.
– Все добре, Пашо, – усміхнулася вона. – Втомилася трохи просто.
На другий день зникли окуляри. Катерина Петрівна перерила всю квартиру, а Аліна потім зі сміхом «знайшла» їх у хлібниці та сплеснула руками.
– Тітонько, ну як же так, ви їх просто в хліб поклали. Ай-яй-яй.
І глянула на Павла зі значенням, довгим таким поглядом.
Окуляри в хлібницю Катерина Петрівна не клала, зроду у неї подібного не було. Але вона тільки подякувала племінниці і забрала окуляри у футляр. Про себе наголосила: дівчинка не гребує нічим і поспішає.
А поспішала Аліна тому, що справа в неї справді йшла. Катерина Петрівна бачила це на власні очі.
Бачила, як у передпокої племінниця лине до Павла, поправляє йому комір, а сама шепоче щось на вухо. Павло хмуриться і коситься у бік кухні, де дружина гримить посудом.
Якось з коридору Катерина Петрівна почула:
– Ну що ж це таке? Вона вас зовсім не береже, дядьку Пашо… Ось чесне слово, будь-яка інша порошинка б з вас здувала…
Павло збентежено прогудів у відповідь.
Перед відбоєм Павло обережно завів розмову із дружиною:
– Катерино, слухай. А може, тобі до лікаря сходити, га?
– Навіщо?
– Ну, просто… – чоловік помітно зніяковів. – Перевіритись. Бо деякі болячки знаєш, які підступні?
– Знаю, – обізвалась Катерина Петрівна, думаючи про своє.
– Або он до сестри своєї, до Людмили, з’їздила б, відпочила місяць-другий, – продовжив чоловік. – Ну ти реально сама не своя якась останнім часом…
– Я подумаю, – відповіла вона.
Наступного дня Катерина Петрівна вийшла погуляти та набрала сестру. Люда, мати Аліни, жила у передмісті.
– Людо, ти тільки слухай і не переривай, – почала Катерина Петрівна і розповіла все.
Про конфорку, про воду у ванній, про окуляри в хлібниці та взагалі про все – про все.
Сестра довго мовчала.
– Катю, а ти нічого не плутаєш, часом? – Невпевнено промовила вона. – Вона ж у мене добра, вона мухи не скривдить.
– А ти приїдь у вихідні до нас на дачу, сама все побачиш, – запропонувала Катерина Петрівна. – Тільки Аліні ні півсловечка про нашу розмову.
Сестра погодилася. І справді приїхала у суботу до обіду на дачу.
Дачу цю Павло любив більше за міську квартиру. І поки стояло тепло, вони з Катериною Петрівною щовихідних намагалися їздити туди.
Стіл винесли під стару яблуню, поставили пузатий самовар, наготували все. День видався по-справжньому літнім. Катерина Петрівна не поспішала.
Вона чудово знала свою племінницю і розуміла, що та не втримається покрасуватися перед матір’ю, показати, яка вона дбайлива та чуйна.
– Мамо, ти б бачила, я тут за тітку Катю прямо звелася вся, – почала Аліна, підкладаючи Павлові картоплі на тарілку. – Вона у нас все забувати стала, біда прямо.
– Справді? – Людмила здивовано подивилася на дочку, потім на сестру.
– Ага … То каструлю на плиті кине, то воду у ванній зачинити забуде. Окуляри он у хліб поклала, – дедалі більше розпалювалася Аліна. – Ми з дядьком Пашею вже й не знаємо, що робити. Вік, мабуть, підходить. Правда, дядьку Пашо?
Павло ніяково знизав плечима і промовчав. І ось тут Катерина Петрівна пішла в атаку:
– А розкажи-но, Аліночко, про конфорку детальніше, – попросила вона, дивлячись племінниці прямо в очі. – Ти ж її сама ввімкнула.
– А потім телефоном подружці своїй Вікторії всю витівку виклала, слово в слово, і про каструлю, і про те, що тітку треба вижившою з розуму виставити …
– Якій ще подружці? – Підійняла брови Аліна. – Тітонько, ви щось плутаєте зовсім. Вам здалося. Ось я про те й говорю, пам’ять у вас нікуди…
– Здалося, виходить, так? – посміхнулася Катерина Петрівна. – Ану…
І вона увімкнула запис на диктофоні. Звідти полився голос Алініна:
– Він старший утричі. І що з того? Ровесник погулювати напевно буде, а цей уже своє відгуляв. Тітонька йому давно приїлася …
Людмила ахнула, Павло видав якийсь дивний горловий звук. Аліна остовпіла.
А далі було:
– Я вже потихеньку почала. Вчора йому говорю: дядьку Пашо, а тітка Катя знову каструлю на плиті кинула, мало не спалила квартиру. Може, до лікаря її поки не пізно? А вона нічого не кидала, я сама газку додала.
Ну і потім було про те, що вона збирається виставити тітоньку божевільною і все інше.
Павло суворо глянув на Аліну.
– Ось ти яка, виявляється… Племінничко, – посміхнувся він, – сказав би я тобі все, що думаю, та при жінках соромно. Тож знаєш що? Збирайся ти додому.
Аліна кинулася до матері у пошуках захисту:
– Мамо!
Людмила відсторонилася від неї:
– Тобі що сказали? Іди збирайся! – холодно сказала вона. – А вдома у нас із тобою буде розмова.
З матір’ю не посперечаєшся. Аліна якось знітилася і пішла збирати речі, які взяла з собою на дачу. Інші її речі Катерина Петрівна потім передала Люді через знайомого.
Коли родички поїхали, подружжя довго ще сиділо за столом. Чоловік спочатку мовчав, потім накрив її руку своєю важкою долонею.
– Катерино… – почав він винувато. – А я ж майже повірив їй. Дивився на тебе і думав: “Ну все, здає моя Катерина”. А це вона, зміюка, воду каламутила! Соромно мені…
– А те, що вона перед тобою хвостом крутила, а ти все гм та угу, за це не соромно? – посміхнулася Катерина Петрівна.
Павло глянув їй у вічі.
– Катюшо, ось хочеш вір, хочеш не вір, – він знизав широкими плечима і похитав головою, – я й гадки не мав, що вона на мене види має.
– Вона ж мені у внучки майже годиться! Думав, дбає так. Ну, а що натякає на всяке… Ну, виховання, значить, таке.
Катерині Петрівні раптом стало прикро за сестру. Вона хотіла заперечити, але не стала.
– До того ж, – гірко подумала вона – може, він і має рацію …
Людмила потім зателефонувала, вибачилася за дочку, і сестри довго розмовляли.
– Ну, а що Алінка? Що народилося, те й народилося… – зітхнула Людмила.
Виявляється, Людмила винайняла дочці кімнату. Сплатила перший місяць і змусила Аліну влаштуватися на роботу, щоб оплачувати її надалі самостійно. Щоб впізнала життя, як воно є і викинула всякі дурниці з голови.
– Що ж, правильно, – подумала Катерина Петрівна, – ось тільки чи вчасно?
Як кажуть, – все добре, що добре закінчується…
А ви що скажете з цього приводу? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!