Чоловік привіз друзів зробити веранду на дачі: але будівництво пішло не за планом. Перший день вони їли й засиджувалися допізна з музикою. Другий – теж. А на третій я зрозуміла, що веранди не буде, а буде в мене на ділянці затяжний пікнік двох великовагових нероб, яких мій чоловік чомусь вважає майстрами з золотими руками.
Коли о пів на дванадцяту ночі з динаміків знову гримнула пісня, а сусідський пес зайшовся у відповідь виттям, я лежала в спальні, дивилася в темряву і подумки підраховувала, у скільки мені обходиться ця «дружня допомога».
Дача була моя. Це важливо прояснити відразу, бо багато хто потім плутається і починає запитувати: «А чого ж ти терпіла, раз хазяїн він?» Не хазяїн. Ділянка записана на мене, куплена дев’ять років тому за гроші, що залишилися від продажу двокімнатної квартири в Полтаві.
З Андрієм ми тоді вже три роки були одружені, але покупку оформили на мене, так було правильно. Дім ставили разом – він віддав свої накопичення у фундамент і коробку, а моїм коштом робили дах і внутрішнє оздоблення. Вважалося, що справедливо. Я взагалі тоді думала, що в нас усе справедливо.
Тепер, лежачи в час ночі під акомпанемент караоке, я в цьому сильно сумнівалася.
А почалося все в четвер. Андрій приїхав з роботи раніше звичайного, сяяв і з порога випалив:
– Таню, я тут домовився. Пам’ятаєш, ти про веранду говорила? Все, питання вирішено. На вихідних приїдуть Толик і Вадик, зроблять по-братерськи. Нормальні мужики.
Я тоді ще, не розуміла, зраділа. Веранду я хотіла давно – стара тераса розвалювалася, дошки скрипіли, і кожен дощ перетворював її на калюжу з трісками. Ми три роки збиралися то найняти бригаду, то самим узятися, але все впиралося в гроші й час. А тут – люди, які можуть. І по-братерськи.
– А скільки хочуть? – запитала я першим ділом.
– Та нічого не хочуть. Свої ж. Допоможуть – і все.
Ось тут треба було міцно замислитися. «Нічого не хочуть» – це майже завжди означає, що захочуть вони чогось іншого, і цінник виявиться вищим за ринковий, тільки виражений він буде не в грошах. Але я тоді відігнала цю думку – ніяково якось, про людей погано думати.
У п’ятницю ввечері я наготувала. Серйозно так – велику каструлю холодника, бо спека стояла під тридцять, насмажила домашніх ковбасок, нарубала салат, спекла пиріг з яблуками. Андрій сказав: «Не метушись, свої люди», але мені хотілося зустріти добре. Зрештою, люди їдуть допомагати.
Вони прикотили в суботу о десятій ранку на машині, завантаженій, як мені здалося, якимось інструментом. Толик виявився кремезним, гучним мужиком із задишкою і звичкою говорити про все з виглядом експерта. Вадик був тихішим, щуплим, з вічно винуватою усмішкою, яка, як з’ясувалося згодом, нічого не значила – усмішка така, природна.
Андрій вискочив зустрічати, обійнялися, поплескали одне одного по плечах. Я стояла на ґанку, витирала руки об кухонний рушник і намагалася зрозуміти, чому в мене всередині з’явилося якесь невиразне занепокоєння.
Може, тому що інструментів я якось не розгледіла. У кузові лежали два складні стільці, мангал, сумка-холодильник поважних розмірів і чохол з вудками. З будівельного – тільки бензопила, та й та, як потім признався Вадик. Ще я помітила кілька упаковок лимонаду й мінералки, які вони, видимо, купили дорогою.
– А де дошки? – запитала я тихо, коли чоловіки рушили до хати.
– Які дошки? – обернувся Толик. – Хазяєчко, ми ж спочатку фронт робіт оцінимо. Ти нам поки на стіл накривай, а ми глянемо, що до чого.
«Що до чого» зайняло пару хвилин. Вони обійшли ділянку, постояли біля старої тераси, потикали носками кросівок у трухляві дошки і дійшли висновку, що «конструкцію треба міняти повністю».
Це я й без них знала. Потім вони оглянули баню, потім Толик зауважив ставок і запитав, чи є карасі. З’ясувавши, що карасі є, він оживився і заявив, що ввечері треба неодмінно спробувати.
До обіду вони сіли за стіл. Їли багато і зі смаком. Холодник пішов весь, ковбаски – теж, пиріг я навіть не встигла скуштувати. Толик нахвалював, просив добавки, розповідав якісь нескінченні історії про те, як вони з Андрієм колись працювали разом на півночі і які там були морози.
Вадик кивав і всміхався своєю незмінною усмішкою. Андрій був задоволений, розслаблений і, мені здається, вже забув, навіщо вони взагалі приїхали.
Після обіду Толик відкинувся на стільці й ляснув себе по животу:
– Ну що, може, музичку? У нас там колонки хороші, давно не пробували на природі.
Я зиркнула на Андрія. Той знизав плечима: «Ну а що, субота, можна». Дістали з машини колонки, під’єднали до телефону, заграла якась стара естрада.
Я мила посуд і слухала, як на веранді обговорюють не проєкт майбутньої будівлі, а якусь риболовлю трирічної давнини. О четвертій годині дня вони пішли на ставок. Повернулися о сьомій, з трьома карасями розміром з долоню. Мокрі, задоволені, голодні.
– Юшка буде! – оголосив Толик.
Юшку варила я. Бо «хазяєчко, у тебе рука легка, а ми тільки зіпсуємо продукт». Я вже починала розуміти, що означає «по-братерському».
До десятої вечора вони налаштували апаратуру серйозніше. Як з’ясувалося, Толик серйозно захоплювався караоке і вважав своїм обов’язком «поставити обладнання на службу колективу». Андрій дивився на мене винувато, але було видно, що йому й самому хочеться посидіти з друзями, згадати молодість, поспівати.
– Таню, ну ти лягай, ми недовго, – сказав він, цілуючи мене в щоку.
Я лягла в одинадцять. О пів на дванадцяту гримнули пісні. Дім у нас не те щоб великий – три кімнати й кухня, і від звукової хвилі деренчали скляні дверцята серванта. Джеки на ділянці через дорогу завив. Я накрила голову подушкою і спробувала уявити, що я десь у тихому місці. Наприклад, на Місяці.
Не допомогло.
О другій годині ночі репертуар змінився на щось ліричніше. Андрій іноді підспівував, і я чула в його голосі те невпевнене оживлення, яке з’являлося в нього завжди, коли він намагався бути своїм серед чужих.
Я занадто добре знала цей тон. Я заснула під ранок, коли за вікнами вже починало сіріти, а колонки нарешті стихли.
Неділя почалася о десятій. Я прокинулася з чавунною головою. На кухні вже хазяйнував Толик – він шукав сковороду більшого розміру, бо «яєчня з десятка яєць – це мінімум, хазяєчко, не ображай». Вадик сидів на ґанку і методично колупав вудку.
Від веранди – старої, розвалюваної – за ніч не додалося жодної нової дошки.
Я мовчки приготувала сніданок. Мовчки вислухала історію про те, як «от на тому об’єкті ми спочатку тиждень відпочивали, а потім за добу все змонтували, і замовник був щасливий».
Після сніданку я запитала:
– Мужики, може, за дошками з’їздимо?
Толик подивився на мене з щирим подивом.
– Так неділя ж. У неділю працюють тільки ті, кому діватися нікуди. Давай сьогодні відпочинемо по-людськи, а з понеділка впряжемося.
У понеділок вони, бачте, впряжуться.
Я подивилася на Андрія. Той сидів з краю столу, уткнувшись поглядом у кухоль, і мовчав.
– Андрію, можна тебе на хвилину.
Ми вийшли в коридор.
– Ти що, серйозно? – зашипіла я. – Вони навіть не починали. Ти сказав – веранда. Де веранда?
– Таню, ну що ти заводишся. Вони ж тільки вчора приїхали. Втомилися з дороги. Відпочинуть – і зроблять. Свої люди, ніхто ж не жене.
– З дороги? З міста до нас півтори години їзди, яка дорога? І потім, якщо вони майстри, чому я маю їх тричі на день годувати? Вони навіть воду собі не гріють – я їм чай заварюю!
– Ну а як ти хотіла? Люди допомагають, треба ж їх по-людськи…
– По-людськи – це коли працюють. А це називається «сіли на шию». Твої друзі – твої гості. Ти їх кликав – ти й думай, чим годувати і як розважати. У мене на цю дачу були свої плани.
Він замовк. Потім зітхнув і сказав ту саму фразу, від якої в мене всередині щось обірвалося:
– Таню, ну ми допомагаємо одне одному. По-сусідськи, по-братерському. Ти не розумієш…
Другий день минув точно так само, як перший, тільки з варіаціями. Замість риболовлі вони вирішили витопити баню. Баня топилася чотири години, потім вони парилися, потім сиділи в передбаннику й обговорювали якусь чоловічу тему. Увечері знову караоке, знову крики, знову собака, що вив і злі повідомлення в спільний чат.
«Шановні сусіди, ми всі розуміємо, що вихідні, але чи не можна тихіше? У людей діти сплять», – написала Ірина з п’ятої ділянки.
«Які там діти, у мене кури перестали нестися», – додала Тетяна Семенівна з дев’ятої.
Я сиділа в спальні з телефоном і відчувала, як у мене пульсує десь у скроні тоненька жилка. Сором і злість змішувалися в противну гримучу суміш.
Я не хотіла бути дружиною людини, через яку всьому товариству доводиться писати скарги в чат. Я не хотіла бути хазяйкою дому, в якому гості поводяться як у придорожній забігайлівці.
Я вийшла на кухню. Там громадилася гора посуду – каструлі, тарілки, склянки. Скатертина була залита соусом. На підлозі валялася виделка. У раковині плавав пакетик від чипсів.
І я раптом дуже ясно зрозуміла, що завтра, в понеділок, ніхто не почне будувати веранду. Бо цим людям не потрібна веранда. Їм потрібне місце, де можна кілька днів, а може, й тиждень, жити на всьому готовому, їсти від пуза, співати пісні й почуватися бажаними гостями. І мій чоловік їм це місце надав, не спитавши мене.
У понеділок я прокинулася з рішенням.
Ні, це було навіть не рішення – це була якась холодна, спокійна ясність, яка приходить після довгої безсонної ночі. Ніби в голові щось перемикнулося, і всі деталі стали на свої місця.
Гостей я годувати більше не буду. Жодних «господине, накривай на стіл». Жодного триразового харчування. Жодних різносолів. Якщо Андрій хоче, щоб його друзі їли – нехай готує сам. Або везе їх у кафе своїм коштом.
З цим я й вийшла на кухню. Там сидів Толик – у шортах і майці, з вологим після вмивання волоссям. Він обернувся на звук моїх кроків і розплився в усмішці:
– О, господине, а ми тут сніданок чекаємо. Млинці будуть?
– Будуть, – сказала я. – Тільки готувати їх будете ви.
Усмішка сповзла з його обличчя.
– У сенсі?
– У прямому. У мене в холодильнику є локшина швидкого приготування, чотири упаковки. У чайнику – вода. У шафі – чай і цукор. Сніданок, обід і вечеря за цим меню. Якщо хочете різноманіття – магазин у селищі працює з дев’ятої до восьмої, добиратися пішки двадцять хвилин.
Я говорила спокійно, рівно, як пояснюють правила дитині. Мабуть, саме цей спокій його й зачепив найсильніше. Він насупився, повернувся до дверей і крикнув:
– Андрюхо, йди-но сюди.
Андрій прийшов з вулиці – він якраз виносив сміття після вчорашнього. Побачив моє обличчя, побачив Толика, і на його фізіономії відбилася суміш паніки й приреченості. Він знав цей мій погляд. Знав і боявся.
– Таню, ти чого?
– Нічого. До речі, твої друзі обіцяли збудувати веранду. Де веранда?
Толик фиркнув:
– Слухай, ну що ти, справді. Ми ж не наймалися. Ми допомогти приїхали. А ти нам умови ставиш. Де це видано – друзям локшину швидкого приготування пропонувати?
– Тобто готувати для вас я маю, а будувати ви не зобов’язані? – я навіть усміхнулася, так гротескно це прозвучало. – Хороша у вас математика.
– Ми допомагаємо! – встряв Вадик, який нечутно з’явився в дверях. – По-людськи.
– Ні, – відрубала я. – По-людськи – це коли домовляються заздалегідь. Коли поважають чужий час і чужий дім. А те, що відбувається тут – це називається «сісти на шию і звісити ніжки».
Повисла тиша. Тяжка, в’язка, як густий кисіль, який я варила їм позавчора. Толик дивився на Андрія в очікуванні, що той зараз «поставить дружину на місце». Андрій дивився в підлогу і мовчав. Вадик перестав усміхатися.
І тоді Толик заговорив. Не закричав, ні – таким тоном, ніби читав мені мораль:
– Знаєш що, дорогенька? Ми до вас усією душею, а ти нас як персонал сприймаєш. Локшина швидкого приготування… Та ми, якщо хочеш знати, на інших об’єктах такі гроші зашибаємо, що тобі й не снилися. А сюди приїхали тільки з поваги до Андрюхи. Бо він свій хлопець, не те що деякі.
– З поваги до Андрія, – повторила я. – А те, що я два дні горбатилася на кухні, поки ви відпочивали, – це що, жіночий обов’язок? І те, що ви дві ночі не давали спати всій вулиці, – це теж з поваги?
– Ну все, – він підняв долоні. – Ми так не домовлялися. Поїхали, Вадик. Не будемо заважати… хазяйці.
Я нічого не відповіла. Пройшла в спальню, узяла сумку, ключі від машини. Андрій стояв у прихожій, розгублений, як дитина, якій щойно пояснили, що дива не буває.
– Таню, ну навіщо ти так? Можна було нормально поговорити.
– Андрію, – я зупинилася в дверях. – Ти привіз у мій дім людей, які два дні нічого не робили. Я їх годувала, прибирала за ними, терпіла їхні концерти. Ти бачив, що мені це не подобається. Ти мовчав. Ти ні разу не сказав їм: «Хлопці, давайте хоч дошки купимо». Ти хотів бути хорошим для них моїм коштом. Це НЕ СПРАВЕДЛИВО.
– Вони хотіли як краще…
– Якби вони хотіли як краще, вони б хоч цвях забили. І я скажу тобі прямо. Якщо завтра ти знайдеш інших «помічників», які будуть так само «допомагати», ти будеш оплачувати їхнє проживання зі своїх заощаджень.
Тих, що ми відкладали тобі на нову машину. Бо я більше не наймаюся в кухарки й прибиральниці для твоїх друзів. Хочеш сервіс – плати. Ринкову ціну.
Він відкрив рота і закрив. Сказати йому не було чого.
Гості збиралися мовчки і дуже швидко. Толик демонстративно не дивився в мій бік – жбурляв речі в сумку, гримів колонками, бурчав щось під ніс.
Вадик, навпаки, кинув винуватий погляд і навіть пробурмотів щось схоже на «вибачте». У кузов машини полетіли колонки, мікрофони, сумка-холодильник. Я стояла на ґанку, схрестивши руки, і дивилася, як вони вантажаться.
Перед тим як сісти за кермо, Толик не витримав. Висунувся з вікна і кинув через плече:
– Андрюхо, ти це… подумай. З такою дружиною ти довго не протягнеш. Це ж пила, а не жінка.
Андрій на це нічого не відповів. І це був, мабуть, найбільш підбадьорливий момент за всі три дні.
Машина покотила, залишивши по собі хмару пилу й дивну дзвінку тишу. Я опустилася на сходинку – ноги раптом стали ватяні, ніби з мене разом випустили повітря, яке тримало всю цю рішучість. Андрій сів поруч, не дивлячись на мене. Мовчав. Потім сказав глухо:
– Я хотів як краще. Думав, правда допоможуть.
– Я знаю, – відповіла я. – Але «як краще» – це коли ти радишся зі мною, перш ніж когось запрошувати. Це наш дім, Андрію. І вирішувати, хто тут гостює, ми маємо разом. А не так, що ти – добрий, а я – лиходійка, яка всіх дістає.
Він кивнув. І, здається, вперше за довгий час справді почув мене, а не пропустив повз вуха в очікуванні, коли буря стихне.
Увечері ми сиділи вдвох на залишках старої тераси, яка так і не дочекалася чарівного перетворення.
Я думала про те, що веранду ми зрештою збудуємо. Самі. Або наймемо нормальну бригаду, яка візьме гроші, зробить роботу і поїде, не претендуючи на звання друга сім’ї.
У серпні веранда була готова. Андрій робив її три місяці, суботами і неділях, іноді вечорами після роботи. Я допомагала – підносила дошки, тримала рівень.
Зрештою, ми збудували цю веранду разом. Не тільки з дощок і цвяхів. З нашого спільного терпіння, з двох безсонних ночей, з того ранку з локшиною швидкого приготування, з невисловлених образ і нарешті проговорених слів. Вона стояла тепер – справжня, міцна, своя.
І жодного караоке.