Альона ледве встигла переступити поріг власної квартири, коли почула його. Вона щойно повернулася з театру, одинадцята вечора, після виснажливого прогону, де до хрипоти сперечалася з режисером.
Прем’єра вже дихала в спину, і весь освітлювальний цех — графіки, зміни, прилади — висів на ній. А вдома, звісно, чекав Ігор. Як завжди, у своєму кріслі, з ноутбуком на колінах і з тим самим виразом обличчя, на якому було написано: «Мені всі винні».
— Сядь, — сказав він, навіть не підводячи погляду. — Є розмова. Мати продала свій будинок. Гроші у неї на руках, але жити їй ніде. Вона переїжджає до нас.
— Куди — до нас? — вона навіть пальто не встигла зняти. — У цю двокімнатну, де мій кабінет і наша спальня? І ти це вже встиг з нею обговорити, а мене поставив перед фактом?
Ігор нарешті глянув на неї, і в його очах була моторошна байдужість.
— А що тут обговорювати? Вона ж моя мати! Їй шістдесят два роки! Переїдеш поки до своєї мами, до Ніни Сергіївни, там місця вистачить. А ми тут з матір’ю влаштуємося, обживемося.
Альона повільно повісила пальто на гачок. Усередині неї піднімалася важка, гудюча злість, мов трансформатор під навантаженням. Сім років вона тягла на собі цей віз: іпотека на мені, всі платежі на мені, комуналка теж. Ігор називав себе фрилансером-ілюстратором, але грошей з його «творчості» ледве вистачало на каву і на підживлення власного его.
— Скажи ще раз, будь ласка, — попросила вона, намагаючись зберегти спокійний голос. — Ти пропонуєш мені з’їхати з моєї квартири. З квартири, за яку перший внесок був з моїх заощаджень, а щомісячні платежі — з моєї зарплати. Все це — щоб звільнити місце твоїй матері?
Він зморщився.
— Давай без цих розмов про гроші. Я тобі сто разів говорив: у родині неважливо, хто скільки заробляє. Ми все ділимо навпіл — і радощі, і труднощі. Ось зараз трудність, і її треба розділити.
— Навпіл? — вона гірко усміхнулася. — Навпіл у нас є хіба що твоє прізвище у моїх платіжках за комуналку. Я нікуди не з’їду, Ігорю. Це мій дім, і тільки я вирішуватиму, хто тут житиме.
Він грюкнув ноутбуком і підвівся. Його обличчя налилося образою — тією самою, добре відрепетируваною, з якою він зазвичай випрошував гроші на новий планшет. Але тепер до образи домішалося щось нове: нахабство і щось чуже, неприємне.
— Та хоч квартира і твоя, але мати все одно житиме тут, — карбував він кожне слово. — Я так вирішив. Ти моя дружина, а не господиня найманого житла. Почнеш викручуватися — сама себе виставиш егоїсткою, що бабусю на вулицю виганяє.
— Так, бабусю. Але не бідну, а з 4 200 000 гривень від проданого будинку! — уточнила вона. — За ці гроші можна чудово винаймати житло, а то й придбати власну студію. Але навіщо, якщо можна просто вижити невістку і сісти на все готове? Правда ж?
— Ти цинічна, — кинув він і пішов до спальні.
Альона залишилася стояти в коридорі. Слухала, як у спальні чоловік уже набирає номер матері — докладати, що «ця» вперлася. І їй раптом стало кришталево ясно: сім років вона будувала їхнє життя, їхній спільний дім, а він… увесь цей час руйнував його підвалини.
Тамара Іванівна з’явилася через два дні, у суботу, о десятій ранку. Два великих чемодани, три картаті сумки і вираз обличчя переможниці, що вступає в щойно завойоване місто. Ігор аж підстрибував навколо, кидався до сумок, заглядав у материні очі, мов вірний пес.
— Ну, здорова була, Альоночко, — свекруха пройшла в кімнату, ніби ревізор. — Головне — без істерик. Поводься гідно. Все вже вирішено між мною і сином. Я жінка немолода, хвора, мені потрібна найбільша кімната. Кабінет свій звільниш. Навіщо тобі, жінці, кабінет? Сміх один!
— Доброго дня, Тамаро Іванівно, — вона не зрушила з місця. — Хто саме так вирішив? Назвіть мені цих людей. Бо власниця цієї квартири — а це я — таких рішень не приймала.
— Ой, почалося! — свекруха закотила очі й опустилася на диван, по-хазяйськи поправивши подушку. — Власниця вона, бачиш. Чуєш, Ігорю? У родині, моя люба, не заведено трясти папірцями і ділити майно. У справжній родині все спільне. Мене так мій покійний чоловік навчав, і моя мама теж так жила.
— Прекрасний принцип, — кивнула вона. — Тоді почнемо з вас, Тамаро Іванівно. Де гроші від продажу вашого будинку? 4 200 000 гривень — уся сума? Якщо все спільне, то давайте, викладайте на стіл. Обговоримо, як ми, ваша родина, ними розпорядимося.
Тамара Іванівна аж похлинулася власним повітрям. Ігор застиг, мов укопаний, з тією клятою сумкою в руках, переводив погляд то на матір, то на мене. Пауза виявилася дуже довгою і промовистою.
— Мої гроші — це тільки моє! — відрізала свекруха. — Це мені на старість, на лікування. Може, навіть на похорон, не дай Боже! Ти на чуже не роззявляй рота, бач яка спритна!
— От, — вона підняла палець. — Запам’ятайте цю фразу, Тамаро Іванівно: «моє — це моє». Тепер моя черга.
Вона вийшла і за мить повернулася з прозорим файлом. Договір купівлі-продажу, витяг з реєстру нерухомості, кредитний договір — усе, як по нотах, розклала на столі, лист до листа. Спокійно, розмірено, без єдиного зайвого слова чи руху.
— Читаємо. Власниця — я, єдина. Перший внесок — мої особисті заощадження, ось виписка з банківського рахунку. Усі щомісячні платежі за іпотекою — з моєї банківської картки, вісімдесят чотири місяці поспіль. Ваш син у цих документах не значиться ніде, окрім графи «зареєстрований за місцем проживання». Ви не значитеся взагалі.
— Папірці мені тичеш! — Тамара Іванівна підвищила голос до крику. — Папірцями у рідню тичеш! Та я сорок років прожила і точно знаю: де папірці дістають, там родини вже немає! Це ж не по-людськи — ділити своє!
— А хто тут взагалі щось ділить, Тамаро Іванівно? — Альона спокійно, але різко нахилилася до свекрухи. — Я живу у своїй квартирі, нікого не чіпаю. Це ви, з вашими валізами, приїхали, щоб поділити мій простір, моє житло. Це ви вирішили вигнати господиню з її власного дому. Тож, може, варто подивитися у дзеркало?
Тамара Іванівна, розлючена, кинулася поглядом до сина.
— Ігорю! Ти чуєш, як вона з власною матір’ю розмовляє? Ти чоловік чи так, меблі якісь? Скажи їй нарешті хоч слово!
Ігор миттєво почервонів, його обличчя налилося кров’ю. Він рвучко зробив крок до столу, на якому лежали документи. Ще секунда, і він скинув би їх на підлогу, якби Альона не поклала свою долоню зверху. Її погляд був таким, що рука Ігоря так і застигла в повітрі, не доторкнувшись до паперів.
— Не раджу, — тихо, але твердо промовила вона. — Це лише копії. А тепер уважно послухайте мене обоє. Тамаро Іванівно, ви не житимете в цій квартирі. Ні тимчасово, ні постійно, ні “поки не підшукаю собі щось”. У вас є гроші від проданого будинку — маєте повне право винайняти житло або навіть купити власне. Ігоре, ти поки що прописаний тут і поки що мій чоловік, тож можеш залишатися. Зверніть увагу: слово «поки» я сказала двічі, і це не випадково.
— Ти мені погрожуєш? — Ігор аж захлинувся від обурення. — Мені? У моєму ж домі?
— У моєму, — спокійно поправила його Альона. — У моєму домі, Ігоре. Ти сім років плутав ці займенники, а я сім років мовчала. Досить. З мене вистачить.
Тамара Іванівна різко підвелася з дивана, демонстративно смикнула кофту і владним тоном наказала синові негайно везти її до «нормальних людей». Ігорю довелося швидко шукати якусь тимчасову орендовану квартиру через знайомих і везти туди матір.
Усе це, звісно, за його рахунок — точніше, за рахунок авансу, який він ледве випросив у видавництва. Він мовчки тягав важкі валізи, а його злість чомусь була спрямована не на матір, що влаштувала всю цю виставу, а на дружину, яка відмовилася бути її глядачкою.
Увечері Ігор повернувся сам. Альона сиділа у своєму кабінеті, занурена в роботу, виправляючи світлову партитуру другого акту вистави.
Робота рятувала її від бажання розтрощити все навколо, але з принципу вона не збиралася нічого бити. Ігор, схрестивши руки на грудях, стояв у дверях, збираючи в собі образу і зачеплене самолюбство.
— Ну що, задоволена? — випалив він. — Принизила мою матір при мені. Мене принизила перед матір’ю. Ти взагалі розумієш, перед яким вибором ти мене поставила? Мати чи дружина — так нормальні люди не роблять!
Альона навіть не відірвала погляду від монітора.
— Вибір зробив ти сам, Ігоре. Позавчора. Коли заявив, що твоя мати житиме тут, незважаючи на те, що квартира моя. У ту саму мить ти обрав: комфорт матері замість поваги до дружини. Я лише озвучила те, що вже й так було на табло.
— Ти змінилася, — з гіркотою промовив він. — Раніше ти була така м’яка, домашня. А тепер — папірці, якісь комірки, постійно “моє-твоє”. Кар’єра тебе зіпсувала, мама від самого початку мала рацію.
— Я не змінилася, Ігоре, — нарешті Альона повернулася до нього в кріслі. — Я просто перестала мовчати. М’якою була не я. М’яким було твоє життя за мій рахунок. Твої замовлення “коли прийде натхнення”, відпустки за мої преміальні, іпотека — “люба, ти ж розумієш, у мене ж нестабільно”. Я все розуміла. Сім років розуміла. Більше — ні.
— І що тепер? — Ігор криво усміхнувся. — Розлучишся? Не сміши мене. Куди ти без мене?
— Це ти зараз серйозно питаєш? — Альона підвелася на ноги. — Куди я — без людини, яка їсть мій хліб і ще й пропонує мені переїхати до моєї матері? Напевно, туди ж, де була завжди: на роботу, до банку за черговим платежем, додому. Тільки тепер уже без баласту. Заяву до РАЦСу я подам завтра, під час обідньої перерви, між монтуванням та прогоном. Устигну.
Він не повірив. Він ще добрих два тижні не вірив — коли вона подала заяву, коли акуратними стопками переклала його речі в коридор, коли змінила замки в дверях того самого дня, коли розлучення офіційно набуло чинності.
Він телефонував, вимагав, тиснув на жалість, потім на совість, потім на «сім років разом». Альона відповідала йому однаково: «Усе сказано. Питання щодо майна — лише письмово».
Майнових питань, втім, не виявилося. Юрист, до якого Ігор сходив на безкоштовну консультацію, послухав його п’ять хвилин і лише розвів руками.
Квартира хоч і куплена у шлюбі, але перший внесок був із дошлюбних заощаджень дружини, платежі за іпотекою підтверджені її банківськими виписками, а внесок чоловіка в сімейний бюджет — величина, яка прагнула до нуля. Судитися можна, виграти — нічого.
— Хоч на частку ж можу претендувати? — чіплявся Ігор.
— Претендувати ви можете на що завгодно, — позіхнув юрист. — А от отримати — тут уже складніше. Ідіть додому, молодий чоловіче. Ах так, у вас же його тепер немає.
Додому — тобто на орендовану квартиру, де вже забарикадувалася Тамара Іванівна, — Ігор приїхав злий, наче осиний рій у пляшці. Мати зустріла його стогнаннями про високий тиск і невдячну невістку, але син уперше в житті обірвав її на другому реченні.
— Досить! — гаркнув він. — Ти взагалі розумієш, що ти наробила? У мене була дружина. У мене була квартира, де я жив, не платячи ані копійки. У мене все було! Приїхала ти зі своїми валізами — і через місяць я розлучений, бездомний і плачу за цю конуру двадцять вісім тисяч гривень на місяць!
— Я?! — Тамара Іванівна притисла руки до грудей. — Я до сина їхала, до рідної кровиночки! Це вона, та твоя змія, все зруйнувала! Нормальна дружина свекруху б прийняла, у ноги б їй вклонилася!
— У ноги? — Ігор зловісно, гавкітливо зареготав. — За що, мамо? За те, що ти мене з дитинства вчила: “Нехай баба працює, а чоловік має бути з характером”? Ось я й з характером — без дружини і без кутка! Знаєш що? У тебе ж гроші від будинку лежать. Більше ніж чотири мільйони двісті тисяч гривень. Купуй квартиру тут. І оформлюй половину на мене.
— Чого-о? — мати навіть трохи підвелася. — Половину? Тобі? Та з якого це дива?
— З такого дива, що через тебе я все втратив! — він гримнув долонею по столу так, що аж чашки задзвеніли. — Ти мені винна, мамо! Ти приїхала — і моє життя пішло шкереберть! Компенсуй мені це! Половина від тих грошей, і я, так і бути, забуду, хто у всьому винен!
Тамара Іванівна примружилася, і в її погляді промайнула та сама сталева хватка, яку Ігор, безперечно, успадкував. Вона спокійно, але з небезпечною іронією вимовила:
— Ах ти ж нахаба. Половину йому. А потім ти одружишся на якійсь там, і вона мене з моєї ж половини виживе? Ні вже, синочку. Гроші мої. Моє — це моє.
— Твоя ж школа! — заревів Ігор, підскочивши. — Ти ж сама вчила: «у родині все спільне», забула? Місяць тому в чужій квартирі ти так співала про спільне, а як до власної кишені дійшло — одразу «моє»?
— То чужа квартира, а то мої кровні! — відрізала мати, не піддаючись його істериці. — І не кричи на мене, я тобі не Альонка твоя терпляча. Диви, долю йому. П’ятдесят відсотків! Іди працюй, дармоїде, тридцять дев’ять років чоловікові!
Скандал розгорівся небачений, з перерахуванням образ ще з дев’яносто третього року. Ігор пригадав матері, як вона колись розлучила його з першою дівчиною в інституті.
Тамара Іванівна, своєю чергою, нагадала синові, як тягнула його до тридцяти років і як він тринькав її пенсійні на «курси з малювання». Вони розійшлися по кімнатах, немов закляті вороги, а зранку намагалися робити вигляд, що нічого й не було. Але до вечора все починалося знову.
Так минуло три тижні. Ігор методично тиснув, змінюючи тактику: то лагідним голосом — «мамцю, ну подумай, разом же будемо», то грубим шантажем — «без частки я тебе в дім для літніх здам». І Тамара Іванівна, слухаючи ці постійні гойдалки, робила власні висновки. А висновки в неї завжди були швидкі й безжальні.
Вона подзвонила рієлтору Світлані Аркадіївні — по оголошенню, потайки, прямо з аптеки. Студії дивилася у будні, поки син спав до полудня після нічних баталій у комп’ютерних іграх.
Через місяць угода була оформлена: крихітна студія у двадцять шість квадратних метрів на третьому поверсі. Власниця — Кузнецова Тамара Іванівна, одноосібно.
— Оформлюємо тільки на вас? — уточнила Світлана Аркадіївна, підкладаючи папери на підпис. — Нікого не вписуємо, не реєструємо?
— Тільки на мене, — Тамара Іванівна розписалася з таким натиском, що ледь не порвала аркуш. — Жодних синів, жодних часток. Я вже вчена.
З’їхала вона у четвер, поки Ігор був на зустрічі із замовником — події рідкісній, як затемнення. Зібрала ті самі дві валізи та три картаті сумки, викликала вантажне таксі й залишила на столі записку: «За квартиру сплачено до кінця місяця.
Далі сам. Мати». Телефон вона поставила на беззвучний одразу, як тільки зачинилися двері.
Ігор повернувся ввечері до порожньої орендованої квартири й добрих п’ять хвилин не міг второпати, що сталося. Потім помітив записку, перечитав її разів п’ять і набрав номер матері. Гудки йшли в порожнечу — один дзвінок, другий, десятий, двадцятий.
— Втекла, — сказав він уголос, і голос його зірвався на хрип. — Рідна мати. Втекла, як квартирантка, яка тікає від боргів.
Він метався по кімнаті, штовхаючи сумку з речами. Оренда — двадцять вісім тисяч, комуналка — ще шість, а замовлення, заради якого він сьогодні їздив через усе місто, зірвалося.
І тоді в його голові народилася думка, яка здалася йому геніальною: немає матері — немає джерела конфлікту. А значить, можна повернутися до Альони, покаятися, звалити все на стару й знову зажити по-людськи. Тобто — за її рахунок.
Він купив по дорозі букет подешевше і явився до колишньої дружини о дев’ятій вечора. Довго репетирував у ліфті вираз обличчя: скорботне, але мужнє. Задзвонив у двері — у свої колишні двері, із новим, чужим замком.
Альона відчинила лише на ширину ланцюжка. Подивилася на нього, на букет, на це скорботно-мужнє обличчя. Вираз її власного обличчя не змінився ні на йоту.
— Альоно, я все зрозумів, — зачастив він. — Мати поїхала, я з нею порвав, вона чудовисько, ти мала рацію у всьому. Давай поговоримо, пусти на п’ять хвилин, я…
— Іди геть, — сказала Альона й зачинила двері.
Все. Ні скандалу, ні пояснень, ні точки для торгу. Ігор стояв на майданчику з букетом і слухав, як за дверима клацає замок і віддаляються кроки. Він подзвонив ще раз — тиша.
Постукав — з-за дверей почулося спокійне: «Викличу поліцію». І він пішов, бо навіть його самовпевненості не вистачило на продовження.
Вночі він сидів у порожній орендованій квартирі й кляв усіх по черзі. Матір — за те, що приїхала зі своїми валізами і розчавила його родину, мов гусениця трактора.
Дружину — за те, що розлучилася і «викинула його на вулицю», хоча вулиця була цілком собі квартирою, просто тепер за неї треба було платити самому. Себе він не кляв — у його картині світу для цього не було жодної причини.
— Двадцять вісім тисяч, — бурмотів він, гортаючи на телефоні вакансії. — Одному не потягнути. Кур’єром, чи що… Докотився. Дякую, мамусю. Дякую, дружинонько. Обклали з усіх боків.
А за двадцять хвилин їзди, у новенькій студії, Тамара Іванівна розставляла на полиці чашки й вела свій власний обвинувальний монолог. Аудиторії не було, але її це ніколи не зупиняло.
— Частку йому подавай, — буркотіла вона, з гуркотом пересуваючи табурет. — П’ятдесят відсотків. Виростила собі… компаньйона. Рідний син із матері частку трясе, це де ж таке бачено. Весь у батька, той теж усе ділив, поки не поділився з пляшкою.
Тамара Іванівна сиділа посеред своїх двадцяти шести квадратних метрів, і цей крихітний простір, де кухня була за два кроки від ліжка, а в санвузлі ледве можна було розвернутись, зовсім не відповідав її грандіозним планам.
Вона ж мріяла про простору кімнату в Альониній квартирі, про готовий обід, про онуків, яких вона б виховувала «правильно», не так, як «ці сучасні». Тепер же вона мала своє «царство».
— І ця Альона також гарна! — шипіла собі під ніс Тамара Іванівна, переводячи свою злість на колишню невістку. — Справжня змія, розмахувала тими своїми папірцями! Ну що їй коштувало трохи посунутися? Пожила б у своєї матері, не впала б корона. Але ж ні, у неї «власність», «реєстр»! Звела мого дурника з пантелику, а тепер ще й радіє. Ох, щоб їй… щоб її прем’єра провалилася, та й годі!
Тамара Іванівна, звісно, бажала Альоні провалу, але доля мала інші плани. Прем’єра минула з тріумфом. Той самий світловий етюд у другому акті, який Альона переробляла ввечері, коли приймала найважливіше рішення свого життя, міський критик назвав «окремою дійовою особою».
Після поклонів, коли актори зійшли зі сцени, до Альони підійшла Оксана — помічник режисера і єдина людина в театрі, яка знала її історію від початку до кінця.
— Ну що, наша господине? — Оксана простягнула їй склянку соку, яку принесла з буфету. — Чула останні новини? Твій колишній, кажуть, приходив до тебе з букетом. Увесь двір гуде!
Альона кивнула.
— Так, приходив. Я спитала, що йому треба, а потім сказала: «Іди геть». І зачинила двері. Уся розмова зайняла секунд сім. Найзмістовніші сім секунд за всі сім років, між іншим.
Оксана примружилась.
— І зовсім нічого не тьохнуло?
— Тьохнуло, — чесно зізналася Альона. — Від люті. Від того, що він, бачте, серйозно вважає, ніби можна повернутися на все готове, просто знайшовши нового винного. Тепер у нього мама — чудовисько, уявляєш? А ще місяць тому чудовиськом була я, бо не віддала «чудовиську» свою власну кімнату.
На вихідних до Альони завітала її мати, Ніна Сергіївна. Маленька, метушлива, вона принесла з собою банку квашених огірків і, як завжди, власну, беззаперечну думку про все на світі.
Ніна Сергіївна пройшлася квартирою, зазирнула до колишньої спальні, що тепер слугувала гостьовою, а потім до кабінету, де панували два монітори та великий макетний стіл.
— О, як тут стало добре, — винесла вердикт Ніна Сергіївна, оглядаючи помешкання. — Просторо, дихається вільно. А він же кликав тебе жити до мене, пам’ятаєш? Як я про це дізналася — тиждень кипіла від обурення! Треба ж було до такого додуматися: дружину — випхати, а матусю — на її місце. Справжній стратег!
Альона посміхнулася, розкладаючи огірки в менші банки.
— Стратег, та без тилу. Мати від нього тихенько з’їхала, а я його на поріг не пустила. Сидить тепер, рахує ту свою оренду. Знаєш, мамо, я довго сумнівалася, чи зла я вчинила, чи правильно. І вирішила: я права, яка нарешті по-справжньому розізлилася. Виявляється, це дуже дієва комбінація.
— О, найдієвіша, безперечно, — Ніна Сергіївна витерла руки рушником. — А от добра і мовчазна — це згубна комбінація, я на ній півжиття втратила з твоїм батьком. Щодо сім’ї — не хвилюйся, люба. Сім’я у тебе є: це я, твоя улюблена робота, твій затишний дім. А все інше — прийде, якщо сама захочеш. А не захочеш — і так чудово житимеш.
Увечері Альона залишилася сама у своїй великій двокімнатній квартирі — повністю своїй, до останнього цвяха. Вона розклала на макетному столі схему світлових ефектів для нового спектаклю і увімкнула настільну лампу.
Десь там, у великому місті, її колишній чоловік рахував чужі гроші та проклинав двох жінок, які не забажали його утримувати. А десь у своїй крихітній студії колишня свекруха знов лаяла сина й невістку, старанно уникаючи власного відображення у темному екрані телевізора.
Тут же, у квартирі Альони, було спокійно, затишно і правильно. Альона провела олівцем першу лінію на схемі — промінь світла, що падає на сцену зліва, різкий, чесний, без жодних напівтонів.
Саме таке світло вона тепер віддавала перевагу — і на сцені, і в житті. І жодної секунди з тих семи, що тривала її остання розмова з Ігорем, вона не шкодувала.