Олена Василівна сиділа біля вікна, чистила картоплю і зітхала:
– Біда… Ой, біда…
У голові її часто виринали слова сина, які вона стільки разів прокручувала в пам’яті, ніби намагалася знайти в них хоч краплину виправдання для нього. Або пояснення:
– Щоб ноги твоєї тут не було.
Саме так Артем тоді сказав – різко, злісно, без краплі жалості. І вона поїхала. Мовчки зібрала сумку, навіть не сперечалася – знала: якщо почне пояснювати, він тільки розлютиться.
А вона ж хотіла, як краще. Хотіла допомогти Вікторії з дітьми, суп зварити, білизну перепрати, просто побути поряд, відчути, що вона ще потрібна.
Але варто було їй помітити, що Віка занадто втомлюється, а Артем ніби й не бачить цього, як він вибухнув.
– Ти знову лізеш не у свою справу! – гаркнув він, навіть не давши їй договорити. – Ти сюди не для порад приїхала, а в гості. То будь гостею, а не командиркою!
Віка тоді тільки опустила очі і тихо промовила:
– Артеме, ну не треба…
А він уже не чув. Слова летіли, як уламки: різкі, колкі, що копають точно в найуразливіше місце. І насамкінець:
– Щоб ноги твоєї тут не було…
Олена Василівна тоді навіть не плакала – просто заклякла. Вийшла тихо, прикривши за собою двері, сіла в таксі і дивилася у вікно, поки місто зливалося в одну сіру смугу.
А всередині все стискалося від думки, що власний син виставив її за поріг, ніби вона була не матір’ю, а чужою тіткою, яка надто багато собі дозволила…
…З того часу минуло чотири роки. Чотири роки без дзвінків, без «мам, як ти там», взагалі без натяку, що він пам’ятає, що у нього є мати.
Іноді вона ловила себе на тому, що прислухається до телефону, ніби він ось-ось задзвонить, і Артем скаже щось просте, буденне: “Мам, привіт, як справи?” Але телефон мовчав.
А вона все одно чекала. Не тому, що сподівалася на вибачення, вона вже давно припинила їх чекати. Просто десь глибоко всередині жила вперта думка, що він усе-таки син, він колись зрозуміє, – мусить зрозуміти.
І ось зараз у двері гупнули так, ніби хотіли її зірвати з петель. Не інакше ногою.
Вона витерла руки об фартух, глянула у вічко, чи не сталося чогось – і всередині все обірвалося. На майданчику стояв Артем…
Єдиний син, який колись виставив її за двері, з яким вона чотири роки боялася навіть подумки сперечатися, бо щоразу розмова в голові закінчувалась тією самою фразою: «Щоб ноги твоєї тут не було».
– Відчиняй, мамо! Я знаю, ти вдома! – гаркнув він, ніби вона навмисне тягнула.
Олена Василівна клацнула замком. Двері відчинилися. Артем ступив усередину, не чекаючи на запрошення, з сумкою, в якій, здавалося, вмістилося все його життя. Криво посміхнувся — і в цій усмішці не було ні радості, ні полегшення, лише втома навпіл із викликом.
– Ну, привіт, мати! Приймай гостя, – кинув він і пройшов повз, не роззувшись, як у себе вдома.
А вона кинулася до нього, сама не розуміючи, що робити – чи обійняти, чи схопити за плечі і закричати:
“Де ти був?! Як ти міг! Сльози бризнули самі по собі. Вона притиснулася до нього, а він стояв, як стовп, тільки сумку міцніше притис до боку”…
За хвилину замість радості прийшла тривога. Артем був якийсь… чужий. Змарнів, очі бігають, від нього тягнуло дешевим тютюном і чимось кислим – ніби він тиждень не спав і весь цей час глушив втому чим попало. І головне – не глянув їй у вічі. Жодного разу.
– Артеме, а де Віка? Де діти? Ти один? – випалила вона, доки голос не зник.
Він скривився, ніби в нього зуб розболівся.
– Немає більше Віки. Розбіглися. І не треба з розпитуваннями, гаразд? Дай просто прийти до тями. Усе згодом, – і пішов у кімнату.
Кинув сумку, не роздягаючись, звалився на диван. Олена Василівна залишилася стояти посеред коридору, як зайва деталь інтер’єру.
Потім заметушилась – накрила на стіл, поставила чайник, все робила на автоматі, а в голові стукало: «Щось не так. Щось дуже не так»…
Перші дні вона взагалі боялася сказати слово. Думала: “Ну, повернувся. Ну, складно. Ну, втомився. Сам розповість, коли буде готовим”.
Але Артем мовчав. Стирчав у телефоні, майже не виходив на вулицю, тільки ввечері йшов у магазин – і щоразу повертався з пакетом, у якому брязкали пляшки.
На третій день Олена Василівна таки не витримала.
– Ти надовго, синку? – спитала обережно, ніби ступала по тонкому льоду.
Артем хмикнув.
– А що, набрид уже?
– Та не набрид. Просто… хочу зрозуміти, що відбувається.
– А що тут розуміти? Життя таке. Віка виявилася не тією, ким здавалася. Все. Крапка.
Олена Василівна хотіла сказати: “А я тобі говорила”, але вчасно прикусила язик. Так, вона говорила, що Віка надто легковажна, надто «все потім», надто не для Артема. Але він тоді тільки сердився:
– Мамо, не лізь. Ми самі розберемося.
І вони жили, діти народились. А потім Артем ніби відрізав її від свого життя – ні дзвінків, ні візитів, ніби й не було сина.
– Гаразд, хай так, – сказала Олена Василівна. – Тільки… ти шукаєш роботу?
Артем смикнув плечем.
– Збираюся. Але ти сама знаєш, який зараз час. З моїм дипломом та досвідом – лише на склад. А я не хочу бути чиєюсь шісткою за дріб’язок. Не треба мені цього щастя!
Олена Василівна кивнула. Сперечатися не хотілося. Та й сил не було…
…А потім почалося те, від чого всередині все стискалося. Артем не просихав щодня. Грошей не давав, навпаки, тягнув:
– Мамо, дай на тютюн, на проїзд, ну хоч сто гривень.
Дай, дай, дай… А Олена Василівна була пенсіонеркою, пенсія впритул, і кожну гривню доводилося рахувати. Але ж вона давала, бо син.
Бо десь усередині ще жила надія: «Ось зараз він видихне, прийде до тями і стане колишнім. З характером, але колишнім».
Але колишнім він не ставав. Перед нею була чужа людина – зла, різка, готова зірватися через будь-яке слово…
…Минув майже місяць. Олена Василівна відчувала, що більше не витримає. Коли Артем пішов по чергову пляшку, вона дістала телефон і набрала Віку.
Та відповіла не одразу. Голос був стомлений, ніби вона розмовляла, не відриваючись від якоїсь нескінченної справи.
– Віко, пробач… – почала Олена Василівна, і голос здригнувся. – Він у мене вже місяць. І нічого не каже. Що сталося?
Тиша в слухавці повисла, мов важка завіса. Потім Віка заговорила – рівно, але в кожному слові відчувалася гіркота.
– Ви завжди захищали його, – сказала вона. – Завжди знаходили йому виправдання. А я… я просто намагалася вижити. Він нас покинув. Дітей залишив без грошей. Боргів набрав – я тепер розгрібаю.
– І… – вона затнулася, наче давилася словами. – І він підіймав на мене руку. Я мовчала, бо боялася. А він знав, що йому нічого не буде. Ви ж завжди були на його боці. Тож тепер самі з ним розбирайтеся.
– Я подала на розлучення, на аліменти. Хай платить. У мене двоє дітей, і я не прошу жодної допомоги. Сама впораюся.
У Олени Василівни підкосилися ноги. Вона опустилася на табуретку, телефон мало не випав із рук. У голові не вкладалося: її син – і таке? Руки розпускав? Кинув? Наробив боргів?
Хотілося закричати: – Це неправда! Це не мій Артем! Але відразу спливали його очі – злі, нетверезі, чужі. Його слова: «Не лізь не в свою справу». Його мовчання. І ті найстрашніші слова: «Щоб ноги твоєї тут не було».
Увечері Артем повернувся вже під мухою і одразу простяг руку:
– Дай грошей. На тютюн.
Олена Василівна стиснула кулаки, щоб пальці не тремтіли.
– Я дзвонила Вікторії. Я знаю все. Як ти міг покинути дітей? Як ти міг до неї руки простягати? Я тебе не так виховувала!
Обличчя Артема спотворилося. Він жбурнув кухоль об стіну, уламки бризнули по кухні.
– Ти віриш їй? – заволав він. – Та вона… та вона взагалі… Ти вже вирішила мене вижити? Так ось – я твій син. І я маю право тут жити! Квартира наполовину моя, зрозуміла? Тож давай, зроби пожерти. А моє життя – це не твоя справа!
Олена Василівна завмерла. Перед нею стояв не її хлопчик, а чужа, озлоблена людина, яка ніби мстилася їй за те, що вона взагалі існує.
…За тиждень Артем прийшов не один. З ним прийшла жінка – повненька, у старій сукні, з таким поглядом, ніби вона вже подумки все в квартирі переставила.
– Мамо, це Маринка. Ми розписалися. Тепер вона житиме тут, – заявив Артем, навіть не дивлячись на Олену Василівну.
Марина посміхнулася – але усмішка була не доброю, а оцінювальною. Пройшла повз Олену Василівну, оглянула кімнату, кинула на диван облізлу сумку і видала вердикт.
– Тісно, звісно, - сказала Марина хрипким голосом. – Дітей поки що перевезти не вийде.
Артем задоволено хмикнув.
– Мати, а ти, може, до тітки до Суми поїдеш? На якийсь час. Тут тісно, а нам треба якось влаштовуватись. Потім на кухні диван поставити можна, а діти Марини у твоїй кімнаті розмістяться. Нормально все буде, не хвилюйся.
Олена Василівна хотіла закричати, але слова застрягли у горлі. Ця парочка поводилася так, ніби вони господарі, а вона випадковий гість.
Артем відчинив холодильник, дістав останні котлети, налив дві чарки – собі й Марині, перекинув одним махом і тільки крякнув…
…З цього дня спокійне життя Олени Василівни скінчилося. Марина виявилася жінкою гучною, вимогливою та прямолінійною до грубості. Вона десь рацювала, але гроші, за її словами, всі йшли «на дітей та маму». А їсти їй треба було «нормально».
– Олено Василівно, ну ви ж розумієте, мужику треба розслабитись, – говорила Марина, заглядаючи в холодильник. – Не шкодуйте грошей. Пенсія у вас є. А все з собою не заберете, – у труні немає кишень.
Артем сидів поруч, кивав, навіть не підводячи очей…
…Вечорами квартира перетворювалася на прохідний двір. Артем кликав старих друзів, яких Олена Василівна ніколи не любила – галасливі, грубі, вічно з пляшками.
Музика гриміла так, що тремтіли шибки. Сусіди знизу вже кілька разів піднімалися, погрожували викликати поліцію. Олена Василівна тільки кивала і вибачалася, ніби то вона була у всьому винна.
Згодом прохання про гроші змінилися вимогами. Артем уже не просив – він брав. А Марина підтакувала:
– Не злить його, Олено Василівно. У нього характер, ви ж самі знаєте. Давайте краще на стіл накрийте. Гості прийшли.
Якось Олена Василівна все-таки спробувала заперечити:
– У мене майже нічого не лишилося. Потрібно платити за квартиру.
Артем схопився, перевернув табуретку.
– Знову ти про гроші? Я твій син, а ти мені виставляєш рахунок?! Не даватимеш – гірше буде! Ми тебе… ми тебе в богадельні відправимо!
…Олена Василівна стискалася на своїй кухоньці, дивилася на них і розуміла, що ці двоє нікуди не збираються йти. Вони збираються жити її коштом, ламати їй життя і вдавати, що так і треба…
…Тієї ночі вона не спала. Сиділа в темряві, слухала не тверезий сміх, брязкіт чарок, крики. Потім почалася чубанина – хтось когось штовхнув, впав стіл, задзвенів посуд. Олена Василівна вислизнула із квартири, щоб не потрапити під гарячу руку.
Вранці повернулася і ахнула. Квартира виглядала так, ніби по ній промайнув буревій. Артем та Марина спали на підлозі серед сміття.
Олена Василівна тихо зазирнула у свою кімнату і остовпіла. Все було перерито. Комод відчинений, білизна розкидана. Гроші, які вона ховала під стосом рушників – усі вісім тисяч – зникли.
– Де гроші? – тихо спитала вона, коли Артем нарешті розплющив очі.
Він позіхнув, почухав бік, навіть не повернувшись до неї.
– Які гроші? Тобі наснилося чи що?
– Це ви взяли. Артеме, як ти міг! На що мені тепер жити?
Марина розплющила одне око, подивилася на Олену Василівну з презирством.
– Самі посіяли, а на нас вішаєте. Ми тут живемо як люди, шануємо вас. А в поліцію підете – вам же соромно буде. Син у матері взяв – це не крадіжка, це справа сімейна.
Артем підтримав:
– Мати, не дури. Ми з’їдемо скоро. Ось Маринка знайде роботу – і одразу з’їдемо. А поки що мовчи в ганчірочку. І зроби бульйону. Голова тріщить.
Терпець Олени Василівни урвався. Того ж дня вона пішла в поліцію. Там її спочатку вмовляли:
– Може, самі розберетеся? Все-таки син.
Але Олена Василівна стояла на своєму. Вона розповіла все: і про гроші, і про погрози, і про бешкетування, і про те, як її виживають.
Коли дільничний перевірив Артема по базі, виявилося, що в нього вже була судимість – крадіжка, умовний термін.
Про який він матері, звісно, не розповідав. Тепер, з новим порушенням, йому загрожував реальний термін. Якщо вона заяву не забере, звичайно…
Цю новину дільничний і озвучив Артему. Очі сина округлилися від страху. Він глянув на Олену Василівну так, ніби вона його зрадила.
– Все, мамо, – видихнув він. – Ти свого досягла. Ти мене за ґрати здати хочеш! Щоб ти… щоб ти подавилася своїми грошима!
– Щоб тебе розірвало! – кинув він, і в цих словах не було ні любові, ні жалю — тільки отрута.
Марина, почувши про термін, зблідла і почала гарячково збирати речі.
…Вони поїхали того ж дня. Артем не сказав більше жодного слова. Тільки на порозі обернувся, глянув на Олену Василівну – і в цьому погляді не було нічого, окрім порожнечі.
– Прощвай, – сказав він. – Немає в тебе більше сина.
Двері зачинилися. У квартирі повисла тиша – така густа, що здавалося, її можна доторкнутися. Олена Василівна повільно опустилася на стілець.
По щоках її текли сльози, але всередині не було болю, тільки порожнеча. І дивне, майже сором’язливе почуття: полегшення…
Вона зачинила двері на всі замки. Посиділа, збираючись із думками. Потім дістала телефон та набрала Віку.
– Віка, пробач мені, – сказала Олена Василівна, витираючи сльози. – Я не знала. Справді, не знала. Я хочу допомагати тобі та дітям.
– Якщо ви дозволите. Гостинці передаватиму, забиратиму в гості онуків. Артем до мене більше не приїде. Він мені тепер не син.
Віка довго мовчала. Потім зітхнула – і в цьому зітханні було стільки втоми, що Олені Василівні стало боляче.
– Розкажіть мені все, будь ласка, – попросила Віка. – Із самого початку.
І Олена Василівна розповіла. Все, що накопичилося за ці місяці, все, що боялася вимовити вголос, бо соромно було перед людьми, бо любила сина, бо сподівалася, що він просто переживає. Коли вона закінчила, у слухавці знову повисла тиша. А потім Віка тихо сказала:
– Дякую вам, Олено Василівно. Ми на вас чекаємо, приїжджайте.
Олена Василівна заплющила очі і вперше за довгий час відчула, що зробила хоч щось правильне…
Як ви вважаєте, слушно вчинила мати? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!