— Будемо вечеряти, чи як? — з гуркотом увійшов Данило у передпокій. Скинув важкі черевики, один відлетів до плінтуса.
Темну куртку кинув прямо на взуттєвий стелаж, навіть на плечі не повісив. Пригладив п’ятирідне волосся на потилиці.
Від коміра його светра тхнуло задушливим, терпким запахом — ніякої морозної свіжості чи дорожнього пилу там і близько не відчувалося.
Олена сиділа за робочим столом біля балконних дверей. Пальці зависли над мишкою.
На широкому моніторі світилася багатошарова схема вентиляційних вузлів для складу трьох торговельних мереж міста Чернігова. Очі зносили дрібні цифри вже зранку.
— Вечері немає, Олена.
Вона не обернулася, лише опустила повіки, переживаючи хвилю нудоти.
— У сенсі немає?
Данило ступив у кімнату, розстібаючи комір поло. Ремінець з важкою пряжкою глибоко врізався в боки, що обпливали.
— Чоловік три доби на ногах без перепочинку! Я по базам мотався, метал вибивав, спини не розгинав! Ти цілими днями в чотирьох стінах сидиш і навіть макарон з тушкованкою відварити полінувалася?
— На тумбі біля дзеркала подивися.
Олена скривила рота, але підійшла до тумби. Взяла зім’ятий паперовий прямокутник.
— І що це за макулатура?
— Чек із мотелю на двадцять сьомому кілометрі. Три доби у двомісному номері з лазнею та терасою. Оплата з твоєї кредитки у п’ятницю ввечері.
Данило пирхнув. Ні тіні збентеження на широкому обличчі не проступило. Він лише поблажливо примружився, поправив масивний металевий браслет на правому зап’ясті і важко опустився на табурет біля шафи.
— І заради цієї нісенітниці ти концерт затіяла? Треба було людину врятувати по роботі. Дівчина проєкт вела, перенервувала, начальник її ледве живцем не зжер. Я, як старший зміни, її підтримав, вивіз на свіже повітря.
— Тобі який сум? Ти одягнена, взута, дах над головою є. Сидиш тут у теплі, мишкою клацаєш на своє задоволення. Чого тобі не вистачає?
— Совісті твоєї не вистачає, Данило!
— Ой, почни ще сльози лити!
Він прикро махнув рукою, наче відганяв настирливу муху.
— Я мужик, чи хто? Чоловікові іноді перепочинок належить. Ти п’ятдесятий рік на порозі. Подивися на себе в трюмо: домашня кофта з витягнутими рукавами — хвостик рідкий.
— Інша б на твоєму місці сорочку попрасувала та на стіл зібрала, поки ти удома. А ти гонор показуєш!
У замку вхідних дверей заскреготіло залізо. Пролунало знайоме клацання, і по лінолеуму передпокою застукали нетерплячі підбори.
— Данило, синку, ти живий дістався?
У кімнату зайшла Тетяна Іванівна. Розстебнуте пальто з пишним каракулевим коміром робило її схожою на птаха.
Колишня завуч районної школи навіть на пенсії кроку не ступала без звички наводити лад на чужій території.
У руках свекруха стискала об’ємний пакет із запахом смаженої цибулі.
— Дістався, мамо, — Данило, простягуючи ноги.
— Тільки вдома замість нормальної їжі — допит третього ступеня. Сидить ось, на порожньому місці скандал ліпить.
Тетяна Іванівна відразу зміряла невістку важким поглядом поверх рогових окулярів.
— Олена, ти знову за своє? Чоловік три доби сім’ю на своєму горбі тягнув! Годувальник у хату зайшов, а ти йому нерви тріпаєш?
— Ваш годувальник ці три доби провів за містом із молодою практиканткою, — сказала Олена.
Свекруха навіть бровою не повела. Поклала пакунок на край підвіконня, акуратно розправила поділ спідниці й гордо підіняла підборіддя.
— І що з того? Чоловіча натура така, треба розуміти! Данило з ранку до ночі на будівельній майданці. А ти на всьому готовому влаштовувалася!
Помисливши про роботу, вона розвела трагедію на дрібниці — мовчки повернулася до столу.
— Нікуди я не лізу!
— Ось і сиди рівно!
Данило посміхнувся, перекинув ногу через коліно. Пихи в його позі додалося.
— Куди ти подінешся з моєї квартири? Без мене пропадеш на другий же день. Повієш у подушку і сама прощення просити побіжиш. Подітися тобі нікуди!
Світло зникло з очей, а потім з’явилося знову — в голосі матері.
Олена на мить примружилася. Велика втома навалилася на плечі, але руки не тремтіли. Вона розвернула монітор до шафи.
— Данило, покажи матері, скільки ти переказав мені на господарство за минулий місяць.
— Тобі яке діло? — огризнувся чоловік. — Скільки вийшло — стільки й дав!
— Твоїй дружині ти йшовніх питати — це кішкині сльози! Рівно стільки, щоб двічі в магазин за хлібом і крупою сходити. — Тому що половину твого заробітку вирахували за биті плити на складі, а решта пішла на бензин і твій тютюн. А тепер подивись сюди!
Вона клацнула кнопкою, відкриваючи банківську сторінку зі списками розрахунків.
— Це закриті угоди на інженерні мережі за квартал. Я проектую вентиляцію для трьох торговельних мереж міста Чернігова.
— Поки ти на дивані міркував про важку чоловічу долю, я цілодобово з-під цього столу не вилітала. Мої гонорари за один тиждень вистачать, щоб закрити всі твої піврічні потуги.
Ганна Іванівна нервово смикнула каракулевий комір пальта.
— Казки розповідай не треба! Олена, не слухай її — це бабські фокуси з Інтернету!
— Далі слухаємо, — сказала Олена, піднявшись зі стільця.
Голос був рівний, але слова били по нервах як цеглини.
— Ти щойно заявив: «куди ти подінешся з моєї квартири». Повтори ще раз!
— І повторю! — підвівся Данило, хоча в очах уже мигнула розгубленість. — Ми тут майже двадцять років живемо!
— Ми живемо тут, бо цю двушку мій дід залишив мені задовго до твоєї появи в нашому місті. Ти прийшов із спортивною сумкою — двоє рваних кросівок та заїжджена футболка.
— За вісімнадцять років у цих стінах ти цвяха вбив без крику та скандалу. Вся твоя законна житлова площа — тісна кімната у мами на п’ятому поверсі в хрущовці.
У кімнаті зависла важка пауза. За вікном просигналив сміттєвоз, залізні баки гуркотіли у дворі.
Данило злякано застиг. Наглута нахабність повільно сходила з його обличчя, залишаючи бридкий сіро-блакитний відтінок під очима.
— Сімо… ти що несеш? Через нісенітницю вирішила сім’ю під укіс пустити?
— Сім’ю ти сам спустив у той мотель! Я просто прибираю з дому зайве!
Олена вийшла у коридор. Чоловік і свекруха поплелися слідом.
Біля порогу стояли три великі коробки з-під моніторів, щільно перемотані широким скотчем. На верхній чорним маркером було написано: «Данило. Речі, бритва, взуття».
— Твоє добро, — сказала Олена, вказуючи на коробки.
— Зібрала ще в суботу вранці, коли підтвердила броню на твоєму планшеті. Забирай.
— Ганно, схаменіться! — Євдокія Іванівна поривисто затрусила головою, вчепилася синові в рукав і подихала.
— Рідного чоловіка на вулицю виставляєш серед білого дня? Та як у тебе совісті вистачило! Оступився чоловік — біс поплутав з ким не буває! Люди в селищі дізнаються — сорому не оберешся!
— Не виставляю, Євдокіє Іванівно! Повертаю законній господині! Ви ж любите розповідати, що сім’я — святе? Ось забирайте годувальника до себе!
— Диван у вас вільний, пиріжків з цибулею наварять—шкарпетки виперуть. А я більше не наймалася на чужого чоловіка!
Данило ступив вперед, намагаючись повернути колишній голос:
— Ти пожалкуєш, Олена! Кому ти тут потрібна на п’ятому десятку зі своїми залізками та кресленнями? Через три дні сама на колінах приповзеш!
— Не приповзу, Данило. Хапай коробки та на вихід!
Вона відчинила вхідні двері на сходовий майданчик і відступила до стіни.
Данило розгублено переглянувся з матір’ю. Свекруха судомно смикала гудзики на пальті, але сказати було нічого: невістка стояла спокійно, і сперечатися з нею було марно.
— Коробки — хапай, — додала Олена, — вони самі сходами не спустяться.
Данило згорбився. Підхопив першу коробку, другу притис ліктем до боку. Від колишнього геть не залишилося пишності — плечі обвисли. Біля самих дверей він обернувся, скрививши губи:
— Лікті кусатимеш! Одна загнеться.
— Обов’язково, — озвалася вона.
Двері зачинилися. Залізний ригель м’яко став на місце. Олена повернулася до стола. Серце калатало десь під горло, але руки більше не тремтіли.
У кімнаті пахло чужими парфумами й остиглим запеченим тістом. Вона рішуче підхопила залишений свекрухою пакет із пиріжками й викинула його у сміття.
Потім сіла у робоче крісло, присунула клавіатуру й відкрила розрахункову відомість по наступному об’єкту.
Минуло два місяці.
Кінець листопада накрив місто ранніми сутінками і колючим мокрим снігом, який дрібно стукав по пластикових підвіконнях. Олена закінчувала складний розділ опалення для заміського селища, коли телефон на краю столу завібрував.
На екрані світилися ім’я Данило. Вона провела пальцем по екрану і ввімкнула гучний зв’язок.
— Лена, привіт, — голос Данила звучав незвично тихо, запобігливо й хрипко. — Ти вдома?
— Вдома. У справах зателефонував?
— Та просто поговорити… Мати зовсім з котушок злетіла. Кожну гривню перераховує, в кишені роється, з шостої ранку над душею бурмочить.
— І кроку без її безцінних настанов не можна зробити. А з Веронікою ми розійшлися. Та пустодзвінка виявилася лише вмістом гаманця, поки були гроші.
Олена притулилася спиною до крісла:
— Яка несподіванка, Данило.
— Слухай, Лена… Ну, родня ж люди, стільки років разом. Може, ввечері зайду?
— Куплю до чаю чогось хорошого, сядемо на кухні, обговоримо все без нервів. Я все переоцінила, справді. Почнемо з чистого аркуша, гаразд?
Вона глянула на креслення на моніторі, де рівні ряди вивірених інженерних формул.
— Знаєш, Данило, — сказала Олена, — а ти тоді мав рацію: ніде мені було тікати. Тому й залишилася вдома. А ти — лишайся у маминій квартирі. Там і сито, й нагляд.
Вона натиснула червону кнопку на екрані, заблокувала номер і спокійно повернулася до креслення. — За що боровся, недолуга — те й витягуватимеш…
Як ви вважаєте, чи слушно вчинила Олена? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!