– Жодних розмов, збирайте речі й валімо! Досить сидіти на моїй шиї! Марія Іванівна промовила ці слова так, ніби сварка між нею та невісткою тривала вже години, і вона нарешті розрядилась. Але Кіра лише переступила поріг кухні, щоб поставити чайник.
Вона зупинилася на мить, запитуючи, чому свекруха вчора телефоном трохи натякала на якийсь терміновий переїзд.
– Марія Іванівно, я не розумію…
– А що тут розуміти? Два тижні вам на збори. Знайдете собі кут і з’їдете. Моя квартира, я тут господиня.
Кіра застигла в дверях, притискаючи до себе сонну Софійку. Донька щойно прокинулася, щільно зімкнула очі й злякано дивилася на бабусю, котра раптом підняла голос. Кіра сама нічого не розуміла.
За вікном мрякнуло дощем meeting, дрібно барабанячи по відливу. На підвіконні нижчавало листя хлорофітуму, який знову забула полити.
Звичайний вівторок. Звичайна квартира у спальному районі Львова, на четвертому поверсі панельного будинку. Чотири роки тому ця квартира здавалася справжнім подарунком долі.
***
Після весілля Марія Іванівна сама запросила їх на розмову. Накрила стіл, випекла свій фірмовий «Наполеон», дістала святковий сервіз. Тоді Кіра ще погано знала свекруху і думала, що просто хоче відзначити подію у вузькому сімейному колі.
– Я ось що надумала, – сказала Марія Іванівна, коли чай розлили по чашках. – Молодим жити окремо треба. Квартира на Галицькому порожня, квартиранти з’їхали. Живіть там.
Роман, її чоловік, повільно поставив чашку на блюдце. Кіра бачила, як він напружено дивиться на матір, намагаючись вгадати каверзу. Але обличчя Марії Іванівни було непроникне.
– Мамо, ти це серйозно?
– Серйозніше нікуди. Я що, недруг своєму синові?
Роман тоді промовчав, але дорогою додому зізнався Кірі, що не вірить у таку щедрість. Все його дитинство й юність– увага та любов батьків були безроздільно віддані молодшій сестрі, Ярині. Він до цього звик, але гіркота нікуди не поділася.
Вони переїхали за тиждень. Квартира була невелика, але затишна з видом на старий сквер. Лінолеум у коридорі був протертий до дірок, а одна конфорка на плиті не працювала.
Але це було їхнє перше житло, і Кіра з радістю вішала нові штори, розставляла по полицях книги і купувала той самий хлорофітум у глиняному горщику.
За два роки з’явилася Софійка. Марія Іванівна приїхала на виписку з букетом айстр та рожевим комбінезоном.
Вона ніяково тримала внучку на руках, хитала її і казала, що вуха – точнісінько, як у Романа в дитинстві. Кіра дивилася на цю сцену і думала, що, може, вона помилялася щодо свекрухи. Може, та просто не вміла показати свої почуття. Тепер, з появою онуки, лід рушив.
Не рушив.
***
Увечері, коли Роман повернувся зі зміни зі заводу, Кіра переказала йому ранкову розмову. Він мовчки поставив на підлогу важкі пакети з «Новуса» і важко опустився на табурет у передпокої, не знімаючи робочої куртки.
– Два тижні, значить.
– Вона навіть не пояснила, що сталося. Просто поставила перед фактом.
Роман вдячно потер перенісся. Він завжди так робив, коли був засмучений і не знав, що сказати.
– Знову я на неї надіявся, недолугий, – глухо промовив він. – Ось і отримав.
Вони знали, про що він думав. Роман був названим сином. Марія Іванівна із чоловіком довго не могли мати дітей. Коли їм було за тридцять, вони зважилися й усиновили піврічного хлопчика з дитячого будинку.
Перші роки все було гаразд. Збереглися старі фотоальбоми: «Роман зробив перший крок», «Наш перший Новий рік разом». Софійка розглядала ці знімки.
А потім, коли Роману виповнилося дев’ять, сталося те, на що ніхто не очікував. Марія Іванівна чекала на дівчинку. Лікарі називали це дивом. На світ з’явилася Яринка.
З її появою світ Романа почав руйнуватися. Не одразу, а по часточках. Спочатку йому перестали дарувати дорогі подарунки на день народження – усі гроші йшли на Ярину.
Потім його «переселили» з окремої кімнати за ширму у вітальню, бо принцесі потрібна була дитяча. А одного разу він випадково підслухав, як мати говорила телефоном подрузі: «Ярина вона ж рідня, а Роман… ну ти сама розумієш».
Він розумів.
– Подзвоню Яринці, – сказав Роман, дістаючи телефон. – Може, вона знає, що за буря.
Яринка не відповіла. Роман набрав знову. На третій раз у слухавці пролунав її примхливий голос:
– Романе, привіт. Я зараз зайнята небагато. Може, днями до вас заскочу.
– Заскочиш? Ти ж начебто у коледжі.
– Вже не в коледжі, – хихикнула вона. – Розповім потім. Все, бувай!
Роман дивився на згаслий екран телефону. Потім на Кіру. Потім знову на телефон.
***
Ярина з’явилася наступного дня, ближче до обіду. Приїхала автобусом, а від автовокзалу викликала таксі, піскнула в квартиру у світлому плащі, зверхньо оглядаючи їхню скромну обстановку.
– Кавою почастуєте? – кинула замість привітання.
Вони сіли на кухні. Софійка спала у своєму ліжечку, Роман пішов на робочу зміну. Кіра мовчки налила каву і чекала.
– Мама сказала, що вам час з’їжджати? – без хвилювань почала Ярина.
– Сказала. Тільки причину не назвала.
Ярина зробила ковток, скрививши губи. Їй було двадцять один, на дев’ять років молодша за Романа. Тонка фігура, доглянутий манікюр, зухвалий погляд.
– Я вирішила, що навчання – не моє. Нудно. Взяла академію. Хочу рік перепочити, пожити для себе, знайти себе, так би мовити.
Кіра повільно поставила чашку.
– Ти коледж кинула?
– Ну, так. А що?
– І тепер тобі потрібна квартира?
Ярина знизала плечима. Їй не було ні соромно, ні дивно. Її взагалі, здається, не хвилювало, що названий брат із дружиною та маленькою донькою опиниться на вулиці. Мама вирішила — значить, так треба.
– А де ти жити збираєшся?
– Ну, ось тут і збиралася, – вона обвела кухню поглядом. – Ремонт, звісно, доведеться освітлити.
Кіра подивилася на неї і подумала, що вони з Романом досі виплачують кредит за пральну машину. Що їхні накопичення лежать на депозиті, обростають відсотками, і вони мріяли взяти іпотеку.
– Ярине, тобі не здається, що це… підло?
– Що саме?
– Ми живемо тут чотири роки! У нас є дитина! Твоя мама казала, що дає цю квартиру нам.
– Вона не дарувала її, вона пустила вас пожити! Є різниця?
Ярина допила каву й підвелася. Поправила сумочку на плечі, окинула Кірину сестру поблажливим поглядом.
– Гаразд, піду. Романові привіт. Скоро побачимося, коли ви з’їдете.
Вона пішла, залишивши після себе шлейф нудотних духів і дзвінку тишу, яку порушував лише цокіт старого годинника.
***
– Що робитимемо? – Запитала Кіра ввечері у чоловіка.
Роман, вислухавши її розповідь про візит Ярини, довго мовчав, дивлячись у вікно на мокрі дерева.
– Що робитимемо… З’їжджатимемо.
– Просто так? Навіть не спробуємо поговорити?
– Марно, – він похитав головою. – Я тридцять років намагався заслужити на її схвалення. Досить!
Він сказав це тихо, без злості, з якоюсь останньою, остаточною втомою. Так говорять про справу, яку вирішено назавжди. Кіра взяла його за руку.
– Я зателефоную Тетянці, – сказала вона. – Може, в її знайомих хтось здає квартиру недорого. Прорвемося!
Наступні десять днів перетворилися на жах. Пошук житла, коробки, нерви. Галина, найкраща подруга Кіри, допомагала, чим могла: сиділа з Софійкою, обдзвонювала оголошення. Нарешті, вони знайшли варіант – занедбану однокімнатну хрущовку в старому районі, зате недорого.
Ключі від квартири у Львові Роману просто кинув у поштову скриньку. Він не став дзвонити матері. Він просто зачинив за собою одну двері, щоб спробувати відчинити інші.
***
Минуло трохи більше двох тижнів. Їхнє нове життя в тісній квартирі тільки-но почало входити в колію. Роман після зміни намагався полагодити кран, що протікає у ванній, Кіра відмивала кухню від багаторічного бруду.
У суботу вдень, коли вони збиралися обідати, Роману зателефонували. Незнайомий номер.
– Алло? – напружено відповів він.
Зі слухавки долинув обурений чоловічий голос:
– Це Роман? Син Марії Іванівни? Це Гнат Микитович, ваш сусід знизу на Галицькому! Ваша сестра нас заливає! Тут потоп! У мене штукатурка зі стелі падає! Приїжджайте негайно, або я поліцію та аварійку викликаю!
Роман зблід.
А за годину в їхні двері подзвонили. На порозі стояла Марія Іванівна. Розпатлана, з червоними від сліз очима. Вона була зовсім не схожа на ту владну жінку, котра виганяла їх менше місяця тому.
– Романе… Синку…
– Що тобі, мамо? – холодно спитав він, не даючи їй увійти.
– Там… Ярина… вона влаштувала вечірку. Напилася, влаштувала ванну з водою… Вода через край… Сусіди лютують, до суду погрожують. У квартирі все здулося, ламінат треба міняти, шпалери… Там збитків на десятки тисяч!
Вона дивилася на нього з відчайдушною надією.
– У мене немає таких грошей… Я думала… може, ви… ну… повернетесь? Допоможете із ремонтом? Ти ж рукатий… І з сусідами поговориш… А гроші… потім якось…
– Ні!
Марія Іванівна здригнулася.
– Що ні?
– Ми не повернемося. Ми не зробимо ремонт. І грошей ми тобі не дамо.
– Але ж я твоя мати! Яна — твоя сестра!
Роман зробив крок до неї і вперше за все життя сказав з такою твердою спокоєм:
– Ти вигнала нас із дружиною та маленькою донькою на вулицю, щоб твоя «рідна кров» могла «знайти себе». Ти ніколи не вважала мене сином! Ти просто терпіла мене! Все! Цей цирк закінчено. Розбирайся зі своєю дочкою та зі своєю квартирою сама!
Обличчя Марії Іванівни спотворилося злобою.
– Ах ти, зле неначе зміїна! Я тебе на смітнику знайшла, виростила, а ти…
– Іди, – перервав її Роман і повільно зачинив перед нею двері.
Він притулився до них спиною і заплющив очі. Кіра підійшла й обійняла його.
– Ти в порядку?
– Так, – він видихнув і розплющив очі. У них більше не було того старого болю, що жив там роками. – Тепер так. Тепер ми впораємося.
Увечері вони пили чай на своїй крихітній, але тепер уже такій рідній кухні. Софійка гралася на підлозі з новим брязкальцем. За вікном так само йшов дощ, але в їхньому маленькому світі було тепло. Вони були вільні. І це було найголовніше.
А мати… Бог їй суддя. Не дарма ж кажуть: не близько лежить, не сильно болить…