Мар’янa Левченко прокинулась від того, що мати гупала каструлею так, ніби хотіла розбудити не доньку, а весь куток.
— Вставай, — сказала Ганна Микитівна, не обертаючись від плити. — О шостій тебе чекає Ліда Андріївна Бондар.
— Яка ще Ліда Андріївна?
— Сестра Мар’яни з крамниці. Вона компоти варить, на продаж. Їй потрібна дівчина з тацею.
Мар’яна сіла на ліжку й потерла очі. Їй було двадцять три, диплом економіста лежав у шухляді, а роботу в місті вона втратила ще навесні, коли фірма, де вона рахувала чужі гроші, закрилася за одну ніч.
— З якою тацею, мамо?
— З такою. Звичайною. Склянки поставила, компот налила, понесла людям.
— Ви жартуєте.
— Я похоронила в цьому домі свекруху, чоловіка й корову. Мені не до жартів.
— Мамо, я не піду ходити по селу з тацею. Мене весь район знає. Мене вчителі пам’ятають. Що люди скажуть?
Ганна Микитівна нарешті обернулась. Руки в неї були мокрі, лице втомлене, але очі дивились твердо.
— Люди скажуть, що в Ганниної доньки є копійка. А якщо не скажуть, то їм і не слід нічого казати. Сиділа три місяці на дивані, поки я в черзі за ліками стояла. Годі.
— Я не сиділа. Я шукала роботу.
— Шукала в телефоні. А робота лежить у Ліди Андріївни на столі й чекає.
— Це не робота. Це приниження.
— Приниження, доню, це коли тобі нічим дітей годувати. А компот це компот.
Мар’янa хотіла відповідати, але слів не знала. Вона мовчки одяглася, мовчки випила чай і мовчки вийшла у холодний ранок, де над городами ще стояла сива мла.
Ліда Андріївна Бондар виявилась невисокою, круглою й швидкою, з голосом, яким можна було сповіщати про пожежу. Двір її пахнув яблуками, корицею й гарячим цукром. У прибудові стояли три величезні каструлі, а на лавці вишикувались банки, накриті рушниками.
— Ти Мар’янa, — сказала вона замість привітання. — Худорлява. Нічого, потовстієш. Ось твоя таця.
Таця була овальна, металева, з стертим візерунком по краях. На ній стояло десять склянок, а поруч термос на два літри.
— Гляди сюди. Склянки ставиш рівно, щоб не дзенеліли. Компот наливаєш до половини, інакше розхлюпаєш. Гроші береш лише в руку, нікому не віриш на слово. Склянку забираєш, миєш у відрі. Зрозуміла?
— Зрозуміла.
— Нічого ти не зрозуміла, але навчишся. Сьогодні йдеш на автостанцію. Автобус до Луцька о сьомій, потім о дев’ятій, потім люди їдуть до лікарні. Компот береться добре.
— На автостанцію, — повторила Мар’яна без виразу.
— А що, тобі не подобається?
— Подобається.
— Не бреши мені в очі. Я тридцять років торгую й бачу, коли людина бреше. Тобі соромно. Нічого, всім спочатку соромно. Потім звикаєш.
Автостанція прокидалась повільно. Водії курили біля кас, жінки з сумками тулились до лавок, пес на ім’я Бровко, як потім виявилось, спав прямо на плитці. Мар’янa стала під козирком, притисла тацю до грудей і дивилась в землю.
— Дівчино, компот чийого вироблення? — спитав чоловік у шапці.
— Ліді Андріївни Бондар, — прошепотіла вона.
— Чого так тихо? Я не чую.
— Ліді Андріївни.
— То давай склянку. Скільки?
— П’ятнадцять.
— Дорого.
— Це яблучний, зі сливяною?
— А, зі сливою. Ну тоді давай.
Перша склянка пішла. Друга пішла швидше. До дев’ятої години Мар’янa вже розливала, мов старий офіціант, і навіть спіймала себе на тому, що рахує, скільки склянок вона продала. Двадцять три.
А потім до станції під’їхала машина, з якої вийшла Олена Мельникова, її однокласниця, колишня відмінниця, а тепер, як усі казали, помічниця адвоката в обласному центрі.
— Мар’янa, — вона зупинилась, ніби перед пам’ятником. — Це справді ти?
— Привіт, Олено.
— А що ти тут робиш? З цим?
— Продаю компот.
— Ти? Ти ж на золоту медаль вчилась.
— Я на срібну.
— Ну, суті це не міняє. Слухай, а чому ти не пішла в банк? Тобі ж пропонували.
— Банк закрили.
— Усі банки не закрили.
— Олено, ти будеш пити компот чи ні?
— Я? — Олена розсміялась коротко й не зовсім злісно. — Добре, давай, тільки без слив — я не люблю.
Мар’янa налила їй склянку вишневого, подала, взяла гроші. Олена допила, поставила склянку на тацю й сказала тихіше:
— Просто не ображайся. Просто дивно бачити тебе тут.
— Мені теж дивно, — відповіла Мар’яна.
Коли Олена пішла, вона ще довго стояла, дивлячись на порожню склянку з рожевим слідом на денці. Їй хотілось кинути тацю просто на плитку. Але склянки були не її, і гроші в кишені теж були не її, тож вона сполоснула склянку у відрі й поставила на місце.
Увечері вдома було тихо. Ганна Микитівна сиділа за столом із зошитом, де записувала всі витрати.
— Ну що? — спитала вона, не піднімаючи голови.
— Нічого.
— Це як?
— Продала сорок склянок. Ліда Андріївна дала мені сто двадцять гривень.
— Сто двадцять. Це за день?
— За день.
— То це ж непогано.
— Мамо, мені сьогодні Оленою знайомію зустрілась. Знаєте, що вона сказала? Що їй дивно бачити мене там.
— І що ти їй відповіла?
— Нічого. Налила вишневого.
— То й добре. Вона не твоя мати й не твій голова. Нехай дивується.
— Вам легко казати. Ви не стояли там із тацею перед усією станцією.
Ганна Микитівна відклала ручку. Повільно зняла окуляри.
— Скажи мені, Мар’янa, а хто тебе вчив, що працювати соромно?
— Ніхто мене не вчив.
— Тоді звідки це?
— Звідти, що я вчилась п’ятнадцять років. Школа, університет, курси. Ви самі казали, що я буду не такою, як ви. Що я буду сидіти в кабінеті.
— Я так казала?
— Постійно.
— Бо я хотіла тобі кращого життя, а не гіршого.
— То чому тепер посилаєте мене на станцію?
— Бо кращого життя без копійки не буває. Спочатку копійка, потім кабінет. А ти хотіла, щоб кабінет упав тобі з неба.
— Я цього не хотіла.
— Хотіла. Ти й тепер хочеш. Лежиш і чекаєш, поки тебе покличуть.
— Я не лежала.
— Мовчи. Три місяці мовчу, а тепер скажу. Ти боїшся, що люди побачать тебе невдахою. А невдахою тебе зробить не таця, а оце твоє сидіння.
Мар’янa встала так різко, що стілець ледь не впав.
— Знаєте що, мамо? Ви нічого не розумієте.
— Я розумію більше, ніж ти думаєш.
— Ви ніколи нікуди не їздили. Ви ніколи не жили інакше.
Це вона сказала й одразу пошкодувала. У кухні стало так тихо, що було чути, як цокає годинник над дверима.
— Йди спати, — промовила Ганна Микитівна рівним голосом.
Наступного дня Ліда Андріївна відправила її на базар.
— Там конкуренція, — попередила вона. — Стоїть один Павло Кравченко із лимонадом. Не звертай на нього уваги. Він дурний.
Павло виявився високим худим чоловіком із вусами, схожими на дві щітки. Він стояв за столиком із трьома пляшками й пластиковими стаканчиками й дивився на Мар’яну так, ніби вона прийшла красти в нього дихання.
— Це моє місце, — сказав він замість вітання.
— Базар не ваш.
— Але місце моє. Я тут одинадцять років стою.
— Я не стою. Я ходжу.
— То ходи деінде.
— Мене Ліда Андріївна послала.
— Знаю я твою Ліду Андріївну. Вона мені ще за двадцять другий рік винна дві склянки.
— Які ще склянки?
— Які брала й не повернула. Тому й послала дівчину, щоб самій не соромитись.
— Я не дівка. Мене звати Мар’янa.
— А мене звати Павло. І що з того?
— Нічого. Дайте пройти.
Вона обійшла його стіл, але не встигла зробити й п’яти кроків, як позаду щось гримнуло. Павло, зачепивши столик ліктем, перекинув свої пляшки. Лимонад розлився по асфальту липкою жовтою калюжею.
— Ото бачите, що ви наробили, — гукнув він на всю площу.
— Я? Я навіть не торкалась.
— Ви мене нервували.
— Це не моя провина, що у вас нерви.
— Не вмієш працювати, не береш тацю.
— Я працюю краще, ніж ви.
— Ти? Ти тут другий день.
— А ви одинадцять років, і тільки лимонад.
На це Павло не знайшов відповіді, лише відкрив рот і закрив. Навколо вже збирались жінки. Одна з них, стара, у хустці кольору перестиглої сливи, сказала голосно:
— Сперечайтесь, сперечайтесь. Хоч розвага буде.
— Бабуся Одарка, — Павло повернувся до неї з відчаєм, — скажи їй.
— Нічого я їй не скажу. Дівчина робить діло. А ти собі стій і киш.
Бабуся Одарка підійшла до Мар’янa, глянула на склянки й кивнула.
— Давай мені. Що в тебе там?
— Яблучний зі сливою.
— Давай два.
Вона випила одну склянку, потім другу, витерла губи долонею.
— Лідчин компот. Я його ще за радянських часів пила. Вона колись із цукром не економила. Тепер економить, але смак той самий.
— Дякую.
— Не дякуй. Тримай тацю вище. Ти її притискаєш, ніби вона тебе вкусить. Руки вгору, спина пряма. Людина з тацею має виглядати так, ніби несе королівський вінок.
— Це ж звичайні склянки.
— А ти подумай, що несеш не склянки. Ти несеш людям по ковтку літа. Зима довга, а літо в склянці. Хіба це звичайна справа?
Мар’янa поглянула на неї довго. Потім випрямила спину й підняла тацю на висоту грудей. Склянки задзвеніли тихо й чисто.
Того дня вона продала шістдесят дві склянки, а Павло, насупившись, весь час дивився у інший бік.
Через два тижні Ліда Андріївна почала відсилати її куди завгодно. На футбольний матч районної ліги. На храмове свято в сусіднє село. На весілля, де потрібно було ходити між гостями й розливати компот під час перерв між танцями.
Мар’янa терпіла. Вона навіть звикла й до сміху, й до тих, хто відвертав очі, й до тих, хто питав: «Ти ж Ганнина?» Та одного вівторка все зламалось.
Ліда Андріївна розбудила її о п’ятій, поставила на стіл тацю й заявила:
— Сьогодні їдеш на пилораму до Мирона Гаврилюка. Там працюють двадцять чоловік, спека, їм потрібен компот.
— На пилораму?
— Ну так.
— Лідіє Андріївно, до пилорами шість кілометрів.
— Дійдеш.
— Із тацею?
— Із візком візьмеш. Я дам.
— А перед тим ви мене посилали на цвинтар, на тринадцяту годину, на відкриття пам’ятника.
— То був ювілей громади.
— Ювілей на цвинтарі?
— Не придирайся до слів.
— Лідіє Андріївно, я ходжу по всьому району. Мене посилали на автостанцію, на базар, на футбол, на весілля, на свято, на відкриття, на закриття. Куди ви мене ще пошлете? На дах?
— Якщо треба, то й на дах.
— Я не буду.
— Що значить не будеш?
— Те й значить. Я не ваша ліфтерка і не поштовий голуб. Я людина.
— Ти працівниця.
— Працівниця, якій платять сто двадцять гривень за сімнадцять кілометрів ходу.
— То й що? Хіба мало? Ти ж не коштуєш більше.
Мар’янa відчула, як щось у грудях стискається й одразу розпрямляється.
— Не коштую більше, — повторила вона. — От як.
— Я не те мала на увазі.
— Ви саме те мали на увазі. Знаєте що, заберіть свою тацю.
— Мар’янa.
— Заберіть. Я йду.
— Ти нікуди не підеш. Я тобі за цей тиждень ще не розрахувалась.
— А мені не потрібен розрахунок. Залиште собі. Купите ще склянок.
Вона поставила тацю на лаву, розвернулась і пішла додому під крики Ліди Андріївни, яка не втрачала голосу навіть на відстані.
Вдома нікого не було. На столі стояв глечик із квасом і лежала записка: «Пішла в крамницю. Обід у печі». Мар’яна сіла на край ліжка й дивилась у вікно на яблуню, що гнулась від плодів. Їй було соромно й водночас гірко водночас. Соромно, що образила Ліду Андріївну. Гірко, що та мала в чомусь рацію.
Мати повернулась надвечір. Побачила дочку, сіла навпроти й поставила торбу на підлогу.
— Лідія Андріївна дзвонила.
— Нехай дзвонить.
— Вона каже, що ти її образила.
— Вона мене теж.
— Знаю. Вона каже, що ти гордовита.
— Я не гордовита. Я втомилась, мамо.
— Втомилась, — Ганна Микитівна кивнула. — Це інше діло. Це я розумію.
Вона помовчала, а потім раптом встала, пішла в комору й повернулась із чимось у руках. Це був старий, побитий алюмінієвий бідон, якого Мар’янa пам’ятала ще з дитинства, але ніколи не питала, навіщо він.
— Знаєш, що це?
— Бідон.
— Це не просто бідон. Це моя перша робота.
— Ваша?
— Сядь і слухай. Мені було чотирнадцять. Твій дід захворів, баба сама тягла чотирьох. Корова в нас була одна, і вона давала молока більше, ніж ми випивали. Я брала цей бідон, наливала в нього молоко й бігла на станцію. Три кілометри в один бік. О четвертій ранку виходила, щоб встигнути на перший потяг.
— Ви мені ніколи не розповіляли.
— Бо мені було соромно.
— Вам?
— А кому ж. Мене всі знали. Однокласниці їхали в Луцьк, у технікум, а я стояла на пероні з бідоном, і мене називали молочницею. Одного разу хлопець із мого класу, Андрій Береза, купив у мене літр і сказав: «Ганно, ти красива, а торгуєш, як стара баба».
— І що ви?
— Налила йому ще півлітра безкоштовно, щоб замовк. Потім плакала в лісосмузі.
— Мамо.
— Потім перестала плакати. Бо зрозуміла одне. Ті однокласники, які їхали в технікум, не мали за що купити хліба на перший місяць. А я мала. Бо мала бідон.
Мар’янa мовчала, дивлячись на потьмянілий метал.
— Я тебе послала до Ліди Андріївни не для того, щоб принизити. Я хотіла, щоб ти нарешті відчула землю під ногами. Щоб знала, що вмієш заробити сама, без диплома, без протекції, без чиєїсь милості. Ти ніколи не була безпорадною. Просто забула.
— А ви ще й сказали, що я не коштую більше.
— Я цього не казала.
— Ліда Андріївна казала.
— То нехай каже. А я скажу інакше. Ти коштуєш більше, ніж усе це село. Але саме тому не можеш сидіти й чекати, поки хтось це оцінить. Мусиш показати.
— Я була жорстока вчора.
— Коли?
— Коли сказала, що ви нікуди не їздили й нічого не бачили.
Ганна Микитівна усміхнулась так, як усміхалась рідко, куточками губ.
— Ти була права. Я справді нікуди не їздила. Зате я сто разів ходила на станцію, а це теж дорога.
Наступного ранку Мар’янa прийшла до Ліди Андріївни сама. Та стояла біля каструль, червона від пари, й, побачивши її, відвернулась.
— Прийшла, — буркнула вона.
— Прийшла.
— Нащо?
— Вибачитись.
— Нема за що.
— Є. Я вчора була груба.
— Я теж була груба, — Ліда Андріївна нарешті обернулась, витираючи руки фартухом. — Я дурна, як пробка. Всі так кажуть, і чоловік мій небіжчик казав. Але я хоч не вдаю, що розумна.
— Ліда Андріївно, у мене є одна пропозиція.
— Яка ще пропозиція?
— Ви маєте три каструлі й одну доньку, яка вам нічим не допомагає. Ви продаєте компот склянками, а можна банками. На лавці в магазині у Мар’яни стоїть порожня полиця. А ще кафе біля річки, а ще санаторій, а ще школа, де буфет не має нормальних напоїв.
— То й що?
— То я можу зробити розрахунок. Скільки коштує банка, скільки склянка, куди краще везти. І я буду не ходити з тацею, а возити замовлення. На велосипеді спершу, а там побачимо.
— На велосипеді, — повторила Ліда Андріївна, і в голосі її промайнув сумнів. — Ти дурна? Це ж гроші на бензин.
— На велосипеді бензин не треба.
— Ну, це правда.
Вони постояли, дивлячись одна на одну. Потім Ліда Андріївна зітхнула й, відвернувшись до каструлі, процідила:
— Іди бери зошит. Покажеш мені свої розрахунки. Але якщо щось не так, я тобі голову відірву.
— Згодна.
— І склянки не забувай. Павло ще має довести.
Мар’янa засміялась уперше за довгий час.
Через місяць на воротах Ліди Андріївни висіла табличка «Компоти від Ліди. Доставка по району», а на лавці у Мар’яни стояло двадцять банок із рівними кришечками.
У будні Мар’янa розвозила замовлення на велосипеді з кошиком, а в неділю, коли було свято, брала стару тацю й вирушала на майдан. Тепер вона йшла, випростана, з піднятою головою, і тацю тримала так, ніби несла королівський вінець.
Якось на станції до неї підійшла Олена Мельникова, уже без машини й без адвокатського костюма. Вона стояла з невеликою сумкою, трохи втомлена.
— Мар’яно, — сказала вона. — Слухай. Мене скоротили.
— Співчуваю.
— Не треба. Я просто хотіла спитати. Може, в тебе знайдеться робота?
Мар’янa подивилась на неї довго, потім поставила склянку на тацю й усміхнулась.
— Знайдеться. Але спершу вип’єш компоту.
— Із яблуками?
— Зі сливою. Ти ж не любиш, пам’ятаю.
— Давай зі сливою, — сказала Олена й сама взяла склянку.
Увечері Мар’янa принесла матері зароблені гроші й поклала на стіл поруч із бідоном, який Ганна Микитівна тепер тримала на видному місці, на полиці з рушниками.
— Це що? — спитала мати.
— Це моє. І ваше. Бо без вас я б так і сиділа.
— Дурниці кажеш.
— Я кажу правду.
— Все одно дурниці.
Ганна Микитівна взяла гроші й не порахувала їх, лише притиснула долонею до столу, ніби боялась, що вони полетять.
— Ну що, донечко, — промовила вона тихо. — Не соромно?
— Ні, мамо, — відповіла Мар’яна. — Тепер не соромно.
Валерія Довга