Лариса саме різала цибулю й тихенько щось наспівувала собі під ніс, коли на кухню зайшов Віктор. Вигляд у нього був такий, ніби він щойно приніс звістку з поминок.
— Ларисо, — почав він, сідаючи навпроти. — Нам треба поговорити.
Віктор на мить замовк, невпевнено покрутив у руках чашку, а тоді завів свою звичну пісню. Він завжди починав здалеку й обережно, коли йому було щось конче потрібно — гроші, пробачення чи ще якась послуга.
— Мене переводять у філіал. В інше місто. Тимчасово.
— Ларисо, ну ти ж розумієш, у тебе тут мама, робота… А там дають гуртожиток, кімнату. Куди ж я тебе із собою потягну?
Лариса уважно подивилася на нього. Двадцять шість років вона знала цього чоловіка й добре вивчила кожну його гримасу, кожну паузу в голосі. І зараз він брехав. Брехав незграбно, як і завжди.
Схоже, він чекав скандалу, сліз або вмовлянь не їхати. Але натомість отримав тишу. І навіть трохи розгубився.
— А чого ж сердитися, — Лариса знову взялася за цибулю. — Роздільно, то й роздільно.
Віктор поїхав за тиждень. Зібрав валізу, частину речей залишив — мовляв, забере потім, нікуди не поспішає. Обіцяв телефонувати щодня.
Дзвонив через день. Розмови були короткі, сухі й уривчасті. Про роботу говорив туманно: справ багато, потроху облаштовується, з житлом скоро придумає щось краще.
Лариса жила своїм життям. Працювала медсестрою в поліклініці, вечорами в’язала, іноді зустрічалася з двоюрідною сестрою Галиною. Галина працювала ріелторкою й завжди знала всі міські плітки, навіть ті, що ставалися в інших містах, якщо там жив хтось із її клієнтів.
Саме Галина й подзвонила за три тижні, серед робочого дня, а це вже саме по собі було тривожним знаком.
— Я тобі зараз фото скину. Тільки не лякайся одразу, гаразд?
Фотографія прийшла за хвилину. Лариса довго дивилася на екран телефону й ніяк не могла збагнути, що саме відчуває. Віктор — у новій куртці, тій самій, яку вона подарувала йому на день народження, — стояв біля ґанку невеликого будинку з молодою жінкою. Жінка сміялася й тримала його за лікоть.
— Це хто? — запитала Лариса якимось чужим голосом.
— Оксана. До мене клієнтка зверталася щодо їхньої підлоги, от я й побачила випадково, коли об’єкт дивилася. На всяк випадок розпитала в сусідів… Ларисо, вони там разом живуть. Уже місяць як.
Лариса мовчала так довго, що Галина почала хвилюватися.
— А я й не плачу, — сказала Лариса. І справді не плакала.
Вона поклала телефон, підвелася, налила собі води й випила залпом, стоячи біля вікна. Зовні був звичайний день — хтось вигулював собаку, хтось тягнув сумки з магазину. Світ не впав. Просто став трохи іншим.
«Філіал, значить, — думала вона. — Кімната в гуртожитку, значить».
Він брехав навіть не для того, щоб красиво її обдурити. Брехав за звичкою, бо правду говорити було лінь, а неправду — зручніше.
Лариса підійшла до дзеркала в коридорі й довго вдивлялася в себе. П’ятдесят два роки, зморшки біля очей, сивина, яку вона вже два місяці не підфарбовувала.
Фігура, яку дає життя після трьох пологів і понад двадцяти років біля плити. Зовсім не така, як у тієї на фото — молодої, стрункої, з дзвінким сміхом, років на п’ятнадцять молодшої.
Тут усе стало на свої місця. Інакше й бути не могло.
Плакати, як і раніше, не хотілося. Хотілося іншого — зібратися, стиснути зуби й зробити щось справді серйозне. Що саме, Лариса ще не знала. Але відчувала: діяти треба обов’язково, і зробити це красиво.
Галина передзвонила вранці наступного дня.
— Я дізналася адресу, — сказала вона таким тоном, ніби розкрила державну таємницю. — Вулиця Яблунева, будинок сім. Це той самий дім, де я підлогу дивилася.
Галина трохи помовчала, а потім обережно запитала:
— Може, поїдемо туди разом? Якщо що, я поруч постою, підтримаю.
— Не треба, Галю. Дякую тобі. Я сама розберуся.
— Тільки там нічого не влаштовуй, добре? Не бий посуд, не кричи під вікнами. Не вартий він того.
— Не буду, — усміхнулася Лариса. — Обіцяю.
Увесь день на роботі вона все обмірковувала. Їхати самій і влаштовувати сцену біля чужого ґанку — це було б принизити себе, а не його. Він би ще й викрутився, сказав сусідам, що колишня дружина не при собі. Ні, треба було щось інше. Таке, після чого соромно стане саме йому.
Увечері вона зібрала речі, що лишилися від Віктора, — дві спортивні сумки, набиті під зав’язку: сорочки, зимова куртка, бритвене приладдя, улюблені капці, які він усе збирався забрати й постійно забував.
Написати записку виявилося важче, ніж зібрати ті речі. Хотілося сказати щось дошкульне, образливе, щоб він відчув хоч краплину того болю, який вона пережила, дивлячись на себе в дзеркало. Але виходило лише злобно й жалюгідно.
Урешті вона написала коротко: «Роздільно, то й роздільно».
Перечитала. Сподобалося. Спокійно, по-діловому — саме так, як він сам любив говорити, коли справа стосувалася неприємностей.
Викликала кур’єра, продиктувала адресу на Яблуневій, сьомий будинок, оплатила замовлення. Коли машина від’їхала від під’їзду, Лариса раптом відчула, що дихати стало легше — ніби вона нарешті щось зробила, а не просто носила важкий камінь усередині.
Дзвінок пролунав за дві години.
— Ларисо! — закричав Віктор, щойно вона взяла слухавку. — Ти що робиш?! Навіщо сюди сумки прислала?! Звідки ти адресу знаєш?!
— Добрий день, Вікторе, — спокійно відповіла вона. — Вирішила допомогти. Ти ж обіцяв за речами повернутися, але, мабуть, тобі не до того — філіал, робота, справи. От я й допомогла.
— Та як ти… Тут же… — він аж захлинувся.
На тлі почувся жіночий голос — схвильований, різкий, вимогливий, який питав, що відбувається й хто телефонує.
— Ти хоч розумієш, що ти наробила?!
— А що я наробила? Ти сам усе наробив, я тільки акуратно завершила, — Лариса говорила рівно, без злості, ніби йшлося про прогноз погоди. — Записку прочитав?
Мовчання. Потім приглушений голос:
— Ларисо, послухай… це зовсім не те, що ти думаєш, я тобі поясню, тут тимчасово…
— Не треба мені нічого пояснювати, Вікторе. Живи, як живеш. Тільки сюди більше не телефонуй.
— Чого? — він розгубився, ніби чекав зовсім інших слів.
Вона натиснула відбій раніше, ніж він устиг відповісти, і перевела телефон на беззвучний режим. Замки вона, звісно, ще не поміняла, але тепер вирішила, що зробить це обов’язково вже завтра. Квартира була її, дісталася від матері, і щодо цього вона мала повне право.
Віктор дзвонив ще кілька разів того вечора, а потім стих.
Галина зателефонувала наступного дня, дуже схвильована.
— Слухай, я знову була біля того будинку, — зашепотіла вона, ніби хтось міг підслухати. — Твій стоїть біля під’їзду з сумками, а поруч та, Оксана, кричить на весь двір: «Ти мені зовсім інше розповідав!» А він їй: «Ти не так зрозуміла!» Сусіди з вікон повисовувались, уявляєш?
— Уявляю, — хмикнула Лариса.
— А куди він із сумками тепер, цікаво?
— Не знаю, — Лариса знизала плечима, хоча Галина цього не бачила. — І, чесно кажучи, знати не хочу.
Віктор потім писав їй ще кілька разів. Спочатку вимогливо, а потім уже винувато: «Ларисо, я все зрозумів, прости, давай поговоримо». Вона читала ті повідомлення й не відповідала. Що тут скажеш? Усе вже було сказано — коротко, по-діловому, у трьох словах на клаптику паперу.
Розлучення оформили швидко, без скандалів. На останній зустрічі в нотаріуса Віктор виглядав постарілим і розгубленим — видно, в Оксани теж справи не склалися. Лариса майже на нього не дивилася. Залишився лише спокій людини, яка зробила все, що мала зробити, і зробила це гідно.
Удома того вечора вона заварила собі чай, сіла біля вікна й подумала: рік, а може, й більше, поживе тепер для себе. Заведе, чого доброго, собаку. Нарешті з’їздить на море, куди давно збиралася, та Віктор вічно був зайнятий.
«Роздільно, то й роздільно, — подумала вона наприкінці й усміхнулася вперше за довгий час — легко, без гіркоти.