– Іди геть! Через тебе ми знову залишилися без грошей, я в цьому навіть не сумніваюся! – Оксана сіпнула плечем, коли Микола спробував її зупинити.
– Там така історія… Я, значить, віз телевізор на адресу…
– Мені вже набридли твої “історії”! Що цього разу? Машина знову втопилася в річці? Ти переплутав адреси й завіз замовлення не туди?
– Знову звільнили? Миколо, ти на жодній роботі довше трьох місяців не затримуєшся! Влаштовуєшся кур’єром — і примудряєшся зіпсувати все вже в перший тиждень!
Про те, що Микола цього місяця залишився без зарплати, Оксана не питала, хоч і сама здогадувалася. Але справа була не тільки в грошах.
Її вже не так дратувало, що він знову кудись вліз і спустошив їхню кредитку. Найбільше бісило інше — чоловік знову не прийшов. Оксана його вмовляла, чекала, сподівалася, а він не з’явився.
По льоду вона дісталася до зупинки.
– Оксано, ходімо в машину… – плентався слідом Микола.
– Я поїду на таксі!
– Яке таксі, якщо я на машині?
– На службовій, Миколо! На службовій. Тебе ще й звільнять, якщо вже не звільнили, – сердито відрізала вона.
– Ну поїхали… Я тобі квітку купив на цей твій… концерт, – і простягнув їй жовту троянду.
– Дуже символічно, – кинула Оксана. – Не концерт, а вистава. Я вже пів року ходжу сюди на заняття, а ти навіть не запам’ятав, чим я займаюся!
Микола мовчав, а в очах у нього читалася якась винна розгубленість. Точнісінько як у кота, який накоїв шкоди: спершу фіранки подер, а потім віддано заглядає в очі. Але Оксана на це не купилася.
Вона сіла в таксі. Поки водій віз її крізь вечірні затори додому, вона думала, навіщо їй цей шлюб. Микола був непоганим, вірним, добрим, але відповідальності й дорослості в ньому було десь нуль.
Може купити машинку для морозива — і весь вечір із захватом розповідає, яка це корисна річ у господарстві. А те, що заплатив за неї кредиткою, його взагалі не хвилює.
Додому Микола повернувся хвилин на десять раніше, тож уже розігрів вечерю і навіть приготував салат.
– Перекусите? Ви, мабуть, втомилися. Як пройшла вистава? Ви ж стільки репетирували! – шарудів він біля холодильника.
– А по яких днях у мене репетиції? – Оксана навіть не бачила сенсу сваритися. Вона взагалі вже ні в чому не бачила сенсу.
– Я такі речі не запам’ятовую…
– Ти нічого не запам’ятовуєш! Ні вдома, ні на роботі! Тому тебе звідусіль і женуть!
– Але ж ти мене не проженеш, – усміхнувся він тією своєю чеширською усмішкою. – Я тебе люблю. А ти мене?
– І я тебе, – машинально відповіла Оксана, яка за дорогу вже встигла трохи охолонути.
Сьогодні в неї був третій виступ. Чоловіка не було жодного разу. То забув, то спізнився, то переплутав дні. Потім вибачався. Але потрібно не потім — потрібно зараз.
Тієї ночі Оксана так і не змогла заснути. Поки не задзвенів будильник, вона лежала й думала, що ж її тут тримає.
Зранку Микола був сама галантність. Приготував їй сніданок, відпарив жакет, навіть сам викликав таксі на роботу.
А їй не хотілося нічого. Узагалі нічого. І він це відчував.
– Оксано, такого більше не повториться. Відтепер обіцяю, що приходитиму на всі твої виступи. Усе, що важливе для тебе, важливе й для мене.
Оксана не вірила, але й не здогадувалася, що наступна сварка буде вже сьогодні ввечері. Повернувшись додому раніше за чоловіка, вона хотіла запустити робот-пилосос, але не знайшла його. Ні самого пилососа, ні зарядної станції. Куди він це переставив? Оксана зазирнула під кожен стілець — нічого.
Звісно, винуватця вона визначила миттєво.
– Де він? – притиснула вона Миколу до стіни, коли той зайшов додому з букетиком.
– Ем… Хто? Я нікого не запрошував, – округлив він очі. Мабуть, згадав, що було, коли їхній друг приїхав без попередження на цілий тиждень.
– Пилосос! Він стояв у великій кімнаті за шафою. Скажи мені, що ти просто кудись його так вдало переставив, що я не змогла знайти.
– Не кажи, що ти його випадково впустив, зламав чи на нього сів. Не кажи мені нічого такого! Скажи, що він вдома і з ним усе гаразд!
Та вже по його метушливих очах можна було зрозуміти: пилососа немає.
– Насправді я ще тиждень тому його віддав. Хотів одразу сказати, але якось не було моменту. У Лізи народилася дитина, їй зараз не до прибирання. Я їм його дав. Тимчасово! Лише ненадовго! Вони зараз збирають на свій.
Оксана порахувала до десяти. Чорт, не допомагало нічого. У них так завжди: тільки в домі з’являється якась гарна річ, яка й самим потрібна, як вона одразу опиняється в чиїхось чіпких руках. Натиснуть на жалість, а Микола, цей безнадійно жалісливий унікал, усе віддасть.
– Збирають? – видихнула Оксана, вже ледь не переходячи на крик. – Гаразд, тиждень погралися — нехай привозять назад.
– Оксано, та це ж просто пилосос…
– Це мій пилосос! Я його купила! Я про такий мріяла! Не брала дешевий, щоб він зламався за рік, взяла дорогий! Поверни його!
– У нас же є звичайний…
– Я не хочу звичайний!
– Оксано, ти ж не влаштовуватимеш істерику через пилосос?
А вона була вже дуже близька до того, щоб таки влаштувати істерику через пилосос. В очах аж потемніло. Така злість її накрила… Від безсилля їй хотілося перекинути все, до чого тільки можна дотягнутися.
– Я його купила!
– Але ж не будемо ми ділити все на твоє і моє…
– Поверни!!
Хтось би її не зрозумів. Подумаєш, дрібниця. Є ж інший пилосос. Але їй був потрібен саме цей: вона на нього збирала, вона його витирала після кожного прибирання. Він їй потрібен!
– Там така історія… Вони його зламали… Але обіцяли купити інший. Пізніше, не зараз.
Вона нічого не відповіла. Жбурнула його телефон об кут столу — і кинула на підлогу. Потім ще не раз про це шкодувала.
Доросла людина не повинна так поводитися, але його наївність, розхлябаність і недоречна жалість, через яку вони постійно мали проблеми, довели її до межі. Скільки можна?
Микола, у своїй звичній всепрощаючій манері, не образився.
– Дивись, телефон навіть працює, екран тріснув, але все видно, – радісно сказав він, коли прийшов миритися.
– За це вибач, я перегнула, але жити з тобою нестерпно!
– Оксано! – побіг він за нею. – Більше…
– Такого не буде. Я знаю. Я це чула вже мільйон разів! Миколо, навіщо я тобі? Я для тебе завжди на останньому місці. Мої бажання, мої успіхи, навіть мої речі. Ти все роздаєш кому завгодно, а мені чомусь нічого не приносиш.
Микола заліз у кредитку, але вже замовив їй пилосос. Кращий, ніж попередній. І поки вони з’ясовували, хто кого не пробачить, подарунок уже доставили. Микола, розуміючи, що його сестра ще не скоро викупить пилосос, усе зробив сам.
– То ось так ти мене прощаєш? – запитав він, розпаковуючи коробку. – Я хочу думати про нас, я виправлюся.
– Гаразд, але це востаннє!
***
– Що ж там таке… – підскакував Богдан на сидінні водійської кабіни своєї службової машини. У Оксани був спектакль. Він мав приїхати завчасно й привезти декорації, що залишилися, але вже добряче затримався. І, як на зло, на всій вулиці стояв затор.
Застрягши в потоці машин, Богдан відповів на дзвінок:
– Так. Оксано, я вже поруч…
– Богдане? Це я, Марія. Богдане, приїдь терміново, Сашко напився, вигнав нас із дому, я навіть зимову куртку не встигла взяти. Розумію, що ти на роботі, але приїдь… Хоча б до мами нас відвези. Таксі сюди не їде! Будь ласка!
Богдан заплющив очі, сподіваючись, що йому це почулося.
– Маріє… давай ти ще комусь подзвониш…
– Кому? Кому я потрібна? Якщо ти навіть відмовляєшся.
Він кинув слухавку, розвернув машину через суцільну лінію й помчав у протилежний бік. А за кілька кілометрів його так і не дочекалася Оксана, якій він уже не зможе пояснити, що іншого виходу не було…
Пишіть у коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!