– Оксано, ти вже вирішила, підеш зі мною в суботу чи ні? – запитав Андрій у дружини.
– Ні, Андрію, не піду. Минулого разу, три чи чотири роки тому, я сходила і весь вечір потім шкодувала. Було страшенно нудно.
– То було п’ять років тому. Тоді ми збиралися на десяту річницю після школи, а зараз уже п’ятнадцять років, – виправив її чоловік.
– Яка різниця. Я з твоїх однокласників знаю хіба що Лесю та Подоляків. Ви там собі спілкуватиметеся, згадуватимете минуле, а я знову нудьгуватиму. Іди сам. Тільки дивись, особливо не захоплюйся.
– Чим саме?
– І напоями, і кимось. А то ще раптом знову з’явиться твоє перше кохання — та, що була в зеленій сукні, – усміхнулася Оксана.
– Марина Дорош? По-перше, я її після того вечора за п’ять років жодного разу не бачив. А по-друге, Оксано, ми з тобою майже десять років одружені, у нас двоє дітей. Скажи чесно, я хоч раз за весь цей час дав тобі привід у мені сумніватися?
– Ні, – погодилася Оксана.
– От і все. До того ж там буде твоя подруга Леся, яка обов’язково тобі доповість, якщо я хоч крок убік чи вбік зроблю, – сказав Андрій.
У суботу він пішов на зустріч із однокласниками сам. Повернувся близько одинадцятої. Діти вже спали, а Оксана лежала в ліжку з книжкою під світлом бра.
Андрій сходив у душ, ліг поруч і швидко заснув.
А вранці він стояв перед дзеркалом у ванній і з похмурим виглядом роздивлявся своє відображення. Ліва щока була помітно припухла, а на шкірі проступав темно-червоний слід жіночої долоні — навіть пальці з каблучкою відбилися.
– Андрію, кава готова! – покликала Оксана з кухні.
Він тяжко зітхнув, натягнув сорочку й вийшов. Дружина вже сиділа за столом. Діти — семирічний Максим і п’ятирічна Марійка — ще спали, і в квартирі стояла та особлива недільна тиша, коли здається, що весь світ іще дрімає.
– Андрію, не хочеш розповісти мені, що це за «прикраса»? – спитала Оксана, ставлячи перед ним чашку.
Говорила вона спокійно, навіть ніби байдуже, але Андрій добре знав свою дружину. За десять років шлюбу він навчився вловлювати відтінки її голосу: зараз у ньому не було злості, зате звучала холодна, зібрана рішучість докопатися до правди.
– Та нічого такого. Сталася одна незручна ситуація, але все вже владналося, – відповів він, намагаючись ухилитися від пояснень.
– Ага. Незручна ситуація, – кивнула Оксана, сідаючи навпроти. – Розповідай.
Андрій зробив ковток кави й почав описувати вечір: як усі зібралися в ресторані «Старий Київ», як Сергій Коваль приніс світлини зі шкільного архіву, як Леся Іващенко влаштувала цілу виставку. Але Оксана не відступала.
– Ні, любий. Про вечір — потім. Мене зараз цікавить ось це, – вона показала на його щоку. – Детально і по черзі.
– Та які тут можуть бути деталі! Перебрав зайвого, ляпнув перше, що спало на язик, і отримав по обличчю. До речі, цілком заслужено, – сказав чоловік, намагаючись говорити легко.
– І як ти завтра з таким обличчям на роботу підеш? – поцікавилася дружина, підперши підборіддя рукою. – У тебе ж у понеділок нарада з генеральним.
– Як завжди. Синці й шрами чоловіка лише прикрашають, – спробував пожартувати Андрій.
Оксана нічого не відповіла. Вона мовчки підвелася, віднесла чашку в раковину й вийшла з кухні. Андрій провів її поглядом і відчув, як у грудях ворухнулася недобра тривога.
Вона перестала розпитувати не тому, що їй було байдуже. Зовсім ні. Оксана була практичною жінкою й чудово розуміла: навіщо витягувати правду по крихтах, якщо є надійне джерело? Леся Іващенко — її найкраща подруга. Леся була на цій зустрічі. Леся все бачила. Леся все й розповість.
Так і вийшло.
У понеділок після роботи вони зустрілися в маленькому кафе за два кроки від будинку Оксани. Оксана прийшла раніше, сіла біля вікна й замовила собі капучино з корицею.
Леся з’явилася за десять хвилин — висока, говірка, з копицею рудого волосся і сьогодні особливо промовистою усмішкою.
– Ну, слухай, – почала Леся, сівши на стілець і скидаючи пальто на спинку. – До сьомої, як і домовлялися, зібралося дванадцятеро.
– Я навіть засмутилася — у нашому випуску було три класи. Але до восьмої люди підтягнулися, прийшли, звісно, не всі, та майже половина.
– Лесю, ти мені краще розкажи, хто моєму чоловікові пику розмалював! Мене ваші спогади про босоноге дитинство не дуже цікавлять, – перебила подругу Оксана, відставляючи чашку.
Леся хмикнула, відкинулася на спинку стільця й глянула на Оксану так, ніби тримала в руках головний козир.
– Марина Дорош.
– Та, що минулого разу була в зеленій сукні?
– Вона. Тільки цього разу прийшла в червоному. І на таких підборах! Сантиметрів п’ятнадцять, не менше. Я вже думала, вона на них не те що ходити — стояти не зможе. Аж ні, літала, як балерина.
Оксана відкинулася на спинку стільця й схрестила руки на грудях.
– І що? Мій благовірний зробив їй непристойну пропозицію?
– Почекай, я все по порядку, – підняла руку Леся, просячи терпіння. – Марина цього разу була не в гуморі. Мені сказали, що місяць тому вона розлучилася з третім чоловіком.
– З’явилася й почала чіплятися до всіх. Спершу — до Подоляків. Ти їх знаєш: Віталій і Наталя. Вони одразу після школи побралися, у них троє дітей.
– Наталя помітно розповніла, та й у Віталія живіт уже поверх ременя звисає. Ось Марина й видала: «Вам треба прізвище змінити. Ви тепер не просто Подоляки, а Подолячища». Уявляєш? Звісно, Наталя образилася.
– Хамка вона, твоя Марина, – зауважила Оксана, хоч у душі й відзначила, що жарт вийшов доволі влучний. Вона бачила їх на минулій зустрічі — вони й справді нагадували двох огрядних людей.
– Та вона на цьому не зупинилася, – усе більше входила в азарт Леся. – Потім причепилася до Сергія Коваля: «Варто було стільки років учитися в політеху, щоб ремонтувати табуретки!»
– А в нього, між іншим, реставраційна майстерня, куди люди за три місяці в чергу стають. І котедж у передмісті. Потім вона взялася за Лізу: «Ще не набридло колупатися в чужих гнилих зубах?»
– Ліза її проігнорувала, а Марина не вгамувалася й вирішила зачепити тим, що Ліза досі не заміжня: «Що, ще не знайшовся принц, який готовий штурмувати твою стоматологічну фортецю?»
– Тут уже Ліза не промовчала й відповіла: «Ну, на цьому фронті ти, Марино, за всіх нас і відбуваєшся. З третім, кажуть, розлучилася?»
Оксана мимоволі всміхнулася.
– І що? Вона після цього заспокоїлася?
– Аж ніяк. Показала ліву руку з каблучкою й заявила, що майбутній четвертий перстень із “брюликами” їй уже подарували.
– І от тоді вона повертається до твого Андрія й каже: «Андрію, поки я між третім і четвертим шлюбом вільна жінка, ми можемо чудово провести час. Треба ловити момент і користуватися тими задоволеннями, які дає життя».
Оксана відчула, як усередині щось стислося. Не ревнощі — ні, радше огиду.
– Ну й заявочки! – обурилася вона. – А Андрій що?
Леся всміхнулася і зробила ковток уже охололої кави.
– Він їй так чемно усміхнувся й каже: “Та ти що, Марино, ні! Я навіть із спільного посуду не п’ю!” І ось тут він і отримав по обличчю.
– Уявляєш! У той момент, ніби спеціально, музика стихла, і всі, хто стояв поруч, це почули. Не всі тридцять, але з десяток точно.
– Коротше, вона розвернулася на своїх підборах і пішла. А Наталя намочила серветку холодною водою й дала Андрієві, щоб він приклав до щоки.
Оксана похитала головою.
– Не дуже допомогло. Треба було лід прикладати. У нього й досі слід видно. Шкода, що я не пішла з Андрієм. У вас там, виявляється, так весело!
– Ну, якби ти була там, думаю, нічого б такого не сталося, – відповіла Леся, допиваючи каву. – Марина просто ще трохи позлилася б, потім сіла б за стіл і заспокоїлася.
– Та вона, по суті, не зла. Просто нещасна. Три шлюби, жодної дитини, вік уже під сорок. От і намагається самоствердитися за чужий рахунок.
Коли Оксана повернулася додому, чоловік уже чекав на неї з вечерею.
– Ну що? Леся вже посвятила тебе в усі подробиці? – запитав Андрій, відсуваючи стілець для дружини.
– Так, – Оксана сіла, взяла виделку й подивилася на чоловіка. Щока ще була набрякла, хоча відбиток долоні майже зник. – І що я дізналася: ти, Андрію, виявляється, зовсім не джентльмен. Жінку образив.
Андрій усміхнувся й поставив на стіл салат:
– Та ця пані, як тільки зайшла до зали, одразу почала смітити направо й наліво. Хтось же мав її заспокоїти. Довелося мені. Щоправда, моя пика від цього постраждала. І репутація теж. Але думаю, колишні однокласники мені це пробачать.
– Пробачать, – погодилася Оксана. – Леся каже, що Наталя Подоляк дала тобі серветку. І що ти герой!
– Ну, не герой. Просто не люблю, коли людей кривдять ні за що.
Оксана дивилася на чоловіка — на його трохи пом’яту щоку, на втомлені очі, на руки, які за десять років стали такими рідними, — і думала, як їй пощастило.
Не з красенем-мачо, не з мільйонером, не з ловеласом. А з людиною, яка не боїться виглядати смішною, яка стає на захист слабших і яка навіть у найдурнішій ситуації залишається собою.
– Знаєш що, Андрію? – сказала вона, піднімаючи келих. – Давай наступного разу я таки піду з тобою.
– Справді? – здивувався він. – А як же нудьга?
– Ну, судячи з розповідей Лесі, нудьгувати там не доводиться. А якщо Марина Дорош знову з’явиться, я їй сама поясню, з якого посуду п’є мій чоловік.
Андрій розсміявся, і від того сміху Оксані стало тепло на душі. Вона подумала, що, мабуть, це і є щастя — не гучне й не ідеальне, зате справжнє. Таке, яке не проміняєш на четвертий шлюб із діамантовою каблучкою.
За вікном темніло, на кухні тихо цокав годинник, а десь у глибині квартири спали діти.
Вони сиділи за столом, їли вже прохолодну картоплю й сміялися. Оксана думала про те, що п’ятнадцять років — це не так уже й багато.
І що наступні п’ятнадцять будуть ще цікавішими. Особливо якщо Марина Дорош знову вирішить прийти на зустріч випускників…
А ви впевнені, що ваші чоловіки вчинили б так само? Залишайте свої відповіді в коментарях, підтримайте автора вподобайками!