Тарас стояв посеред маминої кухні, вперши долоню в край столу, і дивився, як сестра розкладає на клейонці пом’яті купюри. Вони лежали купками, як карти в пасьянсі: двадцятки окремо, п’ятдесятки окремо, а гривні й дрібні монети в мисочці, з якої колись їли вареники.
— Я не перебираю, — тихо сказала Мирослава. — Я рахую.
— Рахує вона. Мало того що приїхала на готове, так ще й рахує.
— На яке готове, Тарасе?
— На таке, що хата стоїть, дах не тече, город засаджений. Ти знаєш, скільки того даху я перекривав? Три літа. Ти тоді у своєму Львові з подругами по кав’ярнях ходила.
Мирослава підвела очі. Вони в неї були мамині, сірі, з ледь помітною зеленню, і від цього Тарасові стало ще важче стояти.
— Я не ходила по кав’ярнях. Я працювала на двох роботах, щоб Оленка вчилася. І щомісяця, щомісяця, чуєш, висилала мамі гроші.
— Гроші, — повторив він з такою інтонацією, ніби це було щось соромне. — Гроші вона висилала. А мамі гроші були потрібні, як торішній сніг. Їй треба було, щоб хтось дрова вніс. Щоб хтось у п’ятій ранку почув, як вона кашляє.
— То я мала в п’ятій ранку з Львова чути?
— Могла б і приїхати.
— Могла б, — Мирослава кивнула. — Могла. І ти міг подзвонити, коли мама лягла в лікарню. А ти подзвонив, коли її вже не стало. Так що не будемо рахувати, хто що мав.
Стало тихо. Ходики на стіні відбивали секунди, як колись, ще за їхнього дитинства. Мирослава раптом помітила, що тримає в руці двадцятку, затиснуту так сильно, що папір зробився гарячим.
— Тут не вистачає, — сказала вона вже спокійніше. — Умова була п’ятдесят тисяч. Тут сорок дев’ять сімсот.
— Не вистачає, — Тарас криво всміхнувся. — Ти диви, навіть триста гривень не пробачить рідному братові.
— Я не про те. Я про те, що ти міг би просто сказати, що не набралося. Я б не стала сваритися.
— Вона б не стала. Вона вже півгодини сварить.
— Я питаю про триста гривень, а сварку почав ти.
Двері скрипнули, і в кухню зазирнула Леся, Тарасова дружина, у хустці, з ганчіркою в руках. Вона, мабуть, стояла в сінях і все чула, бо обличчя мала червоне.
— Тарасе, може, досить? — сказала вона. — Люди на вулиці ходять, у вікна дивляться.
— Хай дивляться. Хай бачать, як у нас сестри рідні діляться.
— Не ми ділимося, а ви, — Леся витерла руки. — Мирославо, ви не гнівайтеся на нього. Він ці гроші по копійці збирав. Я ж бачила.
— Лесю, ну навіщо, — буркнув Тарас.
— Бо правда. Ти ж півроку нічого собі не купував.
Мирослава мовчала. Вона дивилася на купюри, на їхні зім’яті, потерті краї, на складки, які тримали форму кишень, у яких вони носилися. Одна п’ятдесятка пахла молоком. Вона підняла її до обличчя й відчула цей запах, дитячий, хатній, такий, що в горлі зробилося тісно.
— Звідки вони в тебе? — запитала вона.
— Що значить звідки? — Тарас відвернувся до вікна. — З кишені, звідки ж.
— Тарасе.
— Молоко продавав. Яйця. Півроку на ярмарку стояв, у Богородчанах, і в Надвірній двічі. Гроші ж не з неба падають.
— А корову де діли? У дворі ж порожньо.
Він мовчав довго. Потім сказав глухо:
— Продав. Ту, що мама вигодувала. Рябу. Щоб тобі не ждати.
У Мирослави затремтіли пальці. Вона поклала двадцятку на стіл, обережно, ніби вона могла розбитися.
— Ти продав мамину корову, щоб віддати мені гроші за хату?
— А що було робити? Ти ж казала, що тобі треба до кінця місяця. Що Оленці за навчання платити.
— Я казала, що буде добре до кінця місяця. Я не казала, що треба продати корову.
— А я й не питав, що ти казала. Я чув, що треба.
— Ти ніколи не слухаєш, — вона раптом підвищила голос. — Тобі завжди здається, що ти найкраще знаєш, що мені треба. Ти й в дитинстві так робив. Пам’ятаєш, як я хотіла в музичну школу, а ти сказав мамі, що то дурниці, і вона мене не пустила?
— Та то ж було сорок років тому.
— Але було.
— Ну пробач, що я не передбачив, що з тебе вийде піаністка.
— Я і не стала піаністкою. Я стала бухгалтеркою. І це не твоя заслуга і не твоя вина, а я просто кажу, що ти завжди вирішував за мене.
— А ти завжди тікала, — відрізав він. — Як тільки щось важке, одразу в автобус і в місто. Коли тато хворів, ти де була? Коли грім град побив, ти де була? Коли мама перший раз упала, ти де була?
— Я була на роботі, Тарасе. Бо хтось мав заробляти гроші на ліки. Не вся ж родина може сидіти в селі й дивитися на коров.
— Ти диви, яка вона розумна.
— А ти диви, який ти добрий.
Леся тихенько сіла на лавку біля порога й затулила рота хусткою. Ходики відбили чверть. З двору долинув собачий гавкіт, а потім чийсь голос, повільний, співучий:
— Тарасику, Мирославо, а ви дома.
У дверях з’явилася баба Ганна, сусідка, невисока, із бляшаним відерцем, накритим рушником. Їй було за вісімдесят, а ходила вона легше за багатьох молодих.
— Чую, у вас тут гомін на всю вулицю, — сказала вона, переступаючи поріг. — Я думаю, нічого, значить, живі, значить, розмовляють. А то як мовчать, то гірше.
— Добрий день, бабо Ганно, — сказала Мирослава й спробувала всміхнутися.
— Добрий, доню. Борщу вам принесла, ще теплий, — вона поставила відерце на лавку. — Ви ж, певно, нічого не їли.
— Дякую, не треба було.
— Треба, — баба Ганна оглянула стіл, купюри, мисочку з дрібними. — Ага. Ділите.
— Діліть не діліть, — буркнув Тарас, — а вона ще й перебирає.
— А ти що, хотів, щоб вона мовчки взяла? — баба Ганна повернулася до нього. — Це ж не дрова, це гроші. Їх рахувати треба. Параска, царство їй небесне, теж рахувала. Усе життя.
— Мама рахувала, бо мусила, — сказав Тарас.
— Мусила, — погодилась баба Ганна. — А ще вона мала бляшанку.
— Яку бляшанку?
— Ту, з-під чаю. Зелену. Ти що, не знав?
Брат із сестрою перезирнулися. Леся підвелася з лавки.
— Я щось таке бачила, — повільно сказала вона. — Під ліжком, у тому великому ящику з ковдрами. Але ж там ковдри.
— Там, там, — кивнула баба Ганна. — Вона мені сама сказала. Два роки тому. Каже, Ганно, як мене не стане, нехай діти знайдуть. Але не раніше, ніж посваряться.
— Що? — перепитав Тарас.
— Так і сказала. Не раніше, ніж посваряться. А як посваряться, то, мабуть, час. Я, каже, їх знаю. Спочатку мовчатимуть, потім кричатимуть, а потім питимуть чай і плакатимуть. Така вже порода.
Мирослава раптом засміялася, і сміх цей був сльозами навпіл.
— Мама так і сказала?
— Слово в слово. Я ще подумала, яка в тебе, Парасю, мудрість. А вона каже, яка там мудрість, просто я їх народила.
Тарас сів на стілець. Тяжко, ніби з нього випустили повітря. Леся вже тягла із кімнати великий дерев’яний ящик, а Мирослава схопилася допомагати, і вони разом поставили його посеред кухні.
— Відкривайте, — сказала баба Ганна. — А я тут побуду, як свідок.
Мирослава підняла кришку. Пахнуло лавандою й старою вовною. Вона відсунула верхню ковдру, потім другу, і на самому дні, загорнута у вишиту хустину, лежала зелена бляшанка з-під чаю, з вигорілим слоником на кришці. Вона була важка. Мирослава поставила її на стіл, поруч із купюрами.
— Відкривай ти, — тихо сказала вона брату.
— Ні, ти.
— Тарасе.
— Добре.
Він узяв бляшанку обома руками, і Мирослава побачила, що в нього тремтять пальці, великі, грубі, у тріщинах від роботи. Кришка піддалася не одразу. Всередині, акуратно складені стосиками й перев’язані білою ниткою, лежали гроші. А зверху на них лежав аркуш у клітинку, вирваний із шкільного зошита.
Тарас розгорнув його й почав читати вголос. Голос його ламався на кожному слові.
— «Діти мої. Якщо ви це читаєте, значить, мене вже немає, і ви, певно, вже посварилися. Нічого, то нормально. Я з вашим батьком теж сварилася, а потім сорок років поруч сиділи».
Він зупинився й проковтнув ком.
— Читай далі, — прошепотіла Мирослава.
— «Тут гроші. Ті, що Мирця присилала мені щомісяця. Я жодної копійки не витратила. Бо мені нічого не треба було, у мене все є, і хата, і город, і Тарасик поруч. Я збирала їх для тебе, Мирцю. Щоб ти могла приїхати додому, коли захочеш, і не думати про дорогу. Я чекала, що ти приїдеш, а ти все казала, що немає грошей на квиток. Тож я збирала, щоб квиток завжди був».
Мирослава затулила обличчя руками. Плечі в неї затрусилися, але вона не плакала вголос, лише дихала уривчасто, як дитина.
Тарас прочистив горло й читав далі:
— «А Тарасику я хочу сказати. Синку, ти кращий за мене. Ти залишився, коли міг піти. Не гнівайся на сестру, вона не тікала, вона просто так любить. Вона любить здалеку, бо зблизька їй боляче. А тобі любити зблизька легше, бо в тебе руки замість слів. Обіймітеся. Я знаю, що ви не вмієте, але спробуйте. Мама».
Він опустив листок. В кухні було чутно, як дзижчить муха на склі. Леся плакала в куток хустки. Баба Ганна дивилася у вікно й хрестилася.
— То це що ж виходить, — сказала Мирослава крізь пальці. — Усі ці роки, усі мої гроші…
— Тут усе, — Тарас розгортав стосики, і руки в нього ходили ходором. — Дивись, навіть той переказ на Великдень. Я пам’ятаю, ти тоді дві тисячі вислала, а мама мені казала, що купить їм обом по подарунку. Тільки так нічого й не купила.
— Вона не витратила жодної копійки, — прошепотіла Мирослава. — Як же так можна.
— Можна, — сказала баба Ганна не обертаючись. — Коли любиш, то можна. Вона мені казала, що то не гроші, то твої листи. Бо листів ти їй не писала, а гроші присилала. Вона їх як листи і зберігала.
Мирослава заплакала вже по-справжньому, голосно, не соромлячись. Тарас підвівся, незграбно обійшов стіл і став поруч, не знаючи, куди діти руки. Постояв хвилину, потім сів на край її стільця й обережно, ніби боячись зламати, обійняв.
— Ну чого ти, — сказав він хрипко. — Ну чого ти.
— Пробач мені, Тарасе.
— За що?
— За те, що я не приїздила. За те, що казала про твою корову, ну, не про корову, а за все.
— То ти мене пробач. Я ж тобі сказав таке. Що ти по кав’ярнях.
— А я тобі що сказала. Що ти нічого не слухаєш.
— Так і є. Не слухаю, — він всміхнувся крізь сльози. — Леся мені вже років двадцять про те каже.
— Двадцять п’ять, — поправила Леся, витираючи очі. — Але хто ж рахує.
Баба Ганна нарешті обернулася, глянула на них трьох і задоволено кивнула.
— Ну, от і добре. А тепер їжте борщ, поки не охолов. Параска мене б не пробачила, якби я дала вам голодними плакати.
Вони їли борщ утрьох за маминим столом, а баба Ганна сиділа поруч і дивилася, як вони їдять, наче то були її діти. Мирослава відчула, що її відпускає щось, що тримало її довгі роки. Вона їла й дивилася на Тараса, на його сивіючі скроні, на мозолисті пальці, що тримали ложку, і думала, як вони з ним схожі, насправді, цілком однакові, тільки замість слів у них гнів, а замість обіймів сварка.
Коли борщ скінчився, а баба Ганна пішла, взявши порожнє відерце, Мирослава відсунула від себе мисочку з купюрами.
— Я не візьму цих грошей.
— Мироню, ми ж домовлялися.
— Домовлялися, — вона кивнула. — Але хату я тобі не продам. Вона наша. Мамина. Ти там живеш, і це добре, нехай так і буде. Але я хочу приїжджати. Влітку, на Спаса, на Великдень. Хочу, щоб моя кімната залишалася моєю.
— Вона й так твоя.
— Тоді нічого не міняймо. А ті гроші, — вона вказала на зелену бляшанку, — візьми собі й купи корову. Не Рябу, звісно, інша буде інша. Але нехай у дворі знову мукає.
— Я не можу, то твої, мама їх тобі збирала.
— Мама збирала для мене на дорогу додому. Я вже вдома.
Тарас довго дивився на неї, потім похитав головою, і в кутиках його очей з’явилися дрібні зморшки, ті самі, що були у мами.
— Тоді так. Пів бляшанки на корову, пів бляшанки хай лежить на твою дорогу. Бо ти ж знову поїдеш, і знову скажеш, що немає грошей на квиток.
— Не скажу, — усміхнулася вона. — Квиток тепер завжди буде.
— А ці, — він кивнув на стіл, де лежали пом’яті купюри, — ці візьми все одно. Не як плату. Просто візьми. Бо я для тебе їх збирав. Півроку, по одній.
Вона підняла зі столу одну п’ятдесятку, ту, що пахла молоком, обережно склала її вчетверо й сховала в маленьку кишеню на грудях.
— Одну візьму. На згадку.
— Одну, — Тарас похитав головою. — Усе одно перебирає.
— Дякуй, що й такою беру, — сказала Мирослава й вперше за весь день розсміялася легко, по-дитячому.
Тарас на мить завмер, а тоді засміявся теж, і Леся, дивлячись на них, махнула рукою й пішла ставити чайник.
За вікном вечоріло. Сонце лягало на горби, золотило дах, який він перекривав три літа, і порожній двір, де незабаром знову замукає корова. А на кухні, під стареньким рушником, тихо цокали ходики, відбиваючи ще одну годину в домі, де нарешті знову було кому слухати цей звук.
Валентина Довга