– Марко! Ти взагалі мене чуєш? – Катерина раптово вдарила долонею по столу. Чашка підскочила, а кава розтеклася коричневою плямою по скатертині.
– Чую!
Чоловік навіть не здригнувся й не відірвав погляду від ноутбука. Синювате світло екрана било йому в обличчя, роблячи його чужим і різким.
Ще три місяці тому він носив їй чай у палату, коли вона народжувала їхнього малюка… Масажував їй ноги, бо вона не могла заснути. Різав фрукти скибочками — стиглі, солодкі.
Плакав разом із нею від болю, стискаючи її руку так міцно, що їй ставало боляче… А як вони чекали на цю дитину! Три спроби ЕКЗ, місяці сліз і надій…
І коли нарешті все вдалося, вони були щасливі. До нестями щасливі, й здавалося, попереду буде тільки краще.
А тепер він лише друкував. Не підводячи голови. Швидко, машинально, наче кудись запізнювався.
– Марку! Візьми Іллю на двадцять хвилин, поки я прийму душ. Він плаче без упину.
– Я вже й не пам’ятаю, коли спала більше трьох годин підряд. Я весь час із ним, я просто сходжу з розуму, Марку!
– Ти знущаєшся?
– Чому? Я ж не прошу тебе вставати до нього о шостій ранку. Я прошу просто не ігнорувати його, коли він кричить. Коли я кажу, що не справляюся.
– Ми помилилися, – тихо сказав він. Не вигукнув, а просто констатував. – У нашому віці, для нас, сорокарічних, дитина — це клітка. Я хочу піти звідси. З цього дому. Хоч кудись!
Він підвівся й пішов у спальню. Двері грюкнули так, що задрижали шибки…
А Катерина дивилася на фото УЗД у рамці, де Ілля був ще грудочкою, розміром із вишню. Де він ще не народився. Де все було простим і зрозумілим.
На кухні закипів чайник. Вимкнувши його, вона обернулася й побачила своє відображення в дзеркалі — бліде, з почервонілими очима, із волоссям, зібраним у недбалий хвіст.
Вона одягла Іллю і вийшла з ним на вулицю, сподіваючись, що малюк засне на свіжому повітрі, а вона хоч трохи переведе подих.
На дитячому майданчику пахло дощем і мокрим пилом. Листя липло до підошов і чіплялося за штанини. Ілля сопів у візочку, накритий пледом аж до очей.
Катерина йшла повільно, обходила гойдалки й альтанки. Їй не хотілося ні з ким говорити.
– Катю?
Вона озирнулася. Це була Аліна, дружина брата Марка.
– Привіт.
Аліна нахилилася до візочка й подивилася на Іллю.
– Ну ви й даєте! Сорок два роки народжувати, коли люди вже онуків няньчать! От тому Марко й нервує, він же вже не молодий, йому важко.
– Ми дуже хотіли дитину. Три роки намагалися. Марко теж цього хотів.
– Ага, хотів він! На словах. – Аліна нахилилася ближче й понизила голос. – Слухай, я тридцять років заміжня. Я знаю, як воно буває.
– Усе врешті-решт лягає на жінку. Це, між іншим, нормально. Дитина — жіноча справа. Чоловік заробляє гроші.
– А пелюшки, догляд… це вже не для чоловіка. Це для дружини. А ти йому голову морочиш. Він працює, а ти… сидиш удома, ще й невдоволена.
– Я хочу, щоб він був батьком!
– Батько — той, хто годує. Хто гроші приносить. А підгузки міняти й груди давати — це справа матері! Ось і вся філософія.
– Це не твоя справа!
– Не моя, кажеш, – усміхнулася Аліна. – Та можна й розлучитися! Знайти іншого. Молодшого. Який не буде мучити. У чому проблема?
– Замовкни! Ти про нас нічого не знаєш. Не лізь не у своє!
– Як хочеш. Тільки потім не скаржся. І так уже всі перешіптуються. Кажуть, ти на старість вирішила завести іграшку, а чоловік не тягне.
Після цього вона пішла швидкими кроками, прямо по калюжах.
Катерина стояла нерухомо. Усередині була порожнеча. Холодна й дзвінка…
Вдома було темно. Лише телевізор мерехтів екраном. Марко дивився серіал і навіть не повернувся, коли вона зайшла.
– Ти як?
– Нормально.
– Як погуляли?
– Нормально…
Вона роздягла Іллю й глянула у вікно, їй здалося, що хтось кричить. Унизу, у дворі, голосно сміялася жінка. Чоловік ішов поруч, тримав її за лікоть і притискав до себе.
Катерина згадала, як три місяці тому він дякував їй за сина. Цілував у маківку. «Дякую, рідна».
А тепер він доїдав холодну піцу з холодильника. Навіть не запитав, чи вона поїла.
– Ти поїв?
– Поїв.
– Я не приготувала сніданок… І обід. Я не встигла.
– Зрозумів. – Він і далі не підводив очей. — Ти ж зайнята…
Вранці вона погодувала Іллю та поїхала з ним до матері.
Квартира матері пахла пирогами, старими книжками й… тишею.
– Ну нарешті. Я знала, що ти прийдеш. Чаю? Із малиновим варенням?
– Чаю, – Катерина без сил сіла на стілець.
Мати уважно дивилася на неї, поки наливала чай.
– Знову посварилися?
– Він сказав… що не думав, що буде так важко. Що ми помилилися. Що в нашому віці не треба було заводити дитину. Що він почувається в пастці.
Мати взяла її за руку — холодну, тремтячу.
– Безглуздий він. Чоловіки всі такі. Спершу думають, що готові. А коли дитина народжується… це як удар під дих. Не знають, як себе поводити. Але це минеться.
– А якщо ні? – Катерина заплакала. – Якщо він так і залишиться… таким?
– Минеться. – Мати ледь усміхнулася. — Я не перший рік заміжня. Твій тато теж такий був. Перші три місяці ходив, як зомбі.
– А потім… і пелюшки почав міняти. Твій стане хорошим татом. Я це знаю.
– Я так втомилася бути сама, – прошепотіла вона.
– Ти не сама. У тебе є я.
– Я не про тебе. Я про… нього.
– Він ще не зрозумів, що до чого. Але ти зрозуміла головне?
– Що?
– Що розраховувати можна тільки на себе. Завжди. – Мати подивилася їй просто в очі. – Ти пройшла через багато чого.
– Через невдачі, через сльози. Ти впораєшся. І виростиш його сама — якщо буде треба. Я впевнена!
Сльози котилися по щоках Катерини. Але то вже не був гострий біль. Було сумно. Гірко. Та спокійно.
– Мені так прикро, – сказала вона. – Що він назвав це помилкою.
– Він не має рації.
– Я розумію. Але мені… боляче. Від того, що я сподівалася.
– Надія — це добре. Але твоя опора — передусім ти сама!
– Піду я, мамо. Ілля прокидається.
– Іди. І пам’ятай, що ти молодець.
Вони вийшли, а дощ усе ще сіяв — дрібний, неприємний.
У кишені пальта лежав телефон, і там не було ні дзвінка від Марка, ні повідомлення…
І Катерина зрозуміла, що сподіватися вже більше немає на кого, окрім себе.
Це було боляче. Дуже боляче. Але вона вже знала, що витримає. Ілля тихо сопів у візочку.
– Я впораюся, заради сина впораюся, – подумала вона.
І пішла додому. Поки що — до себе. А далі, хто його знає, як усе складеться. Життя воно таке…
Пишіть у коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!