– Олеже, ти знову пообіцяв мамі, що в суботу до неї поїдеш? – Ірина жбурнула ключі на полицю.
Метал дзенькнув об пластик. Чоловік навіть не підвів голови — сидів, уткнувшись у смартфон, де миготіли цифри накладних.
– Ну а що тут такого. Мама просить лоджію засклити. Я сказав — приїдемо, допоможу.
– Олеже, ти після двох діб за кермом — що ти там засклиш? Ти ж завжди ледь на ногах тримаєшся.
Він нарешті глянув на неї. В очах — знайоме поєднання: винна розгубленість і вперте «я тут нічого не вирішую». Ірина знала цей погляд уже сім років шлюбу.
– Та годі тобі. Мама ж сама, ремонт почала. Каже, що майстри дорого беруть. Ми й самі впораємося.
– Олеже, затіяла все мама, а робити маємо ми! Я в суботу після об’єкта прийду — голова тріщить, мені ще накладні за місяць зводити. І звіти. Ти ж знаєш, наприкінці місяця в мене аврал!
– Ірино, ну це ж мама, — він нарешті підняв очі. — До того ж ти ж знаєш: якщо що, вона все на Таню перепише. Хочеш, щоб наша Катруся потім без бабусиної квартири залишилася?
Ось воно що. Знову.
Ірина поставила чайник. Вона мовчала й дивилася у вікно на сіру панель навпроти.
…У свекрухи була двокімнатна квартира на околиці. І був один прийом, до якого вона вдавалася роками: «Все перепишу на Таню».
Тетяна — сестра Олега, молодша на три роки, яка постійно шукала себе. То флористика, то манікюр, то «власна справа» з продажу свічок, що згорнулася через два місяці.
Жила по знімних однокімнатних квартирах, грошей не тримала. І щоразу, коли між ними виникала чергова напруга, Галина Степанівна знову бралася за своє.
Ірина працювала менеджеркою з продажу. Вона без кінця їздила магазинами району — дрібні точки, павільйони, два мережеві супермаркети.
Шість років одного й того ж асфальту. Вона знала продавців поіменно, знала, в кого впав виторг, хто йде в декрет. Її робота — бачити, де в цифрах і в людях щось не сходиться.
Саме тому навесні вона й зачепилася за невідповідність.
У березні Галина Степанівна затіяла у своїй квартирі ремонт. Великий — із заміною труб, новою кухнею, балконом. І керувала цим не сама, а Тетяна.
– Уявляєш, — хизувався Олег, — Тетяна бригаду знайшла, плитку вибрала, кухню замовила. Молодець, дбає про матір.
– На які такі гроші? — спитала Ірина.
– У сенсі?
– У прямому! Тетяна, яка позичала в тебе п’ять тисяч до зарплати в січні, замовляє кухню! На чиї кошти?
Олег лише знизав плечима.
– Ну, мабуть, накопичила.
Накопичила? Людина, яка за тридцять два роки не відклала й на велосипед, раптом тягне під ключ ремонт у чужій квартирі?
Ірина промовчала, сказала собі, що ще зарано. Цифри самі мають зійтися.
У цей час Катруся сиділа на підлозі й трясла скарбничку — керамічну свинку з рожевою облупленою фарбою.
– Накопичуй, Катрусю, на свою квартиру, як доросла, — говорила Галина Степанівна й поклала всередину першу купюру. Відтоді скарбничка стояла у Каті на полиці, і дочка час від часу «годувала» її дріб’язком.
– Мамо, тут уже багато, — сказала Катя, гримнувши свинкою. — Чуєш, як дзвенить?
– Чую, сонечко. Багатійка ти моя.
За тиждень Ірина була на своєму маршруті. Магазин «Продукти» у дворі будинку свекрухи — її об’єкт уже п’ятий рік. Продавчиня Ганна Миколаївна, жінка ґрунтовна, знала про двір усе.
– У вас тут у дев’ятому будинку ремонт, кажуть, грандіозний. Свекруха моя, Галина Степанівна, затіяла, — кинула Ірина між іншим.
Ганна Миколаївна пожвавішала.
– А-а, це де Тетяна командує? Так вона ж собі робить. Уже господиня.
Ірина не здригнулася.
– Та ну, — сказала вона, відмічаючи в таблиці молоко. — Галина Степанівна, здається, там і живе.
– Поки що живе, — Ганна понизила голос. — Тільки Тетяна при робітниках усім хвалилася, що мати переписала все на неї.
– Стоїть у дворі, розпоряджається, бригаді каже: робіть як слід, квартира моя, не орендована. Бабці на лавці все чули. І замки, кажуть, змінила. Галині новий ключ дала, а так — квартира тетянина.
Ось тепер усе склалося. Ірина допила чай, сіла в машину й хвилин п’ять просто сиділа. Двигун працював, у салоні пахло ванільною смердючкою, а вона все не рушала з місця.
Вона зрозуміла, що погроза свекрухи нічого не варта. Квартира вже пішла. Дарча — це не обіцянка на папері, яку можна розірвати. Це коли колишній власник у своєму ж будинку стає гостем.
Скандалити вона не стала. На її маршруті було правило: не висувай постачальнику претензії, доки тричі не перерахував коробки й не сфотографував.
Їй потрібен був свідок. Щоб Галина Степанівна сама викрила себе при Олегові. І такий випадок трапився швидко. Наприкінці квітня у свекрухи був день народження.
– Ірино, ну ти як, підеш? — обережно спитав Олег. Він уже чекав відмови.
– Піду, — сказала вона спокійно. — Звісно, піду. І Катю вдягнемо гарно.
Він глянув із підозрою, але вирішив, що це просто гарний настрій. А в неї й справді був гарний настрій. Уперше за два роки вона йшла на вечерю не як винувата, а як людина, яка вже все перевірила.
Стіл Галина Степанівна накрила щедро — олів’є, оселедець, картопля, курка. Тетяна сиділа праворуч — ошатна, з новим манікюром. Олег їв і нахвалював. Катя возила виделкою по тарілці й смикала ногою під столом.
Ірина чекала.
Після другої чарки Галина Степанівна заговорила:
– Ось сиджу, дивлюся на вас і думаю. Добре, коли діти поруч. Таня он матір не кидає, ремонт мені робить. А дехто приїде раз на місяць, носа скривить — і поїхав.
– Тому я й хочу, щоб усе було по-справедливості, — продовжила свекруха. — Бо ви ж мої діти. А хто матір не шанує, тому й спадщини не бачити.
– Квартира моя, батьківська пам’ять, мені й вирішувати, кому вона дістанеться. А щоб після мене не ділилися, я Катрусю впишу, у неї все життя попереду, хай буде стартом. Так, Катрусю?
– Галино Степанівно, а ви знаєте — ви маєте рацію, це справедливо, — сказала Ірина найтеплішим голосом.
За столом стало тихо.
– Правда ваша, — продовжила Ірина. — Квартира ваша, кому хочете, тому й залишайте. І якщо вже ви все вирішили щодо Каті — давайте зробимо це розумно.
– У понеділок поїдемо з вами до нотаріуса й оформимо заповіт, як годиться. Я сама вас відвезу. І Олег буде спокійний, і Тетяна не в образі, і ніхто потім носа не скривить. Поїдемо?
Тиша стала майже щільною. Було чути, як на кухні капає кран, який Тетяна ще не полагодила.
– Це… навіщо одразу до нотаріуса. Встигнеться.
– То чого тягнути? — м’яко сказала Ірина. — Ви ж будете спокійні, що все по закону. Поїдемо в понеділок?
– Я… подумаю.
– А що тут думати, мамо? — раптом озвався Олег. — Ірина ж по суті каже. Оформимо в нотаріуса й закриємо цю тему. А то ти цим заповітом уже третій рік усіх морочиш, а паперів немає.
І тут Тетяна не витримала.
– Та не треба нікуди їхати! — різко кинула вона. Пальці вчепилися в скатертину, лак на нігті тріснув. — Заповіт, нотаріус… Усе вже оформлено, чого воду в ступі товкти!
– Що оформлено? — повільно спитав Олег.
– Та все вже оформлено! — Тетяна підняла підборіддя. — Мама мені квартиру подарувала. Ще в лютому. Через нотаріуса все зробили, у держреєстрі зареєстрували — я власниця. Тож не треба тут махати заповітом, усе давно вирішено по факту.
Олег поклав виделку. Дуже обережно.
– Подарувала, — повторив він. — У лютому? Дарчу? Тобі?
– Ну так, — Тетяна вже говорила тихіше. — А що такого? Маминe право.
– Мамо, — Олег повернувся до Галини Степанівни. Голос був рівний. — Ти три роки казала мені: «Перепишу на Таню, якщо не слухатимешся».
– Три роки я перед тобою навшпиньки танцював. І лоджію засклив, і машину під твої поїздки ганяв, і на Ірину тиснув, щоб вона тобі догоджала.
– А квартиру ти ще взимку Тані подарувала! Коли погрожувала — її вже не було!
Галина Степанівна відкрила рота, потім закрила.
– Олежку, я ж як краще… Таня сказала, що це просто формальність… Я думала, по-сімейному все й залишиться. Вона ж мене не вижене.
– Не вижене, поки добра, — Олег усміхнувся без радості. — Дарча — це, мамо, зовсім інше. Господиня тепер вона.
– Та весь район знає, хто господиня, — спокійно сказала Ірина. — Замки ти, Таню, вже змінила, матері новий ключ видала. Бригаді хизувалася, що квартира твоя. Увесь район у курсі. Тільки сім’ї сказати забула!
Тетяна спалахнула.
– А ти звідки…
– Професія в мене така, — відрізала Ірина. — Інформативна. То що там із нотаріусом у понеділок, Галино Степанівно? Заповіт писатимемо — чи вже нема на що?
Відповіді не було.
Доїдали мовчки. Тетяна колупала салат. Галина Степанівна раптом заметушилася з чаєм, пропонувала торт — так метушаться, коли хочуть, щоб незручна мить швидше розчинилася в дзеленчанні чашок. Олег пив чай і дивився в одну точку.
Додому йшли пішки. Вечір був теплий, квітневий, пахло розтанулою землею. Катя бігла попереду, перестрибуючи через калюжі.
– Ти знала, — сказав Олег. Це було не питання, а ствердження.
– Знала. Уже з тиждень.
– І мовчала.
– А який сенс? — Ірина знизала плечима. — Сказала б тобі — ти б побіг до матері з’ясовувати, вона б усе заперечила, Таня вдалася б у невинну, а я б лишилася скандалісткою. Тобі треба було почути самому. Від них самих.
Він довго мовчав.
– Три роки, — нарешті сказав він. — Я три роки перед нею… а вона вже все. Ще взимку.
– Ага.
– А чого ти не зловтішаєшся?
– А чому мені зловтішатися? — Ірина глянула на нього. — Що твоя мати вибрала дочку, а тебе тримала за дурня? Тут не зловтішатися хочеться. Тут просто хочеться, щоб ти нарешті перестав боятися порожньої погрози.
Боятися вже було нічого в лютому. Вдома Катя кинулася до полиці.
– Мамо, а давай порахуємо, скільки я накопичила! На квартиру ж!
Вона схопила свинку, перевернула її, потрясла. З отвору висипалася дріб’язкова грошва — жменя монет і одна зім’ята сотня.
– Ой, — Катя перерахувала. — Тут мало. На квартиру не вистачить.
– Не вистачить, сонечко, — сказала Ірина й погладила її по голові.
Олег глянув на монети на підлозі й тихо засміявся. Невесело, але якось із полегшенням.
– Вся в бабусю, — сказав він. — Та теж обіцяла квартиру, а по факту — сотня.
Ірина зібрала монети, висипала назад у скарбничку й поставила її на полицю.
…Галина Степанівна тепер телефонувала рідше й заповітом більше не махала — нічим. Тетяна з’їхала зі знімної однокімнатної квартири й перебралася в двокімнатну — тільки квартира дісталася їй разом із матір’ю, яку тепер доведеться доглядати самій, без допомоги брата.
А ремонт — той самий, через який Ірина недарма питала «на які гроші», — Тетяна, як згодом з’ясувалося, тягнула в кредит під заставу цієї ж квартири. Тож у двушку вона в’їхала з матір’ю на руках і закладеним дахом над головою.
Олег відтоді став ніби іншим. Але коли мати вкотре подзвонила з натяком, що непогано б допомогти Танюші з переїздом, він уперше за шість років сказав у слухавку коротке:
– Ні, мамо. Таня квартиру отримала? Отримала. Тепер нехай сама, — і поклав слухавку.
А скарбничка так і стояла в Каті на полиці. Керамічна свинка з облізлою фарбою та однією зім’ятою сотнею всередині. Як кажуть, початок є, а далі — уже в їхніх руках…
Пишіть у коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!