– Андрію, де брелок із ключами?
Ірина стояла біля вішалки й дивилася на порожній металевий гачок.
Андрій поспіхом застібав ґудзики плаща. Він уже взявся за взуттєву лопатку, але раптом завмер і кинув погляд на наручний годинник.
– Який ще брелок?
– Із зеленим ярликом, від сорок другої квартири на Вишневій. Зв’язка висіла тут три роки. Куди ти її подів?
– Іро, ну ти знову через дрібницю трагедію влаштовуєш, – кинув чоловік, обережно відступаючи до вхідних дверей.
– Знадобилася, я й узяв.
– Кому це раптом знадобилася?
– Тані треба десь перекантуватися кілька місяців.
Він сказав це легко, буденно, ніби йшлося про пачку солі, яку позичили сусідам на поверсі.
Ірина відчула, як усередині піднялася важка хвиля образи. Вона на мить сперлася рукою об край тумби й потерла пальцями скроню. В очах на секунду потемніло від такої нахабної простоти.
– Твоя сестра з’їхала з орендованої квартири?
– Не з’їхала, але господар підняв плату вдвічі. У Тані зараз туго з грошима, ти ж знаєш, перегляди в блозі впали.
– Їй двадцять два роки, не на вокзалі ж дівчині сидіти? Мама вчора подзвонила сама не своя, плакала в слухавку.
– Каже, у Андрія порожнє житло зі свіжим ремонтом, а рідна сестричка чужими кутами поневіряється.
– Який ще Андрій? – голос Іри здригнувся від обурення.
– У нас! Ми ж сім’я, чи як? Ми чотири роки в законному шлюбі! Житло стоїть порожнє, квартирант з’їхав майже місяць тому. Мама допомогла Тані зібрати речі, сьогодні вони переїжджають.
– Ти віддав ключі Галині Петрівні за моєю спиною?
– А що тут обговорювати? – Андрій роздратовано смикнув плечем.
– Хіба б ти по-людськи дозволила? Знову почала б свої кошториси, копійки рахувати, дорікати чужими витратами.
– Таня поживе до осені, комуналку я сам зі своїх закрию. Усе, Іро, я на нараду спізнююся, керівник буде незадоволений.
– Жодної Тані там не буде! Набирай матері просто зараз.
– Сама телефонуй і ганьбися, раз у тебе немає совісті, – огризнувся він, тиснучи на ручку дверей.
– Я перед матір’ю виправдовуватися не збираюся. Метри все одно стоять без діла.
Двері зачинилися, залишивши після себе різкий запах його парфумів.
Ірина опустилася на пуф у передпокої. Пальці дрібно тремтіли від злості, але розгубленість швидко змінилася холодною зібраністю.
Терпіти таку самовільність вона не збиралася, тож дістала телефон і набрала номер матері.
– Мамо, доброго ранку. У нас справжнє пограбування серед білого дня. Андрій віддав ключі від Вишневої Галині Петрівні. Вони з Танею прямо зараз пакують сумки й їдуть туди селитися.
У слухавці почувся металевий звук шпателя по кахлю й тихий смішок.
– У них нічого не вийде, – спокійно відповіла Раїса. – Я якраз тут, шви у ванній герметиком замазую. Не нервуй, Іро, працюй спокійно.
– Дядько Петро з першого під’їзду якраз у мене в передпокої порається, новий замок у полотно врізає. Старий зовсім заїдав, ключ не повернеш. Розберуся сама.
– Мамо, я зараз відпрошусь на кілька годин. Одна ти з ними не впораєшся.
– Приїдь, коли матимеш час. На безплатний цирк подивишся.
Під’їзд будинку на Вишневій зустрів шумом і гуркотом.
Таня сердито тягла за собою пластиковий короб на роликах, з якого стирчали штатив для камери та край товстого вовняного пледа.
– Мамо, чому ліфт не вантажний? – простогнала вона, спотикаючись на сходах між поверхами.
– У мене колесо застрягло у вибоїні! Там дорога косметика в коробці лежить, розіб’ється — ти купуватимеш нову?
– Потерпи п’ять хвилин, не розсиплешся, – одразу одсмикнула її Галина Петрівна.
Свекруха піднімалася слідом у розстебнутому стьобаному жилеті, стискаючи в руці об’ємний пакет із рулонами плівки-самоклейки під мармур.
– Зате район який! До метро п’ять хвилин повільним кроком, парк поруч, магазини цілодобові.
Андрій сказав, що ремонт свіжий, стіни рівні, сантехніка блищить. Вікна виходять у двір, ніякого шуму з проспекту. Живи й радій.
– А Іра точно скандалу не влаштує?
– А хто її питатиме? – Галина Петрівна впевнено крокувала сходами.
– Мій син усю їхню родину на своїх плечах тягне. Він чоловік, його слово головне!
Сказав сестрі в’їжджати — значить, в’їжджай. Іра побурчить на кухні та змириться. Проти мого сина вона не піде.
Вони зупинилися перед сорок другою квартирою.
Галина Петрівна з переможним виглядом дістала з кишені жилета зв’язку із зеленим ярликом.
– На, доню, тримай. Вставляй обережно, там треба два оберти. Усе, вважай, у тебе вже є свій дах над головою.
Таня взяла ключ, присіла до замка й спробувала просунути металевий стрижень усередину.
Деталь увійшла лише на кілька міліметрів і вперлася в сталь.
– Не лізе, мамо, – протягла Таня, сильно смикаючи ключ то в один, то в інший бік.
– Дай сюди, у тебе завжди все валиться з рук!
Галина Петрівна рішуче відтіснила дочку плечем, взялася за ключ обома руками й навалилася всім тілом на двері. Метал тихо дзенькнув, але сердечник замка навіть не зрушив.
– Та щоб тебе розірвало! – захекалася свекруха, трусячи латунну ручку.
– Андрій кривий дублікат підсунув, чи що? Замок із перекосом поставили, криворукі майстри…
Двері раптом самі ворухнулися. Клямка м’яко відійшла вбік, полотно подалося вперед і плавно прочинилося всередину.
Галина Петрівна ледь не втратила рівновагу, замахавши вільною рукою.
У дверях з’явилася Раїса.
На ній були старі спортивні штани, фартух із кишенями та щільні гумові рукавички, мокрі від мильної піни.
У руці вона тримала балончик із засобом для чищення. Позаду в коридорі виднілася постать слюсаря, дядька Петра, з валізкою інструментів.
– Доброго дня, свахо, – прохолодно мовила Раїса.
– Ти чого в чужі двері плечима тарабаниш? Домофон унизу чудово працює, можна було подзвонити.
Галина Петрівна остовпіла. Очі її розширилися від обурення.
Таня за спиною матері шумно поставила пластиковий короб на бетонну підлогу.
– Раїсо?.. Ти звідки тут узялася?
– Підлогу мию, лад навожу, – пояснила вона, не сходячи з порога.
– А ви з поклажею куди прямуєте? Номером будинку не помилилися?
Свекруха швидко перевела подих, одернула жилет і вперла руки в боки.
– Це ти адресою помилилась, свахо! Мій син цю квартиру своїй рідній сестрі виділив на проживання! Андрій нам ключі передав, сказав Таню заселятися просто зранку.
– Так що знімай свої рукавички та відійди з дороги, дай дівчині сумки занести! Вона з дороги втомилася!
Таня демонстративно надула губи й потерла почервоніле зап’ястя.
Раїса лишилася стояти посеред отвору, схрестивши пальці в гумових рукавичках.
– Охолонь, Галино. І сумки з порога прибери.
– Ти мені ще вказуватимеш? – заволала сваха на весь під’їзд.
– Та я зараз поліцію на тебе викличу! Мій син на цю родину здоров’я гробить, з ранку до ночі горбатиться, а ти рідню на сходовій клітці тримаєш?!
– Це житло Андрія! Він має повне право розпоряджатися своїми метрами!
– Хто тобі сказав, що це квартира твого сина?!
Слова Раїси пролунали твердо й вагомо, миттєво збивши пиху зі свахи.
Галина Петрівна затнулася на півслові й моргнула.
– Що?
– Я питаю: хто тобі цю нісенітницю у вуха наспівав?
Раїса зняла одну рукавичку, поклала її на полицю біля входу й подивилася їй просто в очі.
– П’ять років тому, коли твій Андрій ще ділив ліжко в заводському гуртожитку й роздавав борги за старий легковик, ми з моїм братом розміняли бабусину сталінку.
– Я додала всі свої заощадження до копійки й оформила покупку на своє ім’я. Тут один-єдиний господар — я сама!
– Ні метра, ні половини цвяха твоєму синові тут не належить. І ніколи не належало!
Обличчя Галіни Петрівни пішло нерівними багряними плямами.
– На тебе?.. А Андрій казав, що це їхнє сімейне гніздо… що він сам усе облаштовував…
– Андрій у тебе здатний язиком молоти, аби перед матір’ю героєм виглядати, – відрізала Раїса.
– Своїм добром розпоряджайся, Галино, а на чужий коровай рота не роззявляй!
Знизу почулися квапливі кроки. За мить на майданчик вибігла Іра. Слідом за нею, важко переводячи дух, піднявся Андрій. Краватка в нього з’їхала набік, плащ був розстебнутий.
– Мамо! – крикнув Андрій, кинувши винний погляд на тещу.
– Ви навіщо так рано приперлися?! Я ж просив почекати!
– Андрійко! – вигукнула Галина Петрівна, чіпляючись пальцями за рукав сина.
– Ти подивися, що твоя теща робить! Мене на поріг не пускає! Таню на протягу морозить! Скажи їй, сину! Скажи, що ти тут господар і маєш право!
Андрій розгублено завмер. Він перевів погляд на Іру, потім на тещу з дядьком Петром.
– Мамо… ну навіщо скандалити на весь під’їзд? Я ж просив не гарячкувати.
– Що значить — не гарячкувати?! – свекруха стиснула його руку так, що тканина плаща натягнулася.
– Ти мені ключі віддав? Сказав, що питання вирішене?
– Я сказав, що спробую владнати все з Ірою, – пробурмотів Андрій, дивлячись у підлогу.
– Ах ти базіко! – Галина Петрівна сердито відштовхнула його руку.
– Рідну матір перед чужими людьми на посміховище виставив?
Іра підійшла ближче до чоловіка й подивилася на нього.
– Андрію, віддай ключі!
– Та подавись ти своїми ключами! – заверещала свекруха, вихопила зв’язку з рук Тані й запхала її в нагрудну кишеню Андрія.
– Мабуть, від жадібності ночами не спите! Пошкодували кут для рідної людини! Бог вас покарає за безсердечність, запам’ятайте мої слова!
– Синочку, поїхали зі мною!
Андрій залишився стояти біля поручнів поруч із Ірою, не зрушивши з місця.
– Мамо, викличте таксі. Увечері зідзвонимося.
Галина Петрівна задихнулася від образи, смикнула здивовану дочку за край куртки й пішла вниз сходами.
Коліщатка пластикового короба з гуркотом застрибали бетонними сходами. Незабаром унизу глухо грюкнули вхідні двері під’їзду.
На майданчику запанував спокій. Пахло лише мильною піною та свіжою фарбою.
Дядько Петро зібрав свої інструменти у валізку, підморгнув господині й неквапливо пішов до виходу.
Раїса глянула на зятя.
– Ну що, здобувачу, так і стоятимеш стовпом? Заходь у передпокій. Допоможеш старий плінтус і мішки з будівельним сміттям до контейнера винести. Заодно дур із голови вивітриш.
Андрій похмуро кивнув, стягнув плащ і покірно ступив у квартиру.
Минув місяць. Галина Петрівна оголосила сім’ї сина глуху блокаду. Через родичів передавала, що її ноги не буде в домі, де матір чоловіка ні в що не ставлять.
Таня знайшла вихід сама: зняла навпіл з однокурсницею скромну кімнату на околиці та влаштувалася помічницею в салон оптики, швидко забувши про минулі образи.
Андрій став незвично тихим і підлесливим. Квартирні питання більше не підіймав жодного разу.
До матері їздив сам, а вдома без жодних нагадувань мив за собою сковороду, лагодив кран, що підтікав, і виносив сміттєві пакети. Своє справжнє місце в домі він твердо усвідомив.
А квартиру на Вишневій здали через знайомих уже наступних вихідних. В’їхали акуратні орендарі — фельдшер із дружиною, яка працює в районній бібліотеці.
На гроші за перший місяць Раїса купила собі путівку в заміський санаторій підлікувати хворі суглоби.
Чужий коровай ситості не дає. Особливо, коли ключі взяті потай, а двері замкнені на чужий замок…
Пишіть у коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!