– Якщо ви тут залишите дітей без нормального зв’язку та доставки піци, вони просто здичавіють за цілий місяць!
Саме так донька зустріла матір біля хвіртки, тримаючи в руках дві важкі дорожні валізи.
– Ще ніхто не здичавів від свіжого повітря й вареників, – спокійно відказала Любов Іванівна, спираючись плечем на одвірок літньої кухні. – Проходьте в хату, поки борщ не охолов.
Одинадцятирічний Максим навіть не підняв голови від свого ґаджета. Великі пальці з неймовірною швидкістю бігали по склу екрана.
Дев’ятирічна Марійка стояла на стежці, високо піднявши підборіддя, і з огидою дивилася на доріжку з дрібного гравію.
На її білосніжних кросівках виднілася ледь помітна порошинка. Дівчинка скривилася так, ніби натрапила щонайменше на болото.
– Мамо, чому тут немає плитки? – протягнула вона плаксивим голосом. – Я вже забруднила підошву. Тут навіть сісти ніде, суцільна трава.
– Ой, Марусю, потерпи, – зітхнула Катерина, витираючи чоло серветкою. – Мамо, я тобі на кухонному столі лишила записку. Там усе розписано: таблетки від алергії, вітаміни, режим сну і список того, чого їм категорично не можна їсти. Солодку газовану воду не купуй, молоко тільки знежирене з пакета, бо від домашнього в них печінка стане.
Любов Іванівна тільки всміхнулася кутиком вуст. Її натруджені засмаглі руки перехрестилися на грудях.
– Доню, ти сама виросла на цьому молоці й ніколи не скаржилася на здоров’я. Не роби з дітей порцелянових ляльок.
– Часи змінилися, мамо, – повчально сказала Катерина. – Тоді не знали ні про бактерії, ні про правильне харчування. Я замовила їм на тиждень спеціальні каші в пакетиках, скоро мають прийти поштою. І головне: не навантажуй їх жодною роботою. Вони цілий рік тяжко вчилися, ходили на англійську та в басейн. Нехай просто полежать, подихають, посидять у мережі.
– Інтернету тут на городі все одно немає, – незворушно зауважила бабуся. – Лише на горищі, якщо високо підняти телефон, та й то через раз.
Максим уперше висмикнув навушник з вуха. Очі в нього округлилися від справжнього переляку.
– Як це немає інтернету? Мамо, ти казала, що тут є бездротова мережа! Ти мене обдурила! Я ж не зможу пройти рівень у грі!
– Синку, бабуся жартує, – нервово заметушилася Катерина, озираючись довкола. – Мамо, ну скажи, що ти жартуєш.
– Я сорок років у школі математику викладала, я жартувати не вмію, – спокійно відповіла Любов Іванівна. – Мережа зникає, щойно сонце піднімається вище яблуні. Тож звикайте до живого життя.
Катерина глянула на годинник, поспіхом поцілувала сина в маківку, доньку – в щічку й побігла до машини. Їй треба було встигнути повернутися на роботу до вечора.
– Я телефонуватиму о восьмій! – крикнула вона вже з вікна авто. – Будьте слухняними!
Машина підняла куряву й зникла за поворотом сільської вулиці.
На подвір’ї запала дзвінка тиша, яку порушували тільки ліниве кудкудакання курей у садку та гудіння джмеля над кущами мальв.
Діти стояли посеред двору, немов дві покинуті скелі.
– Ну що, господарі, – мовила Любов Іванівна, плеснувши в долоні. – Валізи в кімнату, руки помити з милом, і сідайте обідати. Вареники з вишнями самі себе не з’їдять.
– Я не їм вишні, там можуть бути кісточки або хробаки, – заявила Марійка, гордо схрестивши руки на грудях.
– А в мене телефон сів на третину, мені потрібна розетка, – пробурмотів Максим, навіть не глянувши на бабусю.
– Розетки в хаті є, вишні без кісточок, а хробаків я особисто вигнала, – терпляче пояснила бабуся. – Заходьте, бо кіт Платон замість вас усе зметe.
Перший вечір минув у глухій обороні.
Діти зачинилися у виділеній їм кімнаті. Максим крутився біля вікна, намагаючись упіймати бодай одну смужку мобільного зв’язку, та екран уперто показував сухий напис: «Лише екстрені виклики».
Марійка сиділа на краєчку дивана, підібгавши ноги, щоб не торкатися домотканого вовняного доріжка.
Бабуся не нав’язувалася. Вона занесла їм вечерю, побажала доброї ночі й пішла поратися біля худоби.
Уранці сонце тільки-но виглянуло з-за старого саду, зазираючи крізь мереживні фіранки.
На подвір’ї пахло свіжою м’ятою, мокрою від роси конюшиною та теплим духом щойно спеченого кукурудзяного хліба.
Максим прокинувся першим від незвичного шуму. Ніхто не вмикав телевізор, не гули машини за вікном. Натомість десь дзвінко кукурікав півень, а під вікном цвірінькали горобці, ділячи якусь суху скоринку.
Хлопець схопив телефон – зв’язку не було. Акумулятор показував жалюгідні дванадцять відсотків.
Він вийшов на кухню, потираючи очі. На столі стояла полив’яна миска, накрита вишитим рушником, і великий глечик.
– Прокинувся, соколе? – привіталася Любов Іванівна. Вона стояла біля печі в акуратній квітчастій хустці. – Сідай. Ось сирники з печі, а ось липовий мед.
– А круасанів немає? Чи хоча б пластівців із шоколадом? – тихо спитав Максим.
– Пластівці в місті лишилися. А в нас тут усе справжнє, без коробок. Їж, бо до обіду сили знадобляться.
За пів години прокинулася й Марійка. Настрій у неї був не кращий. Вона довго розглядала дерев’яну підлогу, ніби боялася, що звідти вистрибне миша.
– Бабусю, а коли приїде доставка? – спитала дівчинка. – Мені потрібен мій фруктовий смузі.
– Доставка прийде тоді, коли ми самі до неї дійдемо, – усміхнулася бабуся. – Одягайтеся. Маєте старі спортивні костюми?
– У мене тільки фірмові, – відрізала Марійка.
– Нічого, земля фірму любить, перед нею не гордує, – мовила літня жінка й попрямувала до виходу.
На подвір’ї, біля старої повітки, лежали два невеликі дерев’яні ящики, обстругані до гладенького стану, і стояли три сапки. Дві з них були зовсім маленькі, з відполірованими до блиску держаками.
– Що це? – насупився Максим.
– Це ваше знаряддя, – відповіла бабуся. – Дід Микола колись витесав їх для вашої мами та дядька, коли вони були такими, як ви. Тридцять років у коморі стояли, вашого часу чекали.
– Ми не будемо копати, – заявив Максим, ховаючи руки в кишені. – Нам мама заборонила фізично перевтомлюватися. Вона сказала, що дитяча праця шкодить хребту.
– А ніхто вас і не збирається перевтомлювати, – спокійно сказала Любов Іванівна. – Хіба ж це праця? Це гра. Хто перший знайде скарб, той сьогодні ввечері обиратиме начиння для пирогів.
– Який ще скарб? – насторожилася Марійка, мимоволі ступивши ближче. – Тут що, пірати були?
– Піратів не було, а от козаки колись цією дорогою на ярмарок їздили, – загадково підморгнула бабуся. – Але наш скарб інший. Він живий.
Вона повела онуків за хату, де відкривався широкий охайний город.
Рівні рядочки картоплі цвіли білим і бузковим цвітом, далі зеленіла пишна морква, стрілами стирчала цибуля, а біля самого тину вилися густі батоги квасолі.
Посередині городу була вільна ділянка чорної пухкої землі, старанно розпушеної граблями.
– Ось тут, – показала Любов Іванівна. – Це ваша особиста територія. Робитимете з нею, що заманеться. Хочете – бур’яном заросте, хочете – кавуни посадимо.
– Кавуни ростуть на півдні, у супермаркеті, – авторитетно заявив Максим.
– Кавуни ростуть із насінини, якщо до неї з добром підійти, – заперечила бабуся. Вона дістала з кишені фартуха два маленькі паперові пакуночки, перев’язані ниткою. – Тут у мене дивовижне насіння. Оце – солодкий цукровий горошок, стручки в нього такі тонкі, що їх можна їсти цілими, без варіння. А це – смугастий чорний кавун, солодший за будь-яку цукерку.
Марійка недовірливо глянула на зморщені сухі горошини:
– Вони ж мертві. Як із сухої кульки може вирости щось зелене?
– А ти перевір, – запропонувала бабуся. – Якщо посадиш сама, поллєш і через тиждень нічого не вилізе – я особисто попрошу сусіда дядька Тараса, щоб він вам дав свій модем на цілий день. Будете грати скільки влізе.
В очах Максима спалахнув азарт. Це вже була зрозуміла ставка.
– Домовилися! – вигукнув хлопець. – Давайте сапку!
– Стривай, гаряча голова, – спинила його Любов Іванівна. – Земля метушні не терпить. До неї треба вклонитися, погладити, рядки рівненько провести.
Вона стала навколішки на розстелений мішок і показала, як робити неглибоку борозенку.
– Максиме, тягни мотузку, щоб рядок був прямий, як струна. Марійко, бери дерев’яну паличку, будеш робити ямки.
Дівчинка спершу гидливо тримала паличку двома пальцями, боячись торкнутися ґрунту.
Але чорна земля виявилася не брудною жижею, якої вона так боялася, а теплою, розсипчастою, мов свіже какао, і напрочуд пахучою. Пахло весняним дощем, торішнім листям і чимось незбагненно рідним.
– Бабусю, дивися, хто це! – раптом заверещала Марійка, відкидаючи паличку.
Із вологої землі виповз великий товстий дощовий черв’як. Він повільно звивався, шукаючи сховку від яскравого сонця.
Максим відсахнувся, а дівчинка заплющила очі й приготувалася плакати.
– Тихо, не лякайте господаря, – лагідно мовила Любов Іванівна. Вона спокійно підставила широку долоню, і черв’як неквапом поповз по її шкірі. – Це ж наш перший помічник. Знаєте, як його звати?
– Як? У них є імена? – здивувався Максим, крадькома розглядаючи створіння.
– Для мене він – підземний орач. Він їсть землю, перетирає її всередині, робить пухкою, мов пухова подушка. Якби не він, корінці вашого кавуна задихнулися б у твердій глині. Він робить ходи, щоб туди заходили вода й повітря. Погладь його, Марусю. Він не кусається, у нього навіть зубів немає.
– Я… я не можу, він слизький, – прошепотіла мала, але в очах уже світилася цікавість, а не страх.
– Він прохолодний, бо під землею кондиціонерів немає, – пожартувала бабуся. – Ну ж бо, торкнися пальчиком.
Марійка тремтячим пальцем доторкнулася до вологої спинки черв’яка. Той кумедно стиснувся в кільце.
– Ой, лоскотно! Максиме, дивись, він живий і зовсім не страшний!
– Звісно, не страшний, звичайний черв’як, я таких на картинках бачив, – удав байдужість Максим, хоча сам уже уважно стежив, як істота знову зникає в м’якій землі.
Робота закипіла.
Діти самі розкладали насіння. Марійка рахувала горошини:
– Один, два, три… Бабусю, а якщо ми покладемо дві поруч, вони битися не будуть?
– Не будуть, вони обіймуться і разом потягнуться до сонця, – відповіла старенька. – Але краще дати кожному свій простір, як у вас удома: у кожного своя кімната.
Максим старанно загортав рядочки долонями. Він уже забув про рукавички, які мама поклала йому в кишеню. Його пальці стали чорними від землі, під нігтями з’явилися темні півмісяці, але хлопець цього навіть не помічав.
– Тепер найголовніше, – мовила бабуся, коли грядка була вирівняна. – Вода. Хто понесе поливальницю?
Поливальниця була старовинна, бляшана, пофарбована в зелений колір, із широким ситечком на кінці.
Воду набирали з колодязя. Діти затамували подих, слухаючи, як рипить старий ворот, як важке цебро з глухим плескотом падає в глибину, і як потім звідти підіймається крижана, кришталево чиста вода, вкрита дрібними бульбашками.
– Вона пахне кригою! – захоплено вигукнув Максим, умиваючи обличчя.
Вони носили воду вдвох, тримаючись за одну ручку поливальниці, розхлюпуючи її на свої ноги, сміючись і верещачи щоразу, коли холодні бризки потрапляли на коліна.
Смугасті шорти Марійки вкрилися плямами, на носі в Максима з’явилася смуга землі, але жоден із них жодного разу не згадав про розряджений телефон.
Увечері, коли сонце сховалося за далекий ліс, зателефонувала Катерина.
– Алло, мамо! – лунав із трубки стурбований голос доньки. – Як вони там? Максим, мабуть, плаче без планшета? Марійка не відмовляється від їжі? Ви дали їм антигістамінні?
– Доню, поговори з ними сама, – спокійно сказала бабуся і передала слухавку онучці.
– Мамо! – заторохтіла Марійка, розмахуючи вільною рукою. – Ми сьогодні подружилися з підземним орачем! Він такий прохолодний! А ще ми з Максимом посадили кавун, і якщо він не виросте через сім днів, нам дадуть інтернет, але я хочу, щоб він виріс, бо бабуся сказала, що він буде смугастий і солодкий!
Катерина на тому кінці дроту замовкла на кілька секунд:
– Який орач? Марусю, ви що, брали бруд руками? Ти ж захворієш! Дай братові слухавку!
Максим узяв телефон:
– Мам, усе нормально. Ми полили цілу грядку. Я сам крутив колодязь! Там така глибина, ніби в підземеллі. І ми їли вареники з вишнями, там не було хробаків. Бабуся спекла пиріг з яблуками, я з’їв три шматки. Все, я кладу трубку, бо ми йдемо дивитися, як сплять кури.
Катерина навіть не встигла нічого відповісти, як пролунали короткі гудки.
Минуло три дні.
Ранок дітей тепер починався не з пошуків розетки, а з бігу босоніж по росяній траві до заповітної грядки.
– Не зійшло? – щодня з надією й водночас тривогою питав Максим.
– Ще спить, – відповідала Марійка, присідаючи навпочіпки. – Земля ще тепла. Бабусю, а можна я ще трохи покроплю водою?
– Багато не лий, бо насіннячко в багнюці задихнеться, – навчала Любов Іванівна. – Усьому свій час. Терпіння – це теж добриво.
Щоб діти не нудилися в очікуванні, бабуся знайшла їм іншу справу.
– А ходімо подивимося, хто живе під старою грушею.
Там росла малина та чорна смородина. Кущі стояли густі, обсипані важкими гронами ягід.
– Бабусю, але ж їх треба помити спеціальним милом, – нагадала Марійка, дивлячись на чорні блискучі кульки смородини. – Мама казала, що на них літають мікроби.
– Дитино, ці кущі вчора обмив теплий травневий дощ, а сьогодні обсушило ранкове сонце. Які тут мікроби? Тут тільки вітаміни й солодкий сік. Дивись, як треба.
Бабуся зірвала ягідку й поклала до рота:
– М-м-м, чистий мед. Спробуй.
Марійка обережно зірвала одну смородинку, понюхала. Пахло листям, сонцем і літом. Вона поклала ягідку на язик, розкусила – і в роті вибухнув терпкувато-солодкий смак, зовсім не схожий на ті гумові ягоди з супермаркету, які мама купувала в пластикових коробках.
– Максиме, спробуй! Це смачніше за цукерки!
Хлопець підійшов, зірвав ціле гроно й закинув до рота. Очі в нього засяяли.
Через п’ятнадцять хвилин обидва онуки сиділи під кущем. Губи в них були темно-фіолетові, щоки вимазані соком, а долоні пахли розтертим смородиновим листям.
– А знаєте, що з цього листя можна зробити? – спитала бабуся. – Чай. Заваримо в чавунному чайнику, кинемо гілочку м’яти, ложку меду – і ніякої газованки не треба.
Того вечора Максим сам наносив дров для самовара, який дістали з горища.
Він старанно складав тріски, вчився роздмухувати вогонь старим чоботом, як показувала бабуся, і гордо позиркував на сестру, коли з труби повалив пахучий березовий димок.
Вони пили чай на веранді. Сонце повільно котилося за обрій, фарбуючи небо в рожеві та золоті барви.
– Бабусю, – тихо сказав Максим, тримаючи в руках гарячу глиняну чашку. – А чому в місті все не так? Там навіть чай із пакетика пахне просто папером.
– Бо в місті люди поспішають, соколе, – гладячи його по голові, відповіла старенька. – Там усе штучне, швидке. Купив, проковтнув, побіг. А земля вимагає поваги. Вона не любить поспіху. Ти їй краплю поту віддаси – вона тобі відро радості поверне.
На шостий день сталося диво.
Марійка вибігла у двір ще до того, як розсіялася вранішня імла. За мить подвір’я сколихнув її дзвінкий, щасливий крик:
– Максиме! Бабусю! Вони народилися!
Максим вискочив із хати в одних шкарпетках, забувши про взуття.
Посеред рівної грядки чорна земля піднялася крихітними горбочками.
І з-під них на світ пробилися маленькі, ніжні, блідо-зелені петельки. Вони були такі тендітні, що здавалося, від одного подиху можуть зламатися, але водночас у них відчувалася неймовірна, непереможна сила життя.
Діти впали на коліна просто на мокру землю.
– Дивись, Максиме, це кавун! – шепотіла Марійка, боячись голосно дихати. – Ось дві кругленькі насінинки розкрилися, і звідти виліз листочок! А ось горох! Він схожий на маленький хвостик!
– Справді вилізли… – пробурмотів Максим, і в його голосі було таке благоговіння, ніби він щойно побачив народження нової планети. – Усі зійшли. Жодна не пропала.
Бабуся підійшла тихенько, зупинилася позаду, дивлячись на онуків.
Вона бачила їхні вимазані землею коліна, скуйовджені чуби й чисті, широко розплющені очі, в яких уже не було міської нудьги та байдужості.
– Ну що, Максиме, нести тобі сусідський інтернет? – з теплою усмішкою спитала Любов Іванівна.
Хлопчик підвівся, серйозно подивився на бабусю, потім на грядку:
– Не треба, бабусю. Якщо я сидітиму в телефоні, хто бур’яни вириватиме? Вони ж заглушать наші паростки. Покажи краще, яка трава погана, а яка добра.
І почалася наука.
Цілими днями діти не відходили від своїх рослин. Вони навчилися відрізняти пирій від молодих паростків гороху, дізналися, чому не можна виривати корінці різко, щоб не пошкодити сусідні рослинки.
Максим узяв ту саму дідову сапку з гладким держаком. Спершу він незграбно бив по землі, здіймаючи куряву, але бабуся терпляче показувала:
– Не махай, як мечем. Сапка – це смичок, а земля – скрипка. Легенько, плавно, зрізай тільки корінець бур’яну біля самої поверхні.
І хлопець пристосувався. До кінця тижня його рухи стали впевненими, точними. Він відчував гордість від того, що рядок після нього ставав чистим, немов виметеним.
А Марійка взяла під опіку горох.
Коли паростки підросли й випустили перші тоненькі, закручені в спіральки вусики, дівчинка занепокоїлася:
– Бабусю, вони падають! Їм важко стояти!
– А ми їм опору дамо, – відповіла та.
Разом із Максимом вони пішли до верболозу біля річечки, нарізали довгих гнучких прутиків. Максим сам обтесав кінчики тупим садовим ножем під наглядом бабусі.
Вони встромляли прути в землю біля кожного росточка, роблячи цілу зелену альтанку.
Марійка обережно, кінчиками пальців, спрямовувала крихітні вусики до гілочок.
– Дивись, Максиме, він схопився! – раділа дівчинка, спостерігаючи, як рослина за кілька годин міцно обвиває вербовий прут. – Він тепер тримається, йому не страшно!
Кожному паростку діти дали імена. Найвищий горох звався Богатирем, стрункий поруч – Стрілою, а найменший, що зійшов останнім, Марійка ніжно назвала Пухнастиком і поливала окремо, з чайної ложечки, примовляючи ласкаві слова.
Якось у липні вдарила страшна гроза.
Небо раптом потемніло, затягнулося сизими хмарами, подув сильний рвучкий вітер, згинаючи яблуні до самої землі. Перші важкі краплі вдарили по шибках.
Максим і Марійка саме сиділи в хаті, малюючи свої рослини в альбомі.
– Ой, наш горох! – скрикнула Марійка, схоплюючись із місця. – Його ж поламає!
Вона кинулася до дверей.
– Стій, куди ти, там злива! – гукнула Любов Іванівна.
Але Максим уже схопив стару дідову брезентову куртку, накинув її сестрі на плечі, а сам вискочив на ґанок у чому був.
– Я допоможу! Треба ящики поставити, щоб вітром не здуло!
Бабуся не стала їх зупиняти. Вона лише накинула хустку й вийшла слідом під теплий, шалений літній дощ.
Вони втрьох боролися зі стихією. Вода заливала очі, одяг миттєво змок до нитки, але діти не плакали.
Максим притягнув старі дерев’яні щити, перекриваючи пориви вітру з боку поля, а Марійка своїми маленькими долоньками підгортала розмиту землю біля крихітних стебел кавуна, захищаючи корінці.
Коли вони повернулися до хати – мокрі, вимазані глиною, але з палаючими від збудження очима – гроза вже почала вщухати.
Любов Іванівна розтопила грубку, закутала обох у теплий вовняний плед, насипала в миски гарячої пшоняної каші з маслом і поставила перед ними миску суниць.
– Врятували? – запитала вона з гордістю.
– Врятували! – гордо відповів Максим, цокотячи зубами від залишків холоду, але щасливо всміхаючись. – Жоден стручок не зламався. Я Богатиря сам підв’язав новою мотузкою!
– Ти мій справжній господар, – тихо сказала бабуся й поцілувала онука в мокре чоло.
У серпні настав час збору плодів.
Горох перетворився на пишну зелену стіну, всипану білими квітами, а згодом – товстими, тугими смарагдовими стручками.
Кавуни теж не підвели: посеред широкого різьбленого листя гріли смугасті боки три важкі, блискучі плоди, що пахли сонцем і свіжістю.
У передостанній день літа на подвір’я знову заїхала знайома машина.
Катерина вийшла з салону у світлому діловому костюмі, на підборах, із сумкою відомого бренду через плече.
Вона привезла з собою цілу купу нових речей до школи, вітаміни та коробку фабричних тортів, щоб «компенсувати дітям важке літо в селі».
– Мамо! Діти! Я приїхала! – гукнула вона, обережно ступаючи по доріжці, щоб не забруднити туфлі. – Збирайтеся, завтра треба встигнути до перукаря перед першим вересня!
З-за саду долинув радісний сміх, і на подвір’я вибігли двоє.
Катерина впустила сумку на траву й остовпіла.
Перед нею стояли не її бліді, кволі міські діти, які боялися кожного протягу.
Максим витягнувся, розправив плечі, засмаг до шоколадного відтінку, а руки в нього стали міцними, з загрублими, але сильними долонями.
Марійка бігла босоніж, у простенькому сарафані, з розплетеними косами, в які була вплетена польова волошка. Щоки її палали здоровим рум’янцем, а очі світилися такою радістю, якої мати не бачила ніколи в житті.
– Мамо! Приїхала! – закричала дівчинка й з розгону кинулася матері на шию.
– Стій, обережно, ти ж… – почала було Катерина, дивлячись на засмаглі п’яти доньки, але слова застрягли в горлі.
Вона відчула, як від Марійки пахне суницями, м’ятою, сонячним теплом і безмежним щастям.
– Мамо, ходімо швидше! – перебив її Максим, хапаючи матір за другу руку своєю міцною долонею. – Ходімо, ми тебе пригостимо!
– Чим? Ви щось замовили? – розгубилася Катерина.
– Самі виростили! – гордо заявив син.
Вони потягнули матір на город. Катерина йшла, ледь встигаючи переставляти підбори по м’якій стежці, але вже не дивилася на пил.
Біля грядки лежав зірваний кавун – смугастий, круглий, важкий. Поруч стояла повна полив’яна миска зелених стручків гороху.
Максим дістав із кишені складаного ножика – дідового, якого бабуся дозволила носити тільки після того, як він навчився вправно ним стругати кілочки.
– Дивись, мамо, – урочисто сказав хлопець.
Він зробив надріз. Кавун із дзвінким, соковитим тріском розколовся навпіл, відкриваючи цукрову, яскраво-червону м’якоть із крихітними чорними зернятками.
Із нього бризнув пахучий сік.
– Спробуй, – Марійка подала матері найбільший шматок. – Він без хімії. Ми його тільки водою з колодязя поливали й підземного орача просили рихлити землю.
Катерина взяла скибку. Її пальці миттєво стали липкими від солодкого соку.
Вона вкусила.
Смак дитинства, давно забутий, здавалося, назавжди втрачений у міській метушні, офісних паперах і нескінченних супермаркетах, раптом хвилею накрив її.
Вона згадала, як сама малою сиділа на цій же межі, як батько давав їй скуштувати перший огірок просто з куща, витерши його об поділ сорочки, і як нічого смачнішого на світі не існувало.
У куточках очей жінки заблищали сльози.
– Смачно? – з тривогою спитав Максим.
– Дуже, сину… – тихо сказала Катерина. Вона опустилася просто на траву, не думаючи про свій дорогий світлий костюм. – Неймовірно смачно.
Вона зірвала стручок гороху, луснула його нігтем і висипала солодкі зелені намистини собі на долоню.
Любов Іванівна підійшла повільно, стала поруч і мовчки поклала руку доньці на плече.
– Мамо, – прошепотіла Катерина, піднімаючи на неї очі. – А пам’ятаєш мою маленьку сапку з білою ручкою?
– Аякже, – усміхнулася старенька. – Максим нею все літо город оберігав. Нікому не давав. Сказав, що то його родинний інструмент.
– Ми її заберемо додому, – раптом заявив Максим. – Поставимо на балконі. Я в ящик землі насиплю, будемо взимку петрушку вирощувати. А навесні знову сюди приїдемо. Правда, бабусю?
– Земля вас завжди чекатиме, дітки, – відповіла Любов Іванівна. – Поки ви її любите, вона вам усе віддасть.
Того вечора Катерина не поїхала до міста.
Вона подзвонила на роботу, перенесла всі зустрічі на понеділок і лишилася на вихідні.
У хаті до пізньої ночі горіло світло.
Вони сиділи гуртом біля теплої грубки, лущили квасолю, пили чай із пахучого листя смородини, і діти навперебій розповідали матері про кожну рослинку, про коника-стрибунця, що жив біля криниці, і про те, як пахне земля після великої грози.
А телефони так і лежали на комоді в кутку – темні, мовчазні й зовсім нікому не потрібні.