– Може, цими вихідними на дачу не поїдемо, у твоєї мами ж день народження? – запитала чоловіка Олена, стоячи біля плити.
Вона з вечора поставила на вогонь курячий суп на завтра. Свекруха вже немолода, а невістка в декреті, тож і так не встигає нічого.
– Ну ти й надумала! Я ж ледве доживаю до п’ятниці, щоб швидше вибратися з дому й хоч кілька днів спокійно провести та відпочити, – роздратувався чоловік, допиваючи чай.
– У твоєї мами в суботу день народження, вона образиться, якщо ми поїдемо.
– Та годі, вона вже стала такою прискіпливою й вимогливою: то чай у неї холодний, то білизну випрали разом із чиїмось рушником, то ще щось.
– Вона вже й не пам’ятає нічого. Їй навіть краще, коли вдома менше людей, – переконував Олену Сергій. – Та й взагалі, вона сама казала, що їй уже пора на той світ, щоб звільнити кімнату для правнуків, бо нам тут тісно.
– І що, для неї тепер день народження — не свято, а лише сумне нагадування про вік? Та й подарунки їй ні до чого, у неї все є, нічого більше не треба!
– Думаєш? – засумнівалася Олена, але Сергій твердо відрізав: – Це моя мати, я знаю її характер. Ти наготовиш усього, а вона й за стіл не сяде, тільки сама засмутишся…
***
Здавалося, ніби ще зовсім недавно Олена й Сергій жили у великій трикімнатній квартирі разом із донькою та сином, і місця вистачало всім. Але діти так швидко дорослішають. Донька Марина закохалася й поставила їх перед фактом: вона при надії та виходить заміж.
Майбутній зять Богдан був звичайним хлопцем, після коледжу працював в автосервісі. І жив із батьками в тісній двокімнатній квартирі. Саме тоді мати Сергія й запропонувала:
– Мені самій сумно без твого батька тут жити, хай Маринка з Богданом переїжджають у мою квартиру. Молоді, діти будуть. А я ближче до сина й невістки, мені й однієї кімнати вистачить.
Свекруха Олени тоді ще була дуже бадьора, хоч і жартувала у свої сімдесят п’ять:
– У нашому роду довгожителів немає, до вісімдесяти ніхто не доживав.
Вона й готувала, і прала на всю родину, ще й із молодшим Юрком возилася. Раніше працювала бухгалтеркою, тож із математикою була на ти.
Минуло ще дванадцять років, і вже молодший син привів у дім дружину. Юрко з Дариною поки що збирають на перший внесок, тому вирішили не йти на орендоване житло, щоб не витрачати гроші.
А невдовзі в них народилася донечка — Софійка. Та й у Марини з Богданом уже двоє синів — Артем і Ярик…
А Ганна Петрівна почала здавати: спершу в розмовах стала більше мовчати, а потім і зовсім часто сиділа сама у своїй кімнаті, щоб не крутитися під ногами.
***
Тепер на дачу на вихідні Олена з Сергієм виривалися не тільки влітку, а й узимку. Увесь тиждень вони крутилися на роботі, а ввечері Олена часто забирала до себе в кімнату маленьку Софійку, щоб невістка хоч трохи перепочила.
Адже Юрко орав понаднормово, аби швидше зібрати на квартиру…
***
Виїхали вони в суботу рано-вранці, ще наперед склавши продукти, щоб не витрачати час на магазини. Пічку треба було довго протоплювати, зате хотілося і на лижах покататися, і шашлики посмажити — словом, добре відпочити перед новим робочим тижнем…
– Ти перед від’їздом до матері не заходив привітати? – знову спитала Олена.
– Та що ти причепилася зі своєю матір’ю! У неї двері були зачинені, вона й так постійно спить, – сердився Сергій. – Не говори мені під руку, бачиш, сніг почав валити, нам би швидше доїхати до дачі.
Та швидко не вийшло: спершу утворилися затори, потім велику аварію перегородила всю дорогу, а ще Сергій наїхав на якийсь уламок і проколов шину.
– Нічого не клеїться. Може, й справді сьогодні не їхати, там, мабуть, усе снігом засипало, до вечора будемо розгрібати, – бурчав Сергій, змінюючи колесо закляклими від холоду руками.
А коли сів за кермо, остаточно вирішив:
– Повертаємо назад. Схоже, сьогодні й справді не варто їхати. Ти мала рацію, треба було з матір’ю залишитися…
Дорогою назад знову заговорили про матір.
– А пам’ятаєш, твій батько завжди дарував мамі гвоздики й цукерки в маленькій коробочці? І завжди казав: “Найкращій дружині та мамі”. А вона так щиро раділа й пишалася. Він дуже її любив.
– Ну що тепер зробиш? Батька вже немає, а мати зовсім стара стала, ще й вибаглива, їй тепер усе не в радість, – і далі сердився, що поїхати не вдалося, Сергій.
– Сергію, раз ми вже не поїхали, давай по дорозі заїдемо у квітковий магазин, гаразд? – задумливо запропонувала Олена.
– Знову вигадуєш зайве, – бурчав Сергій. – Кажу ж, їй уже нічого не треба, їй не до радості!
Але в квітковий вони заїхали, і в кондитерську теж…
***
Ганна Петрівна прокинулася рано, о четвертій ранку, але не стала вставати, щоб не заважати.
“Мати казала, що я народилася на світанку, от і вітаю тебе, Ганнусю, дожила ти до вісімдесяти восьми років. І навіщо ж я так довго живу?”
“Хоч би забрав ти мене швидше до себе, Арсенію. Мені без тебе на цьому світі дуже тяжко”, – думала вона, лежачи на вузенькому ліжку.
Вона чула, як син із невісткою збиралися, і сподівалася, що син хоч зазирне. Та невдовзі грюкнули двері — вони поїхали, і Ганна Петрівна безсило заплакала.
“А чого я плачу? Сама ж казала, що мені нічого не треба. Хоча й сподівалася, що вони почнуть мене вмовляти. Звісно, їм набридло моє невдоволення. А як мені бути задоволеною, коли я завжди була головною, а тепер перетворилася майже на руїну?” — подумала Ганна Петрівна, і дрібні старечі сльози покотилися по її зморшкуватих щоках.
Та зовсім несподівано за годину у двері її кімнати постукали, і зайшли онук Роман із дружиною Лесею, а на руках у Лесі була Софійка.
– Бабусю, а ми тебе привітати прийшли. Леся придумала подарувати тобі нову домашню сукню, приміряй, будь ласка, – сказав Роман, побоюючись, що бабуся відмовиться.
Але тут втрутилася Леся:
– Це ми з Софійкою вибирали, щоб у вас був гарний настрій. З днем народження, Ганно Петрівно! І дякую вам за Романа!
– Він мені розповідав, як ви його завжди слухали й перед батьками захищали, – щиро привітала Леся й додала: – А можна я вам ще волосся покладу і сфотографую вас із Софійкою на руках?
– Це ж так важливо — правнучка та прабабуся. У жодного з моїх друзів такого немає, щоб одразу чотири покоління жили разом. Це дуже круто!
Ці слова й подарунок розчулили Ганну Петрівну, і вона, майже як колись, досить бадьоро відповіла:
– А й справді, давай, Лесю, наостанок причепурюся, хоч гарне фото залишиться…
Коли зайшли Марина та Богдан із хлопчиками, бабуся Ганна вже була ошатна й усміхалася.
– Ого, бабусю, яка ти гарна! – захопилася Марина, а Богдан із повагою на неї подивився.
– Оце так! Вчись, Маринко, як треба виглядати. А Марина ще й торт спекла зі знаками нескінченності — 88 років, це ж супер!
Правнуки Артем і Ярик розцілували її та почали навперебій вітати, поки дорослі накривали святковий стіл…
Раптом двері квартири відчинилися, і увійшли Сергій з Оленою.
– Мамо, з днем народження, це тобі, як раніше, – і він простягнув їй букет яскраво-червоних гвоздик і дві коробочки цукерок-помадки, – додавши здивовано:
– Мамо, ти сьогодні така гарна. Ти найкраща мама, бабуся і прабабуся! З днем народження тебе, і вибач, що ми ледь не поїхали.
Ганна Петрівна дожила до дев’яноста одного року. Вона додала Роману й Лесі грошей на квартиру, сказавши:
– На похорон збирала, та живу так довго, що вже занадто багато назбиралося.
І ще після цього чудового дня народження вона перестала ображатися на близьких, бо ніхто не винен, що вона стала такою старою.
Ганна Петрівна була по-справжньому щасливою, бо поруч у неї було стільки рідних…
Пишіть у коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримуйте автора вподобайками!