Ольга не стала чекати електрички й поїхала своєю машиною. До дев’ятої ранку вона вже звертала з траси на розбиту дачну дорогу під Полтавою. На задньому сидінні підскакували два ящики розсади, накриті газетою, і великий термос із кавою для Максима.
Чоловік поїхав сюди ще в четвер — сказав, що потекла покрівля над верандою і треба встигнути все полагодити до дощів.
Домовлялися, що Ольга під’їде до вечора суботи, але вона скучила і вирішила приїхати раніше. Застати його за роботою та пригостити гарячою кавою, як у перші роки, коли вони вдвох тут перекладали підлогу й фарбували лиштву.
Тітка Марія, сусідка, помахала їй рукою й крикнула вслід:
– Варення у вас сьогодні для гостей варять?
Ольга тільки кивнула їй і поїхала далі.
***
Хвіртка стояла відчинена. У дворі на плитці влаштувався таз із полуницею — у мідному посуді булькало варення. Валентина Петрівна, свекруха, у фартуху й хустці знімала пінку та розкладала її по блюдцях.
Помітивши невістку, вона скосила очі.
– А ти чого так рано? — невдоволено буркнула вона. — Максима немає, по справах поїхав.
– По яких справах? — Ольга поставила ящики з розсадою на лаву. — Він же дах лагодити приїхав.
– Та хіба в чоловіка справ мало, — свекруха знову опустила ложку в таз. — Чоловікові простір потрібен, розумієш ти це чи ні? Така вже чоловіча природа. А твоя справа яка? Сиди, усміхайся і мовчи.
Ольга вже хотіла відповісти, але стрималася.
За двадцять років вона чула це «а твоя яка справа» мабуть мільйон разів. Свекруха завжди говорила цю фразу одним і тим самим тоном. Ольга пішла до будинку, щоб поставити розсаду на підвіконня, і завмерла на порозі кімнати.
Меблі стояли інакше. Її ліжко, ще батьківське, було застелене чужою білизною.
На тумбочці лежала незнайома косметичка й яскрава шпилька. У шафі, де Ольга тримала літні речі, висіли сукні. Чужі. Речі зовсім не скидалися на ті, що привезли на один день, — хтось уже ґрунтовно облаштувався в цьому домі.
– Валентино Петрівно, — покликала Ольга, повернувшись у двір. — А хто в нас тут живе в будинку?
– Живе, хто треба, — відрізала свекруха й випросталася, вперши руки в боки. — Слухай сюди, люба. Ти, як бачу, забуваєш, де знаходишся. Це наш будинок. Родинне гніздо Мельників. Поки я жива, порядок у домі встановлюю я. Зрозуміло?
Ольга слухала й дивувалася.
– Гарно ви розповідаєте, — тихо сказала вона. — Тільки землю вісімдесят четвертого дали моєму батькові, Іванові Миколайовичу. І хату ставив саме він. У мене є фотографії, де я тут у пісочниці під старою яблунею.
– А ваш Андрій Степанович, царство небесне, приїжджав до нас на шашлики в гості, і ви разом із ним. Три роки тому, коли мати пішла, я оформила спадщину.
– Витяг із реєстру на мене, на Ольгу Сергіївну. Ні Максим, ні тим більше ви до цієї ділянки жодного стосунку не маєте!
На мить свекруха розгубилася. Про те, що ділянка записана на невістку, Валентина Петрівна знала не гірше за саму Ольгу.
Звісно, до суду вона йти не збиралася. Її розрахунок був значно простіший: тиснути й допікати, поки Ольга не здасться і сама не поїде. Або поки не перепише дачу на неї, на свекруху.
Збити Валентину Петрівну з пантелику було майже неможливо — вона швидко оговталася.
– Папірці, — махнула вона рукою. — Ними хіба що підтертися можна. На чоловікові будинок тримається, люба.
– Без Максима ти тут за один сезон усе занапастиш, бур’яни до пояса повилазять. Поживеш сама, помотаєшся, та й прибіжиш до нас. Ще й сама проситимеш, щоб ми цю халупу забрали!
– Побачимо, — відповіла Ольга.
Свекруха тим часом вийшла за хвіртку з телефоном і, задерши руку до неба, ловила зв’язок.
Поверталася вона щоразу похмуріша за хмару. Ольга згадала, як у травні вони з Максимом садили тут смородину й збиралися відновити паркан з боку дороги. Тоді в них усе було спільне.
А тепер ніби виходило, що вони вже нарізно.
Вона повернулася в будинок, сіла на край ліжка й висунула шухляду тумбочки, де з квітня лежав конверт із грошима на нову помпу. Конверт був порожній. Ольга відклала його вбік і спробувала додзвонитися до чоловіка, але гудки весь час обривалися.
Порожній конверт із тумбочки та слова тітки Марії про варення складалися в дуже неприємну картину.
***
Ближче до полудня за парканом зашурхотіли шини. Ольга вийшла на ґанок.
У двір, об’їжджаючи калюжу, заїхав їхній сірий універсал. З-за керма вибрався чоловік. А з пасажирського боку вистрибнула жінка років тридцяти п’яти в короткому сарафані. В одній руці вона тримала пляшку червоного, в другій — пакет із магазину.
Жінка окинула двір господарським поглядом і крикнула в бік будинку:
– Валентино Петрівно, ми приїхали! Шашлик смажитимемо?
Максим підвів очі на ґанок і побачив дружину. Здувся він миттєво.
– Оль? Ти ж на вечір збиралася…
– Збиралася, — сказала вона. — Каву тобі привезла. А ти, значить, дах лагодиш…
Жінка переводила погляд з Ольги на Максима і, здається, вже починала щось розуміти. Валентина Петрівна вискочила з-за будинку й стала між сином і невісткою, загородивши його собою.
– Так, усі спокійно, — заверещала свекруха. — Інночко, ти поки йди в будинок, чайник постав. Максиме, а ти мовчи. Ольго, а ти не влаштовуй виставу, пристойні люди відпочити приїхали!
– Інночко, значить, — Ольга дивилася прямо на чоловіка. — Вона на моєму ліжку спить. Її сукні в моїй шафі. Ти сюди, Максиме, коханок водиш, значить?
Максим мовчав, дивлячись униз. Інна поставила пляшку на капот і позадкувала до машини.
– Валентино Петрівно, — сказала вона ображено. — Ви ж мені казали, що в нього з дружиною давно все скінчилося. Що приймете мене, як рідну. Максим і дачу обіцяв на мене переписати, казав, скоро тут господинею буду…
– Замовкни! — гаркнула на неї Валентина Петрівна, але було вже пізно.
– Господинею, значить, — повільно повторила Ольга й глянула на Інну. — Він тобі збрехав, люба. Дача не його й ніколи його не була, переписати він її не може, як би не хотів. Це моя дача! Це по-перше.
Потім вона обернулася до свекрухи.
– А ви, Валентино Петрівно, все це чудово знали. Не тільки про пригоди синочка, а й про те, що дача моя. Ви її сюди сама привозили та стелили їй на моєму ліжку? А полуницю мою куди поділи? На варення новій невістці пустили?
– Полуниця спільна, — буркнула свекруха, але вже тихіше.
– А двадцять тисяч із тумбочки? Я їх на помпу відклала ще у квітні. Їх там нема.
Валентина Петрівна відвела погляд у бік паркана.
– На господарство пішли, — процідила вона. — На стіл, на прийом.
– На прийом коханки мого чоловіка? За мої гроші її частували? — закінчила Ольга.
Максим раптом підняв голову.
– Мамо, — глухо мовив він. — Ти ж сама… Ти мені всі вуха прожужжала. Дружина, мовляв, постаріла, свіже треба! Я тебе слухав, як останній дурень.
– Я тебе, між іншим, народила та виростила! — зірвалася Валентина Петрівна. — Я тобі тільки добра бажаю!
– Гарне добро, — Максим махнув рукою. — Я тебе все життя слухав. Куди йти працювати, з ким одружуватися. От і дослухався.
Інна біля машини хмикнула й дістала телефон, усім своїм виглядом показуючи, що чужі сімейні справи її не стосуються.
Валентина Петрівна заметушилася.
– То ось ви як обоє, — вона насунулася на Ольгу, тицяючи пальцем у повітря. — Ну й живи зі своїми папірцями. Я цю дачу двадцять років обробляла, тут кожен кущ моєю рукою политий.
– Я тебе звідси виживу, чуєш? Сусідам розповім, яка ти дружина, що мужика втримати не змогла. Ноги моєї тут більше не буде, та й тобі спокійного життя не дам!
– Ключ, — сказала Ольга і простягнула долоню.
– Що?
– Ключ від будинку! Той, що вам Максим зробив.
Свекруха притиснула кулак із ключем до грудей.
– І не подумаю! Це мій будинок!
– Це будинок моїх батьків, а тепер мій! У вас у руках чужий ключ. Або ви віддаєте його зараз, або я дзвоню дільничному, і ви пояснюєте йому, звідки ключ і де поділися мої двадцять тисяч. Вибирайте!
Валентина Петрівна стояла, важко дихаючи. Потім шпурнула ключ на землю.
– Подавися!
Ольга нахилилася й підняла ключ.
– А тепер збирайте речі, усі троє! Інно, ваші сукні я винесу в пакеті на ґанок, заберете. Максиме, ти теж їдь. Потім подзвоню, спокійно обговоримо наше розлучення.
– Оль, давай я залишуся? Поговоримо, — заметушився Максим.
– Не треба. Сьогодні я буду одна. Якщо чесно, то я тебе бачити не хочу!
Ольга винесла пакет із чужими сукнями та косметичкою й поставила його на ґанок. Потім стала біля хвіртки й дивилася, як вони вантажаться. Інна, проходячи повз, мовчки підхопила пакет і сіла спереду, ображено підтиснувши губи.
Валентина Петрівна, що розгубила весь командирський запал, тупцяла біля машини. Довелося лізти назад.
Універсал здав назад, виїхав за хвіртку і зник за поворотом. Ольга постояла ще трохи, потім зачинила хвіртку на клямку.
Надвечір вона покликала сусіда. Петро Семенович прийшов із ящиком інструментів, покректав над дверима, замінив стару серцевину на нову. Заодно й на хвіртку повісив міцний замок. Два блискучі ключі він віддав господині.
– Старі можна викинути, — сказав він із явним задоволенням. — Ніхто сюди, крім вас, не ввійде. На совість зробив, як для себе!
На знак подяки Ольга запропонувала сусідові чаю, але той відмовився. Грошей теж не взяв. Навіть замки їй обійшлися безплатно — Петро Семенович приніс свої.
Попрощавшись, чоловік пішов.
Залишившись сама, Ольга взяла в руки термос, який зранку везла чоловікові, і пальці раптом здригнулися. Вона налила собі кави й вийшла на ґанок. Сонце сідало за яблуні, варення в покинутому тазу охололо й затягнулося плівкою.
Вона сиділа на ґанку батьківського будинку, свого будинку, й уперше за довгі роки насолоджувалася тишею. Телефон у кишені мовчав. Завтра з міста вона сама подзвонить Максиму, і розмова буде короткою. Завтра вона поставить крапку.
Ольга раптом спіймала себе на думці, що на розлучницю зовсім не злиться — їй її навіть шкода.
Підібрали, привезли сюди, як непотрібну річ, ще й пообіцяли з три короби. Сказали, що вона отримає все одразу: і чужого чоловіка, і будинок. А вийшло он як…
За що боролися, недолугі…
Пишіть у коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!