Дарина ще біля дверей відчула, що вдома щось не так, хоча ще нікого не бачила. У передпокої, просто поруч із їхнім взуттям, стояли чужі кросівки, чоловічі туфлі й дві пари дитячих чобітків.
На вішалці між її пальтом і курткою Олега дивним чином висів величезний пуховик. Із ванної лунав шум води, а незнайомий жіночий голос питав: «Олеже, а де тут запасні рушники? Я вже всі полиці перебрала, бачу тільки маленькі».
Дарина поставила сумку на банкетку й кілька секунд просто мовчки дивилася на передпокій. І саме в цей момент із кухні вийшов Олег.
«О, ти вже прийшла», — сказав він буденно, ніби ранній прихід дружини був єдиною несподіванкою вечора, а не присутність ще чотирьох людей у їхній квартирі.
«Прийшла, — сухо відповіла Дарина. — А хто ще до нас “прийшов”, Олеже?» Олег одразу збагнув, що розмову, яку збирався відкласти, доведеться починати просто зараз.
«Ігор із Наталею. Ну і діти. У них там аварія, труби мінятимуть».
Слідом за ним із вітальні з’явився Ігор — двоюрідний брат Олега. Дарина бачила його лише кілька разів на родинних святах. Він був на пару років старший за Олега, працював майстром у сервісній компанії й зазвичай справляв цілком нормальне враження.
«Дарино, привіт. Вибач, що так зненацька, — почав він, ніяковіючи. — Олег казав, що ти в курсі». На останніх словах його голос помітно стих.
Дарина повільно повернулася до чоловіка.
«Авжеж, Олеже. Уявляєш, я тепер знаю! — її голос став крижаним. — Особливо після того, як побачила їх на власні очі». Олег скривився.
«Я збирався тобі написати».
«Ти збирався повідомити мене до того, як вони розкладуть речі, чи вже після того, як влаштуються з ногами на нашому дивані?» Ігор ніяково кашлянув і швидко пішов назад до вітальні. Дарина не стала продовжувати при родичах.
З’ясувалося, що в квартирі Ігоря справді сталася біда. Лопнула труба в перекритті, затопило частину ванної та коридору. ЖЕК розкрив короб, а потім стало ясно, що доведеться міняти цілу ділянку стояка.
Спочатку Ігор хотів знімати житло, але Олег дізнався про це й запропонував: «Навіщо вам гроші викидати? У нас трикімнатна. Перебудете». Перебути вони мали приблизно два тижні. От тільки розповісти дружині про свою щедру пропозицію Олег чомусь не встиг.
Їхня трикімнатна квартира аж ніяк не була наполовину порожня. В одній кімнаті була спальня, друга слугувала вітальнею. У третій стояли робочий стіл Дарини, два монітори, принтер, стелажі з документами й невеликий диван.
Дарина працювала фінансовою аналітикинею й три дні на тиждень залишалася вдома. У ці дні в неї бувало по чотири-п’ять відеонарад, іноді доводилося одночасно працювати з таблицями та презентаціями на двох екранах.
Коли гості трохи освоїлися, Олег відвів дружину на кухню й почав пояснювати свій план.
«Дітей покладемо у вітальні. Там диван розкладається. Ігор із Наталею — у твоїй кімнаті».
«У моїй кімнаті?!» — «Ну, у твоєму кабінеті». Дарина подивилася на нього.
«Олеже, якщо в приміщенні стоїть мій робочий стіл, це не означає, що решта восьми квадратних метрів автоматично перетворюється на готель».
«Усього на два тижні».
«А працювати мені де?» — запитала вона.
«На кухні», — упевнено відповів він, ніби це було найочевидніше й найрозумніше рішення.
Він сказав це так твердо, ніби сам консультувався з фахівцем із дистанційної роботи й знайшов ідеальний варіант. Дарина оглянула кухню. Стіл стояв біля холодильника.
За півтора метра працював телевізор, який Олег любив вмикати під час сніданку. Чайник клацав так голосно, ніби всередині запускали маленьку електростанцію.
«Добре, — сказала вона. — У понеділок о дев’ятій у мене нарада з комерційним директором. Ти в цей час поясниш дітям, що холодильник до десятої ранку не відкривається, Наталі — що чайник почекає, а Ігорю — що бутерброди краще робити безшумно».
«Дарино, ти перебільшуєш».
«Ні, Олеже. Я просто уявляю наше нове “кухонне” життя». Олег тяжко видихнув.
«Вони ж у скрутному становищі».
«Я це розумію, — Дарина підкреслила кожне слово. — Тому зараз не пропоную нікому збирати валізи. Але наступного разу, коли вирішиш поселити в нашій квартирі чотирьох людей, повідом мені хоча б до того, як їм знадобиться другий рушник».
Перший вечір справді минув непогано. Наталя принесла пиріг, куплений дорогою. Ігор дістав пляшку вина. Діти — одинадцятирічний Артем і дев’ятирічна Марійка — спочатку сиділи тихо, бо все навколо було чужим. Але вже за годину вони освоїли телевізор, знайшли плед і сперечалися, кому спати ближче до вікна. Дарина навіть подумала, що два тижні можна якось пережити.
Наступного ранку ця думка почала проходити серйозну перевірку. Дарина вийшла на кухню близько восьмої й застала Наталю біля холодильника.
«Дарино, у вас є йогурти?» — запитала Наталя.
«Здається, два були», — відповіла Дарина.
«О, це звичайні, — Наталя скривилася. — Марійка такі не їсть. Їй потрібні полуничні, знаєте, такі в маленьких пляшечках». Дарина не знала.
За кілька хвилин з’явився Ігор.
«У вас тільки така кава?» — він тримав у руці банку розчинної, яку Олег іноді вживав.
«Є ще мелена, у шафці», — підказала Дарина.
«А, ні, я звик до зернової, — відмахнувся Ігор. — Після розчинної мені потім увесь день пити хочеться». Дарина лише кивнула.
«Яка ж трагічна особливість організму», — сказала вона.
Ігор засміявся, навіть не помітивши, як Дарина холодно натякнула на його вибагливість. Останнім на кухню зайшов Олег. Він жваво відчинив холодильник і одразу почав розпоряджатися:
— Нам треба сьогодні терміново закупитися! Візьмемо м’яса, сиру, сік для дітей. Фруктів побільше, молока…
— І зернову каву, — нагадав Ігор.
— А ще йогурти Марійці, — додала Наталя.
Олег дістав телефон, готуючись записувати.
— Зараз ми швиденько складемо список.
Дарина мовчки допивала чай і спостерігала за цим. У звичайному житті саме вона найчастіше купувала продукти. Зарплата приходила їй на початку другої декади місяця, тоді вона поповнювала їхню спільну картку й замовляла велику доставку: м’ясо, крупи, молочне, овочі, засоби гігієни. Олег вносив свою частину сімейних витрат ближче до кінця місяця, коли отримував гроші.
Вони давно звикли до такої схеми.
На комунальні платежі, інтернет та інші постійні витрати на квартиру йшла приблизно однакова сума. Решта залежала від потреб кожного місяця, але для двох людей сімейний бюджет був цілком передбачуваним.
Тепер їх стало шестеро.
І про будь-яку передбачуваність можна було забути вже за добу.
Наступного дня Дарина була в офісі, коли раптом отримала повідомлення від Олега.
«Я в супермаркеті. Перекинь 15 тисяч».
Слідом прийшло фото візка, заповненого доверху.
Дарина збільшила знімок. Велика упаковка червоної риби, дві пачки дорогого сиру, ціла коробка тістечок. Вареники, три пляшки газованої води, соки, виноград, горіхи. Зернова кава й йогурти. Якісь пластівці, які вони з Олегом ніколи не купували.
На самому дні візка лежали дві упаковки стейків.
Вона швидко набрала відповідь:
«А чому п’ятнадцять тисяч маю перекидати саме я?»
Відповідь прилетіла миттєво:
«Ну це ж продукти».
«Бачу».
За хвилину Олег зателефонував.
— Ти гроші скинеш? Я вже до каси йду.
— Ні, не скину.
— У сенсі?
— У прямому.
На задньому плані щось оголошували через гучномовець супермаркету.
— Дарино, там же їжа на всіх.
— Саме так.
— Вони ж у нас живуть.
— Олеже, ти їх запросив?
— Ну так.
— Термін проживання ти визначив?
— Так, звісно.
— Мій робочий кабінет віддав?
— Ми ж це вже обговорювали.
— Чудово. Отже, у тебе прекрасно виходить самостійно приймати рішення. Не бачу причин зупинятися саме перед оплатою.
Олег роздратовано видихнув.
— Вони приїхали до нас обох.
— Цікаво, — сказала Дарина. — От тільки другий учасник цього «нас» дізнався про їхній приїзд завдяки виставці взуття в коридорі.
— Ти зараз просто сердишся.
— Трохи. Але рахувати від злості я поки не розучилася.
Олег оплатив повний чек сам.
Додому він повернувся з таким обличчям, ніби щойно врятував родичів від неминучого голоду, тоді як його дружина була зайнята безглуздою жадібністю.
Але розмову продовжувати він не став.
Олег був щиро переконаний, що Дарина побурчить кілька днів, а потім усе повернеться до звичного ритму.
Через день їй прийшла зарплата.
Зазвичай до цього часу Олег уже складав список великих закупівель додому, добре знаючи, що спільна картка скоро поповниться. Однак цього ранку він відкрив банківський застосунок і побачив зовсім не те, на що розраховував.
Дарина перевела лише свою звичну частку на обов’язкові витрати квартири: комуналку, інтернет і побутові дрібниці, розраховані на двох.
Гроші, які зазвичай ішли на велику закупку продуктів, залишилися в неї.
— А продукти? — запитав Олег увечері.
Дарина знімала сережки біля дзеркала.
— Які?
— На місяць.
— Собі я купила.
Він навіть перепитав, не вірячи в почуте:
— Собі?
— Так.
— А решті?
Дарина повільно повернулася.
— Родину заселив? Молодець. Тепер сам годуй і оплачуй.
— Тобто ти серйозно вирішила два тижні купувати їжу тільки собі?
— Ні. Собі я купую, як завжди. А ще четверо людей утримує той, хто запросив їх без моєї згоди.
— Я теж тут живу, взагалі-то.
— Свою звичайну частку комуналки, інтернету та витрат на квартиру я внесла. Їжу собі поки що купую окремо. А утримання ще чотирьох осіб — це вже твоя ініціатива.
Саме тут з’ясувалась ще одна важлива деталь.
Олег дуже розраховував саме на зарплату Дарини.
Свою він отримав ще наприкінці минулого місяця й майже половину вільних грошей уже витратив на комплект нових коліс для машини. Цю покупку він планував давно, знайшов вигідний варіант зі знижкою й вирішив не відкладати.
На звичайне життя грошей лишилося достатньо.
На звичайне.
Але аж ніяк не на утримання сім’ї з шести осіб.
— Можна було хоча б попередити, що ти так зробиш, — роздратовано сказав він.
Дарина навіть розсміялася у відповідь.
— Це зараз прозвучало просто чудово.
Олег зрозумів, чому вона сміється, й замовк.
На третій день у нього почався справжній практичний курс гостинності.
Виявилося, що молоко за присутності двох школярів може зникати з такою швидкістю, яку Олег раніше вважав фізично неможливою.
Він зранку ставив у холодильник дві пляшки, а ввечері знаходив лише чверть однієї.
Хліб доводилося купувати майже щодня.
Сир зникав так, ніби хтось знімав із нього найтонші зразки для якихось наукових досліджень кожні п’ятнадцять хвилин.
Посудомийна машина запускалася двічі на день.
А пральна — майже щодня. Після тієї аварії частина речей родичів пахла вогкістю, тож Наталя поступово перестирала все, що вони привезли.
На четвертий вечір Олег повернувся з роботи й виявив дітей біля самих дверей.
— Дядьку Олеже, а ми сьогодні піцу?
— Чому піцу?
Артем подивився на нього щиро здивовано.
— Учора ж була така смачна.
— Учора я замовив, бо пізно прийшов.
— Сьогодні теж пізно.
Логіка була залізна.
Ледве Олег оговтався від Артемового натиску щодо піци, як до розмови долучилася Марійка. Вона підійшла ближче, зацікавлено зазираючи йому в очі, і з надією в голосі спитала, чи можна замовити піцу з сирним бортиком. Олег, почувши це, кинув швидкий погляд на кухню.
Там Ігор щось зосереджено друкував у телефоні, Наталя розмовляла з матір’ю, а Дарина сиділа за столом із ноутбуком, повністю занурена в роботу, і в навушниках. Стало зрозуміло: сьогоднішня вечеря точно не буде домашньою.
Він замовив дві великі піци. Але коли їх привезли, з’ясувалося, що й цього замало. На п’ятьох дорослих і дітей двох великих піц вистачило впритул, бо Дарина від своєї порції відмовилася, спокійно пояснивши, що її вечеря вже була готова.
Наступного дня Дарина справді почала купувати їжу тільки для себе. Вона не влаштовувала з цього драми, не чіпляла на продукти таблички «Не чіпати!» і не рахувала котлети з театральним пафосом.
Просто перестала бути бездонним «продуктовим складом» для всієї родини. Дарина купувала сир, свіжі овочі, куряче філе, яйця та все потрібне для двох робочих обідів, які потім складала в окремі контейнери.
Олег спочатку цього не помічав. Аж поки одного вечора не відчинив холодильник. На верхній полиці самотньо стояла гірчиця. На середній лежали половинка лимона та відкрита банка томатної пасти.
А внизу — один-єдиний контейнер Дарини з гречкою та куркою. Олег кілька секунд мовчки дивився на порожнечу, ніби сподівався, що їжа просто добре сховалася.
— А де все поділося? — нарешті запитав він, коли знайшов Дарину у вітальні.
— Що саме? — спокійно перепитала вона.
— Продукти! Тут же порожньо!
— Мабуть, закінчилися, — Дарина навіть не відвела погляду від екрана.
— Та там узагалі нічого немає!
— Гірчиця є, — пролунало у відповідь.
— Дуже смішно, — пробурмотів Олег.
— Я цілком серйозно, Олеже. Із сосисками вона непогано смакує.
— З якими сосисками?
Дарина нарешті відірвалася від ноутбука й подивилася на нього.
— Оце вже питання до господаря цього дому.
Довелося знову йти в магазин.
Минуло п’ять днів, і Олег почав розбиратися в цінах на продукти не просто добре, а майже особисто. Раніше він міг упевнено сказати, скільки коштує моторне масло, комплект гальмівних колодок чи заміна шин.
Ціна кілограма курячого філе була для нього чимось абстрактним. Тепер же він помічав різницю між двома сусідніми супермаркетами.
А ще він зрозумів, що яблука для дітей — це не зовсім фрукти, якщо вони три дні поспіль бачили виноград і мандарини.
— Винограду немає? — якось запитала Марійка.
— Є яблука, — відповів Олег.
Дівчинка заглянула в пакет і невдоволено скривилася.
— Вони ж зелені.
— І що?
— Я люблю червоні.
Олег подивився на неї, Марійка — на Олега. Першим здався дорослий.
— Добре, завтра куплю червоні, — пообіцяв він.
Дарина, почувши це з коридору, прикрила рота долонею, щоб не розсміятися вголос. Її особливо тішило, як чоловік старанно намагався тримати обличчя. При Ігореві він бадьоро запевняв: «Та годі, яка там різниця! Продукти все одно доводиться купувати». Але тепер кожен чек він уважно складав на холодильник, хоча раніше викидав, навіть не подивившись.
На шостий день закінчився пральний порошок. Увечері Наталя вийшла з ванної з порожньою упаковкою.
— Дарино, порошок закінчився. Який ви зазвичай берете? — запитала вона.
Дарина продовжувала працювати за ноутбуком.
— Будь-який для кольорового.
— А новий де? — Наталя здивувалася.
— Ніде.
Наталя трохи розгубилася.
— Тоді завтра треба купити, — сказала вона.
Олег сидів поруч і за старою звичкою мимоволі повернув голову до дружини. Це був майже непомітний рух. Але Дарина його помітила. Вона повільно зняла один навушник.
— Олеже, може, одразу роздамо всім номер моєї картки? Щоб не гаяти часу на посередника, — спокійно запропонувала вона.
Ігор спершу хмикнув, а потім голосно розсміявся.
— Зажди, а чого, Олеже, це все ти купуєш? — запитав він.
Наталя подивилася на свого чоловіка.
— Я теж думала, що ви потім між собою розрахуєтеся, — додала вона.
Олег помітно напружився.
— Та Боже мій, чого ви з порошку проблему робите? — вигукнув він.
— Я не про порошок, — заперечив Ігор. — Ми тут шостий день. Я думав, у вас просто продукти були закуплені наперед.
Дарина закрила ноутбук. Їй самій стало цікаво, яку версію подій запропонує її чоловік. Але переконливо пояснити Олегу не вдалося.
Ігор досить швидко з’ясував, що, коли Олег запрошував їх, то сказав: «За їжу взагалі не хвилюйтесь. У нас із цим усе нормально». Ігор сприйняв це буквально: брат кличе їх пожити, а витрати на харчування не є проблемою. Олег же під словами «у нас» мав на увазі звичну схему, за якої після зарплати Дарини вдома з’являлася велика закупка. Тільки саму Дарину в цю схему він чомусь не присвятив.
— Олеже, ну ти даєш, — сказав Ігор уже без усмішки. — Якби я знав, що ти тут із себе санаторій за чужий рахунок вдаєш, ми б одразу самі продукти купували.
— Та не за чужий! — запротестував Олег.
— А за чий? — наполіг Ігор.
Олег промовчав. Дарина знову відкрила ноутбук. Ця розмова остаточно перестала вимагати її участі.
Наступного дня Ігор приїхав після роботи з чотирма важкими пакетами. Купив м’ясо, молоко, хліб, овочі, сир, яйця, дитячі пластівці та той самий зерновий кави.
Наталя принесла пральний порошок, таблетки для посудомийної машини та паперові рушники. Увечері Ігор перевів Олегу частину грошей за попередні дні. Той спочатку відмовлявся.
— Та годі, я ж вас запросив, — сказав Олег.
Ігор подивився на нього.
— Ти нас запросив чи Даринину зарплату? — прямо запитав він.
— Почалося, — зітхнув Олег.
— Ні, я серйозно. Якщо кличеш людей за свій рахунок — це нормально. Якщо всі скидаються — теж нормально. Але навіщо спочатку прикидатися власником готелю, а потім чекати, коли дружина оплатить міні-бар?
Наталя розсміялася. Навіть Дарина не втрималася від усмішки. Олег усе ж прийняв гроші. Після цього атмосфера в квартирі помітно покращилася. Виявилося, що Дарину дратувала не сама рідня.
На диво, спільне життя налагодилося швидко, щойно Ігор почав купувати продукти, а Наталя перестала вважати шафку з побутовою хімією невичерпною.
Артем охоче допомагав Олегові виносити сміття, а Марійка ввечері прибігала до Дарини й жваво розповідала про всі свої шкільні новини. Наталя двічі за тиждень готувала смачну вечерю для всіх. А Ігор у вихідний взагалі полагодив дверцята кухонної шафки, до якої Олег збирався дістатися вже пів року.
Навіть Даринина робота покращилася. У дні важливих нарад Наталя брала дітей і йшла з ними гуляти або просила їх сидіти тихо, а сама намагалася не заходити на кухню, якщо Дарина тимчасово працювала саме там.
До кінця першого тижня Дарина вже подумки відзначила, що решту кількох днів вони переживуть цілком спокійно.
І саме тоді з’явилася нова інформація.
Ігор увечері довго говорив телефоном із майстром, а потім зібрав усіх на кухні. Обличчя в нього було не надто веселе.
— Майстри кажуть, що ремонт затягується.
Олег відклав виделку, яку тримав у руці.
— Надовго?
— Щонайменше ще на десять днів, понад те, що обіцяли спочатку. Там після розкриття стіни ще одна халепа вилізла.
Наталя глибоко зітхнула.
— Я вже пригледіла квартиру неподалік. На десять днів цілком можна винайняти. Не палац, звісно, але дві кімнати, до школи дітям буде зручно добиратися.
— Та годі вам метушитися! — раптом вирвалося в Олега. — Залишайтеся!
Дарина підняла очі від книжки й здивовано подивилася на чоловіка. Навіть Ігор не приховав здивування.
— Олеже, це ж іще майже два тижні!
— Ну то й що? Уже всі звикли.
Дарина уважніше глянула на чоловіка. Ще чотири дні тому він ходив із чеками в руках, уважно вивчав ціни на молоко й важко зітхав перед кожною доставкою продуктів.
Тепер же Ігор купував більшу частину їжі, Наталя поповнювала запаси побутової хімії, і утримання гостей знову стало майже безкоштовним для Олега.
У ньому знову прокинувся привітний господар, який міг собі дозволити запрошувати кого завгодно.
— Я вже майже домовився про перегляд квартири, — наполягав Ігор.
— Та кинь. Тільки гроші викинеш на вітер.
— Олеже, — спокійно, але твердо сказала Дарина.
Він замовк.
— Після цих двох тижнів мій кабінет мені потрібен назад. Ще десять днів на кухні я працювати не буду.
— Дарино, ну може ще трішечки…
— Ні.
Вона не підвищувала голосу, але її тон не залишав простору для суперечок.
— Перші два тижні ви погодили без моєї участі. Я прийняла це, бо розуміла — у вас справді лихо. Але продовжувати термін без мого відома ми не будемо.
Наталя одразу кивнула, підтримуючи її.
— Усе правильно. Я б теж через тиждень нас вигнала.
— Я нікого не виганяю, — пояснила Дарина. — Ви справді поводитеся гідно. Але мені треба працювати. І я не збираюся ще десять днів проводити важливі наради, сидячи між чайником і холодильником.
Ігор подивився на Олега.
— Отже, шукаємо квартиру.
— Та ви що, серйозно? — пробурмотів той, не приховуючи роздратування.
— Абсолютно, — відповів брат. — Бо ти ж, дивись, і сусідів сюди запросиш, як тільки вони зі своїми котлетами прийдуть.
Рівно через два тижні Ігор із родиною переїхав у винайняту квартиру неподалік. Наталя перед від’їздом ретельно вимила ванну кімнату, зібрала постільну білизну й залишила на кухні продукти, які вони не встигли з’їсти. Артем сумував, бо звик грати з Олегом у приставку, а Марійка обійняла Дарину й запитала:
— А ми в гості ще приїдемо?
— Звісно!
Олег, який стояв у передпокої, швидко додав:
— Тільки не забудьте попередньо подати заявку.
— Бажано у двох примірниках, — додала Дарина, усміхаючись.
Ігор розсміявся.
— Дарино, не хвилюйся. Він тепер навчений. Як на мене, ти йому таку собі експрес-лекцію з ведення сімейного бюджету прочитала.
Після їхнього від’їзду квартира здавалася неймовірно великою й просторою. Дарина повернула в кабінет своє улюблене крісло, яке на якийсь час переставили до спальні, протерла стіл і підключила другий монітор.
Олег тим часом сидів на кухні. Перед ним були розкладені чеки.
Дарина пройшла повз, але потім повернулася.
— Ти що робиш?
— Рахую.
— І що саме?
— Скільки ми витратили за ці два тижні.
Вона зазирнула йому через плече. Олег підсумовував покупки із супермаркету, дві доставки піци, ще одну доставку готової їжі, дрібні продукти, які він докуповував, і побутові витрати.
Окремо він приблизно оцінив, наскільки більше, ніж зазвичай, вони використали електрики та води. Потім відняв гроші, які переказав Ігор.
Він подивився на підсумкову суму.
— Так собі.
— Що ти маєш на увазі?
— У тому сенсі, що якби вони й справді лишилися ще на два тижні, і все це оплачував би я, то довелося б продавати нашу машину.
Дарина голосно розсміялася.
— Зате рідним було б дуже зручно.
— Дуже, — погодився він іронічно кивнув.
Він ще раз переглянув чеки.
— Слухай, я й гадки не мав, що чотири зайві людини — це, ну… десь десять тисяч зверху.
— Ти 15 000 гривень лише на другий день витратив, якщо пригадуєш.
— Не сип мені сіллю на рани цими цифрами.
Він зібрав усі чеки докупи й викинув їх у смітник. Дарина не стала читати йому моралей. Для цього не було жодної потреби. Набагато переконливішим за будь-яку промову виглядав Олег, який тепер точно знав, скільки коштують три пляшки молока, упаковка сиру, дитячі йогурти, якісна червона риба та вечірня піца на велику компанію.
Через місяць цей «урок життя» несподівано отримав продовження. Олег розмовляв телефоном із троюрідним братом Максимом. Той збирався приїхати до міста у справах і між іншим сказав:
— А може, я заскочу до вас на тиждень перекантуюся? Навіщо мені зайві гроші на готель витрачати?
Дарина сиділа поруч на дивані, занурена в читання. Олег на секунду замовк. Ще зовсім недавно він би без вагань відповів: «Та без проблем, приїжджай!». Тепер же уточнив:
— Ти будеш сам?
Дарина підняла очі.
— Сам. А що таке?
— І на скільки саме днів?
— Ну, днів на п’ять. Може, на тиждень.
— Для початку скинь мені точні дати приїзду. Мені треба спершу поговорити з Дариною. І взагалі, тут неподалік є непоганий готель, я тобі скину посилання, — сказав Олег телефоном, а Дарина уважно слухала, не відриваючись від книги.
На тому кінці щось нерозбірливо пробурмотіли. Олег відповів:
— Та ні, я не став жадібним. Просто порозумнішав, от і все.
Дарина усміхнулася, опустивши погляд на сторінки. За хвилину Олег завершив розмову й подивився на неї, відчуваючи її присутність і мовчазну оцінку.
— Щось сталося? — запитала Дарина.
— Нічого, — Олег відвів погляд.
— Я вже ніби домовився, що він поїде в готель, — уточнив він, ніби виправдовуючись.
— Поки що це лише спроба домовитися, Олеже, — спокійно зауважила вона.
— Це вже прогрес, — з надією сказав чоловік.
— Колосальний, — з легкою іронією відповіла Дарина.
Олег усміхнувся, розуміючи її настрій, і пішов на кухню. Кілька секунд тиші, а потім звідти долинув його голос:
— Молоко закінчується!
Дарина не зрушила з місця. Вона чула, що він сказав.
— Дарино? — знову покликав Олег.
— Я чую тебе.
— Купиш завтра?
— Якщо тобі потрібно, — відповіла вона, навіть не підводячи очей, — то й купи.
Настала коротка, але дуже промовиста пауза.
— Логічно, — зрештою сказав Олег.
Дарина тихенько посміхнулася. Вона знала, що він нарешті зрозумів.
Бувають сімейні правила, над якими подружжя ламає голови місяцями, шукаючи компроміси. А буває, що життя саме їх встановлює — дивно швидко, буквально за два тижні, чотирьох непроханих гостей і кілька походів у супермаркет власним коштом.