– Не влаштовуй сцен: візьми найнеобхідніше і збирайся, Софії з чоловіком кут потрібніший! – Остап без стуку зайшов у вітальню і навіть не сповільнився.
Шкіряна куртка була розхристана, а зв’язка ключів від старої іномарки крутилася на пальці. Він ковзнув поглядом по кімнаті так, ніби одразу прикидав, скільки тут метрів і що можна терміново перерозподілити.
Ліда й оком не кліпнула. На письмовому столі перед нею лежали креслення дорожнього полотна та кошторисні таблиці. Розрахунки треба було здати в проєктне бюро до дев’ятої ранку в понеділок.
– Ти точно дверима не помилився, Остапе?
– Анітрохи, – він плюхнувся в глибоке крісло біля торшера й закинув брудні черевики просто на світлий ворс килима.
– Я прийшов вирішити сімейну справу. По-хорошому, по-людськи.
– У суботу вдень? І без дзвінка?
– А коли мені ще розсиджуватися? У нас лихо сталося. Софію з Тимуром вигнали з орендованої квартири. Господар змінив замки після трьох місяців боргів. Куди їм тепер подітися? На вокзалі ночувати, по-твоєму?
Ліда відклала олівець і встала з-за столу. На ній був простий брусничний светр, рукави закочені до ліктів. Вона завела руки за спину й уважно подивилася на непроханого гостя.
– А моя квартира тут до чого?
– Як це до чого? – Остап навіть перестав крутити ключі, щиро обурений такою “непонятливістю”.
– Ти одна сидиш у двох кімнатах! Робота є, зарплата добра, ні чоловіка, ні дітей. А в сестри ситуація критична!
– Софія мені не сестра. Вона дочка Раїси від першого шлюбу. Для мене це абсолютно чужа людина!
– Не починай показувати свою черствість! – Остап невдоволено скривився. – Ми десять років однією сім’єю жили. Мати, між іншим, за твоїм батьком до останнього подиху доглядала!
Ліда ледь підняла брови. Вона добре пам’ятала всю цю мачушину “турботу”.
Раїса Петрівна цілими днями лежала на дивані, стогнала, пила валеріанку й скаржилася на тиск, що підскакував. Вона без кінця вимагала путівки в профілакторій і грошей на санаторне лікування.
А Ліді доводилося возити батька до лікарів, стояти в чергах у поліклініках і чергувати в стаціонарі.
Ні Остап, ні Софія за два роки важкої хвороби батька жодного разу не з’явилися у лікарні.
– І як саме ти пропонуєш це “сімейне питання” вирішити? – запитала вона крижаним голосом.
– По совісті, – Остап нахилився вперед і сперся ліктями на коліна. – Звільни квартиру на пів року. Собі зніми якусь студію або поживи в подруги.
– Гроші в тебе є, не збіднієш за кілька місяців. Сося спокійно доходить термін, народить, Тимур знайде роботу, роздасть борги. А там буде видно.
– Зняти собі студію? Маючи власне житло?
– А що тут такого? – Він розвів руками з виглядом ображеної невинності. – Треба ж допомагати рідним! Ти жінка самотня, тобі одній такі хороми ні до чого. А там ціла сім’я на межі вулиці.
– Чудова щедрість за чужий рахунок!
– Я знав, що ти з пів слова все зрозумієш, – кинув Остап.
– Давай, Лідо, збирай сумку, не тягни. Вони внизу в машині сидять, Тимур багажник стереже. Я, якщо треба, допоможу коробки спустити.
Ліда зробила крок уперед.
– То вони вже чекають унизу, на подвір’ї?
– А який сенс час тягнути? – Він потер долоні з діловим запалом. – Я матері твердо пообіцяв, що сьогодні це питання закрию. Сказав — зробив.
– Якщо ти такий добродій, чому до себе їх не забереш? – спитала вона буденно. – У вас із Марком трикімнатна квартира. Живете удвох, місця вдосталь.
Остап скривився, ніби вкусив лимон.
– До мене не можна. Марка категорично проти сторонніх у квартирі. Та й теща з передмістя щовихідних приїжджає з ночівлею. Не порівнюй!
– Зрозуміло. Тобто твоїй дружині чужі люди заважають, а я маю піти на вулицю і ще й оренду платити?
– Лідо, не перегинай! – голос Остапа одразу став грубішим, а фальшива привітність зникла без сліду.
– Ця квартира взагалі належала батькові. Його вже немає. Значить, житло спільне, родове! Мати має повне право на свою законну частку. І вона віддає цю частку Софії!
– Ось як? І на якій підставі?
– На найпрямішій! Якщо впиратимешся – підемо до суду. Мати подасть заяву, ми виділимо її частку, і Сося заїде сюди з державними виконавцями.
– Тільки тоді ти вже не дочекаєшся ані гривні, ще й судові витрати на тебе повісимо!
Ліда перевела подих. Нахабство цієї людини не мало меж.
Вона підійшла до заскленої шафи біля стіни, відчинила нижні дверцята й дістала пласку бляшану коробку з-під печива. Жодних паперових тек вона не тримала. Усередині лежали складені навпіл свідоцтва та квитанції.
Ліда розгорнула щільний аркуш із гербовою печаткою й повернулася в центр кімнати. Остап уже ходив по килиму, засунувши руки в кишені куртки, і господарським поглядом вивчав карниз.
– Побілку треба освіжити, – кинув він через плече. – І штори ці надто темні. Софії потрібне світло, вона не терпить сірості.
– На, тримай, – Ліда простягла йому документ.
– Це ще навіщо? Розписка, що з’їжджаєш без скандалу?
– Очі розплющ і читай. Вголос не обов’язково, але дату й зміст зрозумієш.
Остап неохоче взяв аркуш двома пальцями. Погляд пробіг по верхніх рядках, і самовпевнена усмішка на круглому обличчі почала повільно розтікатися.
– Договір дарування? – пробурмотів він, спіткнувшись на слові.
– Читай далі. Кому передано житло і коли.
– Яке ще дарування? Батько нічого матері про це не казав!
– Звісно, не казав, – Ліда підійшла ближче й подивилася йому прямо в очі. – Батько чудово знав апетити твоєї матінки. Цю квартиру він заробив на машинобудівному заводі ще за п’ятнадцять років до знайомства з Раїсою.
– І подарував мені її за чотири роки до того, як зліг.
Остап перевернув сторінку, вдивляючись у синій відбиток печатки й знайомий батьківський підпис.
– Це підробка! – вибухнув він, і шия миттю вкрилася червоними плямами. – Суцільна липа! Ми визнаємо цей папір недійсним! Батько хворів, він не розумів, що підписує!
– Батько до останнього місяця ходив на роботу і чудово розумів, хто його лікує, а хто тільки заглядає в кишеню, – відрізала Ліда.
– Він сам за руку відвів мене до нотаріуса. Усе оформлено вчасно, власник один — я! Ні в твоєї матері, ні в тебе, ні у твоєї сестри тут немає жодного квадратного сантиметра!
Остап важко дихав носом.
– Ти стерво, Лідо, та ще й дуже обачне, – процідив він крізь зуби.
– А ти звичайний нахаба, який вирішив звалити чужі проблеми на чужу шию!
– Там вагітна дівчина на задньому сидінні мучиться! – гаркнув він, бризнувши слиною на килим. – Куди я їх подіну? До матері? У неї однокімнатна, крихітна!
– Вези до матері. Або саджай до себе на диван, потіснитеся з Марком. Увійдіть у становище, по-родинному перетерпіть.
– Я ж тобі рідною мовою сказав: у мене теща живе!
– Твої сімейні труднощі мене не стосуються, – Ліда забрала документ із його заціпенілих пальців і поклала назад на стіл. – А тепер розвертайся й іди до виходу.
– Ми це так не залишимо! – Остап стиснув кулаки, задкуючи до передпокою. – Мати дізнається — прокляне! Твоєї ноги в нашому домі більше не буде!
– Переживу цю втрату, – спокійно відказала вона. – Іди швидше, родичі в машині зачекалися.
Остап вискочив на сходовий майданчик, навіть не прикривши за собою вхідні двері. Марія клацнула англійським замком, відрізаючи важкий тупіт його черевиків на сходах.
У квартирі знову запанувала тиша. На столі чекали кошториси дорожнього полотна. Ліда поклала договір назад у бляшанку, сховала її в шафу й сіла за креслення.
Минув місяць. Софія з Тимуром знайшли крихітну вологу кімнату у старому шлакоблочному будинку біля автостанції.
Заставу й перший місяць платила Раїса Петрівна зі своєї скромної пенсії, бо Тимур чергову співбесіду на складі знову без проблем провалив.
Мачуха подзвонила Марії лише один раз. Розмови не вийшло: у слухавку одразу полилися добірні прокльони про черствість і безсердечність, перемішані зі схлипами про материнську довіру, яку зрадили.
Марія мовчки скинула виклик і внесла номер у чорний список. Остап, як і слід було чекати, ні на міліметр не змінив своїх звичок.
Через спільних знайомих із гаражного кооперативу до Марії долетіли його палкі промови. Він, за банкою пінного, натхненно розповідав чоловікам, як безсовісна зведена сестра вигнала з батьківської квартири беззахисну родичку при надії, ще й підсунула підроблені папери.
Себе він подавав як шляхетного захисника родини, який постраждав за правду й родинні зв’язки.
Марія лише криво всміхнулася, коли сусідка переказала їй ці гаражні байки.
Такі, як Остап, ніколи не визнають, що були неправі. Та їй і не потрібні були їхні каяття — на столі лежав новий проєкт шляхопроводу, а за вікном починався тихий, спокійний листопад…
А як вам претензії зведеного брата? Пишіть у коментарях, що ви про це думаєте, і підтримайте автора вподобайками!